www.VuzLib.com

Головна arrow Психологія arrow Архетипи минулого та проектування майбутнього
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Архетипи минулого та проектування майбутнього

М.В. Семиліт

АРХЕТИПИ МИНУЛОГО ТА ПРОЕКТУВАННЯ МАЙБУТНЬОГО

   Благородна та людина,
яка на відміну від раба,
знає і шанує своїх предків, свій рід
Аристотель

   У статті вперше автором сформульована гіпотеза про те, що в народних звичаях, іграх українців присутні техніки проектування майбутнього, що відігравали роль народної психотерапії.
   Ключові слова: колективний символізм, архетип, проектування майбутнього, народна психотерапія.
   Формування особистості, як відомо, відбувається під впливом зовнішніх та внутрішніх умов. Особистість - це результат впливу на психіку зовнішніх умов, обставин життєдіяльності та соціальних взаємин. Відповідно культурно-історичні умови сформували особливе ставлення українців до себе і оточуючого світу, сформували національний характер, спосіб виживання, специфічні для українського менталітету прийоми проектування майбутнього.
   Метою статті є знаходження соціокультурних передумов виникнення практики проектування майбутнього, відповідності її національним особливостям та традиціям українців, а також виявлення семантики колективного символізму.
   Історично склалося так, що український народ, працюючи на землі, яка була основним годувальником родини, весь час змушений був боротися за виживання та розвиток, знаходячись під впливом тієї чи іншої цілком сформованої держави. Народ України довгий час жив під гнітом татаро-монголів, поляків, австро-угорців, великоросів, яким українці не могли довіряти, що порушувало процес самоідентифікації. Хоча цей “примус” і “гніт” був десятки, сотні років тому справедливою є думка К.Г.Юнга, що “частина нашого психічного перебуває поза часом і поза простором, ...в певній частині психічного час взагалі не існує”[1, с 322]. Цілком впевнено можна сказати, що всі ці події лишили в психіці колективного підсвідомого певний семантичний слід.
   Язичництво, яке виникло природно як певний світогляд, допомагало людині не відділяючи себе від природи, встановити діалог з нею, почути її голос, проектуючи свої бажання на зовнішній світ, і правильно зрозуміти його, що певною мірою, давало можливість бути в гармонії з собою.
   Історично так склалось, що українці вміли добре працювати, але й не менш цікаво відпочивати. Збираючись разом на свята або ж на вечорниці, вони розігрували драматизовані дійства, які часто, на перший погляд, здавались недолучними (подібно до того, як у груповій психотерапії кажуть про одну з методик, що знімає стрес - “витівка божевільного”). Ці ігри породжувались невимушено, спонтанно, знімаючи певну внутрішню напругу, нерішучість, тобто виконували для учасників дійства психотерапевтичну функцію. Це, в свою чергу, зміцнювало їх силу духу, вони ставали більш впевненими в собі, оскільки долались певні психологічні бар'єри, страхи, що служать основою невротичних захворювань.
   Особливо багатими на різні обрядові ігрища, драматизовані вистави були зимові свята (Різдво, Новий рік, Хрещення). Під час святок на вулицях часто можна було зустріти театр-вертеп. Це було одне з найяскравіших явищ лицедійного самовираження в українському народному житті. Ангели, волхви, чередники, козак, цар Ірод (як проекція негативного ставлення народу до царів, призидентів), чорт, смерть з косою - ось головні персонажі вертепу. Можна було вводити до вистави й інших дійових осіб, в залежності від аудиторії та внутрішнього світу її учасників, змінювати сюжет та кількість дійових осіб (яких часто залучали просто з натовпу). Таким чином, внутрішній світ учасників вертепу, з усіма його образами і взаєминами, ставав зовнішнім, що, в свою чергу, створювало атмосферу, де втрачалась межа між фантазією і реальністю, а людина зустрічалась віч-на-віч із своїм внутрішнім “Я”, що створювало умови для самопізнання.
