www.VuzLib.com

Головна arrow Психологія arrow Протиставлення сходу й заходу та проблема психологічного окциденталізму України у доробку Володимира Яніва
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Протиставлення сходу й заходу та проблема психологічного окциденталізму України у доробку Володимира Яніва

М.-Л.А. Чепа

ПРОТИСТАВЛЕННЯ СХОДУ Й ЗАХОДУ ТА ПРОБЛЕМА ПСИХОЛОГІЧНОГО ОКЦИДЕНТАЛІЗМУ УКРАЇНИ У ДОРОБКУ ВОЛОДИМИРА ЯНІВА

   Етнопсихологічні праці Володимира Яніва [1] синтезують здобутки знаного українського психолога у царині проблеми психологічного окциденталізму України, протиставлення Сходу й Заходу з психологічного погляду тощо. Автор шукав наукові підстави об'єктивного визначення призначеного українському народові місця на духовній карті Світу, яке б відповідало географічному положенню України та психологічними рисами українців. Наукові здобутки В. Яніва набувають актуальності у часи, коли методами синергетичного моделювання вирахувано шість альтернативних сценаріїв еволюції людства, більшість з яких завершуються прогнозованою катастрофою. Тільки один з сценаріїв передбачає прямування до регульованого, стійкого розвитку - цей сценарій умовно називають “сценарієм ноосферизації”, оскільки основні риси такого типу розвитку геніально передбачені академіком В. Вернадським. Перехід до ноосфери зачіпає майже всі аспекти людського буття - світоглядні, наукові, технологічні, культурні, освітні, етичні, національно-етнічні, релігійні тощо. Більш того, такий перехід може відбутись тільки у тому випадку, коли він буде мати глобальний, загальнопланетарний, загальнолюдський характер, а ще, серед іншого, передбачає подолання історичного поділу світу на Західну і Східну цивілізації. Оскільки у початків такого поділу бачимо психологічні, соціально-психологічні, етнопсихологічні та ще ряд складних понять з неодмінною психологічною складовою, тому маємо за мету окреслити особливості психогенези вказаного явища у працях Володимира Яніва.
   Ще у повоєнні часи побутувало переконання, що “при визначенні різниць і границь між Сходом і Заходом мусимо бути далекі від утопії, щоб подумати, що колись буде такий час, що від ресентиментів звільниться загал і що загал європейців позбудеться, напр., почуття вищості в ставленні до Азії” [1, с 149]. Наступним реченням В. Янів, звертаючись до науковців, наголошує, що “треба з притиском підкреслити конечність дбати, щоб вільною не тільки від ресентиментів, але і від охоти кваліфікувати вартість європейців чи азіатів була наука. Ми мусимо бути далекі від намагань класифікувати, хто краще й хто гірше почуває, думає, хоче, а нам потрібно опису, як саме хто хоче, думає, почуває. Тоді щойно без задражнень і ураз зможемо зайнятися аналізом проблеми Схід-Захід...
   Коли наука навчиться дивитися на Схід без оцінювання його в негативному сенсі, зможемо саме на підставі стверджених різниць думати про можливі зближення. І коли випливаючи з психічних різниць напруження між Сходом і Заходом вели до конфліктів, до яких немало спричинився егоцентризм обох сторін, нетерпимість і погорда в ставленні до інших, тоді мужнє ствердження різниць на підставі психологічного аналізу може саме стати основою плідної співпраці, і то так у великому - в загальному контексті, що й у малому.
   Ця неупередженість у підході до інших народів, це уміння вчуватися в чужу структуру - це передумова всякої порівняльної психології народів. Вона зокрема важлива при оцінці проблеми Схід-Захід” [1, с 150-152].
   Після цього капітального висновку автор пропонує перейти до огляду експериментального досвіду та огляду наукових фактів як запоруки достатньої об'єктивності, що ми і спробуємо зробити нижче.
