www.VuzLib.com

Головна arrow Психологія arrow Культуральна обумовленість світоуявлень: три джерела і три складові частини
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Культуральна обумовленість світоуявлень: три джерела і три складові частини

Г.В. Куценко

КУЛЬТУРАЛЬНА ОБУМОВЛЕНІСТЬ СВІТОУЯВЛЕНЬ: ТРИ ДЖЕРЕЛА І ТРИ СКЛАДОВІ ЧАСТИНИ

   На відміну від поняття образу світу поняття картини світу від часів так званої кризи природознавства завжди було у фокусі наукової уваги. В контексті проблеми картини світу самозрозумілою є необхідність розгляду питання про походження і функціональність цього утворення. Не потребує доведення, що цілепокладальну та доцільну діяльність неможливо уявити без наявності у людини деякого відображувального та прогнозувального пристосування, що дозволяє їй відносно несуперечливо орієнтуватися і адекватно самоорганізовуватись у повній суперечностей дійсності [ЗО]. Узагальненим психологічним пристосуванням, що виконує функції орієнтування і розуміння реальности, а, значить і регуляції, вважається картина/образ світу.
   Об'єкт - культуральна детермінованість картини світу.
   Предмет - механізми детермінувального впливу на картину світу.
   Мета - змістова специфікація процесів обумовлення картини світу повсякденністю, ментальністю, дискурсом.
   Ступінь розробленості. Класична проблема концептуалізується як дослідження й пояснення того, яким саме чином і завдяки яким своїм характеристиками картина й образ світу можуть виконувати такі функції. Відповідно досліджувались і змістово близькі поняття, зокрема, поняття “перцептивний світ”, “модель світу”, “схема світу”, “ментальна модель”, “світогляд”, “ментальність”, “модель універсуму”, “уявлення про Всесвіт”, “спосіб категоризації”, “прасимвол”, “космо-психо-логос” та інші.
   У сучасних мультидисциплінарних дослідженнях, присвячених картині світу, постулюється, що картина світу не може бути єдиною. В залежності від предметно-наукового ракурсу вирізняються такі “картини світу”: “наївна”, “наукова” [27] (причому в кожній науці своя: напр., “фізична”, “хімічна”, “біологічна” і т.д.), “художня”, “мовна”, “концептуальна” [22] etc.
   Взагалі проблема картини світу сформувалась і сформулювалась головним чином у філософсько-антропологічному дискурсі, і природно, що саме у різних системах філософування була артикульована важливість проблеми картини світу. Психологія була значно менше заклопотана обґрунтуванням важливості проблеми картини світу з огляду на її психологічну само зрозумілість [ЗО]. Серед тих, хто почав розроблення чи принаймні акцентував увагу на необхідності дослідницької уваги до проблеми картини світу, були Е. Гуссерль, М. Вебер, Е. Фромм, P. Редфілд, А. Холовел, навіть А. Ейнштейн, і, звичайно ж, М. Хайдеггер. Слід зазначити, втім, що практично всі антропологи й культурологи у той чи інший спосіб “зачіпали” поняття картини світу; тут не має принципового значення, використовували вони саме цей термін чи користувались схожими. Серед них такі імена, як Р. Бенедикт, К. Прц, У. Джеймс, К. Клакхон, Ф. Клакхон, М. Мінський, У. Найссер, Я. Ребане, Р. Рорті, Ф. Стродбек, Е. Толмен, Ю. Хабермас, Д. Уайтхед, М. Фуко, А. Холовел, О. Шпенглер, А. Шюц, К. Юнг та багато інших будуть далеко не повним переліком. На теренах Союзу пильну увагу до картини світу приділяли та приділяють Л.М. Аллахвердов, Є.Ю. Артєм'єва, О.Є. Баксанський, Ю.М. Бородай, Я.Л. Дорфман, Г.Д. Гачев, А.Я. Гуревич, П.С. Гуревич, В.П. Іванов, Є.М. Кучер, Ю.М. Лотман, О.Р. Лурія, С.В. Лур'є, В.Н. Топоров, О.В. Улибіна, інші.Особливим рядком слід виокремити дослідження наукової картини світу (Н. Бор, М. Борн, М. Грін-Дж. Шварц-Е. Віттен, В. Гейзенберг, Ж.-П. Вернан, І.С. Добронравова, Е. Ласло, К. Лоренц, B.C. Лук'янець, М. Малкей, В.Л. Рабінович, Б. Рассел, P. Ренделл, В. Паулі, М. Планк, І. Пригожий, І. Стенгерс, B.C. Стьопін, П. Фейерабенд, Р. Фейнман, Ф. Фукуяма, Дж. Холтон, Г. Хакен, С. Хокінг) та так званої мовної картини світу (Дж. Брунер, Г.А. Брутян, В. Гердер, В. Гумбольдт, CO. Васильєв, Л.С. Виготський, П.Я. Гальперін, Т.М. Дрідзе, Вяч. Вс. Іванов, Ю.С. Караулов, Г.В. Колшанський, В.В. Красних, Л.М. Макаров, О.О. Потебня, Б.В. Сєрєбрєнніков, Е. Сепір та Б. Уорф, Р.Н. Павільоніс, Є.Ф. Тарасов, І.І. Халєєва, Л.В. Щерба та багато інших - самий лише перелік великих імен вийшов би за межі обсягу статті.
