www.VuzLib.com

Головна arrow Психологія arrow На порозі психології: психологічна пропедевтика в Київській духовній академії
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

На порозі психології: психологічна пропедевтика в Київській духовній академії

Ю.Т. Рождественський

НА ПОРОЗІ ПСИХОЛОГІЇ: ПСИХОЛОГІЧНА ПРОПЕДЕВТИКА В КИЇВСЬКІЙ ДУХОВНІЙ АКАДЕМІЇ

   Питання про зміст і обсяг філософської (відтак і психологічної) освіти, отриманої першим наставником філософії Київської Духовної Академії І.М. Скворцовим під час навчання його у стінах С-Петербургзької духовної академії не позбавлене дискусійності. Наявні на теперішній час наведені А.І. Абрамовим відомості про схвальне ставлення І.М. Скворцова під час навчання у згаданій установі до вчення Ляйбніца, Канта, Шеллінга і стримане до Фіхте і Гегеля не підкріплюється, за нашою розвідкою, належною фактологічною базою. Проте саме ця інформація кочує й по сьогодні по сторінках багатьох публікацій, включно і монографічного штибу. В цьому зв'язку не зайвим, вважаємо, буде щонайстисліше звернення до історії викладання філософії (відповідно і психології, що складала окремий розділ останньої) в новоствореної духовної інституції до і по завершенню І.М. Скворцовим повного курсу навчання.Як відомо, першим викладачем філософії у СПДА був вихованець Троїцької семінарії, учитель класу граматики, з часом риторики і філософії у Віфанській семінарії ієромонах Євгеній (Казанцев Андрій Євфімович) (1778-1871). У 1809 році був призначений інспектором Троїцької семінарії. Подальша діяльність Євгенія обмежувалася виключно службою на ниві церковно-адміністративній, яку і завершив на посаді архієпископа Ярославського і Ростовського. Із відомих публікацій Євгенія праць філософського ґатунку немає.
   Більш відомим виявився його наступник Ігнат-Аврелій Фесслер (1756-1839), угорець за походженням, член ордена капуцинів. За сприяння Йозефа II отримав у 1784 році кафедру східних мов і старозавітної герменевтики у Львівському університеті. Із 1796 року член масонської ложі вільних каменярів у Берліні. У 1809 році був запрошений М.М. Сперанським на кафедру східних мов і філософії до С.-Петербурзької духовної академії, проте вже незабаром, (у 1810 році) був змушений залишити свою викладацьку діяльність.“... саме цей ренегат кантіанства і є відповідальним за уведення викладання платонізму в російських духовних школах. До цього часу про філософію Платона і Плоті на у нас були доволі уривчасті відомості, і ми із достатньою підставою маємо констатувати, що почесний член петербурзької ложи “Соединения друзей” і лютеранський пастор є батьком-засновником християнського платонізму в Росії, ідейним пращуром В.Н. Карпова, Ф.А. Голубинського, П.Д. Юркевича, Вл. Соловйова і П.А. Флор енського”.За спогадами тогочасного ректора академії Філарета (Дроздова) “...Вплив Фесслера на своїх учнів був значним. Я пригадую, один студент вийшов із академії без віри в Спасителя як Бога. Я йому по завершенні курса не радив отримувати духовне звання, і він дійсно обрав світське, на разі він і помер. Це була людина не без розуму, проте гордовитий! Фесслера вигнали після того, як він подав конспект по старожитницям Східної Церкви де, поміж всього, висловився про те, що наше богослужіння складається з двох елементів: ліричного і драматичного. Цей конспект латинською мовою доручено було ректором Сергієм ... перекласти мені, на той час інспектора. Згодом, при нещасті, що трапилося на той час із Сперанським (який і викликав Фесслера), знайшли у нього зошит, писаний рукою Фесслера: de transitu orientalismi in occidentalismus, де він доводить, що Ісус Христос є не більш того як щонайбільший філософ. Навіть у передмові до проповіді, що промовлялася ним, коли він був вже суперінтендантом, пояснював думку, що ніколи не зраджував свого образу думок про Ісуса Христа. Ось яку людину взяли до Академії”.
   Із відомих насьогодні оприлюднених праць Фесслера твори філософського змісту відсутні.
