www.VuzLib.com

Головна arrow Психологія arrow Життєдайність релігійної віри у розв’язанні проблеми екзистенційної абсурдності людського існування
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Життєдайність релігійної віри у розв’язанні проблеми екзистенційної абсурдності людського існування

А.В. Олійник

ЖИТТЄДАЙНІСТЬ РЕЛІГІЙНОЇ ВІРИ У РОЗВ'ЯЗАННІ ПРОБЛЕМИ ЕКЗИСТЕНЦІЙНОЇ АБСУРДНОСТІ ЛЮДСЬКОГО ІСНУВАННЯ

   У статті розкривається потужний життєствєрджуючий вплив релігійної віри у розв'язанні проблеми екзистенційної абсурдності людського існування. Щиросердна віра у Бога, будучи надійним психологічним захистом людини від деструктивного невропатично-депресивного впливу усвідомлення неминучої смерті, рятує більшість від мук переживання абсурдності життя, відчаю, тривоги, має надзвичайно високу психотерапевтичну та психопрофілактичну цінність загалом, і щодо суїцидальності зокрема, спроможна допомогти людині віднайти справжній екзистенційний смисл існування.
   Ключові слова: абсурдність життя, екзистенційна тривога і страх, невропатично-депресивна деструкція, смертність людини, самогубство, релігійна віра, Бог, смисл життя, гармонія життя, безсмертя.
   Постановка проблеми: У сьогоднішньому суперечливому динамічному світі релігія стає чи не найбільш надійним пристанищем для стражденної душі людини, дає обнадійливу відповідь на фруструючі смисложиттєві проблеми людини.
   Найболючішою екзистенційною проблемою людини є власне існування (у гармонії з собою та світом) та його смисл. Кинута в земний світ незалежно від власного бажання і навіть без усвідомлення цього факту, людина так само поза бажанням і згодою повинна бути викинута з нього - вмерти.
   У пошуках гармонійної вічності велись і ведуться чисельні наукові суперечки, - з метою протидії внутрішній екзистенційній тривозі і страху людини, що “з'їдають” її душу з моменту глибокого усвідомлення нею трагізму життя, зумовленого приреченістю на неминучу смерть, вселяючи відчуття абсурдності людського життя взагалі. З часу такого усвідомлення, у глибині своєї душі людина вже не належить вічності. Докорінна тривога людини, будучи глибинним джерелом її екзистенційних страждань та страхів, підсилює руйнівну дію танатосу (інстинкту смерті) у її психіці. На тлі чисельних життєвих негараздів, болісні екзистенційні переживання, невгамовна туга за абсолютним буттям, можуть поставити під сумнів сенс будь-яких її починань, а відтак - призвести до суїцидальності.
   Дійсно життєстверджуюче розв'язання екзистенційних проблем людини пропонує лише релігія. Володіючи потужним життєдайним потенціалом, релігійна віра суперечить будь-яким проявам деструктивності у її психіці. Стурбованій смислом власного існування людині, внаслідок відсутності гармонії зі світом та страху неминучого абсолютного зникнення у небутті, релігія пропонує надію на вічне, сповнене гармонією, життя. Віра у здійснення обіцяного релігією позбавляє її базального екзистенційного страху та тривоги. Будучи одним з найпотужніших життєстверджуючих факторів, віра в Бога захищає психіку віруючих у найбільш нестерпних умовах існування, сповнює її стійкістю та цілеспрямованістю. У вірі в Бога чимало людей знаходить втіху, релаксацію, духовне піднесення, гідність, душевний спокій, радість буття, що потужно протидіє суїцидальності.
   Аналіз фундаментальних досліджень та публікацій: Проблема екзистенційної тривоги людини є ключовою у філософській концепції французького мислителя А.Камю, який показав, що з моменту усвідомлення власної приреченості на смерть, небуття, а відтак абсурдність життя, екзистенційна туга і страх стають деструктивними чинниками у психіці людини, які спонукають її до самогубства.