   Вважається, що для того, щоб світ не здавався чи не був (!) для людини хаотичним і непрогнозованим нагромадженням фрагментарних “вражень”, вона створила такий собі пристрій: картину світу, що є узагальненим уявленням про те, що таке цей світ і як він влаштований, щоб у ньому можна було жити. Відтак картина світу - це “суб'єктивно-ментальна” реплікація світу як певної структури у його, світу, предметно-явищній, тобто об'єктній, позапокладеності суб'єкту. Тому різні види реальних відносин людини зі світом опосереднюються образом світу та картиною світу. Картина світу є узагальненим сплетом “об'єктивних істин” та суб'єктивістичних упередженостей людини щодо того, яких “вражень” вона може чекати від світу [1, 3, 15, 27]. Іншими словами, картина світу - це такий психологічний засіб, який людина “ставить” між собою й світом і який допомагає їй модулювати (“моделировать” і “модулировать”) обопільність своїх практичних та теоретичних відносин зі світом.
   З огляду на завдання вважаємо можливим на певному інтервалі розгляду скористатися терміном “картина світу” як узагальнювальним для позначення царини так званого ”апріорного досвіду”, тобто добутого не в результаті індивідуальних зусиль, а отриманого “само собою”, “невідомо як”, тобто латентного, знання [16, 19]. При народженні людина завжди застає якусь уже існуючу певну картину світу, до якої вона може ставитись згодом так чи інакше, але яку вона “засвоює” (хоча б і для того, щоб потім нею знехтувати). Саме тому стосовно кожної людини картина світу виступає однією з найважливіших форм існування апріорного досвіду, оскільки відпочатково (“перед-початково”) людина завжди “безнадійно” вбудована у контекст культури, й усі її знання є продуктом культури. Культура задає проблемне поле, способи бачення і вирішення проблем; так само породжує й експлікує імпульси та спонуки пізнавальної і будь-якої іншої діяльності, а також споряджає діяльність певними регулятивами, але водночас задає рамки та межі пізнання [5, 6, 11, 14, 21].
   Міркування про джерела, походження, узалежненість самої картини світу також приводить до досить плаского у свої загальній безсумнівности висновку про те, що картина світу має культуральну детермінованість. Проте такий висновок надто абстрактний, щоб бути змістовним. З огляду на те, що під “соціальним” чи “культурним” можуть приховуватися зовсім відмінні за механізмом дії сутності й процеси, доцільно детальніше розглянути ракурси і специфіку їхнього детермінаційного впливу на формування картини світу.
   Другим вихідним положенням (винесеним в заголовок) є теза про те, що різні “іпостасі” культури справляють свій визначальний вплив по-різному. Відповідно у життєдіяльності (спільноти) в загальному форматі вирізняються: повсякденність як план поведінки та предметної діяльности, ментальність як план розумової діяльности та дискурс як план мовленнєвої діяльности.