   Загадковою залишається особа наступника Фесслера, вихованця Галльського університету, доктора філософії Йенського університету, із 1804 року професора Дерптського університету Ігнатія фон Хорна, який недовго затримався на посаді викладача філософії С.-Петербургзької духовної академії, яку і залишив у 1814 році. Більш змістових характеристик особи і філософського спадку Хорна віднайти нам не вдалося. Тут маємо задовольнитися судженням Г. Шпета про відсутність оригінальності Хорна, який, разом із Фесслером, “не встигли зробити і одного кроку” на шляху, що зветься філософією.
   Черговим наступником по кафедрі філософії був Іродон Яковлевич Ветринський (1787-1849), який, на відміну від своїх попередників, займав посаду викладача філософії упродовж 12 років (з 1814 по 1826 рік). Вихованець Ярославської духовної семінарії, випускник першого курсу (із ступенем магістра) С.-Петербургзької духовної академії, був залишений у ній на посаді бакалавра історії філософії, з 1818 року -ординарний професор філософії. З 1826 року переходить на службу в головний цензурний комітет. Окрім праці по церковної археології, елегій і перекладів залишив лише одну філософську працю “Metaphysica”, яка була видана в 1821 році, зміст якої у історико-філософській літературі залишається невідомим.
   За оцінкою дослідника філософської спадщини С.-Петербургзької духовної академії початкового періоду її існування всі згадані вище викладачі філософії не залишили в історії цієї установи, так само і в історії духовної філософії загалом, самостійного місця.
   Таким чином узаконюванним джерелом знайомство І.М. Скворцова із філософією залишається саме І. Ветринський і лише прикрою необачністю можна вибачити А Веденського, який зарахував І.М. Скворцова до числа учнів Хорна, який був звільнений із академії в рік вступу до неї (1814) І. Скворцова.
   У цьому контексті не можна не приєднатися до сумної констатації А. Абрамова про відсутність у сучасних дослідників належної бібліографічної культури в оформленні наукових публікацій.
   “Бібліографічний опис творчості того чи іншого мис ленника завжди дуже важливе й істотно значуще. Можна навіть казати про філософію бібліографії як про особливе і окремий розділ філософської науки загалом. Бібліографія майже завжди може дати найзагальніше уявлення про характер, зміст того чи того філософського вчення”.
   І це, попри гіркотної констатації “хаотичного стану” і бібліографічного невігластва, зробленої Г. Шпетом майже сто років по тому. Наслідком збереження цієї сумної традиції можна пояснити і те, що оцінка дослідниками змісту навчальних курсів з філософії, які читалися у С-Петербургзької духовної академії до і під час перебування у ній І.М. Скворцова, обмежується формальним відсиланням до джерел, не супроводжуючи останні необхідними коментарями, джерел, кількість яких до того ж обмежується лише трьома прізвищами, конкретно - Якобом Бруккером (1696 - 1770), автором п'ятитомної “Критичної історії філософії” (1757 - 1770), Іоганном Вінклером (1703 - 1770), автором підручника “Установление Вольфовой философии” (1745) і не тривалий час Франц-Самуелем Карпе (1741-1808), автором підручника філософії без прізвищ (Darstellung der Philosophie ohne Beinahme, 1802-1804).
   Треба вважати, що наведені джерела не вичерпують обсяг філософської освіченості І.М. Скворцова, який ще перебуваючи у Севській семінарії, мав можливість, за спогадами її випускника, ознайомитися із вченнями Декарта, Спінози, Лейбніца і Мальбранша і Баумейстера (75). Звідси зрозумілим є інтерес І.М. Скворцова до наведених вище авторів філософських вчень, який можна простежити у змістові його поглядів, що залишилися як у друкованих працях, так і спогадах його численних вихованців.Належної відповіді з боку істориків філософської (і психологічної) спадщини І.М. Скворцова чекає і поширена у відповідній літературі думка про вирішальний вплив на його філософське світобачення з боку тогочасного ректора академії Філарета (Дроздова), який, як стверджується, і запропонував допитливому студенту тему для магістерської роботи .зміст якої, як припускається, перегукується із відомою поемою Олександра Пота (1688 - 1747) “Опыт о человеке” виданою російською мовою у 1755 році у перекладі Н. Поповського, учня М. Ломоносова і першого професора філософії новоствореного Московського університету.
   Не удаючись тут до надмірної деталізації дозволимо собі навести нижче невеличку інформацію про цю неординарну у багатьох відношеннях особу.