   Л.М.Толстой у своїх життєвих і творчих пошуках істинного довершеного смислу людського життя, який зберігатиме усвідомлення і почування його цінності за будь-яких обставин, прийшов до релігійної віри. Він підкреслював, що тільки віра в Бога протидіє деструктивним помислам про смерть та самознищення, долає екзистенційну тугу та нудьгу.М.О.Бердяев, захоплюючись величчю християнства, підкреслював, що Ісус Христос власною жертвою переміг смерть, і показав людству дорогу у вічне, сповнене гармонією життя.
   Психотерапевтична концепція В.-Е.Франкла, зорієнтована на пошуки високого екзистенційного смислу життя людини, є взірцем ефективної психопрофілактики та психотерапії засобами релігії. Він довів, що не лише життя, а й смерть для віруючої у Бога людини має високий смисл. Життя і смерть, за В.Франклом, пов'язані високим трансцендентним смислом.
   На незмінний фундаментальний вплив релігійної віри у розв'язанні “основної” проблеми людини наголошує і P.M. Грановська.
   Вирішально-визначальну роль релігії у пошуках шляхів досягнення душевної гармонії людини, показав В.П. Москалець. Він наголосив, що стрижнем релігійного смислу життя, який надійно вберігає її від суїцидальності, є перспектива абсолютно життєдайного розв'язання її основної екзистенційної проблеми - смертності, скінченності буття.
   Мета статті: аналітично розкрити потужний життєстверджуючий потенціал релігійної віри у розв'язанні проблеми екзистенційної абсурдності людського існування.
   Виклад основного матеріалу: На глибинних проблемах буття людини, її фрустраційних переживаннях безвиході, безнадійності, приреченості сконцентрували свою увагу представники екзистенціалізму. Усвідомлення швидкоплинності, тимчасовості власного земного існування, неминучості смерті на тлі глибоких життєвих негараздів, нездійсненних мрій, надій, очікувань, особистісних розчарувань є джерелом песимістичних настроїв людини, депресивних станів, її роздумів про безглуздість людського життя, а відтак -суїцидальності. Руйнування, втрата істинних ідеалів життя, бездуховність, поширення атеїстичних поглядів, як показала життєва практика, сприяє зростанню чисельності індивідів, охоплених почуттям екзистенційного вакууму, сприятливого для формування аутодеструктивності.
   Розкриваючи проблему екзистенційної абсурдності людського життя, А. Камю наголошував, що з моменту виразного усвідомлення цього факту людина вже не належить вічності, й щоб позбутись його вона чинить самогубство.
   “...Усі живуть так ніби нічого не знають. Справа у тому, що у нас немає досвіду смерті.. .У нас є досвід смерті інших, але це лише сурогат, він поверхневий і не надто нас переконує...Добровільно вмерти, чи все-таки, не зважаючи ні на що, надіятись?” - писав А. Камю [1, с 31]. Людину жахає неминучість смерті, що породжує усвідомлення абсурдності життя, мук, зусиль, досягнень. За таких обставин перед кожною людиною рано чи пізно, на думку мислителя, постає питання: “добровільно піти чи залишитись?”
   З першим криком дитини відмирає частина клітин її мозку, і цей процес продовжується усе життя. Смерть переслідує людину на кожному кроці. їй нічого не відомо про власну долю, окрім достовірного факту завершення свого земного існування. Ця абсолютна неминучість викликає у неї нестерпне почування тривоги, страху. Знанням своєї смертності людина відрізняється від тварини. І це знання є важкою, нестерпною ношею, що роз'їдає душу з моменту усвідомлення. Як наголошував М. Хайдеггер: “Скінченний та обмежений характер людської екзистенції є первиннішим за саму людину” й торкається самої сутності її буття [1, с 36].
