www.VuzLib.com

Головна arrow Психологія arrow Духовність і творчість у самопобудові особистості
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Духовність і творчість у самопобудові особистості

В. В. Антоненко

ДУХОВНІСТЬ І ТВОРЧІСТЬ У САМОПОБУДОВІ ОСОБИСТОСТІ

   В статті аналізується поняття “духовність” як категорія людської життєдіяльності, що виражає здатність до творення, культури та самотворення.
   Творчість розглядається як свідома активна діяльність людини, у якій відбувається становлення особистості, а також відкривається можливість активно постати перед світом, впливати на світ. Наводяться деякі особливості розвитку особистості обдарованих учнів -старшокласників школи творчого напрямку.
   Ключові слова: дух, духовність, духовна культура, самотворення особистості.
   Події сьогодення, особливо - у пострадянських країнах супроводжуються глобальними зрушеннями, змінами, і, відповідно - кардинальною переоцінкою усіх цінностей, створенням якісно нових соціокультурних смислів, які торкаються глибинних основ людського буття. Це призводить до втрати орієнтації, старі цінності не працюють, а нові ще не утвердились. Тому в умовах пізнавально-інформаційної свободи, державотворення, культурного розвитку проблема духовності є актуальною як у теоретичному так і в практичному аспектах. Адже її втрата породжує сумніви щодо самого існування соціуму, культури, та й взагалі Людини.
   У широкому розумінні “дух” - це філософська категорія для позначення здатності особистості розкривати буття в його достовірності та істинності і завдяки цьому творчо відноситись до своєї власної життєдіяльності. Як зазначено у словнику, дух - “потенціал творчої активності, того переходу від стану речей до стану ідей, що потенційно здійснюється у сфері діяльності” [6]. Дух - це особлива духовна форма освоєння світу, і разом з тим - форма саморозвитку самої людини. Завдяки духовному розвитку особистості набуває особливого змісту її буття, характер якого не виводиться безпосередньо із обставин і передумов її існування й тому характерізується як процес самовизначення людини в світі. Дух характерізує самоздійснення суб'єкта, його здатність відтворювати себе у предметному світі (зокрема культури) та розпредмечувати цей світ через творчу особистість.
   Розуміння духу як вільної, творчої сили, що не оречевлюється, а лише символізується у бутті, розвинуте у XX столітті філософом М.О. Бердяєвим. Вчений визначає дух як творчість, що є подоланням небуття та втіленням свободи. У такому розумінні, на думку Бердяева, дух виступає як смисл буття суб'єкта, що розкривається в особистісномуіснуванні людини. Дух є поєднанням божественної природи з людиною: “Особистість є категорія духовна, а не натуралістична, вона належить плану духу, а не плану природи, вона утворюється проривом духу в природу. Особистості немає без роботи духу над душевним і тілесним станом людини. Людина може мати виразну індивідуальність і не мати особистості. Є люди дуже талановиті, дуже неординарні, які разом з тим безликі, не здатні до того супротиву, до проявлення таких зусиль, які вимагають реалізацію особистості в суспільстві” [4, с 252].
   Отже, проблема духу виходить за межі суто академічного інтересу і має значення не лише в історико-філософському, але й у світоглядно-соціальному ракурсі. Дух - це енергетичний початок особистості, який перебуває у становленні, самоактуалізації і самореалізації в процесі людської життєдіяльності. У процесі розгортання життєдіяльності дух особистості набуває певної визначеності, оформленості, постає як її духовна основа буття.
   Виходячи з розуміння духу можна визначити поняття “духовність”. Це - категорія людської життєдіяльності, що виражає здатність до творення культури та самотворення.
   Пояснення природи людського буття через категорії “дух” та “духовність” означає, що особистість може не тільки пізнавати світ, але й творити його. Творчі можливості людини як духовної особистості свідчать про те, що окрім мислення вона має ще й вольове відношення до реальності. Дух як взаємодія мислительно-споглядальних та вольових процесів постійно об'єктивується в артефактах, створюючи світ культури, а духовність постає як інтегральна категорія, що виражає теоретико-пізнавальну, художньо-творчу та морально-аксеологічну активність особистості.
   Духовність по відношенню до духу має декілька смислових відтінків. По-перше, духовність виступає як смисловий еквівалент категорії духу, визначає дух як людський здобуток. Тобто поняття духовності охоплює всю сферу духовних явищ і визначає дух як характеристику людини та її існування. По-друге, феномен духовного охоплює дуже широкий спектр різноманітних явищ, починаючи від конкретних духовних утворень (знання, ідеали) до об'єктивних, предметних і соціальних форм духовного життя. У цій широкій предметній сфері поняття духовності виділяє особливий зріз, фіксує питання про сутність людського духу, виділяє проблему духовного розвитку людини як специфічної форми її самовизначення у світі.