   Вихованець Московської Свято-Троїцької духовної семінарії Філарет (Василій Михайлович Дроздов - 1782 - 1867), по завершенні курсу навчання у семінарії був залишений в ній на посаді викладача грецької і єврейської мов, з 1808 - викладач риторики і вищого красномовства згаданої семінарії.
   Із 1809 року призначається інспектором С.-Петербургзької духовної академії. В тому ж році призначається ректором Санкт-Петербургзького Олександро-Невського духовного училища. З 1810 року - бакалавр С.-Петербургзької духовної академії, із 1812 (по 1819р.) - ректором і професором богословських наук цієї академії. У 1814 році за сукупністю праць отримує ступінь доктора богословських наук. В цьому році обирається членом Комісії духовних училищ, і з 1826 до своєї кончини -митрополит Московський і Коломінський.
   Своє світобачення, за власним визначенням, визначив за часів перебування в стінах Коломінської духовної семінарії завдяки знайомству із підручником Вінклера. Перебуваючи на посаді викладача філософії у С.-Петербургзької духовної академії (1809 р.) мав у власному розпорядженні твори Канта в латинському перекладі. Завдяки Канту Філарет ознайомився із вченням Сведенборга, до котрого, судячи із подальшого, не залишився байдужим.
   Цікаво відзначити, що попри очевидну небайдужість, навіть і радикалізм у визначені статусу і задач викладання філософії в системі вищої духовної освіти (відмова від застарілих (схоластичних) методів викладання, настанова на самостійне і критичне осмислення філософських вчень за оригінальними джерелами при безумовній настанові на платонізм), вимог, що отримали з боку сучасного філософа надзвичайну високу оцінку, подальша вельми значна творча спадщина Філарета не містить філософських сюжетів і цілковито обмежується творами, спрямованими на охорону православного вчення.
   Було б щонайменше дивним, якщо доктор богослов'я із чітко визначеною світоглядною орієнтацією наважився б рекомендувати молодому випускнику джерело, автор якого католик і прихильник деїзму, жодним словом не прохопився про християнство, що не залишилося поза уваги тогочасної англійської критики.
   Дещо несподіваною в цьому контексті видається оцінка вказаної магістерської вправи І.М. Скворцова, як такої, що відбиває “дух християнської антропології”, ба й більше і такої, у котрій віднайшло втілення “найглибинніша повага мислителя до православної святотчої спадщини”, проте, реальний зміст поглядів автора цього твору ще попереду, оскільки ми не мали на разі можливості безпосередньо ознайомитися з оригінальним текстом.
   І тим не менш, вірогіднішим ініціатором обрання І.М. Скворцовим обговорюваної ним у даному творі тематичного кола питань є його прямий наставник філософського класу І. Ветринський, який отримав вже в період перебування на посаді викладача (спочатку бакалавра, згодом і професора) філософії С.-Петерб Отже, якщо у царині богослов'я ім'я І.М. Скворцова займає помітне і непохитне місце, то на обширах психологічних розвідок доробок його залишається невизначеним.
   Не удаючись тут до надмірної деталізації дозволимо собі навести нижче невеличку інформацію про цю неординарну у багатьох відношеннях особу.
   Вихованець Московської Свято-Троїцької духовної семінарії Філарет (Василій Михайлович Дроздов - 1782 - 1867), по завершенні курсу навчання у семінарії був залишений в ній на посаді викладача грецької і єврейської мов, з 1808 - викладач риторики і вищого красномовства згаданої семінарії.
   Із 1809 року призначається інспектором С.-Петербургзької духовної академії. В тому ж році призначається ректором Санкт-Петербургзького Олександро-Невського духовного училища. З 1810 року - бакалавр С.-Петербургзької духовної академії, із 1812 (по 1819р.) - ректором і професором богословських наук цієї академії. У 1814 році за сукупністю праць отримує ступінь доктора богословських наук. В цьому році обирається членом Комісії духовних училищ, і з 1826 до своєї кончини - митрополит Московський і Коломінський.
   Своє світобачення, за власним визначенням, визначив за часів перебування в стінах Коломінської духовної семінарії завдяки знайомству із підручником Вінклера. Перебуваючи на посаді викладача філософії у С.-Петербургзької духовної академії (1809 р.) мав у власному розпорядженні твори Канта в латинському перекладі. Завдяки Канту Філарет ознайомився із вченням Сведенборга, до котрого, судячи із подальшого, не залишився байдужим.