   Ментальність та повсякденність, як, власне, й картина світу, є відносно новими поняттями, “покликаними” до наукового пояснення існування та вельми ефективного впливу різнорідних і в принципі “нелогічних”, “нераціональних”, а інколи навіть парадоксальних “людських факторів”, що не виводяться прямо з жодних об'єктивних (в тому числі й економічних) обставин життя даного соціуму. Ці поняття стали надзвичайно популярними у лексиконі практично всіх гуманітарних наук. Незважаючи на вже значний досвід дослідження - в основному досліджень культурологічних - і самі поняття, і денотована ними реальність по досі залишаються, на думку багатьох, “недовизначеними” і “відкритими”, “розмитими” [8-10]. Попри цю недовизначеність принципових розходжень у тлумаченні повсякденності й ментальності небагато, а різночитання стосуються передусім деталей та акцентів та специфіки [15].Слід зазначити також, що ментальність та повсякденність є регістрами буденного, щоденно-побутового життя спільноти; із цілком зрозумілих причин вони мають більше спільного, ніж відмінного. Повсякденність і ментальність розглядаються й розуміються як такі, що утворюють терен “звичайного”, “озвичаєного” буденного життя, його “непоспішного плину”. Найвиразнішою метафорою, якою з цього погляду характеризується повсякденність, є “неопуклість” повсякденності, її рутинність, невиразність як невирізненість “фігури з тла”. Вона “розгортається у звичних загальновідомих ситуаціях на базі самоочевидних очікувань” [19, с 23].
   Оскільки в принципі те саме атрибутується й ментальності, логічно й доцільно закцентувати увагу якраз на тому, чим вони різняться.
   Найперше - те, що повсякденність визнається первинною щодо ментальности. “Все, що відбувається в історії, є справою рук і голови людини, що діє так, як визначають (“предопределяют”) обставини життя. Проте будь-які обставини сприймаються людьми у звичній для них манері розуміння; ця манера й є менталітет. ... це спосіб думок, що породжує (“производящий”) спосіб життя і породжений ним” [10, с 371]. “Турботою” повсякденности є сама турбота, її “сенсом” є “клопотання по хазяйству”, практична, щоденна, побутова, “мільйони раз повторювана”, діяльність [3, 5, 8, 9, 11, 19, 33].Не випадково повсякденності протиставляється: сакральне, святкове, незрозуміле, непрагматичне, ризиковане, незвичайне, тобто - “неабияке” [19]. Повсякденність (на відміну від ментальності) утворює сферу практичної буденної життєдіяльности, тобто повсякденність -це й є реальне щоденне життя людей. У повсякденність на відміну від ментальності “входять” також звичайні, повторювані до ритуалізованості дії, діяльності, поведінка: повсякденність складає “речово-предметний ряд, подієвий ряд, та набір сценаріїв поведінки, повсякденних ритуалів...” [5, с 93], включно з циркадними, сезонними, тілесними та подібними поведінковими стереотипами. Повсякденність є виявом певних нормативів життєустрою, “укладу життя”.
   Соціокультурна практика (точніше, соціальні та культурні анонімні практики, практики життєдіяльности), врешті-решт “спресовується” в ментальність, визначаючи її змісти. Змісти ментальності “утворюються” з буденних сценаріїв зусиль і подолань обставин повсякденності, “в якій” перебуває дана спільнота; зусиль і подолань, спрямованих передусім на самовідтворення спільноти. Певна річ, ні у кого з них не викликає заперечень зворотний вплив ментальности як “розумового плану” на повсякденність як на “план побутування” (“бытийствования”, “повседневничания” [16].
   Отже, реальність повсякденності - реальна, життєва, а реальність ментальності - ментальна, диспозиційна, “розумова”. Адже ментальність “існує” тільки в ідеальному, розумовому плані. Вона є реальною, оскільки справляє суттєвий вплив і її дія проявляється в продуктах діяльності, способах комунікації і т.д. і т.п. - тобто у вигляді результату дії певних диспозицій, настанов, рецептів, психотехнік [3]. Проте “існує” (“побутує”) ментальність - “ментально”, тобто розумово, у внутрішньому плані. Саме тут, у процесі закріплення зусиль реального праксису “побутування” народжується картина світу як частина змістів, рецептів та інструментів ментальності.
   Отже, повсякденність - це реальне життя у реальних обставинах, які, хоч і “озвичаюються” [5], типізуються, але все ж таки відносно більш мінливі, ніж породжена ними ментальність. На відміну від реального подієво-”обставинного” (тобто об'єктивного) ряду життєдіяльності в ментальності залишається, закріплюється суб'єктивне ставлення до цього подієвого ряду. Але закріплюється воно вже у стереотипізованому вигляді, як кліше, взірець, шаблон: шаблон сприймання, ставлення, поведінки і т.д. Тому ці знання, перетворюючись на шаблони, зникають з поля усвідомленого.
