www.VuzLib.com

Головна arrow Психологія arrow Соціально-психологічна сутність та генеза духовності особистості
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Соціально-психологічна сутність та генеза духовності особистості

М.Й. Боришевський

СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНА СУТНІСТЬ ТА ГЕНЕЗА ДУХОВНОСТІ ОСОБИСТОСТІ

   Розкриваються основні характеристики особистості як суб'єкта духовності. Описано прояви духовності у ставленнях та поведінці людини. Обґрунтовується теза про ґенезу духовності.
   Ключові слова: духовність, суб'єкт духовності, прояви духовності у поведінці, ґенеза духовності.
   Теоретико-експериментальні дослідження духовності переконливо засвідчують складність цього феномену як у сенсі інтерпретації його соціально-психологічної сутності, так і щодо розгляду духовності в контексті реальної життєдіяльності особистості. Ця обставина є однією із причин того, що іноді науковці, у тому числі представники психологічної науки висловлюють сумніви стосовно можливості, а тому й доцільності психологічних досліджень феномену духовності, вважаючи, що останній має бути предметом виключно філософії. На наш погляд, якихось солідних підстав для того, аби погодитись з подібною думкою, немає. Причина в тому, що у цьому випадку має місце абсолютизація того загальновідомого положення про те, що будь-які явища навколишньої дійсності, чи ті, котрі пов'язані з людиною та її життєдіяльністю, справді можуть бути предметом філософських інтерпретацій, однак, останні базуються на своїх, специфічно філософських концептуальних підходах, методологічних засадах, що забезпечують можливість саме науково-філософського осмислення певних феноменів. Крім того, філософське дослідження, базуючись на фундаментальних досягненнях різних наук, не можуть претендувати на те, аби позбавляти останні того, що становить предмет їх власної компетенції.
   Зазначене безпосередньо стосується феномену духовності як об'єкта психологічного дослідження. Думка про можливість та доцільність психологічного вивчення духовності отримує переконливе позитивне звучання за умови переведення наукового розгляду даного феномена у контекст психології особистості. Власне кажучи, поза цим контекстом, тобто у відриві від особистості, важко, а то й неможливо збагнути феномен духовності як соціально-психологічну реальність. Лише в особистісному контексті, зокрема у канві активності особистості, її поведінки, діяльності духовне набирає реалістичних обрисів - як в теоретичному, так і в прикладному аспектах.
   Дослідження духовності у контексті психології особистості передбачає вибір одиниці виміру цього феномена. Як показав теоретичний аналіз сутності духовності як особистісного утворення, такою одиницею можуть слугувати ціннісні орієнтації, котрі безпосередньо чи опосередковано пов'язані з моральністю. Якраз мораль, внутрішні моральні інстанції особистості виступають тим еталоном, за допомогою якого можна визначити наявність та рівень розвиненості духовності у людини. Чим тісніше пов'язаний зміст ціннісних орієнтацій з моральністю, чим вагоміше в них виявляється зв'язок з категорією добра, тим вищим може бути рівень духовності. І навпаки: відсутність такого зв'язку - свідчення бездуховності.
   У систему цінностей, в контексті яких функціонує духовність, входять, крім моральних, громадянські цінності. Серед них найважливіше місце посідають наступні: почуття патріотизму, ідентичності з національною спільнотою; глибоке усвідомлення виняткової ролі рідної мови (мови роду) у життєдіяльності нації, держави; відповідальність за долю нації; повага до інших національних спільнот; естетичні цінності; інтелектуальні цінності; екологічні цінності; валеологічні цінності; світоглядні ціннісні орієнтації. Слід підкреслити, що світоглядні ціннісні орієнтації посідають особливе місце у сфері духовності особистості як неповторної індивідуальності з її прагненнями, сподіваннями, сприйняттям світу, баченням себе в ньому, усвідомленням та сприйняттям сенсу свого життя, свого призначення. Отже, світогляді ціннісні орієнтації як складова системи духовних цінностей є базовим утворенням у структурі свідомості та самосвідомості особистості і визначають зміст, сутність Я-концепції особистості.
