www.VuzLib.com

Головна arrow Психологія arrow Суб’єктна активність особистості в працях зарубіжних психологів
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Суб’єктна активність особистості в працях зарубіжних психологів

В.І. Осьодло

СУБ'ЄКТНА АКТИВНІСТЬ ОСОБИСТОСТІ В ПРАЦЯХ ЗАРУБІЖНИХ ПСИХОЛОГІВ

   У статті досліджуються погляди зарубіжних психологів на проблему суб'єктної активності особистості. Аналіз концепцій закордонних і вітчизняних авторів показав, що, незважаючи на те, що далеко не усі вчені позначають проблему активності особистості саме в такому вигляді, однак, деякі їхні положення за своїми змістовними характеристиками, тією чи іншою мірою можуть розглядатися у контексті суб'єктної активності особистості.
   Ключові слова: суб'єктність, самодетермінація, автономія, вибір, самоактуалізація, саморегуляція, самоефективність.
   Постановка проблеми. Творчість, що стала активною життєвою позицією особистості знаходить своє відображення у дослідженнях присвячених вивченню суб'єктної активності, яка здійснюється на шляху розвитку уявлень про активну роль самої людини в процесі життєдіяльності. У вітчизняній психологічній науці з'ясуванню сутності активності людини сприяли досягнення діяльнісного, культурно-історичного підходів до аналізу формування можливостей людини і її психіки, а також підхід з точки зору соціального опосередкування до аналізу тенденцій особистісного розвитку. У рамках зазначених підходів сформовано основні аспекти методології дослідження, методи аналізу психічного життя людини, розкриваються механізми функціонування психічних явищ, що спостерігаються в повсякденних і особливих умовах, а також механізми, що визначають динаміку і спрямованість психічного розвитку. У числі цих механізмів найважливіше місце займають система саморегуляції діяльності і система структурування суб'єктного досвіду, що зумовлюють активну, цілеспрямовану і конструктивну позицію людини в повсякденній життєдіяльності і перспективі її розвитку.
   Разом з тим, в плані подальшого теоретичного аналізу є потреба у продовженні вивчення сутнісних та змістових характеристик поняття “суб'єктність” через звернення до праць зарубіжних вчених. Тому, продовжуючи теоретичний аналіз суб'єктної активності особистості, ми ставимо за мету виявити найбільш актуальні погляди на суб'єктну активність та механізми її реалізації, які за своїми змістовними характеристиками, тією чи іншою мірою пов'язані з нашим формулюванням проблеми.
   Результати теоретичного аналізу Проблемою самодетермінації у Західній психології активно почали займатися в другій половині минулого століття, а отримані результати серйозно вплинули на розвиток академічної психології. Аналіз концепцій закордонних і вітчизняних авторів показав, що, незважаючи на те, що далеко не усі вчені позначають проблему активності особистості саме в такому вигляді, однак, деякі їхні положення за своїми змістовними характеристиками, тією чи іншою мірою можуть розглядатися у контексті суб'єктної активності особистості.
   Вагомий внесок у вивчення суб'єктної активної активності зроблено в рамках екзистенційно-орієнтованих теорій Е. Фрома [9,10], В. Франкла [7], Р. Мея [20,21] та ін. На відміну від інших, зазначені автори в основі будь-якої активності вбачають свободу. Е. Фром двояко трактує поняття свободи. Він вважає, що свобода амбівалентна, вона одначсно і дар божий і тягар, людина вправі сама вирішити питання про ступінь своєї свободи, здійснюючи власний вибір: чи діяти вільно, тобто на основі раціональних міркувань, чи відмовитися від свободи. Багато надають перевагу втечі від свободи, вибравши тим самим шлях найменшого опору. Автор підкреслює, що свобода це не риса чи диспозиція, а акт самозвільнення в процесі прийняття рішення.