   Духовність часто асоціюється з освіченістю, інтелектуальністю, релігійністю особистості. Вона утворює сферу, яка поєднує розрізнену реальність і підносить її до морального, освіченого життя, до висот релігійного почуття, естетичного світопереживання і, нарешті, всеохоплюючого філософського знання. Думається, що у сукупності всіх названих компонентів полягає сутність сучасної парадигми духовності. Духовність потрібно розглядати як найвищій прояв культури, як багатство внутрішнього світу особистості, як вираз гармонії і досконалості її буття.
   Таким чином, можна підійти до поняття духовної культури, що являє собою частину людської культури, до складу якої входять мистецтво, релігія, філософія. Іноді до духовної культури відносять також фундаментальну науку. Поняття “духовна культура” пов'язане з гегелівським поняттям абсолютного духу, який є самопізнанням абсолютної ідеї в царинах мистецтва, релігії, філософії. Для сучасної української філософії характерною є постановка проблеми духовної культури особистості - культури самоактуалізації, творчого зростання та пізнання світу.
   Духовна культура людства несе в собі весь багатовіковий досвід цивілізації. Способи духовно-практичного освоєння дійсності при цьому виконують різні функції. Так, наука покликана до життя прагненням індивіда до об'єктивної істини, мистецтво пробуджує особистість до творчої діяльності, підносить душу і формує світогляд; релігія повертає людину до споглядання вічного.
   Як було зазначено вище, мистецтво, а, точніше, естетичне сприймання дійсності спонукає людину до творчості. Творчість - це творення нового.Саме в творчій діяльності відбувається становлення особистості, розкриваються її можливості активно постати перед світом, бути активною індивідуальністю. Тільки в акті творення людина отримує здатність осягнути безмежжя власного “Я” і втілити його у реальних продуктах своєї життєтворчості. Взагалі творчість розвивається у загальному потоці історії, але вона пов'язана з духовним життям суспільства і особистості.
   Розуміння творчості як вищого порівняно з адаптивним способом рівня поведінки розроблялось українським психологом В.А. Роменцем і пов'язувалось ним з “надмірністю самоорганізації”. Він пише: “Власне творчість полягає у виникненні творчої ідеї. Дальше перетворення вихідного матеріалу відповідно до творчої ідеї - завдання другорядне, що за своїм смислом наближається до адаптації” ... “Передбачення результату дії, попереднє акцептування її становить лише передумову творчості; для творчості потрібна ідеація далекосяжного плану. В результаті цього регуляція поведінки підноситься на такий ступінь, коли створені образи-плани вже не обслуговують прямо тілесної дії, а відбувається регуляція ідеальна, яка має вже інші масштаби. Організм у своїй поведінці керується принципами - програмою майбутньої поведінки. Виникнення такого, по суті, аксіологічного принципу і є творчістю.
   Отже, творчій акт являє собою різкий стрибок уперед, внаслідок чого виявляється далекосяжна орієнтація у знаннях, моралі, естетичному і т. д.” [5, с 184-185].
   Таким чином, творчість - свідома, активна діяльність людини, спрямована на пізнання та перетворення дійсності, що створює нові, оригінальні предмети, твори з метою удосконалення матеріального та духовного життя. Ця діяльність характерізується здатністю людини бути причиною змін у бутті. Духовний потенціал діяльності, її смислонаповнення реалізується у певних нормах, цінностях та цілях.
   Феномен творчості, як предмет соціально-філософського та психологічного вивчення має тривалу історію, але здебільшого він досліджувався без огляду на розуміння творчості як феномена духовної культури. Український дослідник В.О. Жадько слушно зазначає: “Цілісно ж творчій процес може бути осягнутий лише крізь призму розуміння його як одного з найважливіших проявів антропності. У такому розрізі феномен творчості виступає предметом аналізу для всього ряду наук про особистість, а надто - для філософської антропології. Тому, розглядаючи творчість як вияв родової сутності людини, як спосіб подолання її самотності та віднайдення втраченої єдності зі світом, соціальну значимість, ми вважаємо, що найбільш плідним шляхом її аналізу повинен стати саме антропологічний зріз. Адже моралісна, естетична, психологічна та інші складові творчої діяльності, тісно переплітаючись в процесі творчості, виявляються вкоріненими у родову сутність особистості. І тому вимагають для свого аналізу виходу за межі кожної окремої дисципліни та погляду на творчість з точки зору чогось більш загального, того, що зумовлює людський спосіб буття у світі, та є смислоутворюючим для будь-якого прояву особистості [3, с 203-204].
