www.VuzLib.com

Головна arrow Психологія arrow Спілкування як основа розвитку образу «Я» у дошкільний період
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Спілкування як основа розвитку образу «Я» у дошкільний період

Т.І. Шиколенко

СПІЛКУВАННЯ ЯК ОСНОВА РОЗВИТКУ ОБРАЗУ “Я” У ДОШКІЛЬНИЙ ПЕРІОД

   Стаття присвячена проблемі розвитку образу “Я” дітей дошкільного віку. Висвітлено взаємозв'язок спілкування і генези образу “Я” у дошкільний період.
   Постановка проблеми. Становлення особистості залежить від позитивного розгортання образу “Я” або системи самоуявлень. Адже образ “Я” визначає ставлення до життя, до самого себе, визначає ефективність і продуктивність людської діяльності а також впливає на суб'єктну позицію кожного.
   Неадекватне сприйняття себе і значущих інших може призвести до формування антисоціальної особистості, що характеризується стійкими змінами міжперсональних і соціальних зв'язків, агресивністю деструктивного і аутодесруктивного характеру.
   Отже, найбільш важливим завданням в розвитку сучасної особистості є досягнення почуття активної відповідальності за її представленість в соціальному світі. Ця відповідальність включає відносини з іншими завдяки широким варіаціям соціальних установок в яких індивід знаходить себе. Оскільки людина є суб'єктом комунікативної діяльності, продуктом якої виступає образ себе та іншої людини, то особливого значення набуває вивчення особливостей спілкування підростаючого покоління.
   Образ “Я”, особливості спілкування та їх взаємозв'язок були предметом низки досліджень Уманець Л.І., Смирнової 0.0., Терещук Р. К., Лісіної М.І., Архиреєвої Т. В., Галігузової Л.Н., Мараловим В.Г. та ін.
   У світлі сучасних наукових досліджень актуальним стає вивчення образу “Я” як регулятора взаємин.
   Тому мета нашого дослідження полягає у з'ясуванні взаємозв'язку спілкування і розвитку образу “Я” у дошкільний період.
   Особистість, як свідомий суб'єкт, усвідомлює не тільки оточуюче, але і себе в своїх стосунках з оточуючим. Вона протиставляє своє Я -не-Я, тобто колективу, суспільству в цілому.
   Протиставлення людини соціальному середовищу свідчить про усвідомлення нею свого “Я”, свого місця серед інших людей. Людина починає сприймати себе як індивідуальність, відмінну від оточуючих, і розуміє цінність такої самостійності. [1, с 22]
   Ставлення людини до самої себе формується тільки через її ставлення до іншої людини. Мірою ставлення людини до себе виступають інші люди. І її самосвідомість, її Я є похідним від різнобічного спілкування людини. Відбувається центрація основ життєдіяльності людини не поза, а всередині себе.
   Людина усвідомлює свою самостійність, своє виокремлення як самостійного суб'єкта з оточення лише через свої стосунки з оточуючими людьми, вона приходить до самоусвідомлення, до пізнання власного Я через пізнання інших людей. Наш образ “Я” не складається завдяки прямим впливам інших. Ми інтерналізуємо думки оточуючих про нас і складаємо репертуар самоописів.
   Особистість яка усвідомлює себе як Я, як суб'єкта своєї діяльності є суспільною істотою, включеною в суспільні відносини і виконуючою ті чи інші суспільні функції.
   Дж. Крук вважав, що в основі людської взаємодії лежать унікальні когнітивні властивості людини - его-процеси, які і забезпечують особистість спеціальною якістю - проективною інтерсуб'єктивністю, що дозволяє зрозуміти іншу особистість [10].
   Для Дж. Міда соціальні акти - це події через які індивід може вивчити погляди інших та поєднувати їх, особливо ставлення значущих інших (батьків, сиблінгів, друзів та ін.), в його поглядах на себе. Особистість стає такою як вона є тільки завдяки прийняттю ролей у відносинах з іншими людьми [10, с 247].На думку Льюіса і Брукса операції, що ґрунтуються на порівнянні себе і інших дуже важливі для розвитку соціальної поведінки дитини. Правила відіграють спеціальну роль у відносинах та наслідуванні [10].
   Гронінген вважав що, правильне використання терміну “Я” можливе лише в комбінації з “Ти”, воно вказує на наявність у дітей передумов для розвитку образу “Я”. Таке використання “Я” і “Ти” термінів в нормі можливо на третьому році життя. При цьому дитина усвідомлює свою самостійність, свою окремість від оточення лише через свої відносини з людьми і приходить до самоусвідомлення, до пізнання власного Я через пізнання інших людей. Не існує “Я” поза відношенням до “Ти”, і не існує самосвідомості поза усвідомленням іншої людини як самостійного суб'єкта [6, с.45].