   Наприклад, серед причин які визначають автохтонність далекосхідної (китайської) цивілізації називають менше виражену асиметрію півкуль головного мозку у її представників, а ці нервові утворення керують відповідно діями лівої та правої рук [2]. Оскільки за ієрогліфіку відповідає перш за все права півкуля, і, оскільки вона керує лівою стороною тіла, то для китайців домінуючою стороною буде не права, а ліва. Позаяк основний напрямок графічних побудов на площині для китайців розміщується по вертикалі, а для європейців - по горизонталі, тому, те що для нас “упродовж”, для китайців “впоперек”, там де у нас південь, у них північ, колір жалоби у нас чорний, а у китайців - білий і т. д.
   Тоді як у центрі когнітивної карти довкілля середньовічної людини західної культури перебуває Середземне море, оточене сушею [3], то для підлеглих “серединної держави” (Китаю) характерна інша, звична для них модель довкілля - модель центральної китайської землі, оточеної з чотирьох боків варварськими племенами.
   І Західний і Східний культурні осередки завдячують своїм утвердження переходу до землеробства, що вимагало вищого рівня організації суспільних робіт (культури); але якщо у першому випадку (західна Ойкумена) землеробство використовувало розливи рік, орошения (сили природи як добро), то для Китаю землеробська культура пов'язана з будівництвом дамб, осушенням (природа як зло), оскільки половоддя Хуанхе зносило грунт, а Ніл після повернення у власні береги залишав після себе плодовитий намул.
   Першим технологічним набутком Західної цивілізації є керамічний посуд (засіб збереження дарованого богами (природою) добра), а ще - винахід гончарного круга, який після повертаня на 90° стає колесом. На китайському сході рівноправним доповненням до цього “технологічного мінімуму” [2; 134] стає одяг (“посуд” для тіла). Ця незначна з першого погляду уявна маніпуляція з тілом у Східній культурі, спричинила до проникнення у “святая святих” людини - її анатомію та фізіологію, задовго до виникнення новітньої наукової медицини, про що маємо авторитетні свідчення китайської народної медицини -акупунктури.
   Це далеко не повний перелік ознак “розбігання” Західної і Східної цивілізації.
   Проаналізуймо, як особливості когнітивного “центрування”, про які мовилось вище, впливали на освоєння нових територій представниками західної і східної цивілізацій. Якщо для Заходу “воротами у світ” були, зазвичай, портові міста з їхньою своєрідною атмосферою, то для сходу це прирокордонні регіони - зона фронтиру (від англ. “frontier”, що означає “рубіж, кордон”), яка мислиться як “місце зустрічі варварства і цивілізації” [4]. Говорять про “лінію фронтиру”, або “зону фронтиру”; у першому випадку це лінія, до якої територія вже освоєна, у другому - зона особливих соціально-психологічних умов, звідки вирушають на освоєння нових територій. “Фронтирною територією”, яка мала ознаки лінії фронтиру і зони фронтиру, була Запоріжська Січ. Найбільш характерним, яскравим почуттям, яке переживають люди фронтиру є свобода. Це може бути як свобода від класових та суспільних обмежень, так і свобода від свого минулого. Характерний “портрет” людини фронтиру - гордий вільний індивідуальний, авантюрист, стихійний демократ.
   Якщо Велика китайська стіна, Змієві вали, є матеріалізацією лінії фронтиру після виснаження колонізаційних ресурсів у людей з характерними особливостями “правопівкульної” психології, а середземноморські порти, в яких споряджались колоніальні експедиції в Індію та Америку є символом зони фронтиру західного типу(лівопівкульна адаптація до світу), то Січ з її чайками та кінними загонами є своєрідним симбіозом першого і другого. Символом владного фронтиру східного типу є Московський кремль; Росія не вибудувала собі китайської стіни чи Змієвих валів, але східний дух російської культури знайшов своєрідне втілення у “владних верхах”.
   Є схожі і відмінні риси у тому як представники Східної і Західної цивілізацій адаптуються до нових територій, як вони їх сприймають [5], як конфліктують з “варварськими” народами [6]. Наприклад, для росіян, не залежно від мети і ціннісних домінант, які ними рухають, зона фронтиру - це “дике поле”, простір, не обмежений ні зовнішніми, ні внутрішніми перепонами. Освоєння нової території відбувається викиданням в “дике поле” надлишків населення. Цей надлишок на новому місці організується у самодостатній і автономний “мир”. Для росіян “диким полем” була будь-яка територія, незалежно від того, які етнічні, чи державні утворення існували там до них. Психологічно російські колоністи були надзвичайно інтровертними, замкнутими у собі і не були схильні звертати особливу увагу на інородців. Російська людина незатишно почувалась там, де зустрічалась з народами, що мали власну розвинуту культуру та національну самосвідомість [5; 68].