   Траплялось, що під час колядування на Різдво парубки “водили козу”. З “козою” обов'язково ходили “лікар” і “смерть з косою”, козак і цар Ірод, ангели і чорт з рогами та інші герої, які розігрували різноманітні жартівливі сценки. Як бачимо, герої цього народного дійства розділялись на позитивних - вони, як правило, смішили, і негативних, які у багатьох присутніх викликали страх, неприязнь, але в процесі гри, особистість змушена була долати ці почуття. Герої цих театралізованих ігор полярно-протилежні, що відображає поле внутрішньої напруги учасників, поляризованість їхньої психіки і служить пусковим механізмом для творчої активності, особистісного розвитку. З середини кожної особистості вивільнялись і проектувались на оточуючих людей персонажі майбутнього, наприклад, смерть з косою, безжалісна, зустріч з якою є неминучою. Образи цих героїв поєднують як позитивні, життєстверджуючі тенденції, так і негативні, та в процесі гри її учасники, вимушені бути разом, звільняються від негативної енергії через катарсичне перетворення особистості, що веде до більшої її цілісності.
   Закінчувались Різдвяні свята і наближався Новий рік (день святого Василя Великого). Зранку хлопчики (на це мали право тільки вони) ходили по хатах і “посівали” - прямо з порога розкидали по хаті зерно, промовляючи: “На щастя, на здоров'я, на Новий рік, на нове літо сій, Боже, роди, Боже, жито, пшеницю і всяку пашницю!” Здійснення цього обряду закріплювало емоційні родинні зв'язки, адже сам акт сіяння зерна (сім'я) - є актом символічного запліднення, проектування поведінки майбутнього господаря-сіяча, майбутнього батька, годувальника родини, який згодом візьме на свої плечі відповідальність за майбутнє свого роду. Так формувався родовий архетип господаря-сіяча. Хлопці-посівальники, заходячи в чужі хати долали певні страхи перед невідомим, що за дверима, відкриваючи які, контактували з господарем. Як правило, посівальники питали дозволу на проведення цього дійства. Узгодження своїх дій як посівальників з бажаннями господаря формувало основу для партнерських взаємин, співпраці. Від здібностей спілкуватись залежав їх дохід. Так національні традиції стимулювали розвиток майбутнього покоління і його вміння спілкуватися, та бути господарем на землі.Цікаво відмітити, що в козаків, західних українців, де умови виживання є більш тяжкими порівняно з Центральною, Східною Україною і частіше бувають стихійні лиха, повені тощо, драматизовані ігри були жорсткіші. Наприклад, на заході України на Масляну (останній тиждень перед Великим постом), коли наступають сутінки, молодь розігрує таку психодраму: на голову молодої жінки одягають вичищений гарбуз (гарбузове обличчя), в якому для очей вирізані два отвори. Потім кладуть її на помості, запаливши навколо неї свічки. Така картина нагадує прощання з покійником, або “живу смерть”. Закрите гарбузом лице символізує безликість, беземоційність, “вічний покій”. Кожен з учасників цієї гри для дорослих повинен підійти до жінки посповідатися, попрощатися, доторкнутися, відреаговуючи і долаючи свій страх смерті - проектування неминучого майбутнього контакту з нею. Це психодраматизоване видовище викликає (зі слів очевидців) моторошний стан душі, але гартує її, формуючи психологічну установку на майбутнє. Жінка, яка виконує цю роль, має право на дотик (або щипок) до тих, хто, підходячи, досить невпевнено себе почуває. Такі її вчинки здійснюються для того, щоб спочатку збільшити страх перед смертю (підсилення симптому), а потім нівелювати його, перетворивши цю гру на жарт, для тих, хто її пройшов.