   Суперечність між прагненням людини до нескінченності, всеосяжності, вічної, гармонійної, життєдайної спорідненості зі світом і усвідомленням власної кінечності, неминучості смерті, відчуження від світу, його байдужості до неї є найболючішою у фруструючих екзистенційних переживаннях людини, на думку А. Камю. Час, у якому розгортається людське життя, є ворожим для людини. Вона живе мріями, надіями на майбутні блага, на прийдешнє щастя, прагне прискорення плину часу, поки не доходить усвідомлення, що час - її ворог, який веде до старості, хвороб і смерті і зводить усе нанівець. Людину жахає невблаганність смерті: на всі її піднесені міркування про душу смерть відповідає мертвим тілом, у якому немає душі. Захоплені дріб'язковою метушнею люди віддалені одне від одного своїм егоїзмом. Природа і суспільство байдужі до проблем, переживань окремої особистості. І який сенс у ситуації такого тотального відчуження і кінцевості можуть мати муки, страждання, зусилля, боротьба, самообмеження людини? Чи варто жити в стані охопленості такою “хворобою” духу? Страждання, які є абсурдними, бо завершуються так чи інакше смертю, не гірші, ніж сама смерть, яка позбавляє від абсурдних страждань. Оскільки ці питання найголовніші для людини, то єдиною серйозною філософською проблемою, на думку Камю, є самогубство. XX ст. було пройняте усвідомленням абсурдності існування людини на землі та екзистенційною тривогою, стурбованістю, тугою, розпукою, тобто психічними продуктами цього усвідомлення [2, с 39].
   Людина позбулась би тривоги і відчаю, якби переконалась, що Всесвіт небайдужий до неї, переймається нею. Якби мислення відкрило у мінливих контурах феноменів вічні відносини, до яких зводились би самі феномени, а відносини регулювались би якимось єдиним принципом, людський розум був би щасливий. Порівняно з цим щастям міф про блаженство здавався б жалюгідним [2, с 39]. “Ностальгія за Єдиним, прагнення до Абсолюту виражають сутність людської драми”, за переконанням філософа [1, с.32]. Камю обрав життя без віри в Бога, релігійних ілюзій, які пропонують смисл, а разом з ним - надію, віру, життєву наснагу. Він вважав релігійну віру втечею від реальності. Напротивагу цьому, Камю насолоджується величчю людського розуму: всупереч приреченості, абсурдності життя людина повинна боротись і жити. Французький екзистенціаліст переоцінює силу людського розуму і принад земного життя людини, і, навпаки, недооцінює надзвичайної сили релігії. Обравши життя без віри в Бога, він позбавив людське існування найпрекраснішого і найвеличнішого смислу. Істинно релігійна людина не “тремтить” в очікуванні неминучої смерті, адже спілкування з Богом вселяє у неї надію на прекрасне життя. Як довів В.П. Москалець, у віруючої людини не виникає питання про абсурдність життя, адже основним його сенсом є місія, покладена на людину Богом. Всупереч поглядам А. Камю, єдиною серйозною проблемою є не самогубство, а прагнення людини віднайти істинний смисл життя, який відкриє перспективи нескінченної гармонії із Всесвітом, уникнення страждань, служіння високій меті. Жодна наука, принаймні, на сьогоднішній день не спроможна дати людині такий смисл. Його пропонує лише релігія, апелюючи до віри [3, с 104].
   На значущість релігійної віри для людини вказував ще Г.С. Сковорода, який прирівнював її роль до ролі серця у людському тілі: як не може людина жити без серця, так не може вона жити без віри в Бога. Саме релігійна віра, за його глибоким переконанням надає смислу людському існуванню, є його непереборною духовною силою [4, с 150 - 195].
   Саме, завдяки вірі в Бога, за переконанням Л.М.Толстого, долається трагічність, скінченність людського існування, підкреслюючи, що єднання з Богом, Трансцендентним є єднання з нескінченністю: “...Які б і кому б не давала відповіді віра, усяка відповідь віри скінченному існуванню людини надає смислу нескінченності, - смисл, який не руйнується стражданнями та смертю. Це означає: тільки у вірі можна віднайти смисл і можливість життя” [5, с 132]. Він наголошував, що сутністю релігійної віри є те, що вона сповнює життя таким смислом, який не знищується смертю.