   Наголошуючи на неповторності, індивідуальності людини як суб'єкта духовності, варто водночас підкреслити руйнівний вплив на духовність усвідомлення свого “Я” у відриві від “не-Я”. Деструктивність такого самоусвідомлення виявляється у протиставленні себе іншим у виникненні переконаності у своїй виключності, “вищості” порівняно з іншими. У такої людини виникає спокуса дати свободу виявленню й реалізації будь-яких особистих, і що найгірше - егоїстичних потреб на шкоду інтересам інших людей. Про згубність подібної індивідуалізації писав свого часу О. Ухтомський: “Одна людина - не ціле! І це не норма, щоб вона урівноважилась сама в собі як індивідуальність. Це дорога до втрати цілісності особистості”. Достеменна природа людини полягає у відході від себе задля осягнення вищого сенсу людського життя через подолання егоцентричної домінанти та виробленні домінанти на особу іншої людини, у звільненні від самолюбства, гордині, самозамилування” [1]. Слід наголосити на тому, що егоїзм несумісний з духовністю, оскільки егоїстичні орієнтації є нездоланним бар'єром на шляху до добра й справедливості.
   Очевидно, саме цим можна пояснити розвивальний, облагороджувальний вплив на становлення особистості як потенційно духовної істоти діалогічних настановлень, оволодіння якими веде до формування уміння, бажання, зрештою стійкої потреби слухати, сприймати іншого, не вносячи в це сприймання спотворень. Як зазначав М.М. Бахтін, таке настановлення свідомості й самосвідомості лежить в основі людського буття. Крім того, таке настановлення є запорукою справжньої творчості, умовою руху до повноти форм життя, умовою внутрішньої активності - тобто самоактивності, стійкості особистості [2].
   У контексті висловлених міркувань не зайве наголосити на тому, що сенс реалізації особистісного підходу як одного з найважливіших принципів організації педагогічного процесу полягає не лише і не стільки в тому, щоб допомогти вихованцю збагнути себе як особистість, як неповторну індивідуальність, але й у тому, аби сприяти виникненню у нього уміння, здатності, потреби бачити себе, своє “Я“ як частку, складову “Я“ інших людей, тобто “не-Я“. Досягнення цього компоненту мети особистісного підходу у педагогічному процесі є, безумовно, вельми складним, проте вирішальним завданням у забезпеченні гуманістичної спрямованості розвитку й саморозвитку особистості як носія духовності.
   Духовно довершена особистість не тільки усвідомлює вирішальне значення моральності у міжлюдських взаєминах, у розвитку суспільства на гуманістичних засадах, але й активно утверджує моральне начало у повсякденному житті - у ставленні до інших людей, до себе самої, виявляючи такі особистісні риси як доброта, справедливість, співчутливість, доброзичливість, толерантність, щирість, сумлінність, повага до іншої людини, готовність їй допомогти, почуття власної гідності, самокритичність, принциповість. Ці та подібні до них позитивні характеристики виявляються також у непримиренному ставленні людини до фальші, цинізму, безвідповідальності, лицемірства, підлабузництва, хитрощів, лінощів, неробства та пов'язаного з цим паразитичного існування, утриманства.
   Особливо слід наголосити на тому, що однією із визначальних характеристик духовності, особливо і найбільшою мірою у зв'язку із її розглядом в особистісному контексті є її дієвість, конструктивно-перетворювальна сила ціннісних орієнтацій як одиниці виміру духовності. Без такої дієвості, реального впливу на діяльність та поведінку людини можна говорити хіба про певний рівень обізнаності людини з системою духовних цінностей. Зрозуміло, що така обізнаність є вельми важливою, однак зовсім недостатньою умовою, щоб суттєво впливати на реальну життєдіяльність людини.
   Ненависть, озлобленість, зневажливе ставлення до інших, скупість, заздрість - риси абсолютно несумісні з духовністю. Такою ж мірою несумісними з духовністю є невгамовні, безконтрольні пристрасті, прагнення до насолод, що руйнують, знищують у людині все людське, перетворюючи її у безвільного раба власних нікчемних потреб.