   Результат вибору частіше за все залежить від сили конфліктуючих тенденцій. Зазвичай, позитивні, творчі тенденції добре усвідомлені, а деструктивні - погано. На думку Е. Фрома, чітке усвідомлення всіх аспектів ситуації вибору допомагає зробити вибір оптимальним. Він виокремлює шість аспектів, необхідних для його усвідомлення: 1) що добре, а що погано; 2) спосіб дії у даній ситуації, що сприяє досягненню цілі; 3) власні неусвідомлені бажання; 4) реальні можливості, які випливають із ситуації; 5) наслідки кожного із можливих рішень; 6) бажання діяти всупереч очікуваним негативним наслідкам. Таким чином, свобода виступає як дія, що випливає із усвідомлення альтернатив і їх наслідків, розрізнення реальних та ілюзорних альтернатив.
   Поняття свободи і сенсу життя виступає центральним і у концепції В. Франкла [7]. Пошук смислу є для людини імперативною необхідністю в силу усвідомлення нею кінечності і незворотності буття. Сенс життя може бути знайдений завжди, у будь-якій ситуації; життя людини не може позбавитися сенсу за будь-яких обставин. Змістовними характеристиками сенсу життя в теорії В. Франкла [7] виступають три групи цінностей: цінності творчості (що ми даємо життю за допомогою своєї творчої діяльності), цінності переживання (що ми беремо від життя в аксіологічному плані) і цінності відношення (та позиція, що ми займаємо стосовно ситуацій життя, особливо до тих, що ми не в змозі змінити).
   За В. Франклом, воля до смислу - головна мотиваційна тенденція, що є основним рушієм поведінки і розвитку особистості. Вона обумовлює “екзистенційну динаміку” - певний рівень напруження, який виникає “між тим, що людина робить, і тим, що вона має робити”, впорядковуючи своє життя відповідно до “смислової орієнтації” [7; 30]. В. Франкл зауважує, що не можна говорити про загальний смисл життя, “адже він змінюється від людини до людини, день за днем” [7, с 64]. Однак попри констатацію конкретності та унікальності смислу життя, вказує на три типи смислових універсалій, які виступають смисложиттєвими орієнтирами для особистості - це цінності творчості, переживання та відношення [7, с 173-175], реалізація яких надає людині переживання осмисленості існування.Наша свідомість, зазначає відомий езистенційний психолог Р. Мей (May R.) [20, 21], знаходиться в стані хвилювань між двох полюсів: активного суб'єкта і пасивного об'єкта. Це створює потенційну можливість вибору. Свобода полягає не в здатності весь час бути суб'єктом, а в здатності вибирати один чи інший вид існування, переживати себе в одній чи іншій якості і діалектично рухатися від одного до іншого. Простір свободи - це дистанція між станами суб'єкта і об'єкта, це деяка пустота, яку необхідно заповнити.
   В найбільш загальному вигляді свобода - це здатність людини управляти своїм розвитком, тісно пов'язана із самосвідомістю, гнучкістю, відкритістю, готовністю до змін. Завдяки самосвідомості ми в змозі перервати ланцюг стимулів і реакцій, створити в ньому паузу, в якій ми можемо здійснювати свідомий вибір нашої реакції. Чим менше розвинута самосвідомість людини, тим меншою свободою вона володіє; по мірі розвитку самосвідомості, відповідно, збільшується і діапазон вибору людини і її свобода. Свобода починається там, де ми приймаємо певні реальності на основі власного вибору.
   Свобода не протиставляється детермінізму, а співвідноситься із конкретними данностями і неминучостями, тільки по відношенню до них вона і виявляється. Парадокс свободи полягає в тому, що свобода завжди, принципово, має справу з можливим. Свобода є можливість змін того, що є, здатність трансцедувати свою природу.
