www.VuzLib.com

Головна arrow Психологія arrow Інтеріндивідна взаємодія як умова становлення суб’єкта соціалізації
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Інтеріндивідна взаємодія як умова становлення суб’єкта соціалізації

В. В. Москаленко

ІНТЕРІНДИВІДНА ВЗАЄМОДІЯ ЯК УМОВА СТАНОВЛЕННЯ СУБ'ЄКТА СОЦІАЛІЗАЦІЇ

   Дослідження останніх двох десятиліть зумовили появу нових характеристик загальних тенденцій в теорії соціалізації, які свідчать про якісні зміни в її розвитку. Головною тенденцією є домінування конструкціоністського підходу в аналізі соціалізації.
   Традиційно соціалізація розглядається як зміна якісних фаз, до кожної з яких людина повинна бути підготовленою попереднім етапом розвитку. Соціалізація за традицією розглядається як процес нібито повернутий назад, як реакція, що наступає за змінами соціальної ситуації.
   Конструктивістський підхід, навпаки, повинен вирішувати проблему знаходження характеристик особистості, які забезпечують майбутній успіх. В процесі соціалізації формуються особистісні передумови для виконання завдань наступного етапу розвитку людини. Соціалізація з цього боку повинна вирішувати проблему “заглядування” вперед, як процес, звернений у майбутнє.
   Конструкціоністський підхід суттєво відрізняється від традиційного диспозиціонізму, який у поясненні процесу соціалізації акцентує увагу на особистісних властивостях як стійких утвореннях, що жорстко зумовлюють поведінку індивіда. Диспозиційний підхід, з точки зору якого соціалізація - це формування характеристик, що забезпечують нормативне функціонування індивіда, склався ще в 20-х pp. XX ст. В своєму аналізові соціальної успішності (соціалізованості) людини Ф. Гіддінгс спирається на наявність у неї певних особистісних рис. Так, з його точки зору, більш соціально бажаними є люди уважні, відповідальні, незалежні в думках і такі, що прагнуть принести користь суспільству. Навпаки, безвідповідальні, байдужі, егоїстичні індивіди погано пристосовані до соціального середовища і не мають успіху. Отже, досягнення рівня успішності, адекватного соціальній ситуації, зумовлено певними особистісними настановами, аттітюдами. Дійсно, цей підхід в певному діапазоні спрацьовує, а саме: якщо це стосується пояснень поведінки і розвитку особистості в буденних обставинах, тобто в обставинах обмеженого кола повторюваних ситуацій. Спостерігаючи за індивідом в певних соціальних умовах, ми виходимо з того, що ті ж самі закономірності будуть виявлятися в іншій ситуації. Саме так і відбувається, якщо інша не дуже відрізняється від попередньої. Буденний диспозиціонізм спрацьовує, поки не виникає нестандартна ситуація, наприклад, та, що змоделював у своєму відомому дослідженні Стенлі Мілгрем. Проте, реакцію людей в нестандартних ситуаціях передбачити неможливо з будь-якою точністю. Принаймні, це неможливо зробити, використовуючи інформацію про особистісні диспозиції цих людей або навіть про їх поведінку у минулому. Це підтверджується досвідом піввікових досліджень. Максимальна статистична кореляція ( 0,30 ) виявленості тих чи інших індивідуальних відмінностей, з одного боку, і поведінкою в новій ситуації, що підтверджує або заперечує ці показники, - з другого, найкраще відображає існування цієї “стелі передбаченості”. Перебільшене уявлення людей про значимість особистісних рис і диспозицій з одночасною нездатністю визнати важливість впливу ситуаційних факторів на поведінку індивіда отримало назву “фундаментальної помилки атрибуції”.
   На відміну від традиційних підходів, які наголошують на важливості досліджень рушійних факторів соціалізації, нові тенденції в теорії соціалізації виявляються у підкресленні того, що аналіз обмежувальних факторів є так само важливий, як і рушійних. Ці тенденції ґрунтуються на визнанні того, що соціалізація відбувається як динамічний багатофакторний процес, в якому задіяна велика кількість одночасно існуючих факторів, які мають характер силового поля і існують як напружена система. В нестандартній ситуації різко виявляються внутрішні чинники соціалізації, які характеризують активність суб'єкта, ту конфігурацію сил, яка діє всередині суб'єкта. Ця внутрішня сила взаємодіє із зовнішньою як суб'єктивна інтерпретація індивідом соціальної ситуації. Концепція напружених систем у розгорнутому вигляді представлена в роботах видатного американського соціального психолога Леона Фестінгера.