   При аналізі складових духовності на особливу вагу заслуговують світоглядні ціннісні орієнтації, в яких найбільш рельєфно віддзеркалюється специфіка усвідомлення сенсу життя не лише з точки зору земних, реально існуючих цінностей, але й цінностей вічних або, якщо можна так висловитись, цінностей віртуальних. Над подібними проблемами здатні замислюватись ті, у кого з ранніх років виховували віру у вищу ідею, у безсмертя, незнищенність душі людської, всього того, що сотворила людина упродовж свого життя, віру у те, що благородні поривання, добрі справи людини, у які вона вклала всю свою душу, всі свої уміння, надовго залишаться у пам'яті співвітчизників, а великі, талановиті, тим паче геніальні стануть надбанням всього людства на віки.
   Слід наголосити на тому, що віра у безсмертя душі людської може тісно поєднуватись у свідомості та самосвідомості людини з вірою в Бога. Таке поєднання за певних умов виховання, що базується на гуманістичних, моральних засадах, стає для особистості невичерпним джерелом її духовної активності та самоактивності, дієвим, нездоланним внутрішнім спонуканням до творення добра. Віра допомагає людині збагнути сенс життя у його зв'язку з вічністю, актуалізує потребу у розвитку та саморозвитку, потребу у самовдосконаленні, у творенні себе, у вибудовуванні свого життєвого шляху, який веде до осягнення найвищої мети - служіння людям, Вітчизні. Саме в досягненні цієї мети особистість як суб'єкт духовності знаходить своє справжнє людське щастя.
   Слід підкреслити, що релігійна віра може вважатися справді духовним надбанням, внутрішньою сутністю особистості лише за умови, якщо така віра пов'язана з потребою самовдосконалюватись, долати в собі вади, виховувати духовні чесноти з метою примноження своїх потенційних можливостей задля творення добра. Без такого зв'язку віра перетворюється в баласт, яким живиться, а точніше - отруюється свідомість та самосвідомість її носія-фарисея.
   Безсумнівно, що віра у вищу силу, в Бога, у безсмертя душі належить до системи ціннісних орієнтацій, які сприяють (за умови наявності зазначеного вище зв'язку, взаємозалежностей між вірою людини та її моральністю) духовному самовдосконаленню особистості, подоланню рис бездуховності. У зв'язку з цим хочемо висловити наступне міркування чи, радше, запитання: чи може людина, у якої світоглядні орієнтації не пов'язані з вірою у вищу ідею, в Бога бути носієм духовності? Відповісти однозначно на подібне запитання вельми проблематично. Однозначно негативну відповідь можна дати лише стосовно так званих войовничих атеїстів, оскільки вони належать до тих людей, котрі схильні настирливо нав'язувати свої атеїстичні світоглядні орієнтації іншим, виявляючи при цьому насильство, ґвалтування свідомості інших людей - риси, які абсолютно несумісні з духовністю.
   Слід підкреслити той факт, що порівняно з віруючою людиною невіруюча позбавлена низки позитивних моментів, що могли б сприяти розвиткові у неї духовності. Відомо, приміром, що виконання багатьох релігійних заповідей може вельми позитивно впливати на розвиток у людини низки позитивних характеристик, без яких важко навіть уявити виникнення та розвиток у людини багатьох духовних особистісних якостей, зокрема таких як скромність, відповідальність, сумлінність, почуття провини, прагнення до самовдосконалення, готовність до прощення, безкорисливого служіння людям і т.ін. Особливо слід наголосити на ролі віри у виникненні потреби у самоаналізі, що є важливою базою розвитку здатності до рефлексії.