   На відміну від екзистенційно-орієнтованих теорій Фрома [9, 10], Франкла [7], Мея [19, 20] та ін., в академічних роботах рідко зустрічається поняття “свобода”. Як правило, ця проблематика носить назву автономії, самодетермінації чи деякі інші назви. Зокрема, мова йде про використання аналогу поняття “суб'єкт” в іноземній літературі. Так, Д.О. Леонтьев [3], вважає, що найбільш оптимальному перекладу поняття “agency” може відповідати поняття “суб'єктність”, тобто мова йде про здатність виступати “агентом” чи суб'єктом , діючою особою, рушійною силою дії [3, с 19].
   Кроме заначених нами підходів до розгляду суб'єктної активності в рамках екзистенційно-орієнтованих теорій, в західній психології існує також низка психологічних шкіл, які звертаються до опису того чи іншого феномену суб'єктності, з використанням таких основних понять: “самовиконання”, “самовизначення” [14]; “досягнення життєвого успіху” [1]; “цілеспрямована поведінка”, “автономізація власного “Я” [18]; “усвідомлення тут і тепер відповідальності за себе і своє життя” [5]; “самість”, “самоактуалізація” [2, 4, 6, 19], “продуманий вибір” [16]; “регуляція передбаченими наслідками”, “саморегуляція”, “самоефек-тивність”, “самоконтроль” [13] та ін..
   Однією із найбільш відомих і визнаних теорій є теорія багаторівневої структури суб'єктності розроблена P. Харре (Harm R.), в руслі його підходу до пояснення соціальної поведінки. Модель суб'єкта знаходиться в центрі його теорії. Автор вважає, що найбільш загальною вимогою до будь-якої істоти, щоб її можна було б вважати суб'єктом, є те, щоб вона володіла певним ступенем свободи [17, с 246]. Автономія, згідно Харре, передбачає можливість дистанціювання як від впливів оточення, так і від тих принципів, на яких ґрунтувалася поведінка раніше. Повноправний суб'єкт здатний переключатися з одних детермінант поведінки на інші, робити вибір між рівно привабливими альтернативами, опиратися спокусам і відволікаючим факторам і міняти керівні принципи поведінки. “Людина є досконалим суб'єктом по відношенню до певної категорії дій, якщо і тенденція діяти, і тенденція утримуватися від дій в його силах” [17, с 190]. Найбільш глибинним проявом суб'єктності є два види “самоінтервенції”:
   - увага і контроль над впливами (у тому числі власними мотивами і почуттями, які зазвичай керують нашими діями, минуючи свідомий контроль);
   - зміну свого способу життя, своєї ідентичності.
   В якості передумов суб'єктності виділяються дві умови: по-перше, здатність репрезентувати більш широкий спектр можливих майбутніх дій, ніж ті, які можуть бути реалізовані; і по-друге, здатність здійснити будь-яку вибрану їх підмножину, а також перевати будь-яку розпочату дію.
   Таким чином, детермінація людських дій надто далека від простої лінійної причинності. Харре характеризує систему регуляції людських дій в кібернетичних поняттях багаторівневості і багатовершинності. “Це система, яка може досліджувати кожний причинний вплив на неї під кутом зору його відповідності набору принципів, вбудованому в більш високі рівні системи. Якщо система багатовершина, вищий рівень її теж буде складним, здатним переключатися з однієї підсистеми цього рівня на іншу. Така система може мати нескінченне число рівнів і на кожному з них - нескінченне число підсистем. Подібна система здатна здійснювати горизонтальні зсуви, тобто перемикати управління рівнями нижчого порядку з однієї підсистеми на іншу того ж рівня. Вона також здатна до переключень на верхні рівні, тобто до розміщення горизонтальних зсувів під спостереження і контроль критеріальних систем вищих рівнів. Ця система - бліда тінь тих складних зсувів і переключень, що відбуваються у внутрішній активності реальних суб'єктів” [17; с 256].