   “Релігійна віра є надійним психологічним захистом людини від деструктивного невропатично-депресивного впливу усвідомлення неминучої смерті, фатальної приреченості”, - стверджує В.П. Москалець. Він підкреслює, що віра в Бога, яка рятує більшість від мук переживання екзистенційної абсурдності, має надзвичайно високу психотерапевтичну та психопрофілактичну цінність загалом, і щодо суїцидальності зокрема [3, с 41]. Без сумніву, віра людини у продовження життя після смерті є основоположною для смислу її існування. Для віруючого у безсмертя душі навіть найважчі життєві ситуації пом'якшуються тим, що незадоволені бажання проектуються на образ майбутнього життя. Впевненість у тому, що життя існує і за межами реального існування, означає дуже багато. Визнання безсмертя у тій чи іншій формі дозволяє змінити ситуацію. Тільки перспектива раю, надія на світле майбутнє після смерті повертає людині почування справедливої винагороди, полегшує земні страждання, робить віруючих більш життєрадісними. Окрім усього, віра у безсмертя приносить втіху усім обділеним здоров'ям, оскільки за релігійними уявленнями “хворий, сліпий і кульгавий” у потойбічному житті зможуть отримати найдосконаліші тіла [6, с 375].В. Джеме також наголошував, що єдиним життєдайним, рятівним від стану фрустрації, пригніченості, депресії, смисложиттєвого песимізму, які ведуть до суїциду, засобом здобуття людиною “вершини свідомості” є віра в те, що існує Вищий Розум, який надає високого сенсу людському існуванню, переймається долею кожного і відкриває йому шанс радикально подолати приреченість на смерть, прилучитися до безсмертя, нескінченності. Віра в Бога рятує нещасну людську свідомість від безглуздості, мук переживання екзистенційного абсурду, створює внутрішній мир та гармонію, надає людській свідомості життєдайної наснаги, оплодотворяє життя [7, с 201-206].
   Не зважаючи на причину страху чи тривоги, усі вони у своїй глибинній сутності відображають докорінний страх людини - страх смерті. Цей страх зумовлений не лише її неминучістю, але й розумінням її можливої раптовості - від невиліковної хвороби, війни чи непосильної праці. Для багатьох людей смерті не існує: знання про власну скінченність витісняється далеко на периферію свідомості, а іноді - у сферу несвідомого. Так відбувається тому, що включаються механізми психологічного захисту людини. Коли знання стає нестерпним, людина відмовляється від нього - витісняє у несвідоме єдине достовірне знання про себе.
   Тривалий, постійний страх є дуже руйнівним: послаблює зв'язок з реальністю, спотворює сприйняття, блокує розумову сферу людини. Страх - одна з наймогутніших емоцій людини. Він є основною причиною зростання напруження, що перевищує рівень можливої регуляції психологічного захисту. У тварин існують лише інстинктивні страхи, у людини ж відповідну функцію виконує своєрідне звуження сфери свідомості. Під впливом страху у психіці людини починають домінувати відчуття немічності, відчаю, безнадійності. І у певний момент власні страждання можуть сприйматись як несумісні з життям. Надмірний страх настільки деморалізує людину, що має тенденцію витісняти його причини у несвідоме. Виходячи з-під свідомого контролю, причина страху може набувати фантастичних розмірів (внаслідок неможливості співставлення з іншими подіями). У підсвідомості страх зберігається як вкрай небезпечний і руйнівний афект, який у випадку послаблення психологічного захисту має тенденцію до розрядки: зростання навіюваності, підсилення стадного інстинкту, “психічної особистісної смерті” людини [6, с 376-377].
   Сила страху смерті великою мірою залежить від того, для чого живе людина: найбільшою мірою він виражений у тих, для кого власне “Я” - центр Всесвіту. У випадку, коли людина живе не лише заради себе, а, в першу чергу, заради інших, - смерть не знищує для неї усього блага життя, адже життя цих інших при цьому не знищується. Соціальне безсмертя пом'якшує страх смерті. Таке відношення до смерті, подолання егоїстичної любові людини тільки до самої себе любов'ю до ближніх, випливає з основ християнської моралі. Віра у Бога допомагає послабити страх неминучої смерті. Адже, з точки зору віри, час смерті є духовним народженням, що веде до вічного життя, безсмертя! Для християнина смерть - це не фінал, а лише завершення якогось певного етапу, рубіж, а для праведника - це народження у новій вищій реальності. Як підкреслює М. Бердяев, Христос смертю смерть переміг і підготував шлях людству до загальної перемоги над смертю та воскресіння [8, с 12]. Усе це сповнює людське життя високим смислом і надією на те, що будь-які страждання людини не випадкові І і врешті-решт ведуть до земного блаженства.У своєму психологічному етюді “Про самогубство” М.О. Бердяев звеличує християнство й підкреслює, що тільки воно спроможне сповнити життя людини істинним смислом, врятувати людську психіку від саморуйнівних нахилів. Людині надзвичайно важко жити ізольовано, відчувати себе покинутою в безмежному холодному світі без віри в Бога - повсякденні труднощі здаються їй нестерпними. Будь-яка туга, відчай, зневіра долається християнськими чеснотами, й одна лише думка про Бога як найвеличнішу реальність, джерело прекрасного життя і високого смислу, може відвернути від жаги самознищення [8, с 6-23].
