www.VuzLib.com

Головна arrow Психологія arrow Криза наук про людину та пошук нової парадигми
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Криза наук про людину та пошук нової парадигми

В.Ф. Маценко

КРИЗА НАУК ПРО ЛЮДИНУ ТА ПОШУК НОВОЇ ПАРАДИГМИ

   Сучасна філософія науки прояснила природу, функції та правила використання теорії в дослідженні різних аспектів Реальності (Всесвіту). Вона показала ті помилки, яких припустилось переважання матеріалістичного монізму в Західній науці, а також опосередкованим чином і в світогляді індустріального суспільства. Ньютонівське уявлення фізичного світу як механічної системи, в якій все повністю детерміновано, в своєму практичному використанні було настільки ефективним, що стало слугувати моделлю для всіх інших наукових дисциплін. “Мислити по науковому” стало означати “мислити в термінах механістичної науки”.
   Історія сучасної науки показує, що уявлення про матеріальний світ, яке ґрунтується на ньютонівській механіці, стало повністю переважаючим в біології, медицині, психології, психіатрії та інших наук. Ця стратегія відображала основні метафізичні положення філософського матеріалізму і була його логічним наслідком.
   Якщо Всесвіт за своєю глибинною суттю є матеріальним і фізика за своєю суттю є наукою, що вивчає матерію, то відкриттям в інших науках не дозволено вступати в протиріччя з основними принципами цієї дисципліни. Неухильне дотримання цього типу логіки призвело до систематичного відкидання відкриттів в багатьох сферах, які не узгоджуються з матеріалістичним світоглядом. Окрім того, матеріалістична парадигма отримала в країні Рад статус ідеології, що посилило її негативний вплив на розвиток наукових досліджень.
   Питання про кризу гуманітарних наук, про їх нездатність науково коректно описувати феномени релігії, культури, психіки, свідомості, обговорювалося в XX ст. неодноразово [5]. Щоразу ця криза була пов'язана з тим, що класичний “науковий” підхід “зрізав” специфіку гуманітарних явищ, уподоблюючи їх явищам матеріальних об'єктів, а нові підходи, що пропонувалися, виявлялись недостатньо науковими в сенсі їх відповідності теоріям класичної науки - об'єктивність, раціональність, повторюваність, передбачуваність та ін.
   Численність проектів нових гуманітарних підходів, а також надзвичайна постійність пошуків в цьому напрямку і відсутність вирішальної нової парадигми - все це в сукупності наводить на думку, що ситуація кризи пов'язана з найбільш фундаментальними передумовами та обмеженнями класичного наукового пізнання світу.
   Ситуацію прірви між двома світами (фізичним та духовним (гуманітарним) у наукознавстві іноді називають “картезіанським бумерангом” [7]. Вона прослідковується з XVII ст., коли Декарт (Cartosius) узаконив розрив між “річчю протяжною” (світом природи) та “річчю, що мислить” (світ розуму). Саме Декарт сконструював класичні поняття суб'єкта та методу наукового пізнання і наклав заборону на всі природні зв'язки між суб'єктом та об'єктом і мовами їх опису. За Декартом ці мови принципово взаємо не перекладаються та не допускають взаємного однозначного тлумачення. Як наслідок, в рамках класичної науки знання про світ природи можливі ціною незнань про внутрішній світ людини. (Див. Декарт P. Правила для ума;
   “Рассуждения о методе, чтобы верно направлять свой разум и отыскивать истину в науках”).
   Розмежування “протяжного” та “мислячого” приводить до того, що цілісні феномени життя людини дотепер описуються як два ряди паралельних явищ без можливості формального права говорити про їх взаємозв'язок: з одного боку, фізико-хімічні процеси мовою класичної науки, з іншого - процеси внутрішнього життя мовою символів та метафор. Зрозуміло, що глибинною основою цієї ситуації є більш давній, що йде від християнства дуалізм тіла (плоті) та свідомості (духа), що має глибинні корені (див. М. Еладе “Шаманізм”) [11]. Але психотехніки при цьому отримують особливий, позанауковий статус: класичний раціоналізм відсікає те, чим можна володіти практично від того, що можна знати науково. Згадаймо хоча б численні дослідницькі радянські та зарубіжні спецпроекти (“Зоряні ворота”, “Супервоїн” і ін.). Лише в Нью-Мехіко в повоєнні роки їх фінансувалось Пентагоном біля п'яти. Це і є зворотній бумеранг картезіуса, або плати за “наукове” знання природи.