   Поняття суб'єкта і суб'єктності розвивалися також і в рамках соціально-когнітивної теорії особистості і регуляції поведінки. Так, на думку А. Бандури (Bandura А.) [13], немає більш істотного механізму суб'єктивності, ніж переконання у власній самоефективності. “Сприймання самоефективності (self-efficacy) - це переконання у власних здібностях організувати і здійснити дії, потрібні для того, щоб відтворити дані результати” [13, с 3]. Якщо люди не переконані, що своїми діями вони можуть отримати бажані ефекти, у них мало рішучості діяти.Основою людської свободи, згідно А. Бандури, є вплив на себе, який можливий завдяки двоїстій природі Я - одночасно як суб'єкта і об'єкта, - і причинно впливає на поведінку так само, як і зовнішні його причини. “Люди здійснюють деякий вплив на те, що вони роблять, через альтернативи, які вони враховують, через прогнозування і оцінку очікуваних ними результатів, включаючи їх власні самооціночні реакції і через оцінку ними своїх здібностей виконати те, що вони намічають” [13, с 7]. Одним з основних проявів суб'єктної детерміації є здатність людей діяти не так, як це диктують сили зовнішнього оточення, а в ситуаціях примусу - опиратися їм. Саме завдяки здатності впливу на самих себе люди є в якійсь мірі архітекторами власної долі. Загальна формула Бандури зводиться до того, що “людська поведінка детермінована, але детермінована частково самим індивідом, а не тільки лише чинниками середовищами” [13, с 9].
   З одного боку, самоефективність є універсальним мотиваційним механізмом, діючим практично у всіх сферах життєдіяльності, з іншого - зміст переконань самоефективності специфічний для різних сфер. Тому, Бандура вважає використання специфічних шкал діагностики самоефективності в різних видах діяльності більш доцільним, ніж розробку загального стандартизованого опитувальника.
   До найавторитетніших і розроблених теорій суб'єктної причинності відноситься також теорія самодетерміації Е. Десі і Р. Райана (Deci Е., Ryan R.) [15, с. 45]. Самодетерміація в контексті даного підходу означає відчуття свободи по відношенню як до сил зовнішнього оточення, так і до внутрішніх сил особистості. На думку авторів, гіпотеза про існування внутрішньої потреби в самодетерміації “допомагає передбачити і пояснити розвиток поведінки від простої реактивності до інтегрованих цінностей; від гетерономії до автономії по відношенню до тих видів поведінки, які спочатку позбавлені внутрішньої мотивації” [там само, с 188]. В роботах цих авторів на передній план виходить поняття автономії. Людину називають автономною, коли він діє як суб'єкт, виходячи з глибинного відчуття себе. Бути автономним тим самим означає бути тим, що самоініціюється і саморегульованим, на відміну від ситуацій примушення і спокушання, коли дії не витікають з глибинного Я. Кількісною мірою автономії є те, якою мірою люди живуть у злагоді зі своїм істинним Я. Поняття автономії відноситься як до процесу особистого розвитку, так і до його результату; перше відображається в ефекті інтеграції організму, а друге - в інтеграції Я і самодетерміації поведінки. У свою чергу, автономна поведінка веде до більшої асиміляції досвіду і підвищення зв'язності і структурованості Я.
   Автори виділяють три основні особові орієнтації, дотримуючись домінуючих у людей механізмів регуляції їх дій: 1) автономну орієнтацію, яка ґрунтується на переконанні про зв'язок усвідомленої поведінки з її результатами; джерелом поведінки виступає при цьому усвідомлення своїх потреб і відчуттів; 2) підконтрольну орієнтацію, що також ґрунтується на відчутті зв'язку поведінки з її результатом, проте джерелом поведінки виступають зовнішні вимоги; 3) безособистісну орієнтацію, яка ґрунтується на переконанні, що результат не може бути досягнутий цілеспрямовано і передбачено.