   В центральній Україні з першими проблисками весняного сонця проводились Ярилові ігрища (Ярило - бог любові й пристрасті, літнього розквіту творчих сил природи, весінньої плодючости та дітонародження):
   Так, в особливих випадках, коли хвороба загрожувала життю людини розігрувалися сцени тимчасової смерті, де воскресіння хворого ототожнювалося з його одужанням. Для цього хворого одягали як на похорон і садовили на стілець, застелений білою хусткою (білизна як основна ознака ритуальної чистоти). Рідні запалювали великі свічки і клали на столі чисту білу пшеницю. Свічки ставились у пшеницю, там, де мав лежати покійник. Священик правив службу і світив одну свічку, мирував хворому груди, чоло і руку. Після чого гасив свічку і запалював іншу, тобто обряд повторювався дев'ять разів. Горіння свічки символізувало життя, її затухання, його завершення. Таке “лікування символом” - періодичне загоряння свічки, затухання, тілесний контакт викликали емоційне збудження, адже вогонь як архетип володіє власною специфічною енергією, що підвищувало життєвий тонус хворого. По закінченні церемонії її учасники пригощалися як на поминках, висловлюючи побажання: “Як буде жити, то скоро одужає...”. Цей обряд і зараз проводять на Черкащині. В разі не одужання чоловіка, жінкам треба було готуватися до переходу небіжчика в інший світ, у колективних іграх українців є такий ритуал, який служить кульмінацією наступного обряду.
   Жінки й чоловіки сходилися до шинку, там співали й танцювали до заходу сонця. Потім виносили чоловіче опудало й клали його в домовину. Жінки підходили й ридали: “Помер! Помер! Який же був хороший! Не встане він більше! О, як же нам розставатися з тобою! І що це за життя, коли тебе нема? Підведись хоч на часинку! Ні, він не встане, не встане!” Так довго голосили жінки, а потім відбувався похорон. Після цього - закуска й випивка...” [2, 462]. Чоловіче опудало вдало відігравало роль “пустого місця” як об'єкта проекції, викиду негативних емоцій, почуттів страху. Таким народним способом програвались ритуальні дії, формувалась емоційна та поведінкова готовність до майбутньої події. Смерть розглядалась як початок нового життя.
   У деяких місцевостях на Масляну справляли “Колодку”. В понеділок жінки збирались в корчмі і клали на стіл дровиняку, якій давали ім'я Колодка. На неї проектувались (подібно до техніки “пустого” стільця в гештальт-підході та психодрамі) бажання та етапи життєвого шляху. Спочатку святкували її народження, потім хрестини і т.п. Потім Колодку, (що символізує чоловічий статевий орган, який як архетип володіє власною спонукальною до дії енергією) прив'язували до ніг нежонатих хлопців та незаміжніх дівчат. Ті тягали дровиняки, поки не відкуплялись.
   Таким чином здійснювався обряд відділення себе (ініціація самостійності) від батьківського архетипу і асиміляція у життя групи. Як бачимо, при допомозі Колодки як частини родового дерева програвались кризові етапи життя, що допомагало учасникам дійства усвідомити їх плинність і в той же час необхідність (прогнозування, передбачення криз життєвого шляху), що готувало учасників дійства до труднощів подальшого життя. Цей сценарій створював умови для відреагування страху смерті і формування життєсверджуючої віри, можливості відкупу від життєвих труднощів. Ця гра розвиває характерну рису українського народу, що проявляється в готовності співчувати чужому горю. Такі драматичні ігри, наче “витівки божевільного”, знімають внутрішню напругу учасників, адаптують їх до не завжди приємних випадків життя, де цілком природно з'являється смерть, яка є логічним завершенням процесу індивідуального розвитку всього живого, а значить, вона є і початком життя нового, яке приходить на звільнене місце.
   На весні, після Паски, українці готувалися до поминального дня (це могла бути неділя, понеділок або й вівторок), який носить назву “проводи” або “гробки”.
   Селяни вірили в те, що Бог відпускав душі померлих з того світу на Паску. Коли наставав день проводів померлих, люди йшли до кладовищ, на зеленій траві влаштовувалася групова поминальна трапеза. Писанки і гостинці, які лишалися після пасхальних свят розкладали на могили. Згадуючи померлих, люди піднімали чарки і проголошували: “їм царство небесне, а нам, дай Боже, прожити на цьому світі!” Чарки виливали на могилки, промовляючи: “Тут моя родинонька, тут моя мати, тут хутко буду і я почивати” [2, 77]. Цей звичай також направлений на формування готовності до майбутнього, проектування його. Це дійство, з одного боку, посилює психологічний контакт з померлими, образи яких відтворювались, а, з іншого боку, стверджує Я-образ як протилежний полюс - полюс життя, бо всі, як правило, довіривши свої переживання та спогади іншим (відбувалось перенесення контакту з померлими на взаємини з односельчанами-рідними), поверталися до села “очищеними”. З точки зору гештальт-підходу, учасниками поминальних свят виконувалась робота на подолання злиття (ідентифікації) з померлими.