   На відміну від колективного характеру народної колонізації у росіян, українці колонізували нові землі по індивідуалістичному сценарію, що є одним з суттєвих чинників віднесення росіян і українців до різних культуральних типів, тобто культурні моделі, що регулюють характер активності членів російського і українського етносів в аспекті їхньої адаптивно-діяльнісної сутності суттєво різняться між собою.
   Вважають [5; 71], що при міжкультурних контактах відносно легко запозичуються зовнішні прояви культури, ідеологія, цінності, навіть мова. Але парадигми, пов'язані з підсвідомими комплексами, що характеризують умови, спосіб і характер активності людини у світі, тобто те, що називають етнічними константами, не піддається культурним впливам. “Простір завжди сприймається народом через дію в процесі діяльності по його освоєнню. Для того, щоб людська діяльність на деякій території була можливою, вона має стати об'єктом трансферу етнічних констант і отримати своє значення у рамках адаптаційно-діяльних моделей, що побутують у даному суспільстві. Те, що для народу є “полем діяльності”, - це простір у якому дотримуються “умови діяльності”. Тому часто території для народу мають неоднорідну окраску, в залежності від того, наскільки вони здатні ставати “ареною дій”. “Образ” конкретного регіону не є застиглим. Простір стає “діючим персонажем” внутрішньоетнічної драми [5; 74].
   Роль своєрідного “мозолистого тіла”, що пов'язує східну і західну культури випало грати скотарській, або кочовій культурі. У всі часи кочівники були маргіналами цивілізаційного розвитку, яке традиційно пов'язують з розвинутим землеробством, ремеслом, культурою міста [7]. Скотарську культуру кочівників не слід трактувати як ущербну, низьку, варварську. Скотарі історично займають велику екологічну нішу - Зону степів, яка пролягає від Карпат на заході до Алтаю на сході, тому образ “мозолистого тіла”, яким ми скористались вище, має певне географічне втілення.
   Спосіб життя, культура і духовні цінності скотарів мають свою специфіку у порівнянні з культурою народів-землеробів. У відповідності з традиціями скотарської культури кожен мужчина був воїном, а тому порівняно невеликі скотарські племена отримували перемоги над багаточисельними землеробськими народами. Після таких перемог кочівники зазвичай асимілювались місцевим населенням, оскільки завойовнику треба було не тільки розуміти культуру завойованого народу, але й належати до неї, щоб здійснювати контроль над виробництвом, керувати державою. Яскравим прикладом цього процесу є те, що сталось з волжськими булгарами, тюркським племенем, після завоювання ними слов'ян сучасної Болгарії.
   Схожий процес відбувся з іншим тюркським народом - половцями, які по дещо іншій моделі вписались у світ Київської Руси та згодом стали важливою складовою українського етносу [8]. У великій мірі це сталось тому що ще в ХІ-ХІІ ст. половці не були мусульманами [9]. В цей час вони - надійний щит християнського світу від арабської експансії. Побутує думка, що половці горнулись до християнського я світу через те, що сповідували один із варіантів християнської релігії т. зв. аріанство [10].Половці брали участь у походах києворуськиї князів на Угорщину, Польщу, разом з ними протистояли монголам. Більшість руських князів були родичами половців - синами, онуками, чоловіками половчанок. Літописи свідчать, що саме степові родичі іноді переконували руських князів припинити чвари й встановити мир на Русі. Половці ініціювали у XI - XII ст. 13 угод про “вічний мир”. Літописні згадки свідчать: половці посилали послів до кожного нового київського князя (наприклад, до Всеволода Ярославовича у 1079 p., Святополка Ізяславовича у 1093 p.), прохаючи підтвердити взаємний мир.