   Хоча ці орієнтації є стійкими характеристиками особистості, що виявляються в індивідуальних відмінностях, Десі і Райан обґрунтовують модель поступового формування особистісної автономії через інтерналізацію мотивації і відповідного переживання контролю над поведінкою: від чисто зовнішньої мотивації через етапи інтроекції, ідентифікації і інтеграції до внутрішньої мотивації і автономії. Автономія в роботах цих авторів розглядається не просто як одна з тенденцій особистості, а як універсальний критерій і механізм нормального розвитку, розлади якого призводять до різних видів патології розвитку. Експериментальні дані свідчать, про те, що більш висока автономія корелює з більшою мірою конгруентності поведінки і відчуттів.
   Серед інших підходів до розуміння самордетермінації заслуговують на увагу праці Дж. Річлака [22]. Дж. Річлак (J. Rychlak) також висуває на перший план проблему самодетерміації, яка пов'язується зі здатністю самого суб'єкта, виходячи з своїх бажань і сформульованих на їх основі осмисленої мети, детермінувати власні дії, включатися в систему детермінації своєї активності і переструктуровувати її, доповнюючи каузальну детермінацію поведінки цільовою. Основою того, що звичайно називають “свобода волі”, є, за Річлаком, діалектична здатність саморефлексії і трансценденції, що дозволяє суб'єкту ставити під сумнів і змінювати ті передумови, на яких будується його поведінка.
   В своїх працях У. Джеймс [8], ігноруючи ідеальні поняття, високо цінував особистий досвід - особливо тоді, коли людина знаходить в собі сили для самовдосконалення. В його працях чітко прослідковується думка про те, що “еволюція можлива, і у кожної людини володіє здатністю змінити своє відношення до того що відбувається і власної поведінки” [8, с 327]. Важлива не дія сама по собі, а здатність здійснити її, зазначає автор. В цій площині важливе місце відводиться волі. Особистість, яка страждає від своєї недосконалості і усвідомлює її, до певної міри вже подолала цю недосконалість у своїй свідомості, а отже здатна змінювати себе в кращий бік.У теорії самоактуалізації особистості А. Маслоу [2, 19] та К. Роджерса [6] важливе місце займають ціннісні орієнтири, які вони називають цінності-цілі, стверджуючи, що саме “у цінностях-цілях полягає смисл життя більшості людей” [2; 51]. Серед них: цілісність, досконалість, завершеність, справедливість, життєвість, повнота, простота, краса, праведність, унікальність, невимушеність, гра, істинність, чесність, самодостатність [2, 116]. Визначаючи ціннісний аспект самоактуалізації особистості, вони певною мірою можуть тлумачитись як смисложиттєві орієнтації.
   У К. Роджерса поняття “повноцінно функціонуюча людина” пов'язане з поняттями “смисл життя” та “хороше життя” [6, С. 10716, ], яких індивід досягає завдяки тому, що “хоче бути тим “Я”, яким він і є насправді” [6, с 225]. Самоактуалізація особистості є важливим показником її життєдіяльності, особливо у професійній сфері - одній з провідних сфер людської життєдіяльності. Необхідним атрибутом самоактуалізації є саморозвиток особистості як прояв суб'єктної активності у будь-якій діяльності.Проблеми пов'язані з життєдіяльністю людини широко представлені в працях К. Юнга, К. Левіна, Ф. Перлза, В. Франкла та інших. Психоаналітики вважають, що психологія індивіда відповідає психології всього народу. Як зазначає К.Г. Юнг [12], те, що роблять нації, те робить кожна окрема людина і доки вона це робить, це робить і нація. Лише зміна установки окремої людини стає початком зміни психології нації. Великі проблеми людства ще ніколи не вирішувалися за допомогою оновлення установки окремої людини. Цей шлях, який в християнстві називається преображениям особистості, К. Юнг називає шляхом самоактуалізації або індивідуалізації. Повертаючись до К. Юнга, необхідно визначити, що одним з можливих шляхів подолання нестабільності особистого життя має стати реалізація природного прагнення людини до саморозвитку. Саморозвиток - це природній процес. В ньому розкривається наша потаємна природа і головний шлях кожного з нас, насамперед, як суб'єкта власної активності. Однак, подібно до будь-якого природного процесу, саморозвиток може чим-небудь блокуватися. Тому, наскільки ми усвідомлюємо себе через самопізнання і діємо відповідно до цього, настільки наша свідомість не буде вразливою егоїстичним набором особистих бажань, надій і амбіцій. Навпаки, вона бере на себе функцію зв'язку зі світом об'єктів, які приводять людину до з'єднуючої і нерозривної спільності зі світом в цілому.