   У поглядах відомого мислителя М.О. Бердяева творчість розглядалася не в аспекті її кінцевого продукту, а з погляду трансценденції, сходження у вищі виміри буття, розкриття безкінечності. “Уся “ницість” світу, усі його гріхи в основі своїй мають необхідність. Вона абсолютно негативна і не має якогось ділового контакту зі свободою. Необхідність і свобода лежать на двох протилежних полюсах буття. Туга за свободою вказує на “пороки” необхідності”. [1, с 50]. Твір, що став об'єктом для творця, може стати таким і для багатьох інших людей. Більше того, здебільшого він і призначається іншим людям. Тут відкривається найважливіша функція творчості -комунікативна. Слід зауважити, що у творчості людина має перед собою достатньо егоцентричне завдання: виразити, “здійснити” себе у продуктах своєї творчості. Але коли творча людина виражає себе, вона водночас і віддає своє творення. З огляду на комунікативну функцію творчості, можна сказати, що творчість має властивість змінювати і автора, який самоздійснюється у ній, і тих, хто сприймає твір. При цьому можна визначити такі впливи твору, як інтелектуальний, естетичний, моральний тощо. Мабуть, слушною в цьому аспекті є думка В.А.Роменця: “...Більш доцільно говорити не про окремий вид моральної творчості поряд з інтелектуальною та естетичною, а про єдину творчість моралі, відносно якої всі інші види творчості слід вважати похідними і другорядними” [5, с 194].
   Визнаючи тісний зв'язок творчості та духовний розвиток особистості, згадаємо наведену вище думку М.О. Бердяева про те, що є люди дуже талановиті, дуже неординарні, які разом з тим безликі... Досвід і правда підказує, що не завжди творець може бути високодуховною людиною. Гіпотетично можна уявляти взаємозв'язок між творчістю та духовністю як взаємодетермінований. Важко назвати нетворчу людину, або людину естетично нечутливу високодуховною. Але тут не йдеться про лінійний зв'язок. Тому може бути цікавим вивчення певних особливостей динаміки становлення особистості творчо обдарованих людей. Однією з основних психологічних умов готовності суб'єкта до розвитку, самозміни є прагнення його до самопобудови та зросту як особистості. Така потреба виникає у підлітковому віці й набуває найбільшої сили у юнацькому. З метою знайти певні підходи до розв'язання окреслених вище питань, нами проводиться дослідження в учбовому закладі мистецького спрямування. Для порівняння було використано дані, отримані у звичайній середній школі. Оскільки у даному випадку виникла необхідність конкретизації ступеня розвиненості різних рис, що стосуються сфери духовності, було використано схему ознак поведінки та діяльності, за якими можна судити про особистість як носія духовності [ 2, с 67]. За цими ознаками було проведено експертне оцінювання 176 старшокласників.
   Найвищого розвитку серед ознак поведінки в учнів мистецького закладу зазнали чуйне, турботливе ставлення до слабких, незахищених людей з фізичними вадами, повага до їх людської гідності, бажання допомагати; яскраво виражена потреба у справедливості; повага до патріотичних почуттів представників інших національних спільнот, їх традицій, культури; естетична вихованість, здатність відчувати прекрасне в усіх проявах життя; категоричний осуд хитрості, брехні, лестощів, стійкі патріотичні почуття ( особливо в тих, хто брав участь у міжнародних конкурсах). За цими ознаками творчо обдаровані старшокласники значно переважали більшість учнів районної середньої школи. В той же час менше розвиненими в творчої молоді виявились звільнення від егоцентричних тенденцій; здатність визнати свою помилку, провину; потреба та здатність слухати й чути іншого; почуття міри і такту у спілкуванні; негативне ставлення до настирного нав'язування іншому власних думок, оцінок, поглядів; відсутність звички до надмірного, доскіпливого критичного ставлення до інших; турбота про своє фізичне здоров'я. Особливої уваги, на наш погляд, заслуговує той факт, що в поведінці учнів творчого спрямування особливо виражені крайні позиції у різних напрямках ( у школярів районної школи за цими показниками превалюють оцінки, близькі до середніх). Це стосується віри у вищу ідею, потреби у подоланні в собі негативних рис, самоповаги та поваги до іншого; готовність до добродійності; розвинене соціальне мислення; вміння бачити в іншій людині позитивні сторони її особистості; здатність до вдячності.
   У дослідженні було також з'ясовано, які риси притаманні тим, кого експерти оцінювали як найбільш розвинених у духовному плані. Це -прагнення до самоудосконалення, бажання досягти якомога більшої самореалізації; прагнення вносити зміни в усі сфери свого життя, втеча від стереотипів; прагнення до отримання морального задоволення в багатьох життєвих сферах, деяка ідеалістичність у поглядах, прихильність до виконання моральних норм; емпатійність та соціальна активність; прагнення до визнання, поваги, схвалення від інших; прагнення до певної незалежності; недовіра до авторитетів; гуманістична спрямованість у творчості; універсальність у інтересах. Саме цей перелік може вказувати на орієнтири, у яких повинно вестися виховання обдарованої молоді. Тобто, щоб стати справді духовним, естетичне виховання не повинно обмежуватись лише тією або іншою фаховою проблематикою, воно повинно враховувати і моральні, і гуманістичні аспекти мистецтва.

ЛІТЕРАТУРА

1. Бердяев Н. Опыт эсхатологической метафизики. Творчество и объективация. - Париж, 1947.
2. Боришевський М. Духовність в особистісних вимірах// Проблеми загальної та педагогічної психології, т. X, част. 4. - К., 2008.
3. Жадько В.О. Історична пам'ять у розвитку духовності особистості. - К., 2006.
4. Мир философии. - М.: Наука, 1991. - ч. II.
5. Роменець В.А. Психологія творчості. - К.: Либідь, 2001.
6. Философский энциклопедический словарь. - М.: Советская энциклопедия, 1983.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com