   Тож “половецька загроза” для Русі, про яку твердять історики, м'яко кажучи, міф, який треба відмести [9]. Половці не потребували ні руських, ні візантійських, ні будь яких інших міст, і, насамперед тому, що вони мали свої степові міста [11], які принципово відрізнялись від міст Європи і Азії того часу. Перш за все там не було стін - внутрішній фронтир, за нашою термінологією. Кожне місто мало велику центральну площу. Нагадаємо, що це є і характерною ознакою древнього Шаруканя - теперішнього Харкова. Половецькі міста розміщувались вздовж головної артерії Євразії - Великого шовкового шляху, що сполучав Захід з Сходом.
   Цікаво, що українські половці виявляють мовні й топонімні зв'язки з Індією, зокрема з Раднастаном, а загальновизнаним половецьким атрибутом в Україні є “баба” на численних курганах. Кургани та “баба” властиві й Індії [9]. Пізніше, після 1240 p., частина половців влилась у структури Золотої Орди і відіграли важливу роль у цій своєрідній спробі цивілізаційного прорива в історії людства [7]. Ця спроба закінчилась невдачею у великій мірі через те, що еліта суспільства, на відміну від інших суспільних прошарків, культурно була орієнтована на взаємодію з арабськими країнами, Іраном і Китаєм, і в меншій мірі - з Європою.
   Протиставлення Заходу Сходові існувало і буде існувати, як два великих психологічних комплекси сприйняття Світу, Всесвіту, особистості як такої, собі подібних, довкілля тощо. Конче актуальним для України у психогенетичному аспекті є завдання розглянути та проаналізувати - з одного боку європеїзм, а з іншого - азіопеїзм та їхній зв'язок з оригінальною, самобутньою українською духовністю.
   Ідею українського месіанізму у формі поєднання Сходу і Заходу першим чітко оформив В. Липинський [17], проте вже у стародавні часи окрушини цієї ідеї можна запримітити у державницько-військових змаганнях Святослава Завойовника (механічне об'єднаня Сходу і Заходу “поганською” Руссю в результаті руйнування хазарського та християнського оточення); у характері й послідовності вибору релігій Володимиром Великим (мусульманство - язичництво - християнство) як неусвідомленому прагненні утримати у цілості світ, що невблаганно розпадався на його очах; у спробах запобігти розпаду Руси Ярославом Мудрим чи то поділом її на ліво- та правобережну (у часи двовладдя Ярослава та Мстислава Володимировичів), чи перетворенням на удільну, тобто розділену за принципом сімейного старшинства, але неподільну в інших аспектах державу; у намаганнях Всеволода Ярославича утвердити на землях Руси русько-половецьку федерацію; у спробах прищепити на українському ґрунті сарматську, хазарську чи тюркську ідеї етногенези козаків як провідної верстви суспільства. Окрім суто українського виміру дихотомія “Схід - Захід” (від грецького dichotomia - “ділити на дві частини”) має давню євразійську історію. Сучасна “західна” цивілізація, яка є наступницею греко-римської античної культури, здавна протиставляє себе так званому “Сходу”. Протиставляються східні й західні соціальні цінності, спосіб життя; таке протистояння проходить через різні складові самосвідомості народів світу. “Суперечностями між Заходом і Сходом пояснюється у рівній мірі деякі конфлікти ще в античності, як теж у середньовіччі чи навіть у сучасності... Цей вертикальний перекрій (який охоплює різні історичні доби) можна б поповнити горизонтальним (який охоплює різні сфери духовного життя). Річ у тому, що суперечності чи різниці на два лади динамізують життя спільнот і стають імпульсом історичних подій: вони зумовлюють гострі зудари у виді збройних конфліктів або, навпаки, своєрідне вирівняння, базоване на трагічнім напруженню, яке шляхом внутрішнього неспокою й творчого шукання веде до синтези чи в гіршому випадку - до синкретизму. Збройні конфлікти стають темою загальної чи політичної історії, а духові процеси складаються на поняття історії культури. І як наслідок мирного, хоч нерідко трагічного, проникання двох світів, знаємо зарівно добу синкретичного геллінізму, як і синтетичного ренесансу” [19, с 3]. Як людина засадничо окцидентальна, В. Янів не сприймає ідеї В. Липинського. Для нього місія України в іншому: “Зв'язок одиниці з родиною й нацією є тим основним моментом ушляхетнення інстинкту самопіднесення, коли одиниця резигнує з особистої волі до влади для спільної сили близького собі гурта, щоб цю силу родини чи роду поставити до розпорядимости вищої спільноти. Консеквентно доходимо до розуміння місії, післанництва нації, яка має шляхом творення спільної, оригінальної культури причинитися до поступу людства й наблизити людство до ідеального стану, де буде повна гармонія індивідуального (рівновага одиничних і національних контрастів) з загальним і де ця гармонія буде поставлена на службу Богові” [19, с 186].