   Отже, для конструктивістського підходу в дослідженні соціалізації індивіда важливими є такі положення:
   - реальність соціального світу і реальність внутрішнього світу особистості - це реальності, що постійно пізнаються, осмислюються і інтерпретуються, і в цьому смислі вони є створеними;
   - результатом процесу конструювання є створення людиною образу світу, частиною якого є уявлення про саму себе як частину цього світу - соціальна ідентичність;
   - завдяки формуванню соціальної ідентичності людина вміє орієнтуватись у непередбачених ситуаціях.
   Становлення людини відбувається не завдяки пристосуванню генетичної успадкованої видової поведінки до зміни середовища, як це спостерігається у тварин, а в результаті передачі людям досвіду попередніх поколінь на основі міжіндивідної взаємодії. Індивід може реалізуватись як соціальна істота лише у спілкуванні з іншими людьми. Людина, з'являючись на світ, не має ніяких навичок, ні здібностей для існування. Ті якості, які забезпечують її життєдіяльність в даному соціумі, вона набуває в процесі взаємодії з іншими людьми. Як іноді говорять, якби раптово на землі зникли всі люди старше двох років, то малюки, які вижили б, виросли б дикунами. Вони не змогли б скористатися досягненнями прогресу людства. Більш того, вони не змогли б розмовляти один з одним, бо не знали б мови. Все це виникло в процесі спілкування в далекій давнині людства, і всього цього навчається кожна людина з моменту народження від інших людей теж в процесі спілкування з ними.
   Людський світ - це поле смислів і значень. Ці смисли і значення створюються і підтримуються різними формами людських стосунків, соціальних взаємодій, вони закріплені в мові. Без цього світу немає людини. Завдяки входженню в цей світ через взаємодію людини з іншими людьми формується особистість. Ж.Лакан показує, що наявність Іншого і взаємодія з ним є сутнісним фактором виникнення власного “Я” [1]. Екзистенціальний психолог Р. Мей вважає, що дійсною одиницею аналізу особистості є саме взаємодія її з іншою особистістю [3]. Людина приходить до свого внутрішнього через те, якою стає для інших. С.Д. Максименко пише, що первісно людина є такою, якою її визначають відносини з Іншими. Він наголошує, що людині первісно дано взаємодіяти з системою відношень і сміслів, що створено іншими людьми і являє собою їх світ існування [2, с 153]. Прагнення людини до взаємодії з іншою пояснюється її потребою регулювати власну Я-концепцію і підвищувати самооцінку, самостверджуватись, самопідтверджуватись, позбавитись страху, тривоги, сумнівів, невпевненості.
   Карл Роджерс, вводячи поняття Я-концепції вважав, що самосвідомість, організовану як Я-концепція, можна коректувати, удосконалювати, поліпшувати. Сформувавшись в свій час, Я-концепція бореться не тільки за своє збереження, але й за підсилення себе. Підсилитись вона може тільки розвиваючись і удосконалюючись. В розвитку, в перебудові Я-концепції і полягає сутність самоактуалізації особистості. Для цього потрібна підтримка з боку оточуючих, порівняння з іншими, протиставлення себе іншому. С.Д. Максименко в своїй роботі “Генеза розвитку особистості” звертає увагу на те, що в межах живої природи Земля не зустрічається жодного випадку ізольованого існування організму. Саме в цьому вбачали унікальність єдності земного життя творці теорії біосфери та ноосфери Т.де Шарден і В.І. Вернадський. Цей факт свідчить про те, що існування життя на всіх його рівнях забезпечується поряд з іншими умовами також нескінченним потягом до взаємоіснування. Отже, існує природна потреба людини в іншій людині, у взаємодії з нею.
   Отже, соціальне буття реалізується через взаємовідносини між людьми, які є найважливішою детермінантою всієї системи психічного, а отже і умовою існування особистості. Людька життєдіяльність відбувається як взаємодія індивідів, в основі якої лежать первинні потреби у іншій людині. Е. Фромм називає потребу зв'язку індивідів знавколишнім світом нездоланною людською потребою [4, с 26]. Задоволення цих потреб стає можливим лише завдяки виявленню їх у навколишнє середовище через спілкування з іншими людьми.