   Сутнісно ментальність та картина світу як її аспект, характеризуються так. “Менталітет ? це деяка інтегральна характеристика людей, які живуть у конкретній культурі, котра дозволяє описати своєрідність бачення цими людьми навколишнього світу і пояснити специфіку їхнього реагування на нього” [10, с 20]. “Ментальність являє собою своєрідний фонд чи архів, акумулюючий соціокультурний досвід, і, будучи з огляду на це (до деякої міри) апріорною формою пізнання, певним чином структурує мислення та впливає на поведінку індивіда й групи” [13, с 101]. “Цей досвід ... виступає як схема, з якою ми співвідносимо всі наші сприймання й переживання” [33, с 129]. Це “симптоми колективного психічного життя, його безособові, неіндивідуалізовані аспекти й автоматизми” [9, с 524]; вона “...коріниться в потаємних глибинах соціальної та індивідуальної психіки” (там само); “ментальність ... багато в чому -можливо в головному - залишається непрорефлектованою й логічно не виявненою... думка не відділена від емоцій, латентних звичок та прийомів свідомості - люди ними користуються, зазвичай самі того не помічаючи” [9, с 517]; це “світ формул розуміння світу, де формулами спочатку виступала зовсім не логіка, а сама історія довільних людських дій... вона стає зразком (чи формулою розуміння)” [9, с 371] - аналогічних визначень можна відшукати багато [15]. Ментальності атрибутуються такі риси, як ригідність (мала змінюваність), “транспарентність”, тобто невидимість для усвідомлення; вона відноситься до великих часовихвідрізків, “уповільнень”. Важливою, очевидно, корінною відзнакою “ментальное™” від “когнітивного” та утвореної ним “раціональности” є зазнавання (“претерпевание”), властиве ментальності; “ментальна психіка” представлена сенсорними враженнями, ментальним емоціями (інтенційністю, тривогою, сподіванням, вірою, надією, упевненістю) ментальними станами [34, с 170-179].
   З огляду на все вищесказане ментальність формує світ самозрозумілости, яку (майже) кожен поділяє з іншими та звично відтворює у стабільно повторюваних ситуаціях. Саме так формується епістемічна упевненість буденної свідомости (тобто відсутність сумнівів (А. Шюц)) у тому, що світ “є таким, яким він є” [19, 33]. При цьому “він є саме таким, яким сприймається”. Ментальність відіграє роль своєрідної “призми” (схеми, матриці, шаблону), категоризаційної мережі, яка спричинює не просто своєрідність отримання “активного” індивідуального досвіду, а його “автоматично” уможливлює.
   Отримання активного індивідуального (“особистого”) досвіду здійснюється за допомогою так званого “ментального інструментарію”, що становить “набір” характерних для особи чи всього соціуму не сформульованих чітко й не цілком усвідомлюваних манер мислити. Це своєрідні “автоматизми думки”, “навички духу”, формули розуміння, що функціюють як зонди, які “обмацують” семантично-смислову реальність культури й знакову реальність життєсвіту. Оскільки ментальні стереотипи зазвичай поділяються більшістю її носіїв, можна вважати, що ментальність - це стихійна “народна ідеологія”. З цього погляду індивідуальний досвід є фракталом (спільнотної) ментальности.
   Дискурс. Для дискурсивного погляду на світ найважливішою вихідною настановою є те, світ загалом - це людський, олюднений простір, конституйований макросоціальними відносинами й міжособистісними стосунками, але водночас і соціально-психологічний простір, створений “комунікуючими” людьми, що грають та відіграють різні ролі, та весь час говорять [12]. У становленні дискурсійного підходу та новому розумінні самого поняття дискурсу визначну роль відіграв постструктуралізм, який передбачає, що світ треба розглядати не „сам по собі”, а як особливого виду текст; а наш дискурс про світ -це спосіб читання цього „світо-тексту” [24].