   Безперечно, що месіанізм нації у розумінні В. Липинського дещо відмінний від месіанізму у визначенні В. Яніва. Очевидно, що має рацію І. Мірчук, визначаючи месіанізм В. Липинського як віру ”в окреме, незвичайно важне, тільки Провидінням наперед визначене післанництво народу, який, вважаючи себе носієм нових ідей, має сповнити в історії людства точно означену ролю” [19 , с 35].
   Розмірковуючи про підстави національної, культурної та духовної єдності українців, В. Липинський писав: ”І ось тут ми підходимо знов до найглибших основ буття нашої нації, до даної нам од Бога історичної місії, від сповнювання якої залежить існування України як нації, як держави, як чогось реального, конкретного, - чогось, що має свою душу, оправдання свого окремого, індивідуального буття.
   Від дня наших народин йде на землі нашій перехрещування впливів Сходу і Заходу: двох відмінних культур, світоглядів, понять і цивілізацій. З взаємним себе поборюванням цих впливів під гаслами повного винищення одного або другого - звязані всі періоди нашої руїни; з їх гармонійним сполучуванням - звязані періоди нашого розцвіту, нашого існування як окремої, посідаючої власну індивідуальність, нації. Оцим історичним, реальним і дотикальним (осязаємим) досвідом, Бог вказує нашій свідомости духовний шлях наш, якого не можна розумово в параграфах сформулувати, але який інстинктивно кожний з нас може відчувати, в нього вірити, і по ньому зо всею твердостю віри йти”[17, с 53-54].
   Далі В. Липинський говорить про шлях гармонійного сполучення Сходу і Заходу, вказуючи на дві цілі руху таким шляхом. Одна - кінцева, абсолютна: остаточне завершення шляху. “Воно, - наголошує автор, - переростає сили і можливости не тільки нашої нації, але, може, навіть всіх християнських націй разом взятих...
   Друга ціль - це само тільки змагання до єдности між Сходом і Заходом... Инакше кажучи: рух по нашому шляху не від кінця а від основи. В цьому змаганню - а не в переростаючім сили наші його закінченню - і єсть наше покликання; в ньому захована духова суть нашого національного існування, його живчик, ритм і динаміка. Маючи в своїй нації Схід і Захід...
   - то ці то инші форми приймаючий і сам в собі непереможний історичний напрям - ми мусимо, коли хочемо бути нацією, ці два напрями під гаслом єдности та індивідуальности нашої національної в собі весь час гармонізувати. Без такої гармонізації ми гинемо як нація: підпадаєм - не завойовані ніколи чужою зброєю, а завжди власним внутрішнім розкладом
   - під впливи то східної Москви то західної Польщі. Гинемо, покарані за невиконування того завдання, яке дано тільки нам, бо ці дві наші, загарбуючі нас в часах слабости душі нашої, сусідки - одна по своїй східно православній, а друга по своїй західно католицькій ексклюзивности
   - його виконати не в силі” [17, с 55].
   В наш час здається, що поняття “захід” є цілком зрозумілим і усталеним для філософів, етнографів, істориків, політологів, лінгвістів тощо. Географічно і етнічно Україна є європейською країною з європейським народом. Поняття ж “сходу” значно розмитіше і чітко не сформульоване, не окреслене, тому й розглядається як занадто абстрактне.