   Цікаво відзначити, що попри очевидну небайдужість, навіть і радикалізм у визначені статусу і задач викладання філософії в системі вищої духовної освіти (відмова від застарілих (схоластичних) методів викладання, настанова на самостійне і критичне осмислення філософських вчень за оригінальними джерелами при безумовній настанові на платонізм), вимог, що отримали з боку сучасного філософа надзвичайну високу оцінку, подальша вельми значна творча спадщина Філарета не містить філософських сюжетів і цілковито обмежується творами, спрямованими на охорону православного вчення.
   Було б щонайменше дивним, якщо доктор богослов'я із чітко визначеною світоглядною орієнтацією наважився б рекомендувати молодому випускнику джерело, автор якого католик і прихильник деїзму, жодним словом не прохопився про християнство, що не залишилося поза уваги тогочасної англійської критики.
   Дещо несподіваною в цьому контексті видається оцінка вказаної магістерської вправи І.М. Скворцова, як такої, що відбиває “дух християнської антропології”, ба й більше і такої, у котрій віднайшло втілення “найглибинніша повага мислителя до православної святотчої спадщини”, проте, реальний зміст поглядів автора цього твору ще попереду, оскільки ми не мали на разі можливості безпосередньо ознайомитися з оригінальним текстом.
   І тим не менш, вірогіднішим ініціатором обрання І.М. Скворцовим обговорюваної ним у даному творі тематичного кола питань є його прямий наставник філософського класу І. Ветринський, який отримав вже в період перебування на посаді викладача (спочатку бакалавра, згодом і професора) філософії С.-Петербургзької духовної академії визнання як літератора, поета і перекладача (Енеїди Вергілія), з часом видавця популярного часопису (Северная Минерва), що і надало йому право, попри незначну кількість праць з філософії (Основы метафізики, 1821, Эссе философии, 1828) бути включеним до багатьох літературних енциклопедичних видань, включно і останнього часу.
   Якщо певна філософська невибагливість могла бути пробачена для студентської праці, то для майбутнього бакалавра філософії новоствореної Київської духовної семінарії пропонувався офіційний документ, яким визначався не лише “загальний тон” (Г.Шпет), але й цілком конкретна лейтлінія філософського обґрунтування ідеї примирення віри і знання.
   “Філософські науки можуть викладатися так само, як і історичні в двох різних відношеннях. По-перше, аби дати вихованцям поняття про різні судження, визначення і слова, що вживаються у філософії. Це можна позначити філософською термінологією і це складає першу ступінь філософського вчення. Цей ступінь належить до семінарії. Друге відношення, за яким можуть викладатися філософські науки, полягає в тому, аби викладання про кожний предмет міркувань славетніших філософів, їх порівняння, вирішенням і підведенням їх до певного спільного началу, дати вихованцям поняття про справжній дух філософії, привчити їх до філософських досліджень і познайомити їх із кращими методами таких розвідок. Цей ступінь викладання філософії належить власно Академіям. Відтак, професор філософських наук, стисло нагадавши задля відновлення пам'яті студентів філософську термінологію, має підводити їх безпосередньо до самих джерел філософських поглядів і через це показувати їм як початкові основи їх, так і зв'язок різних теорій між собою. У натовпі різноманітних людських поглядів є нитка, за якою професор має триматися. Ця нитка є істина євангельська. Він має бути внутрішньо упевнений, що ані він сам, ані його учні від ніколи не побачать світла вищої філософії, єдино істинної, якщо не будуть його шукати у християнському вченні, що лише ті теорії суть ґрунтовні і справедливі, які фундуються, так би мовити, на істині Євангельської. Адже істина одна, а омани численні”.