   Дитяче відчуття себе залежить від дорослих, когнітивних здібностей до категоризації, їх випадкового досвіду, взаємодії із значущими оточуючими та їх емоційного досвіду.
   Першим з механізмів розвитку образу “Я” є інтериорізація оцінок, думок інших людей про себе. Ми вважаємо, що в першу чергу дитина інтериорізує ставлення близьких людей до себе. Думка кожного про свої здібності, фізичні дані, про те, яких вчинків від нього очікують, виникає в організованих групах. Образ самого себе - це відображення якостей людини такими, якими вони сприймаються в суспільстві, членом якого вона є.
   Людина формує образ “Я”, оцінюючи свої суб'єктивні переживання з колективної точки зору. Відповідно, те, як людина розглядає саму себе, повинно бути відображенням того, що, на її думку, думають про неї інші [6].
   Інтериорізація батьківського ставлення до дитини складає основу первинного недиференційованого позитивного або негативного ставлення до себе, яке спочатку виявляється як аутосимпатія. Скоріше за все передумовою аутосимпатії є ставлення батьків до дитини, саме ця структура є генетично первинною.
   Соціальне “Я” складається з думок інших. Діти усвідомлюють, що їх матері, батьки, родичі та вчителі думають про них і кожна з цих думок або оцінок вважається елементом соціального Я. У людини є стільки соціальних Я, скільки є людей, що мають думку про неї.
   При описі соціального “Я” відповіді дітей часто розкривають реакції інших людей на дії дитини. Психологічне “Я” на цьому рівні представлене відповідями, в яких знання про себе подані в порівнянні із знаннями про інших людей, при чому ці знання стосуються переважно характеристик активності особистості. [6]
   Активність дитини виявляється в структурі соціальних відносин, при цьому дитина засвоює ті чи інші соціальні ролі, що передписані суспільством, тобто активність дитини не можливо розглядати поза соціальним контекстом.
   Усвідомлення частин свого тіла, створення його екстероцептивного образу відбувається не само собою, а у зв'язку з іншими людьми. Інші люди є дзеркалом, в яке дивиться дитина, пізнаючи саму себе.
   Розвиток у дитини розуміння внутрішніх станів іншого лежить в основі складності її соціальних відносин і емоційних переживань, які збільшуються. [5, с.25]
   Велику роль спілкуванню з дорослими в розвитку Я-образу дитини відводила М. І. Лісіна. Образ самого себе у дитини, на її думку, є одним з продуктів спілкування. [8]
   В її дослідженнях образ себе розкривається як специфічний продукт спілкування, оскільки сама природа комунікативної потреби полягає в прагненні людини пізнати саму себе за допомогою партнера по спілкуванню. Визначаючим фактором розвитку образу себе поряд з досвідом спілкування визнається і індивідуальний досвід дитини. Кожен з фактів вносить специфічний вклад в побудову образу себе. [8]
   Дослідження уявлень про себе і самооцінки у дошкільників у психології переважно проводились в руслі теорії онтогенезу спілкування. Представники цього напрямку досліджували як когнітивну, так і афективну складову Я-образу.
   З перших років свого життя розвивається глобальне відчуття власної цінності. Головним джерелом образу себе у дітей в перші роки життя є спілкування з дорослими, перш за все близькими їм людьми, і саме у спілкуванні з ними дитина черпає впевненість в своїй абсолютній цінності. У дошкільників зберігається загальна позитивна самооцінка, її наявність обумовлює типову схильність дошкільників завищувати уявлення про свої можливості.
   Така самооцінка дуже корисна для розвитку дітей, оскільки заохочує їх ставити перед собою складні задачі і максимально мобілізувати сили для їх досягнення.
   Самосвідомість визначається в 2,5-3 роки у використанні особових займенників, в прагненні до самостійності, негативізмі та ін. В усьому подальшому розвитку особистості розвиток відносин особистості (так, як вони виявляються в діяльності) випереджає відображення цих відносин в самосвідомості.
   В рольовій грі дитина-дошкільник вже є особистістю для інших, активним діячем, виконуючим певну соціальну роль. В ігровій ролі дитина виявляє певні стійкі властивості і відносини особистості. Але усвідомлення себе як особистості так само як і усвідомлення певних якостей своєї особистості, виникає пізніше. Крім того, самосвідомість відображає якості особистості далеко не з абсолютною повнотою і точністю. [9]
   Завдяки самосвідомості ми усвідомлюємо невідповідність якостей нашої особистості соціально-моральним вимогам, ми усвідомлюємо також невідповідність наших психічних і фізичних можливостей нашим прагненням. Керуючись своєю самосвідомістю, людина формує своїми діями і вчинками нові якості особистості.