   Психоаналітичний підхід до української народної творчості, наприклад вишивки хрестиком, дає підставу висловити гіпотезу, що “викид” хреста, якого українці боялися, поперед себе, є, в певній мірі “відігрування”, гра зі смертю. Мета цієї гри - подолати цей страх і звільнитись. Як влучно відмічає К. Юнг; “...хрест не просто знак смерті”[1, 106], а для українців, на нашу думку, він служив захистом від неї. Існує точка зору, якої дотримувався, зокрема, Митрополит Іларіон, що християнство впроваджувалось на Україні через насилля, а інколи і смерть, яку символізував хрестик [4, 68]. Він, як інтроектований (переведений всередину) об'єкт не міг бути засвоєним, бо не відповідав вірі і природі українця. Вишивка як витягування, неначе із себе, червоної чи чорної нитки є лікувальний процес символом, догляд за душею, при якому психіка викидає з себе те, що заважає їй, турбує, бентежить. Вишиті рушники хрестиком називали оберегом. їх вивішували як захист від зовнішньої загрози. До введення християнства, на могилах українців не ставили хрести, а садили калину або інше дерево, в яке, за віруванням, переходила душа покійного. Існувало повір'я, згідно з яким душі померлих оселяються у деревах, у їх зеленому гіллі. Саме тому Зелені Свята - це свята поклоніння, вшанування предків. Вони святкуються тоді, коли починає цвісти жито. Гадали, що душі померлих охороняють урожай і допомагають у хліборобських справах.
   Культ дерева - один із найдавніших: його коріння йшло в глибини землі, в царство померлих, стовбур символізував покоління живих, а листя і крона - житло богів та духів. Вважалось, що померлі піднімались міфічним дубом на небо. Цим пояснюється фразеологізм “дати дуба”. Героїв багатьох казок, оповідань саме по дереву переміщують у небесне царство як кінцевий пункт життєвого шляху. Вшанування та прикрашання дерев свідчить про віру в могутню силу живої природи та бажання заручитися її підтримкою. Так у день святого Юрія, коли починали зеленіти перші сходи люди йшли “на жито”, після освячення ниви святою водою одружені молодята парами лягали на засіяне поле і перекочувалися по ньому кілька разів, щоб бути сильними і здоровими. Небо, що було над ними і земля на якій вони лежали уявлялися як безсмертне подружжя, що символізувало чоловіче та жіноче начала. Для давніх українців все на землі існувало лише в належності до роду, який мав своїх духів-покровителів. Рід включав не тільки живих, але й померлих і ненароджених нащадків. “Предок помираючи, не залишає свій рід назовсім, він іде в потойбічний світ за “новим тілом”. Згодом він повернеться до життя через лоно жінки. Звідси бере початок традиція - давати імена предків новонародженим, закріплюючи вічність життя. Поховання покійника було виявом світоглядної уяви про його перебування в родовому місці - в лоно Матері-землі. Земля - одвічна берегиня вічнозеленого Дерева життя. Використовуючи (несвідомо) символіку лібідо, українці зображували на деревяних дверях хатини “Дерево роду”(своєрідний психомалюнок), народження в родині хлопчика малювалось, а потім вирізалось листком на гільці, а дівчинки - квіткою. Наявність чи відсутність листків і квіток на “Дереві роду” вказувало на його родючість, завершеність чи не завершеність образу. Квітка з листком, що символізує єднання чоловічого і жіночого, часто зустрічаються і в сучасних психомалюнках студентів. Сім'ї, як правило були, багатодітні, якщо хтось помирав, то на його місці ставили хрестик.