   Тому одним із загальних є „попереднє визначення дискурсу як особливого способу спілкування і розуміння оточуючого світу (чи якогось аспекту світу)” [29, с 15]. Звідси мова й мовлення розуміються не просто каналами, засобами чи формами фіксації та передачі знань, а постають механізмами, що відтворюють, але в результаті свого функціювання фактично с-творюють соціальний світ. Тому дискурс -це не просто „розповідь” чи „розмова” про світ; він розуміється субстратом формування світу через значення і значущість [26].
   Спільним для більшости (всіх?) підходів до аналізу дискурсу можна завважити визнання того, що дискурс - не мовний (мова як структура), а мовленнєвий феномен, тобто “явище явлення мови” в “живому житті” живого суб'єкта мовлення. При цьому відзначається, що дискурс - це не просто мовлення і не просто текст, а над-фразова і над-текстова реальність: дискурс “плаває” десь між текстом, мовленням, спілкуванням, мовною поведінкою [12, 24, 29], індивідуальним і колективним суб'єктом, між текстом і поза-текстом.
   Не випадково у французькому дискурс-аналізі [12] чітко розмежовуються людина як суб'єкт мовленнєвої діяльности, точніше, суб'єкт ”говоріння”, і власне суб'єкт вислову: “суб'єкт (людина) не є хазяїном смислу свого вислову”.
   Смисл цієї позиції полягає в розумінні того, що висловлювання розгортається не лише по лінії бажання чи наміру, бо той, хто висловлюється, багато в чому говорить не від свого імені. Його “текст” і його смисл узалежнені від зовнішніх стосовно процесу висловлювання чинників, адже в кожному тексті можна знайти сліди якогось більш раннього тексту і раннього смислу, які “вже завжди є”. Актуальний дискурс завжди більшою чи меншою мірою формується з елементів уже існуючих дискурсів, причому це елементи не просто текстуально-лінгвістичного характеру (хоч і виражені в матеріалі мови), а смислові, позиційні утворення, сліди попередніх дискурсів. Це такі фрагменти попередніх дискурсів, які відігрують роль своєрідної “заготовки”, “сировини”, що формує так званий “ефект очевидности”, маскуючи неусвідомлену узалежненість “висловлювача” від “завжди-вже-тут існуючого” [12, с 34].
   Так виникає дуже важлива в річищі формування картини світу тема впливу ідеології. Сама ідеологія в даному контексті розуміється дуже широко, як уявне ставлення людей до реальних умов [12]. Але це таке уявне ставлення, в якому закріплені певні владні чи інші соціальні інтереси, певні силові відносини, певна позиція, - що мають характер об'єктивних: в контексті ідеології йдеться про незнання свого об'єктивного “справжнього” становища.
   Люди будують свої реальні відносини до світу й стосунки між собою на основі цього завжди більш чи менш неправильного, уявного, уявлюваного ставлення до світу: тому ідеологія справедливо вважається одним із видів химеричного ставлення до світу. Змістом ідеології, ідеологічним може бути будь-який семіотичний факт, що інтерпретується з точки зору соціальних позицій чи інтересів, на якому вже вторинно будуються реальні відносини.
   Найважливішими в ідеологічному впливі є, звичайно, влада. Влада через свої інституції прямо чи опосередковано керує, контролює, обмежує, організує й розподіляє мовлення [31]. Серед імперативних механізмів влади основні - принцип заборони; принцип ритуалізації; принцип коментування, тобто вивчення, повторення, переказ з елементами інтерпретації певних сакральних для даної культури текстів та принцип дисципліни. Звертається увага також на певну агресивність ідеології, нав'язуваність її смислів, і навіть певний примус до інтерпретації; а також на так звану “наддостатність”, надлишковість презентованих смислів [12]: для т. зв. “наднавчання” чи псевдовибору.
   Важливо також, що у формуванні дискурсу великого значення набувають так звані “забуття”. “Забуття № 1”: суб'єкт ”забуває”, тобто не усвідомлює того факту, що смисл його висловлювання насправді формується не лише ним самим, а навіть скоріше в об'єктивних процесах, зовнішніх щодо нього [12].