   Основні функції самосвідомості - розвиток і вдосконалення своєї особистості у відповідності з соціально-моральними вимогами суспільства і свідоме використання психологічних закономірностей своєї особистості для найбільш успішного перетворення природи і суспільства.
   Предметом усвідомлення стають ті якості особистості, які частіше за все піддаються соціальній оцінці і від яких в найбільшій мірі залежить репутація людини. [9, с.99]
   Участь у суспільному житті формує суспільні почуття. Об'єктивні обов'язки по відношенню до інших перетворюються в обов'язки по відношенню до самого себе, формують моральні почуття людини. Існування таких почуттів передбачає цілий світ людських відносин. Почуття людини опосередковані і обумовлені реальними суспільними відносинами, в які включена людина, мораллю або звичками даного суспільного середовища. Процес формування почуттів людини нерозривний з усім процесом становлення особистості.
   Первинною умовою моральної самооцінки є соціальна оцінка поведінки дитини дорослими. Дитина починає оцінювати свої дії і вчинки, буквально повторюючи оцінки дорослих.
   Однією з найважливіших умов формування самооцінки є усвідомленість критеріїв моральної оцінки. Моральні критерії самооцінки формується в соціально-історичному розвитку. Окремою особистістю вони засвоюються разом із засвоєнням всього соціально-історичного досвіду людства. Ступінь цього засвоєння визначається рівнем розвитку мислення, емоційно-вольової сфери, взагалі всієї предметної свідомості в цілому. Відповідно, соціально-моральна самооцінка так само, як інші сторони самосвідомості, визначається розвитком предметної свідомості. Оскільки моральні поняття - високо узагальнені поняття, то найбільше значення для засвоєння критеріїв моральної самооцінки є розвиток узагальнюючого мислення. [9]
   Отже, в процесі усвідомлення зовнішнього світу і перш за все соціального світу і в міру цього усвідомлення здійснюється найбільш повне і адекватне самоусвідомлення.
   На думку Л.І. Уманець вважає зі всієї сукупності факторів, які діють на формування ставлення особистості до себе в процесі діяльності, можна виділити дві групи, найбільш істотних: по-перше, власні досягнення і їхня самооцінка, а також співвіднесення своєї оцінки із суспільною оцінкою й оцінкою тими членами колективу, думка яких по певним для особистості критеріям є значимим; по-друге, відношення інших людей, партнерів по спільній діяльності, до даної людини як особистості. [7]
   Психолого-педагогічні дослідження показують важливу роль спілкування з однолітками у формуванні особистості дитини і її взаємовідносин з іншими дітьми. [6]
   Психічний розвиток дітей відбувається в основному шляхом “соціального наслідування”, “засвоєння” суспільного досвіду.
   Однолітки на відміну від дорослого, сприяють формуванню у дитини критичного ставлення до партнера: помилки однолітка дошкільник помічає на багато легше, чим помилки дорослого. [6; 7]
   Г. А. Цукерман встановила, що спілкування з однолітками формує у дітей критичність до суджень, думок, слів і вчинків, їх незалежність від чужих суджень і бажань. [7]
   Спілкування являє собою суб'єкт-суб'єктну взаємодію, де кожен партнер стає активною його стороною.
   Спілкування має свої “довготривалі” продукти (результати). В якості найближчого розглядають відносини між партнерами, а кінцевим є образ інших людей і самого себе у суб'єкти спілкування.
   Сутність комунікативної потреби полягає в прагненні суб'єкта до самопізнання і в самооцінці за допомогою пізнання іншої людини. Спілкування - особливий спосіб адаптації до світу.
   На думку М. І. Лісної образ себе та іншого, взаємовідносини людей є головним продуктом комунікативної діяльності. Такий образ виконує задачі відображення власних особливостей або ставлення до них.
   Отже, образ себе виступає поєднанням когнітивного та афективного компонентів.