   Яким же чином свідомість вноситься в основи класичної науки, яка як замислювалось, дає досить об'єктивну картину світу не залежно від індивідуальної свідомості і характерних для людини установок, цінностей, ілюзій? Перший крок - узаконення розриву між об'єктом та суб'єктом, дуалізм матерії та свідомості. При такому підході кожна субстанція не містить нічого від іншої і ніяк не зв'язана з нею. Найважливіший наслідок цього - можливість уподібнення світу гігантському механізму, що не має душі (неодушевлений), що здійснює повторювальні рухи в заданих умовах. Всі закони цього механізму відомі лише небесному архітектору - Богу, який бачить їх безпосередньо. Але й людині дані відблиски божественного знання, якщо вона уподібнює свій інтелект божественному. Таким чином - другий необхідний крок - постулат абсолютної істини, яку знає всеприсутня істота. На третьому кроці якість всеприсутності, всезнання та всемайбутності Божественного інтелекту проектується в об'єктивний зовнішній світ як абсолютність, однорідність та безперервність простору та часу. Це перенесення, поряд з постулатом про механістичність світу, дозволяє зробити наступний крок - ввести поняття лінійного часу та геометричного простору, що обчислюється системою трьох взаємоортогональних напрямків декартівських координат та вісі часу.Таким чином, атрибути абсолютного суб'єкта поступово та непомітно стають властивостями зовнішнього світу і необхідними умовами його пізнання. “Абсолютний час”, “абсолютний простір”, “абсолютна істина”, “безперервність”, “однорідність”, “геометричний простір”, “лінійний час”, “кількість”, “світ як механізм” - варто забрати ці постулати і класична наука розпадеться одномоментно. Що й зробив у 1965 році Джон Уільям Белл, довівши так звану теорему Белла.
   Вся сукупність цих постулатів утримується разом в методі наукового пізнання. Навчання методу невід'ємне від практичного засвоєння всіх його передумов та входження в діючу наукову парадигму. Метод дає людині органи пізнання, не дані їм від природи і, як яскраво виразився М.К. Мамардашвілі - переводить її в космічний, божественний вимір [7]. Але цим методом вже не можливо пізнати життя і свідомість, не зробивши їх механічними об'єктами. В цьому сенсі класична наука дозволяє пізнавати лише мертві і наукова картезіанська психологія має справу лише з тінню людини, намагаючись розглядати життя душі по механічному мертвому трупі, що гальванізується [7]. Тут корінь грандіозної спокуси ілюзорного знання, якій піддавалась і піддається біхевіористська, когнітивна та інші позитивістські психології, коли знання про тінь механічно переносяться на живу людину. Так створюються міри: людина - це машина, це - соціальна тварина, це - комп'ютер , це - соціобіоістота і ін.
   Позитивним на сьогоднішній день можна вважати хіба що скорочення розриву між світоглядом точних наук та трансперсональною психологією (як однією з “чотирьох китів” сучасної психології: психоаналітичної, біхевіористичної та гуманістичної). Разом з тим в ній спостерігається невдала спроба провести водорозділ між духовністю та релігією з причини неправильного розуміння зв'язку між наукою та релігією. Духовність ґрунтується на безпосередніх переживаннях інших вимірів реальності і необов'язково вимагає, щоб контакт з божественним відбувався в особливому місці або через офіційно призначену людину. (Та і не обов'язково це має бути контакт з незвичайним). Але вона має на увазі особливі стосунки між індивідом та середовищем, оточенням. В той же час релігія, стаючи організованою, частіше за все втрачає контакт з реальністю, її джерелом, а перетворюється в світський інститут, що використовує духовні потреби людини, не задовольняючи їх.Замість цього вона створює ієрархічну систему, що зосереджена на владі, грошах, контролі, політиці, володінні та інших мирських справах. При цьому інститути релігії намагаються розширити сферу своєї діяльності, включивши сюди все, що має те чи інше відношення до людини як духовної істоти. Більшість сучасних трансперсональних психологів вважає, що інститут релігії відіграє певну позитивну роль в трансляції психіки адептів, але не охоплює проблем її духовної трансформації (Див. С. Гроф, К. Уільбер, В. Майков, В. Козлов та ін.).