   Християнське відношення до смерті дуже складне: життя є найбільше благо, дароване Творцем, а смерть - найбільше зло. Але смерть - це не лише зло: вільне прийняття смерті заради високої мети є добро і благо. Смерть має і спокутуюче значення. Уявити собі наше грішне, стражденне й обмежене життя нескінченним в окремих моментах є жах. Через смерть ми рухаємось до воскресіння для нового життя (таке відношення до смерті послаблює переживання людиною екзистенційної абсурдності власного існування, утверджуючи глибокий релігійний смисл як життя, так і смерті). Відтак смерть дає віруючому набагато більше надії, ніж сповнене здоров'ям та силою життя. Отже, християнське відношення людини до життєвих негараздів, страждань, факту неминучої смерті є надійною аутодеструктивною перепоною.
   В. Франкл намагався довести, що факт скінченності життя є основоположним для його сенсу, що життя пов'язане із смертю глибоким смислом. Усвідомлюючи скінченність та незворотність свого земного існування, людина не повинна втратити жодної можливості наповнити смислом ті життєві ситуації, з сукупності яких складається її життя.
   Життя повинно оцінюватись не його тривалістю, а змістовністю. У будь-якої людини воно сповнене смислом незалежно від того, коротке воно чи довге. Смисл життя вимірюється не кількістю прожитих років, а ціннісною наповненістю їх. “Вогонь факела має смисл, навіть, якщо він згас, але нескінченна передача естафети незапаленого факела з рук в руки - безглуздя”, - таке вдале образне порівняння навів В.Франкл на підтримку аргументів цієї позиції [9].
   Надія на безсмертя, сповнене високою радістю, щастям, відкриває перспективи настільки прекрасного вічного життя, що воно не може стомити і набриднути. Вічне буття, позбавлене такої високої радості, загрожує нестерпно набриднути одноманітністю своїх примітивних турбот, функцій, задоволень. Відтак, смерть, забуття може стати омріяною метою. Про перспективу такого роду розповідає християнська легенда про Агасфера. Коли знесилений тягарем хреста Ісус зупинився, Агасфер, котрий стояв у натовпі, зловтішно вигукнув до нього: “Іди, іди!”. За це він був покараний земним безсмертям. Агасфер, якого назвали Вічним жидом, блукає світом, очікуючи другого пришестя Христа, бо тільки Христос може позбавити його від порожнього і тому нестерпно нудного й набридлого життя. “ Агасфер, - писав С.С.Аверінцев, - це ворог Христа, але водночас, грішник, котрий вражає таємничим прокляттям і лякає своїм виглядом немов привид, проте через саме прокляття співвіднесений з Христом, з яким неодмінно має зустрітись ще у цьому світі, а через каяття та навернення здатний перетворитись на добре знамення для всього світу. Структурний принцип легенди І подвійний парадокс, коли темне і світле двічі змінюються місцями: безсмертя, жадана мета людських зусиль, у цьому випадку обертається прокляттям І ласкою (можливістю спокути) [10, с 563].