   Тобто в детермінаційному аспекті важливим є висновок, що дискурс є мовленням, породженим немовними (і не мовленнєвими) чинниками, але при цьому дискурс навзаєм сам творить немовну реальність. Дискурс - одна з форм існування та створення в культурі як дискурсної, так і не дискурсної реальности, інших практик, “мовленнєвих і не мовленнєвих” [31, с 38-39]. Адже що те, що людина говорить, її мовний потік насправді не є “повним”, “суб'єктним” мовленням, бо висловлюване не відображує повністю ні реальности об'єктивних обставин, ні реальности психічних змістів, оскільки перші часто невідомі, а останні зазвичай часто витісняються. Тому в дискурсі завжди проглядає позапокладене людині несвідоме соціальне [2, с 83].
   Отже, весь попередній аналіз показав, що фактично картина світу досить жорстко детермінована та майже фатально узалежнена від таких культурно-соцієтальних чинників, як повсякденність, ментальність та дискурс. Усі ці “царини” виконують “мега”-функції: спричинення, збереження й трансляції спільної для даного соціуму картини світу. Метою, втім, є виявлення специфіки цієї детермінації. Проаналізувавши сутність картини світу й разом з тим сутнісні відмінності ментальности, повсякденности й дискурсу, можна вибудувати приблизно таку змістово специфіковану схему процесів спричинення ними змістів і форм картини світу.
   Повсякденність. Повсякденність розглядається як довгостроковий процес реальної життєдіяльности соціуму. Для неї сутнісними є: а) “неопуклість”; б) анонімність (Б.В. Марков), в) багатократна повторюваність (І.К. Пантін), а, значить, історична обумовленість (В. Ламмерс) г) практик життєдіяльності (А. Шюц), тобто практик д) зусиль довільної діяльності є) певної спільноти. Таке відтворення спільноти завжди є) колективне (Г.С. Кнабе); ж) індивідуальні внески завжди піддаються перевірці на валідність та “опробуванню часом”. У цьому плані повсякденність сама є “процесом самої себе” - процесом “хабітуації” (П. Бергер, Т. Лукман), “озвичаювання” (Е. Гуссерль) подій та обставин життя. Тобто основним процесами, через які повсякденність справляє детермінуючий вплив на формування картини світу (ще лише деяких її аспектів), є озвичаювання, стереотипізація, рецептуризація.
   Процеси повсякденности означуються, втілюються й закріплюються в побутових (умовне “нижче”, профанне) та міфорелігійних (умовне “вище”, сакральне) ритуалах. Всі ці складні процеси “призначені” для розуміння і згуртування для взаємодії членів спільноти. Основною метою є виживання-відтворення соціуму (Г.С. Кнабе). Повсякденність дає основний “матеріал”, елементну базу для формування (уточнення, деталізації) картини світу.
   “Над” повсякденністю “надбудовується” ментальність, чи скоріше, характерні особливості повсякденності обумовлюють формування певних особливостей ментальности. Узагальнено під ментальністю розуміється специфіка “душевного складу” спільноти. її сутнісними характеристиками є: а) уявлення, тобто побудова внутрішнього плану презентації реальності; б) вона є сукупністю “ментального”, тобто розумового “інструментарію”; в) прозорість, неусвідомлюваність; це (“автоматизми свідомості” (А.Я.Гуревич)); г) ментальність є головною формою (субстратом) апріорного (А.Шюц) чи латентного (О.В. Золотухіна-Аболіна, О.М. Локтіонов) досвіду; д) презентованість у ній узагальнених уявлень й уявнень світу; є) спільність для всіх членів соціуму; є) упередженість як висока насиченість “афективною складовою” (М. Блок, Л. Февр, Л. Леві-Брюль, В.Ф. Юлов). ж) ментальність є “народною ідеологією”; з) це певний “запис” алгоритмів і психотехнік.
   Основними процесами ментальності є: реїфікація (уявлення процесів як “речей”); побудова внутрішнього плану дій; уявнення (формування “епістемічної віри” (А. Шюц) чи точніше, епістемічної упевненості); алгоритмізація й стандартизація психічного життя; емоційна ідентифікація.
   Процеси ментальности означуються, втілюються й закріплюються в так званому “народно-прикладному” та меншою мірою у “високому” мистецтві. Ментальність сприяє порозумінню: 1) формуванню спільного знаннєво-емоційного фонду та 2) емпатійній ідентифікації членів спільноти. Основною “метою” ментальности є формування спільної “розумової” перетворювальної снаги соціуму. В субстраті ментальности картина світу “побутує” (“бытийствует”), а також розвивається, трансформується і т.д.