   Визнаючи дієвість як суттєву характеристику духовності, слід наголосити на тому, що одним з найвиразніших особистісних вимірів сили й дієвості духовності є ставлення людини до праці, до себе як суб'єкта праці, діяльності загалом. Така особистісна характеристика як працьовитість за певних умов виступає однією з найважливіших характеристик духовності особистості. Вельми суттєвим моментом у цьому відношенні є мотивація праці. Важливо, щоб людина ставилася до праці не лише як до засобу матеріального забезпечення, а й усвідомлювала та відчувала благородний вплив самого процесу праці на її психічний розвиток, на вдосконалення психічних функцій, здібностей. Праця, яка усвідомлюється людиною перш за все у її особистісному, гуманістичному сенсі є невичерпним джерелом духовного збагачення особистості.
   Усвідомлення улюбленої праці, тим паче праці творчої, праці за покликанням - як однієї з найважливіших суспільних цінностей -допомагає людині збагнути власні можливості і реалізувати себе, відчути свою соціальну значущість, потрібність людям, здатність дарувати своєю працею щастя рідним, близьким і незнайомим людям, Батьківщині. Здатність піднятися саме до такого рівня розуміння сутності праці притаманна людині, яка досягла високого рівня розвитку громадянської свідомості та самосвідомості. У такої людини духовність спирається на реальний ґрунт, а тому й знаходить своє вираження в усіх проявах її соціальної активності.
   Слід підкреслити, що праця, мотиви якої не пов'язані з усвідомленням її суспільної, громадянської значущості , її духовного сенсу , може спонукати волю до холодного розрахунку, провокувати у людини підлі наміри та вчинки. Праця, яка сприймається людиною лише як засіб здобування матеріальних благ, засіб збагачення, накопичення, спричиняє виникнення у людини таких негативних рис як егоїзм, прагнення до наживи, здирництво, скнарість, намагання домогтися успіху у праці будь-якою ціною. Отже, праця, яка не одухотворена моральним, гуманістичним сенсом, може стати соціально небезпечною, завдати шкоди самій людині, іншим людям, суспільству.
   Однією із серйозних перешкод на шляху до наукового осягнення сутності духовності є спроби пов'язувати духовність лише з окремими сферами, аспектами життя людини, приміром, з релігійною вірою, ставленням до творів мистецтва, літератури, до проблем моралі, до людських взаємин і т. ін. Подолання цієї перешкоди передбачає розуміння однієї із визначальних ознак духовності, якою є її всєзагальний, універсальний характер, що виявляється у зв'язках з будь-якими проявами активності (поведінки, діяльності) людини. Отже: все, що робить людина, як поводиться, чим, якими потребами, цінностями мотивується її активність, можна оцінити з позицій духовності.
   Враховуючи зазначену специфіку духовності - її всєзагальний, всеохоплюючий характер, маємо підстави вважати, що така особливість неодмінно проявляється в особистісних характеристиках людини як суб'єкта, носія духовності. Правомірність подібної гіпотези видається вельми переконливою, як тільки ми пробуємо сконструювати еталонний портрет особистості, якій притаманна система духовних цінностей або ціннісних орієнтацій, що детермінують, мотивують поведінку людини і найвиразніше виступають у тих проявах активності, що носять ознаки вчинковості.
   Спробуємо описати психологічний портрет особистості, яку можемо вважати високодуховною. Зауважимо, що цю спробу робимо вперше, а тому й усвідомлюємо ті неабиякі труднощі, які мусимо якимось чином хоча б частково подолати. Однією з таких труднощів є складність щодо ієрархізації значущості системи духовних цінностей, притаманних людині як носію духовних чеснот. Йдеться про те, з чого слід почати, які характеристики слід визнати такими, що можуть слугувати своєрідним “каркасом” для побудови моделі духовної особистості. Отже, йдеться про певні системотворні характеристики, що є визначальними у змісті духовності особистості.
   Духовно довершена особистість - це перш за все людина, для якої життєво важливою цінністю є саме людське життя як можливість творити добро, що неодмінно пов'язане з необхідністю постійного подолання зла, несправедливості, нікчемних устремлінь - передусім в собі, а завдяки цьому і в навколишніх життєвих реаліях. Саме таке усвідомлення сенсу життя допомагає людині усвідомити своє життєве призначення як вічний, пожиттєвий пошук правди і справедливості, допомагає відчувати себе часткою людства, природи.