   Згідно з позицією М. І. Лісної для дитини характерна діяльність спрямована на побудову образу самого себе і іншого, тобто на задоволення потреби у спілкуванні. Специфіка комунікації, як особливого виду діяльності, полягає у прагненні особливості до пізнання і оцінки інших людей, а через них і за їх допомогою до самопізнання і самооцінки. Тільки через спілкування з іншими людина може віднестись до самої себе і пізнати себе. Суб'єкт спілкування є об'єктом пізнання і ставлення іншого, що дозволяє йому дивитись на себе “іншими очима” і таким чином пізнавати і оцінювати себе. [8]
   Для дітей молодшого, середнього і старшого дошкільного віку характерні позаситуативно-пізнавальна та позаситуативна особистісна форма спілкування. Вони характеризуються позаситуативністю:
   - якостей об'єктів та явищ, що чуттєво не сприймаються, моральні, інтелектуальні та інші якості людей, що не мають прямого відношення до ситуації спілкування;
   - компонентів, які входять в образ самого себе і свого партнера, що формується у дитини в результаті спілкування.
   Таке прагнення до спілкування зароджується в руслі пізнавальної діяльності.
   Багато досліджень показали, що саме спілкування з дорослими визначає внутрішній план дитини (А. В. Болбачану, Г. І. Капселя), самооцінку і самосвідомість (Н. Н. Авдеева).
   Спілкування, як вид діяльності, дає єдиний продукт - самопізнання і самооцінку через пізнання і оцінку партнера.
   0.0. Смирновою були виділені особливості різних форм спілкування дітей з однолітками, серед них відзначимо ті, що мають найбільший сплив на формування образу “Я”.
   Так, для емоційно-практичної форми (2-4р) характерно те, що діти в однолітках сприймають ставлення до себе, а не його самого.
   Ситуативно-ділова форма складається приблизно до 4-х років і залишається типовою до 6 років для неї властивим є вияв потреби у визнанні та увазі інших, дитина починає чітко диференціювати ознаки ставлення до себе. [4, с 60]
   У 6-7 річних дітей спілкування набуває позаситуативно-ділового характеру. Старші дошкільнята дають оцінки якостям і вчинкам інших, виявляють вміння вбачати в партнерові поза ситуативні, психологічні аспекти його існування - бажання, настрої.
   Отже, кожен дошкільний етап характеризується властивими тільки йому формами поведінки дитини і, відповідно, особливостями образу “Я”.
   Суттєвою ланкою в історії становлення самосвідомості є розвиток мови як форми існування мислення і свідомості. Мова суттєво збільшує можливості дитини, змінюючи взаємовідносини дитини з оточуючими. Оволодіваючи мовою дитина набуває можливості скеровувати дії оточуючих за своїм бажанням. Всі зміни в поведінці дитини породжують зміни у її свідомості і презводять до змін поведінки і її внутрішнього ставлення до інших людей.
   Архіреєва Т.В. звертає увагу на той факт, що утворення уявлень про себе є актом свідомості, який без мови не можливий, оскільки самосвідомість, як і свідомість, виникає і розвивається в мовленнєвій формі [6].
   До трьох років мова включає в основному звернення до дорослих, прохання виконати дитяче бажання, повідомлення, що повторюють дитячі дії або спостереження. У віці 4-5 років з'являється соціалізована мова в якій приймаються до уваги потреби інших людей. Це дає змогу говорити про диференціацію Я-концепції, диференціацію Я-інші з різким підвищенням у віці трьох років.
   О. О. Смирнова розглядає розвиток уявлень дошкільників про себе у взаємозв'язку з уявленнями про іншу людину. В результаті її дослідження були виявлені три категорії висловлювань, позначені як “Я-висловлювання”, в яких дитина говорила про себе, “Ми-висловлювання”, де повідомлялось про себе і іншого разом, і “Ти-висловлювання”, у них говорилось про партнера. Якісний склад висловлювань про себе і свого однолітка має аналогічний характер і включає ситуативні і поза ситуативні характеристики себе і іншого. [4]
   Аналіз співвідношення ситуативних і поза ситуативних висловлювань показав, що у всіх вікових групах число поза ситуативних висловлювань про себе більше ніж про однолітків. Це може свідчити, що дошкільники раніше і більш чітко усвідомлюють поза ситуативні характеристики свого існування, а свого партнера сприймають в основному через його конкретні ситуативні прояви.
   Спостерігається чітка тенденція молодших дошкільників до порівняння себе з однолітками, причому це суб'єктивно-оціночне порівняння спрямоване на демонстрацію власних переваг. З віком інтерес до однолітка втрачає оціночний характер і стає більш змістовним.