   Особистість як діяльний суб'єкт завжди відчуває потребу в оцінці її діяльності з боку іншої людини, щоб співвіднести цю оцінку з самооцінкою. Б.Г. Ананьев цю потребу характеризує як вияв особистістю потреби у спілкуванні й соціальній стимуляції свого розвитку. Ця постійна потреба в іншій людині, значення “іншого” є найважливішим в житті людини будь-якого віку. Ще на початку XX ст. англійський філософ, психолог і педагог У. Джеймс казав, що для людини немає більш жорсткішого покарання, ніж бути в суспільстві і бути непомітним для інших людей. Людині важливо, щоб її помічали. В спілкуванні людина підтверджує значення свого “Я”.Прагнення людини бути у спілкуванні з іншими людьми, взаємодіяти з оточуючими, здійснювати комусь допомогу і підтримку та приймати її від іншого знайшло відображення в психологічній категорії “аффіліація” (від англ. affiliation - з'єднання, зв'язок).
   Вперше термін аффіліація було введено в психологію відомим американським психологом Генрі Мюрреєм, який вважав основною потребою людини потребу в аффіліації. В західній психології активне дослідження аффіліації починається у другій половині XX ст. Досліджуються ситуації, які сприяють аффіліації, мотиви аффіліації, її результати.Як свідчать дослідження, у життєдіяльності людини важливу роль відіграють дружні стосунки з іншими людьми. Всім відомо, що людина може відчувати самотність і серед інших людей, спілкуючись з ними. Аффіліація - це потреба саме в дружніх стосунках, в любові. Тому важливим питанням у дослідженні спілкування є аналіз умов, які сприяють виникненню дружби, аттракції (від лат. attrahere -приваблювати), тобто позитивних почуттів по відношенню до іншого індивіда, прагнення перебувати в його товаристві (привабливість іншої людини, потяг до неї).
   Оскільки людська психіка має первісно інтеріндивідний характер, то соціалізація індивіда може розглядатись тільки в контексті соціальної взаємодії. Це означає, що не існує соціалізації поза міжіндивідної взаємодії, як і людська взаємодія не може бути без соціалізації. В зв'язку з цим важливим постає питання принципів обґрунтування зв'язку соціалізації і міжіндивідної взаємодії.
   Взаємодія - це універсальна властивість всього існуючого світу речей і явищ в їх взаємній зміні, впливові одного на інші. В суспільстві взаємодія - це система зв'язків і взаємодій між індивідами, соціальними групами, сукупність всіх соціальних відносин. М.М Обозов вважає поняття “взаємодія” родовим по відношенню до таких його видів як “взаємовідношення”, “взаємодопомога”, “взаєморозуміння,“взаємовплив” тощо [5, с. 80-92]. Як уже відмічалось, людина для задоволення своїх потреб повинна вступати у взаємодію з іншими людьми, входити в соціальні групи, приймати участь у сумісній діяльності. Тому, звичайно, неможливо знайти на Землі людину, яка була б зовсім ізольованою від інших людей. Більш того, одне лише розуміння того, щось десь існують інші люди, може суттєво змінити поведінку індивіда. Чисельні дослідження виявили суттєві зміни в психіці людини, які відбуваються при її сприйнятті себе членом спільноти. Наприклад, феномени “зрушення ризику”, агресивність досліджуваних в експериментах С. Мілграма і Зімбардо пояснюються тим, що члени груп сприймають себе з більш екстремальних позицій, ніж окремі індивіди. Цей екстремізм має не індивідуальну, а групову основу. У випадках перебування в таких групах як натовп відповідальність індивіда за свої дії стає мінімальною.
   У всіх сферах свого життя людина зв'язана з іншими людьми безпосередньо чи опосередковано, пасивно чи активно, постійно чи ситуативно. Соціальні взаємозв'язки мають різні підстави і багато різних відтінків, які залежать від особистісних якостей індивідів, що вступають у взаємозв'язок. Формування цих зв'язків відбувається поступово від простих форм до складних. Соціальні зв'язки індивіда, який знаходиться навіть у малочисельній групі, являють собою чисельність взаємодій, які складаються з дій і зворотних реакцій на них. Утворюється складна система взаємодій, в яку включена різна кількість індивідів.