   У вивченні поведінки людини К. Левін [18] підкреслював необхідність розгляду цілісного “життєвого простору індивіда”. На його думку, не можна протиставляти дві утворюючі системи потреб індивіда - внутрішню, представлену в ньому самому і зовнішню, - складову “поля”. Ввівши в гештальттеорію поняття “суб'єкт” і “оточення”, К. Левін, проте, указував на неможливість їхнього роз'єднання в єдиному “життєвому просторі індивіда”. Причини дій суб'єкта в житті потрібно шукати саме в цьому “життєвому просторі”, де “суб'єкт” і “оточення” утворюють єдине ціле. Разом з тим, динамічна теорія К. Левіна джерело активності людини як суб'єкта власного життя бачить у ньому самому, у його потребах, у тому напруженні, що він найчастіше сам собі створює, і тому сам же повинен їх перебороти. Це “внутрішнє напруження” створюються в основному за рахунок суперечливих один одному типів поведінки - “вольового” і “польового”. Людина може вибудовувати своє життя не рефлексуючи на те, які сили керують її поведінкою -власні потреби (“вольова” поведінка), або валентності речей, що складають “поле” (“польова” поведінка). У цих умовах поведінка суб'єкта стає “нецілеспрямованою”, приводячи його до розладу із самим собою і зовнішнім світом.
   Одне з центральних понять гештальттерапії Ф. Перлза - проблема відповідальності людини за себе і своє життя. Відповідальність - це головна якість людини як суб'єкта власного життя, однак, якість це здобувається (якщо взагалі здобувається) далеко не відразу. На думку Перлза, людина, досягши визначеного етапу зрілості, і зіштовхуючись з необхідністю приймати самостійні рішення, від яких залежить його подальше життя, спирається на свій минулий досвід, у якому, найчастіше, може утримуватися представлення про те, що від нього мало що залежить. У дитинстві, людина цілком залежна від свого найближчого оточення, з часом, вона вбирає в себе уявлення про зовнішні сили - впливи соціуму, причинно-наслідкові відношення, тиску ззовні тощо, у кінцевому рахунку, може породити неадекватну установку стосовно свого життя. Ця установка стала настільки розповсюдженою, що людина починає почувати себе байдужим учасником власного життя. Вона ігнорує або заперечує, що сама хоча б до деякої міри -створює власну ситуацію. Перший і головний крок, який необхідно зробити суб'єктові на шляху подолання цієї установки - навчитися жити в сьогоденні, “тут і тепер”, вибудовуючи своє життя відповідно до актуальних потреб, почуттями, бажаннями, думками, діями і вчинками. Буття “тут і тепер” має на увазі “усвідомлення” - цілеспрямований безперервний процес, здійснюваний суб'єктом, у ставленні до свого життя і діяльності. Усвідомлення свого дійсного життя неодмінно приведе до рефлексії і можливо - до рятування від безлічі невротичних механізмів захисту, описаних Перлзом: проекції, інтроекції, злиття, ізоляції, ретрофлексії. Усі ці механізми захисту мають свої корені у феномені порушення особистістю “контактної границі” між собою і середовищем. Таким чином, згідно Ф. Перлзу, набуваючи статус суб'єкта власного життя, людина переосмислює своє життя з позицій сьогодення, практично заново формуючи відношення до світу і самого себе.