   На відміну від ситуативних висловлювань позаситуативні висловлювання дітей, як правило, не мали оціночного характеру і відображали змістову сторону уявлень про себе і про іншого. О. О. Смирнова в розвитку такого роду висловлювань у дошкільників виділила два напрямки: по-перше - розширення, тобто включення в образ себе і іншого все більш широкої картини життєдіяльності дітей, поява висловлювань про події життя себе та іншого, про вміння себе і іншого. По-друге, поглиблення цих уявлень, тобто проникнення у внутрішнє життя себе і іншого, що виражається у повідомленнях дитини про те що вона любить чи не любить, як вона себе почуває в інтересі дітей до побажань і станів іншої дитини. [4]
   Отже, дитина, оволодіваючи мовою, набуває можливості спрямовувати дії оточуючих людей за своїм бажанням і за допомогою інших людей впливати на світ. Всі ці зміни в поведінці дитини і її взаємовідносинах з оточуючими породжують зміни в її свідомості і самосвідомості, які далі призводять до перебудови поведінки і внутрішнього ставлення до себе та інших людей.
   Людина як соціальний індивід і як особистість формується в результаті взаємодії з суспільним оточенням, виступає, з одного боку, як об'єкт суспільного розвитку, з іншого, як суб'єкт активної перетворюючої діяльності [2, с 8].
   Самосвідомість виступає в якості однієї з найважливіших умов розгортання соціальної активності. Вона відображає специфічним чином ті відносини, які складаються в людини з оточуючою діяльністю, дає їй уявлення про своє місце в суспільстві.
   Самосвідомість є регулятором соціальної активності людини. Механізм діяльності продуктивної самореалізації індивіду передбачає сформований внутрішній центр активності суб'єкта - самосвідоме ставлення до себе і до іншого. [1]
   Завдяки розвинутій самосвідомості людина, здійснюючи свою діяльність в соціальній дійсності, здатна приймати певні рішення виходячи з об'єктивної оцінки зовнішніх обставин, здатна передбачити наслідки своїх дій, нести відповідальність за результати своєї діяльності і за використані при цьому засоби. При цьому людина переосмислює саму себе, ставить нові задачі.
   Таким чином іде процес інтенсивного засвоєння соціальних ролей, що є основою для розгортання активності в її різних формах. Суспільна роль суттєво визначає розвиток особистості, тому відбиваючись в її самосвідомості ця суспільна роль включається людиною в її Я. [2, с.38]
   Висновки. Отже, в результаті огляду наукової літератури можна виділити наступні положення, що стосуються проблеми розвитку образу “Я” та спілкування як його основи:
   1. Особистісний розвиток дошкільника багато в чому обумовлений характером його взаємин з навколишніми, що дозволяє виділити спілкування дитини з однолітками та дорослими як один із провідних факторів становлення особистості й самосвідомості, особливо в перші сім років життя дитини.
   2. Людина всебічно включена в контекст спілкування.
   3. Усвідомлення дитиною себе завжди опосередковане її ставленням до інших людей.
   4. Усвідомлення себе діяльним суб'єктом передбачає засвоєння наявних форм спілкування, які виступають як об'єктивна сила, передбачає можливість віднестись до себе з точки зору іншої людини. Ставлення людини до себе опосередковане її ставленням до іншого.

ЛІТЕРАТУРА

1. Кораблева Е.В. Соотношение сознания и самосознания / Кораблева Е. В. - М.: МТУСИ, 2005. - 32 с.
2. Маралов В.Г. Развитие самосознания и проблема формирования социально активной личности. / Маралов В.Г., Ситаров В.А. - М.: МГПИ им. В.И. Ленина, 1987. - 93 с.
3. Терещук Р.К. Общение и избирательные взаимоотношения дошкольников/Терещук Р.К. - Кишинев: ШТИиНЦА, 1989. - 101 с.
4. Смирнова Е.О., Гуськова Т.В. Исследование общения дошкольников со сверстниками. // Вопросы психологии. - 1988. - № 2. -с. 167- 174.
5. Прусакова О.А., Сергиенко Е.А. Понимание эмоций детьми дошкольного возраста// Вопросы психологии. - 2006. - № 4. - С.24-35.
6. Архиреева Т.В. Самосознание и Я-концепция ребенка / Архиреева Т.В. - Великий Новгород: НовГУ им. Ярослава Мудрого, 2002. - 191 с.
7.Уманец Л.И. Роль самооценки в игровых отношениях дошкольников. // Вопросы психологии. - 1987. - № 4. - С. 61-67.
8. Развитие общения дошкольников со сверстниками / Под ред. А.Г. Рузской. - М.: Педагогика, 1989. - 216 с.
9. Мерлин B.C. Структура личности: характер, способности, самосознание. / Мерлин B.C. - Пермь, 1990.
10. Crook, John Hurrell. The evolution of human consciousness. -Oxford: Clarendon press, 1980. - XVI. 445 p.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com