   Взаємодія є узагальнюючим і ключовим поняттям цілого ряду теорій та концепцій. В історії психології існує декілька спроб описати структуру взаємодіяльності. Так, наприклад, отримала поширення так звана “теорія дії” або “теорія соціальної дії”, в якій пропонувалось описання індивідуального акту дії. До цієї ідеї звертались соціологи М. Вебер, П. Сорокін, Т. Парсонс і соціальні психологи. В цих теоріях фіксувались деякі компоненти взаємодії: люди, їх зв'язок, вплив один на одного і, як наслідок, їх зміни.
   М. Вебер першим ввів у науковий обіг поняття “соціальної дії” як найпростішої одиниці соціальної діяльності. Цим поняттям він визначив таку дію індивіда, яка не тільки спрямована на вирішення його життєвих труднощів та протиріч, але й свідомо орієнтовна на відповідну поведінку інших людей, їх реакцію, тобто взаємодію. Соціальна взаємодія визначається як система взаємозумовлених соціальних дій, що пов'язані циклічною причинною залежністю, в якій дії одного суб'єкта є одночасно причиною і наслідком дій інших суб'єктів. Спілкуючись з друзями, колегами, родичами, людина постійно здійснює соціальні взаємодії, які є дуже різноманітними за формами вияву.
   В розумінні М. Вебера соціальна взаємодія має такі особливості: вона повинна бути, по-перше, раціональною, усвідомленою і, по-друге, орієнтованою на поведінку інших людей. Ці інші можуть бути знайомими, співробітниками, окремими особами або невизначеною множиною. Виходячи з такого розуміння соціальної взаємодії не можна називати соціальною взаємодією вчинки людей, які пов'язані з орієнтацією на несоціальні, матеріальні об'єкти. Наприклад, виготовлення знарядь праці, рибалка, полювання самі по собі не є соціальною взаємодією, якщо вони не співвідносяться з поведінкою інших людей. Самогубство не буде соціальним, якщо його наслідки не вплинуть на поведінку знайомих або родичів самовбивця. В цьому відношенні характерним є приклад, який наводить М. Вебер. Випадкове зіткнення двох велосипедистів може бути не більше як подією, подібно явищу природи, але спроба уникнути зіткнення, лайка, що відбулась після зіткнення, бійка або мирне урегулювання конфлікту - це уже соціальне явища. Очевидно, що провести чітку межу між соціальними і несоціальними, так би мовити, природними діями дуже непросто. Ще складніше визначити усвідомленість, раціональність поведінки, яка складає невід'ємну рису соціальної дії. Багато вчинків люди скоюють зовсім неусвідомлено, автоматично, в стані афекту. Навіть якщо такі дії спрямовані на інших людей, то у відповідності з теорією М. Вебера, їх не можна вважати соціальними. Інша справа, коли індивід діє обдумано, ставлячи перед собою цілі і домагаючись їх реалізувати, змінюючи при цьому поведінку інших людей. Такі дії можна вважати соціальними. Однак, як показують дослідження, людина інколи не діє тільки усвідомлено, в її діяльності в будь-якій сфері є велика доля інтуїції, почуттів, людських реакцій. Тому чиста раціональність існує лише в ідеалі.
   В 50-х роках отримала поширення теорія Т. Парсонса, в якій була зроблена спроба намітити загальний категоріальний апарат для описання соціальної структури. На думку Т. Парсонса, елементарна взаємодія утворює зміст первинного рівня соціальної структури. Одинична дія - це елементарний акт; з цих актів потім утворюються системи дій. Елементами соціальної дії є: діяч, “інший” (об'єкт, на який спрямована взаємодія), норми (за якими організується взаємодія), цінності (які приймає кожен учасник), ситуація (в якій відбувається дія). Діяч мотивований тим, що його дії спрямовано на реалізацію його потреб. У відношенні до “іншого” діяч розвиває систему орієнтацій і очікувань, які визначені як прагненням до досягнення цілі, так і врахуванням реакцій іншого. Т. Парсонс виділяє п'ять пар таких орієнтацій, які дають класифікацію можливих видів взаємодій. За допомогою цих п'яти пар можливо описати всі види людської діяльності.
   Теорія Т. Парсонса, як і теорія М. Вебера, була спробою на основі описання структури соціальної дії і виділення елементарної її одиниці створити концепцію, яку можна було б застосувати в емпіричному аналізі а також пояснити емпіричні факти, яких було накопичено емпіричною соціологією. Проте ця теорія виявилась неспроможною для експериментальної практики з-за своєї громіздкості.