   Особливості ментальности (багато в чому) зумовлюють і особливості дискурсу. (Зазначимо, що особливу роль у формуванні й самому існуванні дискурсі відіграє також мова “як структура”). Основною характеристикою дискурсу, як зазначено вище, є представлення життєвого світу як тотально семіотизованого, а тому “текстоподібного” утворення, що його читають, розуміють і про який говорять. Сутнісними для дискурсу є: а) надфразовість і навіть “надтекстовість” (“паратекстовість”); б) дискурс проводить межу між тим, що сказано, і про що умовчано; в) дискурс є не суто мовною, а мовленнєвою реальністю, реальністю висловлювання; г) суб'єкт “говоріння” не тотожний суб'єкту вислову; д) в дискурсі суб'єкт “умирає”, “розчиняється”; є) висловлювання формується із сировини та елементів уже існуючих текстів чи текстоподібних знаннєво-ціннісних утворень; є) в дискурсі завжди “просвічує” ідеологія; ж) через дискурс влада справляє найсильніший прямий вплив на інші дискурси та недискурсну реальність; з) в одному соціумі повинні існувати й завжди реально є різні дискурсні формації та різні дискурси.
   Основними процесами дискурси є: означування; санкціонування; легітимація; інституціалізація; керування процесами циркулювання та трансляції (знань і мовлення). Процеси дискурси означуються, втілюються та закріплюються в “дискурсних формаціях” та “архівах” (М. Фуко), (“преконструктах” (М. Пешо), “гранднаративах” (B.C. Лук'янець)) чи мега-наративах, ідеології (Л. Альтюссер), владі (М. Фуко), мистецтві (особливо сильно в літературі), в тому числі так званому “андерграунді”, у мистецтвознавстві.
   Дискурс виконує функції комунікації та розуміння й порозуміння. Основним “призначенням” дискурсу є вплив, тобто власне формування, створення недискурсної реальності, а також маніпулювання іншими дискурсними та недискурсними реальностями. Хоча дискурс “призначений” для впливу на різні вимірів культури, в тому числі зокрема й на ментальність, однією з головних “мішеней” дискурсу виявляється якраз повсякденність. У субстраті дискурсу й дискурси наявна чи потрібна картина світу освячується, тиражується, нав'язується.
   Через дискурс здійснюються найудаліші (бо найпряміші) виходи на керування різними царинами не-повсякденного: святкового, сакрального, екстатичного, мобілізаційного (“аврального” чи “набатного”), дозвілля, горя та ін. Дискурс є найдійовішим “субстратом”, “фактурою” (О.М. Леонт'єв) для вторгнення у сферу духовності, містичного та нумінозного досвіду.Висновок. Характеризуючи особливості організації суб'єктивної реальности індивіда й культури та встановлюючи форми взаємодії людини з навколишньою дійсністю, упевнюємося, що картина світу виступає інтегральним образом природи, соціуму, життєвого світу. Модель чи картина світу може бути інтерпретована як певна метамова даної культури, система правил організації і перетворення значеннєвих відносин. Ми завважили за можливе виокремити три культурних “джерела” появи й формування певної картини світу: це повсякденність (повсякдення), ментальність і дискурс. Вони ж розуміються і як основні “складники” процесу становлення картини світу. Вирізняючи саме три джерела й складові формування картини світу, ми аж ніяк не маємо на увазі, що їх усього три. Йдеться про те, що саме ці три найкраще (найпростіше) можуть вияскравити специфіку детермінувальної ролі процесу культури як анонімної практики, тобто у форматі життєдіяльности, а саме, через те, а) “що і як люди роблять”; б) “що і як думають” і в) “що і як говорять”. Показано, що різні “іпостасі” культури справляють свій визначальний вплив на картину світу за рахунок дії характеристично різних механізмів.

ЛІТЕРАТУРА

1. А.Н.Леонтьев и современная психология (Сборникстатей памяти А.Н. Леонтьева). - М.: Изд-во Моск. ун-та, 1983. - 288 с.
2. Автономова Н.С. Философские проблемы структурного анализа в гуманитарных науках. - М.: Наука, 1977. - 271 с.