   Велике значення має та обставина, що на початкових етапах українська етногенеза відбувалась в умовах пограниччя землеробських цивілізацій Західного і Східного типу, при активній їх взаємодії через посередництво “варварської” скотарської культури. Визначальною характеристикою етносу такого цивілізаційного типу є те, що в рамках “фронтирних” цивілізацій, ні одна із тенденцій еволюції контактуючих культур в принципі не може стати абсолютно домінуючою, аж до того часу, доки не зникне фактор “фронтирності”. Це випливає з визначальних структурних особливостей (“межових”) цивілізаційних систем -переважанням начал (основ) багатоманітності над началом єдності. Всякій тенденції в таких тенденціях з необхідністю протистоїть контртенденція, яка достатньо сильна для того, щоб перешкодити перетворенню превалюючої тенденції в безумовну домінанту розвитку [16].
   Сформульований висновок стосується також тенденції самоствердження “межової” культури в її системній якості: їй протистоїть досить сильна контртенденція до переборення “межовості”. Ця контртенденція проявляється в чітко вираженому прагненні частини суспільства набути цілісності духовно-ціннісного фундамента культури на тій чи іншій основі (у нашому випадку Західній чи Східній). Реалізація вказаних прагнень передбачає зміну самого типу культури: або трансформацію “межової” етнокультурної спільноти в самостійну культурну систему, або інтеграцію в одну з існуючих субекумен.

ЛІТЕРАТУРА

1. Янів В. Нариси до історії української етнопсихології. - К.: Знання, 2006. - 341 с
2. Карапетянц A.M. Китайская цивилизация как альтернатива средиземноморской // Общественные науки и современность. 2000. № 1.-С. 132-138.
3. Чепа М.-Л.А. Реконструкція когнітивної карти довкілля людини середньовіччя // Проблеми загальної та педагогічної психології. - Том III, ч.7. -с. 241-246.
4. Замятина Н.Ю. Зона освоения (фронтир) и ее образ в американской и русской культурах // Общественные науки и современность. 1998. № 5. - с. 75-88.
5. Лурье СВ. Восприятие народом осваиваемой территории // Общественные науки и современность. 1998. № 5. - с. 61-74.
6. Шемякин Я.Г. Этнические конфликты: цивилизационный ракурс //Общественные науки и современность. 1998. № 4. - с. 49-60.
7. Кульпин Э.С. Цивилизационный феномен Золотой Орды // Общественные науки и современность. 2001. № 3. - с. 74-88.
8. Чепа М.-Л.А. Степ-брат, степ Батьківщина. - К.: Бібліотека “Історії України”. - 2001.
9. Наливайко С.С. Індія, половці й Київська Русь// Слово Просвіти, ч. 32. - с 20.
10. Аджи Мурад.Европа, тюрки, Великая степь. - М.: Мысль, 1988.-334 с.
11. Коновалова И.Г. Восточная Европа в сочинении ал-Идриси. -М.: Изд. фирма “Восточная литература” РАН, 1999. - 254 с.
12. Чепа М.-Л.А. Сім'я Всеволода Ярославовича - великого князя Руси-України // Проблеми загальної та педагогічної психології. Збірник наукових праць Інституту психології ім. Г.С. Костюка АПН України. Т.ІІІ, ч.З. 2001. -с.236-248.
13. Чепа М.-Л.А., Рождественський Ю.Т. Історико-психологічні уроки В.А. Роменця: реконструкція особистості Бояна // Ars vetus -ars nova: В.А. Роменець. - К.: Генезис, 2001. - с. 102-121.
14. Чепа М.-Л.А. Історико-психологічна реконструкція особистості Бояна. - К.: Шкільний світ. Бібліотека “Історії України”. - 2001. - 16 с.
15. Лурье С.В. Национализм, этничность, культура. Категории науки и историческая практика // Общественные науки и современность. 1999. № 4. -с. 101-111.
16. Шемякин Л.Г. Оптимальные особенности “пограничных” цивилизаций // Общественные науки и современность. 2001. № 3. -с. 96-114.
17. Липинський Вячеслав. Релігія і держава в історії України. -Накладом видавництва корпорації “Булава”. - Нью Йорк, 1956. - 111 с.
18. Янів Володимир. Психологічні основи окциденталізму. -Мюнхен: Вид-во Українського Вільного Університету, 1996. - 205 с
19. Мірчук Іван. Месіянізм Липинського//Дві концепції політичної думки: Вячеслав Липинський - Дмитро Донцов. - Накладом Ради оборони і допомоги Україні українського конгресового комітету Америки. - 1990. - 204 с

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com