   Витоки християнської віри у загробне життя містяться в іудаїзмі. Іудейське кладовище називається “бет олам” (“дім вічності”) або “бет га хайїм” (“дім життя”). Ці назви виражають віру іудеїв у те, що зі смертю життя не завершується - що вселяє у душі віруючих спокій та гармонію. Те саме переконання лежить в основі побажання щойно померлому: “Бажаю тобі довгого життя”. Таке ставлення до смерті не заперечує сум за померлим, горе втрати, а стверджує, що життя продовжується і для померлого - загробне, і для живих - земне [11, с 157]. Іудаїзм переконує своїх віруючих, що смерть не повинна лякати, а має стимулювати глибоку і беззастережну відданість Богу людської душі, створеної Ним. Понад це, іудаїзм стверджує, що потойбічне життя треба очікувати з нетерпінням: “Краще одна година насолоди у майбутньому світі, ніж усе життя у цьому” [11, с 160].
   Мусульмани теж мають вірити у воскресіння і життя після смерті і приймати смерть із радістю [12, с.170]. Але разом з цим, справжній мусульманин надзвичайно цінує час, адже час - це його життя, і згідно з настановами ісламу, якщо він його марнує, безглуздо витрачає, то в такий спосіб чинить “самогубство” [12, с 348].
   Злиття індивідуальної душі з Богом, вічним, безсмертним, гармонійним Брахманом, що припинить цикл народжень, життів та смертей, є істинним смислом життя в індуїзмі [13, с 19].
   Буддизм також обіцяє віруючим, які живуть у відповідності з буддистським розумінням добропорядності, вічне неземне блаженство - нірвану [13, с 91].
   Швидкоплинне земне життя людини, якщо його не пов'язувати з життям у лоні Бога, стає абсурдним, поверхневим, випадковим. Людина знаходить високий сенс життя, коли глибоко вірить у Бога, і ця віра стає одкровенням. І тільки тоді вона впевнено і спокійно живе справжнім життям, коли намагається реалізувати вічне у швидкоплинному, осяяна Божою благодаттю.
   Таким чином, релігійна віра є потужним життєстверджуючим антисуїцидальним чинником. Віра в Бога гармонійно інтегрує психіку людини високим смислом життя, вселяє спокій та радість буття. Будучи надійним психологічним захистом людини від деструктивного невропатично-депресивного впливу усвідомлення неминучої смерті, вона рятує більшість від мук переживання екзистенційної абсурдності, відчаю, тривоги, має надзвичайно високу психотерапевтичну та психопрофілактичну цінність загалом, і щодо суїцидальності зокрема. Віра у Бога, сповнюючи існування людини глибоким, абсолютно життєдайним смислом, суперечить думкам про смерть та самогубство.

ЛІТЕРАТУРА

1. Камю А. Бунтующий человек. Философия. Политика. Искусство: Пер. с фр. - М.: Политиздат, 1990. - 415 с.
2. Психологія суїциду: Посібник / За ред. В.П.Москальця. - К.: Академвидав, 2004. - 288 с.
3. Москалець В.П. Психологія релігії: Посібник. - К., 2004. - 240 с.
4. Сковорода Г. Наркіс. Розмова про те: пізнай себе // Сковорода Григорій. Твори: У 2ч. - Т.1. - К.: AT “Обереги”, 1994.
5. Л.Н.Толстой Собр. соч. в 20-ти томах. Т.16. - М. 1964.
6. Грановская P.M. Психология веры. - СПб.: Речь, 2004 - 576с.
7. Джемс В. Многообразие религиозного опыта. - Санкт-Петербург. “Андреев и сыновья”, 1993. - 418 с.
8. Бердяев Н. О самоубийстве. - М.: Изд-во Моск. ун-та, 1992.
9. Франкл В. Человек в поисках смысла: Сборник: - М.: Пресс, 1990-368 с.
10. Основи психології. / За ред. О.В.Киричука, В.О.Роменця. -Київ, 1996.
11. Пилкингтон С.Н. Иудаизм / Пер. с англ. Е.Г.Богдановой.- М.: ФАИР - ПРЕСС, 2002 - 400с.
12. Аль-Газали М. Нравственность мусульманина/Пер. с арабского А.И.Рустамова. - К.: Ансар Фаунейшн, 2003, - 373 с.
13. Майкл Кин. Религии мира. —Харьков, 2006 I 240 с.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com