   В структурному аспекті також розглядає соціальну взаємодію П. Сорокін. Він виділяє такі її складові: наявність двох або більшої кількості індивідів, що детермінують поведінку та переживання один одного; виконання ними певних дій, що впливають на взаємні переживання та вчинки; наявність провідників, що передають ці взаємовпливи індивідів; наявність спільної основи для контактів, зіткнення.
   Отже, в соціології і соціальній психології здійснювались пошуки такої одиниці взаємодії, яку можна було б використати в експерименті. Пошуки таких одиниць, які б можна було спостерігати, продовжуються і до цього часу.
   Відомі зарубіжні концепції взаємодіяльності, не дивлячись на їх відмінності, схожі у пошуках елементарної одиниці цього процесу, яку можна було б спостерігати, вимірювати. Існуючі теорії доповнюють одна одну, маючи в предметі дослідження спільне: взаємодія розглядається як центральна проблема соціальної психології, соціології, оскільки людина з самого моменту народження є невід'ємною частиною взаємопов'язаних і взаємодіючих соціальних одиниць.
   Сучасна вітчизняна соціальна психологія розглядає взаємодіяльність через призму активності особистості (К.А. Абульханова-Славська, В.О. Васютинський, С.Д. Максименко, Т.М. Титаренко В.О. Татенко та ін.). Активна взаємодія між людьми виникає як функція діяльності (предметно спрямованої активності) та поведінки (пасивної взаємодії між людьми). Аналізуючи взаємодіяльність, деякі автори (М. Обозов, М. Лукашевич) окремо розглядають індивідуальну діяльність (за формулою “мета -засоби - результат”) і спільну діяльність (власне взаємодіяльність), виділяючи такі її компоненти як когнітивний, емоційно-комунікативний і практичний, які по-різному представлені на рівнях індивідуальної та спільної діяльності. У спільній діяльності, на відміну від індивідуальної, всі три компоненти представлені в більш повному вигляді, крім того емоційно-комунікативний компонент є центральним. Таке трактування спільної діяльності дає можливість авторам цього погляду показати єдність взаємодіяльності зі спілкуванням: спілкування входить у взаємодіяльність як його сторона.
   Соціалізація індивіда як процес становлення соціальності людини може відбуватись лише в інтеріндивідній взаємодії, в якій виникають умови реалізації у індивіда суто людських властивостей, якими є, перш за все, суб'єктність особистості. Суб'єктність особистості, яка розуміється як саморозвиток індивідом власної психіки на основі потенційних можливостей (Татенко), реалізується в умовах, в яких інтеріндивідна взаємодія виявляється як інтерсуб'єктна, суб'єкт-суб'єктна взаємодія. Отже, виникає задача дослідження інтерсуб'єктної взаємодії як умови становлення суб'єктості особистості.
   Інтерсуб'єктний підхід до аналізу особистості розроблено у вітчизняній психології як такий, що протиставляється моносуб'єктному розумінню особистості(Г.М. Андреева, В.О. Васютинський.О.М. Леонтьев,Б.Ф. Ломов,С.Д. Максименко, В.О. Петровський, А.У. Хараш, В.О. Татенко та ін.)
   На думку А. У. Хараша, “міжіндивідний зв'язок стає вихідною одиницею психологічного аналізу, а сукупність таких зв'язків - дійсною речовиною”, яка утворює “інтрапсихічний склад” особистості. Вмістилищем життя, по суті, бачиться тепер уже не замкнений “внутрішньоіндивідний” простір, а відкритий простір комунікацій і взаємодій між людьми, по відношенню до якого факти “індивідуальної психіки” виявляються підпорядкованими і похідними. [6].Процес суб'єкт- суб'єктної взаємодії - це не проста інтеракція, а процес взаємної згоди людей приймати впливи один на одного за умов, що вони ставляться до себе і до іншого як до автономного, суверенного суб'єкта активності і як до цінності. Інтерсуб'єктна взаємодія розуміється як трансцендентальне взаємопроникнення, взаємне зумовлювання суб'єктів взаємодії, як спільно-взаємна зануреність суб'єктів в специфічні дискурси (В. Васютинський). І в цьому сенсі можна констатувати, що факт взаємодії є породжуючим, бо він породжує нову реальність, нові смисли в силу взаємовпливу. На думку М.С. Кагана, сутність цього процессу полягає не просто в факті передачі і прийому інформації, а у створенні “нової” інформації, загальної для суб'єктів взаємодії і такої, що породжує їх спільноту [7,149 - 150].