3. Анцыферова Л.И. Психология повседневности: жизненный мир личности и “техники” его бытия // Психол. журнал. - 1993. - Т. 14. -№ 2. -С. 3-16.
4. Артемьева Е.Ю. Психология субъективной семантики. - М., 1980. - 128 с.
5. Бергер П., Лукман Т. Социальное конструирование реальности. Трактат по социологии знания. - М.: Медиум, 1995. - 323 с.
6. Быстрицкий Е.К. Практичесоке знание в мире человека // Заблуждающийся разум?: Многообразие вненаучного знания. - М.: Наука, 1990. - С. 210-238.
7. Гайденко П.П., Давыдов Ю.Н. История и рациональность: Социология М.Вебера и веберовский ренессанс. - М.: Политиздат, 1991. -367 с.
8. Гуревич А.Я. Послесловие. - В кн.: Ле Гофф Ж. Цивилизация средневекового Запада. - М.: Наука, 1992. - С. - 284-315.
9. Гуревич А.Я. Уроки Люсьена Февра // Февр Л. Бои за историю. - М.: Мысль 1991. - С. 524.
10. Дубов И. Г. Феномен менталитета: Психологический анализ / / Вопросы психологии. - 1993. - № 5. - С. 20-29.
11. Иванова Т.В. Ментальность, культура, искусство // Общественные науки и современность. - 2002. - № 6. - С. 168-177.
12. Квадратура смысла: французская школа анализа дискурса. -Пер. с фр. и португ. - М.: ОАО “Прогресс”, 1999. - 416 с.
13. Конончук Д.В. Проблемы исторической анпропологии и символическая концепция ментальности // Философия, социология, информационные технологии. - 2006. - С. 99-110.
14. Кусов В.Г. Категория ментальности в социологическом измерении // Социс. - 2000. ? №9. - С. 132-135.
15. Куценко Г.В. Психологічні особливості становлення ментальних структур особистості в освітньому повсякденні / Психолого-педагогічні умови розвитку особистісної активності в освітньому просторі: Монографія. - К.: ДП “Інформаційно-аналітичне агентство”, 2008.
16. Локтионов А.Н. Координаты индивидуального опыта. - Харьков: Бизнес Информ, 1998. - 492 с.
17. Лук'янець B.C., Кравченко О.М., Озадовська Л.В. та ін. Науковий світогляд на зламі століть: Монографія - К.: Вид. ПАРАПАН, 2006. - 288 с
18. Максименко С.Д. Генезис существования личности. - К., 2006. - 240 с.
19. Мойсеева Т.Б. Повседневность: философско-антропологический аспект // Гуманитарные и социальные науки. -2008.- № 2. - С. 21-28.
20. Найссер У. Познание и реальность. Смысл и принципы когнитивной психологии. - Пер. с англ. - М.: Прогресс, 1981. - 237 с.
21. Неретина С, Огурцов А. Время культуры. - СПб.: Питер, - 2000. - 185 с.
22. Павилёнис Р.Н. Проблема смысла. - М.: Мысль, 1983. - 286 с.
23. Планк М. Смысл и границы точной науки // Вопросы философии. - 1996. - № 5. - С. 41-54.
24. Проблеми психологічної герменевтики. Монографія. / За ред. Н.В.Чепелєвої. - К.: Міленіум, 2004. - 276 с.
25. Проблеми теорії ментальності. - К.: Наукова думка, 2006.- 405 с.
26. Противоречие и дискурс. - М., 2005. - 184 с.
27. Степин B.C. Картина мира и ее функции в научном исследовании. - К.: Наукова думка, 1983. - 286 с.
28. Улыбина Е.В. Психология обыденного сознания. - М.: Смысл, 2001. -263 с.
29. Филлипс Л., Йоргенсен М.В. Дискурс-анализ. Теория и метод. - X.: Изд-во Гуманитарный центр, 2004 - 336 с.
30. Фромм Э. Иметь или быть. - М.: Прогресс, 1986. - 236 с.
31. Фуко М. Археология знания. - Киев: Ника-Центр, 1996. - 208 с.
32. Фуко М. Слова и вещи. Археология гуманитарных наук. - М., 1977. - 448 с.
33. Шюц А. Структура повседневного мышления // СоцИс. - 1988. - № 2.
34. Юлов В.Ф. Мышление в контексте сознани я. - М., 2005. - 496 с.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com