   Прагнення до гармонії почуттів, постійна потреба у самовдосконаленні, потреба жити у вимірах душі, відчуженість від надмірних турбот про матеріальні блага ( гроші, кар'єра, слава та інші нікчемні буденні “цінності”, що можуть перетворитися у ненаситне, невгамовне джерело заздрощів, озлобленості та інших нечестивих проявів, що знищують в людині все людське і, зрештою, роблять її нещасливою) - все це та подібні моменти дозволяють людині розвивати в собі здатність не тільки бачити, відчувати велич людини як носія духовності, але й активно творити це величне у щоденному власному житті та у взаєминах з навколишніми, перш за все у взаєминах з рідними, друзями, близькими людьми.
   Духовно досконалій особистості притаманна внутрішня свобода, яка не суперечить свободі інших. Завдяки цьому людина відзначається щирістю, стійкістю своїх життєвих поглядів, орієнтацій, переконань, які вона готова, не афішуючи їх, відкрито відстоювати, а водночас і коригувати, уточнювати, вдосконалювати.
   Духовність - це здатність бачити незвичайне у буденному, що зумовлює піднесеність, оптимістичну налаштованість життєсприймання такої людини. Духовність - це спрямованість у майбутнє, шлях до якого пролягає через подолання буденності та нікчемності - перш за все у своїх власних думках, почуттях, намірах, реальних вчинках.
   Можна сформулювати ще низку вельми суттєвих характеристик, які властиві духовно досконалій особистості, що передбачає більш широкий формат аналізу, ніж той, який ми можемо дозволити собі у цьому випадку.
   І все ж наведені характеристики духовності дають можливість збагнути основну суть спроби висвітлити духовність в особистісних вимірах.
   Зважаючи на складність діагностування феномену духовності, визначення рівнів її розвитку та особливостей проявів, ми виокремили низку моментів, ознак, що виявляються у поведінці та діяльності людини, які можуть слугувати критеріями духовності. На теперішньому етапі дослідження нам вдалося сформулювати наступні ознаки поведінки та діяльності людини, за якими можна судити про особистість як носія духовності. Представимо коротко ці ознаки:
   - Превалювання у людини піднесених, життєствердних настроїв завдяки багатогранності системи моральнорелевантних ціннісних орієнтацій.
   - Віра у вищу ідею, у велич душі людської, всього, що сотворила людина упродовж життя.
   - Віра у Бога-творця, у безсмертя душі людської, що поєднується з моральністю людини й спонукає до самовдосконалення, звільнення від скверни, негідних вчинків.
   - Яскраво виражена, пристрасна потреба у справедливості. Реальні дії з метою утвердження правди та справедливості як стосовно інших, так і самого себе.
   - Потреба у подоланні в собі негативних рис, прагнення й конкретні дії, спрямовані на самовдосконалення як умова самореалізації.
   - Здатність визнати свою помилку, провину.
   - Самоповага, увага й повага до іншої людини.
   - Звільнення від егоцентричних тенденцій на користь алоцентричних.
   - Потреба та здатність слухати й чути іншого, що виявляється у щирій, неудаваній зацікавленості до питань, які хвилюють іншого.
   - Почуття міри і такту у спілкуванні.
   - Толерантність, готовність поступитися - якщо це не суперечить принциповим поглядам, цінностям.
   - Готовність безкорисливо допомагати іншим, добродійність.
   - Чуйне, турботливе ставлення до слабких, незахищених, людей з фізичними обмеженнями, повага до їх людської гідності, здатність допомагати їм.
   - Стійкі патріотичні почуття, дієва налаштованість на реальні справи, в яких реалізуються почуття громадянського обов'язку.
   - Повага до патріотичних почуттів представників інших націонльних спільнот, їх мови, традицій, культури.
   - Розвинене соціальне мислення, наявність власних обґрунтованих поглядів на політику, історичні події, різні суспільні явища; непідвладність хибним стороннім впливам.
   - Усвідомлення мови як неоціненного скарбу людини, народу, нації, як основи національної ідентичності.