   Вважалось, що душі померлих живуть у полях, лісах, деревах, водах тому до хати вносили гілля дерев, зілля, трави, квіти. Це створювало основу для бережливого ставлення до “живої” природи і ця віра забезпечувала екологічне виховання. Цей звичай був пов'язаний з культом предків, що знаходив своє відображення в виготовленні статуй-ідолів саме з дерева, прикрашених золотом, сріблом, дорогоцінними самоцвітами.
   Не менш ефективними для духовного росту, зростання “сили Я” українців були народні гуляння та ігри на свято Івана Купала. Іванів день - це одне з найважливіших свят наших предків, яке було пов'язане з літнім сонцестоянням. Напередодні дня Івана Купала за селом на мальовничому березі водоймища встановлювали прикрашене квітами і вінками ритуальне дерево - “гільце”. Місцями поруч з деревом ставили солом'яне опудало. І дерево, і опудало уособлювали злі сили, смерть, тому їх врешті-решт знищували: топили або спалювали (таким чином, символічно відбувалось відреагування руйнівних тенденцій психіки, що було ніби першим кроком до подолання страхів та комплексів). Наступним етапом в народній психотерапії було перестрибування через палаюче вогнище. Юнаки та дівчата (часто беручись за руки) змагалися, стрибаючи через багаття, яке своїми “язиками” (чоловічий фалічний символ) діставало до їх тіл - проектування майбутнього статевого контакту. Такі стрибки сприяли подоланню “Едіпового комплексу”, “страху кастрації” у хлопців, що, зрозуміло, викликало сильну внутрішню напругу, страх, а, перескочивши вогонь, вони долали внутрішній бар'єр, емоційно розряджалися (що підтверджує нашу думку про символічне еротичне задоволення як заміщення статевого акту).
   Вогонь символізував для українців прояв великої сили бога Ярила, тому, щоб відчувати, прийняти його силу хлопці зривали “заряджене” вогнем листя верби з гільця і клали у кишені. Це піддавало їм впевненості у собі, адже лист верби символізує фалос, тому наявність його у кишені стимулювала чоловічу активність. Вважалось, що вогонь, як прояв божества, захищає також і дівочу цнотливість. “Заряджене” листя верби розкидалось по городу, для кращого врожаю як символічне запліднення землі Ярилом. Вінки, що не відпливли від берега або не були спущені на воду, відносились додому, клалися також на городі, на огірки, що виражало символічне єднання чоловічого (огірок) і жіночого (вінок) начал. Ця символічна гра вогню, води, землі, її плодів та вінків створювала позитивний емоційний настрій (установку) на вдалий майбутній врожай.
   Крім вказаних загальнонародних звичаїв та обрядів, треба окремо відмітити родинні свята (народини, хрестини, спалювання “Дідуха”, якому сповідались, весілля і т.д.), які збирали та зміцнювали родину, її цілісність та “силу Я” її членів. Окремо хочемо виділити українське весілля - цілий театр народної творчості, з своїм сценарієм та психодраматичними іграми. До нього готуються заздалегідь, не шкодуючи ні сил, ні коштів. Створення кожної нової сім'ї - це подія не тільки для родичів та близьких, але і для всього села, яке переживало цю подію і створювало відповідний емоційний фон. Все починається з любові, вільного вибору молодих, але, перш ніж одружитися, потрібно було перевірити готовність не тільки молодих, але й їх батьків до цієї події. Тому спочатку до родини молодої засилали сватів. В разі домовленості на подвір'ї засватаної дівчини забивали в землю весільний кіл, що символічно засвідчувало злагоду між сім'ями молодих, проектувалось майбутнє єднання, злиття чоловічого та жіночого начал. Але, у випадку, якщо парубок, гуляючи з дівчиною, давав обіцянки у вірному коханні і не виконував їх, тобто спокушав її, то вона мала право заскочити в його хату, сісти біля печі (де можливе горіння вогню) і батьки нареченого не могли відмовити дівчині у весіллі. Мати нареченого стелила постіль і молодята могли певний час жити разом, що мало назву “пробного шлюбу” як програвання можливості його довготривалого існування..