   Озброєний наведеним вище приписам як безумовним імперативом для дії, І.М. Скворцов, разом із двома сокурсниками - Мойсеєм, призначеним ректором новоствореної Київської духовної семінарії і за посадою професором богослов'я і Леонтовичем - інспектором і професором церковної історії і грецької мови, а також із залишеним від попереднього викладацького складу Києво-Могилянської академії А. Максимовичем (професор загальної і російської історії і єврейської мови), ієромонахом Кирилом (вчитель латинської, російської і грецької мови), Петром Пелєхіним (учитель французької і німецької мови) і склали викладацький штат, який у 1819 був доповнений ще двома випускниками (із ступенем магістра) С.-Петербурзької духовної академії - Стефаном Колеровим (бакалавр математики і німецької мови) і Павлом Соколовим (бакалавр словесності).На жаль, про зміст лекцій з філософії, що читалися І.М. Скворцовим у Київській духовній семінарії упродовж двох років ми не маємо відомостей і змушені задовольнитися побіжними повідомленнями колишнього випускника Київської духовної академії (із ступенем магістра), згодом і викладача польської, німецької мов і патрології alma mater В.І. Аскоченського про те, що курс з філософії читався І.М. Скворцовим за підручниками Хр. Баумейстера.
   Беручи до уваги пункти Статуту щодо задач викладання філософії в семінаріях, вибір І.М. Скворцовим підручника Хр. Баумейстера був далеко не небезпечним кроком з огляду вкрай негативних оцінок автора цього підручника з боку горезвісного М. Магницького, підручника, яким послуговувалися викладачі філософії багатьох світських, в тому разі і вищих навчальних закладів тогочасної Російської імперії.
   На відміну від поширеної у відповідних установах практики слухняного відтворення затверджуваних “згори” навчальних курсів, І.М.Скворцов наважився на доволі ризиковану спробу окреслити власне бачення вельми щемкої проблеми союзу релігії і науки (духовного і раціонального), яка згодом і визначила його самостійне місце в численній шерензі діячів викладацького корпусу тогочасних духовних академій.

ЛІТЕРАТУРА

1. Абрамов А.И. Философия в духовных академиях (традиции платонизма в русском духовном академическом философствовании) // Вопросы философии. - 1999. - №9. - С. 138-155.
2. Мозгова Н.Г. Київська духовна академія, 1819-1920: Філософський спадок. - К.: Книга, 2004. - 320 с.
3. Мустафин В. прот. Философские дисциплины в С-Петербургской Духовной Академии // Богословские труды. Юбилейный сборник, посвященный 175-летию Ленинградской Духовной Академии. - М., 1988. - 350 с.
4. Гаврюшин Н.К. У истоков русской духовно-академической философии: святитель Филарет (Дроздов) между Кантом и Фесслером // Вопросы философии. - 2003. - №2. - С.131-139.
5. Шпет Г.Г. Сочинения. - М.: Правда, 1989. - 601 с.
6. Мустафин В. прот. Философские дисциплины в С-Петербургской Духовной Академии // Богословские труды. Юбилейный сборник, посвященный 175-летию Ленинградской Духовной Академии. - М., 1988. - 350 с.
7. Введенский А.И. Судьбы философии в России ЭЭ Введенкий А.И., Лосеф А.Ф., Радлов Э.Л., Шпет Г.Г: Очерки истории русской философии. - Свердловск: Изд-во Уральского ун-та,1991. - С.26-66.
8. Абрамом А.И. Христиан Вольф в русской духовно-академической философии // Христиан Вольф и философия в России. - Спб.:РХГИ, 2001. -400 с.
9. Воспоминания и Автобиография Протоиерея Николая Ивановича Соколова // Киевская старина. - 1906. Июль-Август- С.400-435; Сентябрь. - С. 124-136; Октябрь - С. 155-197.
10. “О составе человека” // Некоторые опыты упражнений воспитанников С.-Петербургской духовной академии. - Спб., 1817. - 72 с.
11. Шохин В.К. Святитель Филарет, митрополит Московский и Коломинский, как реформатор преподавания философии: некоторые размышления // Вопросы философии. - 2000. - №9. - С. 93-101).
12. Поп (Поуп). Поэмы.- М.Художественная литература, 1988.
13. Абрамом А.И. Философия в духовных академиях (традиции платонизма в русском духовном академическом философствовании) // Вопросы философии. - 1999. - №9. - С.138-155.
14. Панов С.И.Ветринский Иродион Яковлевич // Руссие писатели.1800-1917: Биографический словарь. - М.: Сов. энциклопедия, 1989. - С. 438.
15. Мустафин В. прот. Философские дисциплины в С-Петербургской Духовной Академии // Богословские труды. Юбилейный сборник, посвященный 175-летию Ленинградской Духовной Академии. - М., 1988. - 350 с.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com