   Сучасні дослідження свідомості дають численні свідчення, що підтримують світогляд великих містичних традицій (Буддизму, Даосизму, Іудо-Християнства, Ісламу). Разом з тим, революційний розвиток інших наукових дисциплін вимагає серйозного перегляду механічного бачення світу, звужує розрив між наукою та містичними вченнями, що здавався в минулому неподоланним.
   Все вищесказане, дозволяє зробити висновок, що необхідність зміни наукової парадигми є нагальною. Більше того, в останні 10-20 років в сфері науки наук (фізичних) - квантовій механіці відбулося ряд відкриттів, що мають епохальне значення та вже приводять до революційних змін світоглядного характеру. Визначення того факту, що маса є формою енергії (відома формула: E=mcl) призвело до виключення (вилучення) з наукового тезаурусу таких понять як матеріальна субстанція та фундаментальна структура, категорій, які утримувались в марксистському варіанті матеріалізму до повного краху самого Радянського Союзу разом з його ідеологією. (Субатомарні частки не складаються (будуються) з якогось там матеріалу: це паттерни енергії, це Ейнштейн довів ще в 30-40 роки минулого століття. Вже потім, спостерігаючи їх, фізики ніколи не бачать ні субстанції, ні будь-якої фундаментальної структури. Це динамічний паттерн енергії, що переливається з однієї форми в іншу: “пакети енергії”).
   В сучасній науці уявлення про Всесвіт як машину помінялись на картину взаємозв'язаного динамічного цілого, частини якого суттєво взаємозалежні і повинні мислитись як паттерни космічного процесу. Для того, щоб в такій взаємопов'язаній павутині відносин визначити той чи інший об'єкт, ми обриваємо деякі із взаємозв'язків -концептуально, але також і фізично. За допомогою наших приладів для спостереження - і, діючи таким чином, ізолюємо деякі паттерни та інтерпретуємо їх як об'єкт.
   Наприклад, якщо фізики хочуть ідентифікувати електрон вони можуть “обірвати” деякі його зв'язки з іншим світом і, відповідно, електрон може проявляти себе як частинка, а може - як хвиля. Те, що ви при цьому бачите, буде залежати від того, як ви дивитесь. Одним з перших це зрозумів Гейзенберг. Він вважав, що не можливо говорити про природу не говорячи одночасно і про себе.
   Чисельні технічно досить складні експерименти з мікрочастинами фізично підтвердили теорему Д.У. Белла про наявність таємничих нелокальних зв'язків. Крім того, вони дозволили стверджувати, що в просторі більш високої квантової розмірності, який ми не можемо побачити з нашого трьохвимірного світу, світ являє собою складну ієрархію нелокально взаємопов'язаних систем (Ервін Ласло, (США, Н. Доронін (Росія) та ін.).
   Згідно, загальної квантової теорії, в основі всього лежить високо розмірна субстанція, що має інформаційну, а не матеріальну, польову чи енергетичну природу. Там немає звичного простору і часу. З причини флуктуації в тій чи іншій частині (ділянці) цілісної “тканини” Реальності фізичного вакууму можуть виникати локальні (місцеві) неоднорідності. В межах цих неоднорідностей розмірність субстанції знижується, а інде катастрофічно “схлопується” “плускається” з утворенням матеріального світу в просторово-часових рамках. (А як же теорія сингулярності та Великого вибуху? А це і є локальне “схлопування” “плускання” в домені більшої розмірності). Не вдаючись в деталі процесу (про них мова піде пізніше), зробимо деякі загальні висновки.
   1. На високих поверхах світобудови зв'язки в основному не локальні.
   2. На рівні матеріального світу зв'язки комбіновані: матеріальні -між об'єктами матеріального світу і тільки нелокальні.
   3. Теоретики встановили наявність “квантового гало” - перехідної зони між матеріальним суб'єктом та світом високих розмірностей.
   4. Вперше з часів Галілея наука знову робить спробу вступити в конструктивний діалог з церквою.
   Сучасна квантова механіка переконливо показує, що тонкоматеріальний світ (тобто світ нелокальних зв'язків та кореляцій) існує, а якщо так, то в ньому може мати місце і поняття “Бог” як вихідний пункт наших уявлень.