   - Усвідомлення життєдайності, перетворювальної сили щоденної праці як необхідної умови та засобу творення добра, самореалізації.
   - Переконаність у високій цінності сімейних, родинних взаємин, батьківської та синівської поваги, любові, турботи, допомоги.
   - Естетична вихованість. Здатність відчувати прекрасне в усіх проявах життя: у ставленні до довкілля (земля і небо), у сприйманні музики, мистецтва, людських почуттів, взаємин.
   - Категоричний осуд таких рис як підлабузництво, хитрість, брехня, лестощі, лінощі, споживацтво.
   - Негативне ставлення до настирного нав'язування іншим власних думок, оцінок, поглядів.
   - Відсутність звички до надмірного, доскіпливого критичного ставлення до інших.
   - Відраза до лихослів'я, брутальності.
   - Негативна оцінка прагнень до накопичення, надмірного матеріального збагачення будь-якою ціною, користолюбства.
   - Турбота про своє фізичне, психічне здоров'я як необхідну умову успішного досягнення особисто значущих, а водночас і суспільно важливих цілей.
   - Повага до суспільних норм, строге їх дотримання, законослухняність.
   - Здатність до вияву вдячності, прощення і покаяння.
   - Вміння бачити в іншій людині позитивні сторони її особистості.
   Зміст запропонованих характеристик чи ознак духовності відзначається, безумовно, неабиякою складністю, їх тісною системною взаємопов'язаністю. Це спонукає до відповіді на запитання: коли, на якому етапі особистісного розвитку духовність стає, так би мовити, “доступною “для людини? Тобто виникає необхідність замислитись над генезою процесу становлення духовності.
   На перший погляд, може здатися, що носієм духовності може бути лише людина, яка досягла вже, безумовно, високого рівня особистісного розвитку. Це так. Однак, будь-які, навіть найскладніші утворення в структурі особистості, зокрема, в структурі її свідомості та самосвідомості мають свою “передісторію”, підготовчі етапи. Сказане можна проілюструвати за допомогою такого, скажімо, феномену, як моральні переконання. Відомо, що останні притаманні лише тій особистості, моральна свідомість та самосвідомість якої досягла високого рівня розвитку. Як показали наші попередні дослідження [3-4], моральні переконання, як правило, виникають у юнацькому віці. Однак, початкові етапи становлення та розвитку моральних переконань сягають раннього дитинства. Щоб сприяти виникненню в особистості моральних переконань у майбутньому, про це слід дбати вже з перших років морального виховання дитини.
   Скажімо, виховання слухняності, співчутливості та інших моральних рис у дошкільників є абсолютно необхідною умовою виникнення у них у майбутньому моральних переконань.
   Аналогічне міркування доречне стосовно духовності: у генетичному плані духовне становлення дорослої людини своїм корінням сягає раннього дитинства. Хіба не із зворушливої, емоційно багатої, веселково багатобарвної любові дитини до батьків, рідних, прив'язаності до отчого дому, із відчуття краси рідного довкілля виростають у майбутньому високі, ніким нездоланні, дієві почуття патріотизму, відповідальності за долю народу, нації, Батьківщини? Хіба не в ранньому віці - коли дитина з молоком матері у поєднанні з колисковою вбирає чарівні звуки рідного слова - закладаються основи шанобливого ставлення до рідної мови на все життя, розуміння великої, животворної, незнищенної сили мови свого роду. Подібні риторичні запитання можна ставити стосовно будь-яких рис, що складають систему духовних цінностей особистості. І кожного разу переконуватимемось у беззаперечній істинності філософського вислову: все розпочинається з дитинства.

ЛІТЕРАТУРА

1. Ухтомский А.А Интуиция совести. - СПб.: Петербургский писатель, 1996.
2. Бахтин М.М. Проблемы поэтики Достоевского. - М.: Советская Россия, 1979.
3. Боришевський М.Й. Моральні переконання та їх формування у дітей. - К .: Знання, 1979.
4. Боришевский М.И. (ред.). Развитие нравственных убеждений школьников. - К.: Радянська школа, 1986.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com