   Весілля створювало умови для особистісно-розвиваючого спілкування. Це багатолюдне зібрання викликало почуття піднесення, емоційного збудження життєвої енергії, спонукало до спонтанної активності, що виражалась у танцях, іграх, театралізованих видовищах, пробуджуючи силу творчості, стремління виразити свої почуття і думки в ситуації “тут і тепер”, що є одним із шляхів забезпечення психічного здоров'я.
   Так, “Весільний поїзд” супроводжував величезний гурт переодягнених в циган гостей, які “багато жартували, співали, танцювали, перепиняли перехожих і ворожили їм, а потім їх же пригощали горілкою. Інколи вони могли “поцупити” якусь річ з чужого двору або зняти з завісів хвіртку і заховати її. Це ставалось з речами тих господарів, які вважалися скупими і “замкненими” (негативні почуття, які накопичувались до цих односельчан, находили вихід в таких нестандартних вчинках-вибриках, що сприяли подальшій інтеграції і згуртованості учасників весілля). В центральній Україні зустрічається навіть прізвище “Вибрик”, яке, очевидно, й давалось людям з рішучим, не типовим (зверх нормативним) характером.
   Отже, з усього сказаного можна зробити висновок про те, що в звичаях, обрядах, інсценізованих дійствах, іграх українського народу присутні психотерапевтичні прийоми, які розвивають особистість, проектують її майбутнє, тобто українська народна культура, крім своєї естетичної, регулюючої взаємини функції, виконує ще й психотерапевтичну функцію, що сприяє єднанню людей, зростанню їх сили духу, підвищує їх потяг до життя.
   Наш огляд і аналіз культурно-історичної спадщини дає відповідь на питання про те, як виживав народ України в несприятливих умовах протягом століть, не маючи спеціальних психотерапевтів, психоаналітиків, а розвиваючи свою уяву різноманітністю можливих ролей-образів для перевтілення, представлених в колективному підсвідомому та грою, як освоєнням майбутніх подій, що викликають напругу і які проявляються у колективному символізмі.

ЛІТЕРАТУРА

1. Юнг К. Человек и его символы / Пер. с англ. - СПБ.; Б.С.К., 1996. -454 с.
2. Українське слово. Хрестоматія української літератури та літературної критики 20 ст. К.: “Рось”, 1994. - 720 с.
3. Супруненко В.П. Народини. Витоки нації. Символи вірування, звичаї та побут українців. - Запоріжжя.: Берегиня, 1993. - 136 с
4. Митрополіт Іларіон. Дохристиянські вірування українського народу. - К., 1992. - 424 с
5. Абрамова Г. С. Возрастная психология. - Єкатеринбург, 1999. - 624 с.
6. Артемьева Е.Ю., Ковалев Г.А., Семилет Н.В. Изображение как инструмент измерения межличностных отношений // Вопросы психологии. - М. 1988. - № 6, - С. 120-127.
7. Ковалев Г.А. Три парадигмы в психологии - три стратегии психологического воздействия // Общение и диалог в практике обучения, воспитания и психологической консультации. - М: Изд. АПН СССР, 1987. - С. 4-16.
8. Мясищев В.Н. Личность и неврозы. - Л.: ЛГУ. - 1960. - 426 с.
9. Семиліт М.В. Проектування майбутнього - метод зростання сили “Я” особистості // Гуманітарні науки № 2(4), 2002. -С. 121-127.
10. Цветков Г.Н. О некоторых социально-перцептивных характеристиках групповых психотерапевтов// Социально-психологические исследования в психоневрологии. - Л., 1980. - С. 75-80.
11. Шмелев А.Г. Введение в экспериментальную психосемантику. - М., 1883.
12. ЭткиндА.Д. Опит теоретической интерпретации семантического дифференциала// Вопросы психологи, 1979. - №1. - С. 17-27.
13. Яценко Т.С. Психологічні основи групової психокорекції. - К., 1996. - 264 с.
14. Дюран Б. П. Кластерний анализ. - М. - 1977. - 128 с
15. Роджерс К. Взгляд на психотерапию. Становление человека. -М., 1994. -480 с.
16. Гозман Л.Я. Психология эмоциональных отношений. - М., 1987. - 176с.
17. Бодалев А. Личность и общение. - М., 1983. - 272 с.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com