   Безумовно, нічого подібного в історії науки (і людства) не було. Світ, в якому ми живемо, та вся його ідеологія і ринкова економіка спрямовані на виробництво та утилізацію матеріальних цінностей. Заради матеріальних цінностей люди ведуть війни, знищують природу і себе в ній і раптом виявляється, що ми лише маленька бульбашка у гігантському світі. З якимись зовсім іншими цінностями, які не управляються законами ринкової економіки. Коли про таке дізнається більшість - суспільство може пережити шок. Передумовою для цього буде катастрофічний застій в розвитку людської духовності. Ми до цих пір не сформулювали, в чому сенс людського життя, а тому й не навчились його оптимізувати. “Наші пастирі хочуть управляти людьми від імені Бога. А потрібно зовсім інше - провести людину до Бога і зробити її життя одухотвореним” [10].
   Все вищесказане дозволяє дійти висновку, що необхідність зміни наукової парадигми в психологічній науці є нагальною.
   Як вважав Великий Лао-Дзи:
   “Людина живе за законами Землі;
   Земля живе за законами Неба;
   Небо живе за законами Дао;
   Дао живе за своїми внутрішніми законами” [4].
   То ж розглянемо критерії нового мислення в науці, що виокремились під впливом фізичних наук, наук про природу-квантової фізики, загальної теорії систем, синергетики та ін.
   Перший критерій стосується співвідношення між частиною та цілим: якщо властивості частин роблять новий внесок в ціле, то самі ці властивості можна зрозуміти лише через динаміку цілого. Все існуюче - взаємозалежні, неподільні і разом з тим тимчасові паттерни однієї і тієї ж реальності. В максимально лаконічній формі цю думку 2000 років тому висловив відомий буддистський філософ Нагарджуна: “Речі не існують самі по собі. Джерелом їх існування та природи є взаємозалежність” [4].
   Другим критерієм нової наукової парадигми є перехід від мислення в поняттях структури до мислення в поняття процесу. В новій парадигмі процес розглядається як первинна категорія, а будь-яка структура, яку ми спостерігаємо, є проявом процесу, що лежить в її основі. Процес набув статусу фундаментального поняття в фізиці, дякуючи теорії відносності Ейнштейна.
   В цьому полягає третій критерій нової парадигми - це перехід від об'єктивної науки до науки епістемної. Як відомо - епістемологія -наука, що описує процес пізнання. Отже, в опис природних явищ повинен входити і опис процесу пізнання. Цей пункт має особливе значення для психологічної науки, а особливо для побудови наукової концепції свідомості, про питання до якого ми ще повернемося.
   Четвертий критерій нової парадигми - принцип самоузгодженості. Він є мабуть найглибшим та найскладнішим для прийняття з позиції класичного фундаменталізму, який вважав, що в науці є фундаментальні закони, фундаментальні рівняння, константи, принципи і т. ін. Новий принцип розглядає реальність як сітку відношень, відповідно і наука - взаємопов'язана сітка (понять, моделей, теорій), що відображає явища, які ми спостерігаємо. В такій сітці не буде нічого первинного чи вторинного, не буде ніякого фундаменту. Таке уявлення викликає у вчених певний дискомфорт. Згідно з цією теорією, природа не може бути зведена ні до яких фундаментальних сутностей на кшталт “будівельних цеглинок” речовини; вона може бути зрозумілою лише через її самоузгодженість. Речі існують завдяки їх взаємоузгодженим стосункам і адекватна парадигма реальності повинна бути виведена з єдиної вимоги - щоб її складові були узгоджені між собою і самоузгоджені.
   Вперше це уявлення було чітко сформульоване Джеффрі Чу 30 років тому у вигляді так званої бутстрап-теорії частинок. За ЗО років, що пройшли, Д. Чу та його колеги розробили на основі бутстрап-теорії повну теорію субатомарних частинок та більш загальну філософську концепцію природи. В ній матеріальний Всесвіт має вигляд динамічної павутини взаємопов'язаних подій. Жодна з властивостей будь-якої частини цієї павутини не є фундаментальною: всі вони випливають з властивостей інших частин, і всезагальна узгодженість їх взаємозв'язків визначає структуру всієї павутини.
   Всі чотири критерії нової парадигми в науковому мисленні взаємопов'язані. Природа розглядається як взаємопов'язана динамічна сітка відносин, що включає і людину-спостерігача, як невід'ємну частину. Всі частини цієї сітки - лише відносно стійкі паттерни. Відповідно, природні явища описуються сіткою понять, серед яких жодне не є більш фундаментальним, ніж будь-яке інше.