   Особливості суб'єкт-суб'єктної взаємодії найбільш виявляються у міжособистісній формі. Міжособистісна взаємодія завжди здійснюється, як мінімум, з двома партнерами, які в цьому процесі пов'язані єдиним інформаційним простором. Міжособистісна взаємодія - це така форма соціальних відносин, в яких здійснюється безпосереднє спілкування окремих індивідів.
   В понятті “міжособистісний” акцентується увага на персоніфікованій формі взаємодії, на його індивідуалізованому характері, підкреслюється емоційність відносин. Вступаючи в міжособистісне спілкування, люди орієнтуються на свої внутрішні цілі і цінності. Відносини до партнера формуються “тут і тепер”, в ході безпосереднього контакту, на основі поведінки, яка ним демонструється. Міжособистісна взаємодія надає своїм партнерам значну свободу у виборі “режиму” дії, у прийнятті рішення про її тривалість. Сутність міжособистісної взаємодії визначається активною природою людської особистості, яка складає цей процес. В цьому процесі кожен учасник бачить в своєму партнерові не якийсь об'єкт, а активного діяча, і на цю його активність він орієнтується, направляючи йому інформацію, аналізуючи його мотиви, цілі, установки.
   Безпосередній контакт між партнерами, який характеризує міжособистісну взаємодію, зумовлює ряд її особливостей: тісний зворотній зв'язок, що регулює процес взаємин; багатство кодів, що використовуються, зокрема й невербальних; двосторонній обмін інформацією, який відбувається у вигляді діалогу. За своєю сутністю міжособистісна взаємодія має яскраво виражений експресивний характер, пов'язаний з самовираженням “Я”. Діалогічний стиль взаємовідносин - це такий стиль, в якому обидва партнери сприймаються кожним як цінність, як унікальна індивідуальність, як творець власного життя. На думку М.М. Бахтіна, “одиницею” діалогу є “двоголосне слово”. В діалозі сходяться два розуміння, дві точки зору, два рівноцінних голоси в дещо ціле.
   У визначенні А.У. Хараша, діалог - це стан контакту “Я” з конкретним іншим, це “слухати і чути”, “дивитись і бачити”. В діалогічному спілкуванні відбувається відкриття людиною іншої реальності , яка відрізняється від самої себе і своїх проекцій. Перш за все - це відкриття реальності іншої людини, її думок, почуттів, уявлень про світ і як наслідок - відкриття нових горизонтів оточуючого світу. Оскільки ставлення людини до світу завжди опосередковується спілкуванням з іншими людьми, остільки сформована особистість є результатом того, що саме їй передається ззовні оточуючими її людьми. Тому діалогічний стиль взаємоді - це така форма соціальної взаємодії, яка виводить індивіда на рівень єдності з родом, колективом, соціумом. Діалогічна взаємодіяльність є завжди діяльністю по залученню до загальних цілей і загальних цінностей. В цьому якраз виявляється зміст діалогічного спілкування, його спрямованість, його культурно-виховний ефект. Звідси випливає важливість практичної організації форм і засобів діалогічного спілкування, завдяки якому передаються культурні цінності, способи діяльності, моральні норми від однієї особистості до іншої, від покоління до покоління. Інша ситуація, в якій здійснюється процес міжособистісного спілкування, може бути визначеною як діалог, орієнтований на взаєморозуміння. Це ситуація міжособистісної взаємодії, яка потребує не просто категоризації особи, що сприймається і співвіднесення її з певною групою або роллю, але й розуміння, встановлення довірливих відносин в процесі спілкування або сумісної діяльності. В цій ситуації діють такі механізми: ідентифікація, емпатія, аттракція, соціальна рефлексія.

ЛІТЕРАТУРА

1. Лакан Ж. Семинары. - М.: Логос, 1998. - 432 с
2. Максименко С.Д. Генезис существования личности. - К., 2006. - 240 с.
3. Мей Р.Становлення екзистенційної психології.//Гуманістичні підходи в західній психології XX ст. - К., Пульсари. 2001. - С. 124-164.
4. Фромм Э. Бегство от свободы. - М.: Прогресе, 1900. -272 с
5. Обозов Н.Н. Психология межличностных отношений. - К., 1990.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com