   Висновок: здійснений теоретичний аналіз проблеми активності особистості, дозволяє нам виділити в різних авторів схожі позиції при підході до визначення сутності досліджуваного явища. Огляд здійснених публікацій показує, що хоча проблематика самодетермінації особистості не входить до числа традиційно психологічних досліджень, разом з тим, спроба розглянути феномени свободи і самодетермінації як ключові для вивчення активності особистості, цілком виправдана. Зазначені нами підходи до розгляду суб'єктної активності в рамках екзистенційно-орієнтованих теорій та низки психологічних шкіл, які звертаються до опису того чи іншого феномену суб'єктності, з використанням таких основних понять як “самовизначення”, “досягнення життєвого успіху”, “цілеспрямована поведінка”, “автономізація власного “Я”, “усвідомлення тут і тепер відповідальності за себе і своє життя”, “самоактуалізація”, “саморегуляція”, “самоефек-тивність”, “самоконтроль” та ін.. може скласти фундаментальну теоретичну основу для вивчення людських дій і вчинків. Тому закономірно припустити, що й професійна реалізація особистісного потенціалу можлива лише за умови формування таких уявлень особистості про себе, яким вона хотіла б відповідати, - суб'єктивній перспективі професійної самореалізації особистості.

ЛІТЕРАТУРА

1. Джеймс У. Личность// Психология личности. Тексты. - М., 1982.
2. МаслоуА. Новые рубежи человеческой природы. - М., 1999. -425 с.
3. Леонтьев Д. А. Психология свободы: к постановке проблемы самодетерминации личности // Психол. журнал, 2000. - Т. 21. - № 1. - С. 15-25.
4. Маслоу А. Психология бытия. - М., К.: “Ваклер”, 1997. - 304 с.
5. Перлз Ф. Опыты психологии самопознания. - М., 1993. - 240 с.
6. Роджерс К. Творчество как усиление себя // Вопросы психологии. - 1990, №1. - С. 34-42.
7. Франкл В. Человек в поисках смысла. - М. : Прогресс, 1990. -368 с.
8. Фрейджер Р., Фейдимен Дж. Личность: Теории, эксперименты, упражнения. -М. : Олма-Пресс, 2001. - 864 с.
9. Фром Э. Бегство от свободы. - М.: Прогресс, 1990.
10. Фром Э . Душа человека. - М.: Республика, 1992. - 429 с.
11. Хайдеггер М. Время и бытие. - М.: Республика, 1993.
12. Юнг К. Г. Архетип и символ. - М.: Ренессанс, 1991. - 304 с.
13. Bandura A. Self-regulation of motivation and action through goal systems. In L. A. Perwin [Ed.] Goal concepts in personality and social psychology. Hillsdale, NJ: Erlbaum, 1988.
14. Buhler C. Basic theoretical concepts of humanistic psychology. American Psychologist, 1971.
15. Deci E., Ryan R. A motivational approach to self: Integrationin in personality //Perspectives on motivation / Ed.R. Dienstbier. Lincoln: University of Nebraska Press, 1991.V.38. P.237-288.
16. Kelly G. A theory of personality: The psychology of personal constructs. N. Y.: Norton, 1963.
17. Harre R. Personal being. Oxford: Blackweel, 1983.
18. Lewin K. A dynamic theory of personality. - N. Y. - London, 1935.
19. MaslowA. H. Motivation and personality. - N. Y.: Harper and Row, 1987.
20. May R. Psychology and the human dilemma. - Prinseton: Van Nostrand, 1967.
21. May R. Freedom and destiny. - N.Y.: Norton, 1981.
22. Rychlak J. The nature and challenge of teleological psychological theory //Annals theoretical psychology. - N.Y.: Plenum Press, 1984.V.2.P.115-150.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com