   Ці нові концептуальні установки негайно породжують важливе питання: якщо все зі всім пов'язано, то як можна щось зрозуміти в цьому “всьому”? Якщо всі природні явища в кінці кінців взаємопов'язані, то для того, щоб пояснити хоча б одне з них, ми повинні знати і розуміти всі інші, що явно немислимо. Як же перетворити філософію бутстрапа в наукову теорію? Лише прийнявши той факт, що існує приблизне знання. Якщо нас влаштовує приблизне розуміння природи, то ми можемо описувати вибрані групи явищ, ігноруючи інші менш суттєві. Так можна пояснити багато явищ, використовуючи небагато інших, і в результаті зрозуміти різноманітні аспекти природи приблизно, не ставлячи перед собою завдання зрозуміти все одразу.
   Перехід від істини до приблизного опису є п'ятим критерії нової парадигми.
   Картезіанська парадигма, з якої ми почали аналіз, ґрунтувалась на вірі у визначеність наукового знання, про що однозначно заявляв Декарт. Нова парадигма визначає, що всі наукові поняття та теорії обмежені та приблизні. Наука ніколи не забезпечує повного та визначеного розуміння. Вчені не мають справу з істиною (якщо під нею мати на увазі повну відповідність між описом та феноменом, що описується). Вчені мають справу з обмеженим та приблизним описом реальності. Найлаконічніше формулювання цього критерію найшов Луї Пастер: “Наука розвивається через спроби відповісти на більш точні питання, які стосуються все глибшої сутності природних явищ” [4].
   Іноді наукові підходи, що претендують на цілісне охоплення (вивчення) реальності порівнюють з позиціями деяких містичних чи релігійних доктрин (буддизмом, даосизмом і т. ін.) і бачать в них багато спільного, ігноруючи одну, але суттєву відмінність: містиків як правило не цікавить “приблизне”, “відносне” знання. їх мета абсолютне знання, що включає розуміння всього існуючого. Чудово усвідомлюючи сутнісний взаємозв'язок всіх аспектів Всесвіту, вони розуміють, що пояснити щось означає в кінцевому рахунку показати, як воно пов'язане зі всім іншим. Оскільки ж це не можливо. Містики частіш за все наполягають на тому, що жодне окремо взяте явище не може бути пояснене повністю. Тому за звичай вони прагнуть не до пояснення чогось, а до прямого, не - інтелектуального переживання всіх речей.
   Заслуговує уваги той факт, що до XVII ст. мета науки полягала в мудрості, осягненні природного порядку та гармонійному житті в ньому. Більше того, історія добре знає цивілізації, що існували завдяки принципові пристосування (вписування) в природу не одне тисячоліття: Єгипетська, Китайська, Індійська, Майся і деякі інші.В XVII ст. таке ставлення до природи помінялось на протилежне. Після Ф. Бекона метою науки стало знання, яке можна використовувати для панування та контролю над природою. Не даремно один з родоначальників позитивізму (Бекон) писав, що природу пора “загнати, зацькувати”, “поставити на службу”, “взяти під варту”.
   Тому нова парадигма вимагає нового екологічного ставлення до вивчення природи. Інакше на сьогоднішній день вона вже не матиме сенсу.
   Вищеназвані наукові досягнення створюють необхідні та достатні умови для розробки нових парадигмальних засад загальнопсихологічної теорії і, зокрема, нових підходів до визначення місця і ролі людини в загальній картині Всесвіту, таємниці походження та існування її свідомості і т. ін., що ми і плануємо розглянути в наступній статті.

ЛІТЕРАТУРА

1. Бейтсон Г. Екология разума. - М.: Смысл, 2000. - 476 с.
2. Греф. С, Ласло Э, Рассел П. Революция сознания. - М., 2004.- 276 с.
3. Гроф. С. Психология будущего. - М.: ACT и др. 2001. - 476 с.
4. Капра Ф. Дао физики. - М.: София, 2008. - 408 с.
5. Культорология XX век: Энциклопедия. Т. 1-2. - СПб., 1998.
6. Лири Т. История будущего. - К., 2000. - 288 с.
7. Мамардашвили М.К. Как я понимаю философию. - М.: Прогресс, 1992. -416 с.
8. Перлз Ф.С. Гештальтподход и свидетель терапии. - М., 1996. -240 с.
9. Проблема человека в западной философии / Сост. П.С. Гуревич. -М.: Прогресс, 1988. - 552 с.
10. Уилбер К. Интегральная психология. - М.: ACT, 2004. - 412 с.
11. Шаманизм. - Минск: Харвест, 1998. - 576 с.
12. Шутц В. Глубокая простота. - СПб.: Роза Мира, 1993. - 218 с.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com