www.VuzLib.com

Головна arrow Психологія arrow Культурно-історична психологія як некласичний методологічний проект
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Культурно-історична психологія як некласичний методологічний проект

І.В. Лебединська

КУЛЬТУРНО-ІСТОРИЧНА ПСИХОЛОГІЯ ЯК НЕКЛАСИЧНИЙ МЕТОДОЛОГІЧНИЙ ПРОЕКТ

   Аналізується культурно-історична психологія як нєкласичний методологічний проект. Головним некласичним мотивом, з якого, за версією статті, розпочалася руйнація класичної онтології розуму, може вважатися відкриття феномена психічної нетотожності людини самій собі, перервності її/ його психічного досвіду.
   Ключові слова: культурно-історична психологія, класичні мотиви -некласичні контрмотиви, культурне опосередкування.
   Траєкторія пізнавального руху людини в європейському гуманітарному дискурсі виявила дивний парадокс - тільки нетотожність самій собі, незбіг із собою дозволяє людині стати суб'єктом самопізнання.
   Вважається, що вперше перервність внутрішнього досвіду людини вдалося усвідомити і теоретично обґрунтувати І. Канту. Свою ідею вчений представив у вигляді двохчасної моделі свідомості: як теоретичну, тобто відношення до світу, і як практичну - відношення в світі. І він же геніально передбачив, те що відбувається із свідомістю в дійсності не здатне безпосередньо втілюватися в знання, оскільки за його межами залишаються умови його власного становлення та існування.
   Це прозріння вченого виявилося культурним порогом, за яким розпочиналася руйнація класичної онтології розуму, яка засновувалася на ідеї самоданності та прозорості свідомості людини. Метафізика І.Канта була однією з опорних точок на шляху цього руху.
   Мета даної статті полягає в інтерпретації культурно-історичної психології як некласичного методологічного проекту.
   “Думка, яку можна назвати головним мотивом новоєвропейської філософії та яка суттєво визначила її специфічний стиль на цілі сторіччя - суб'єктивність, що пізнає та допитує, залежить тільки від себе самої” - так визначив основну особливість класичного типу раціональності Е. Гусерль у Амстердамських доповідях [1: 5].
   Як сталося так, що європейська свідомість виробила такий зухвалий світогляд? Сучасні епістемологи схильні розглядати становлення наукових категорій як онтологічні завдання культури. Відомий російський епістемолог І. Касавін пропонує розглядати “сучасні поняття... генетично...від перед-понять...від парадигмальних для культури пра - подій. Не об'єкт створює тип знання, а тип знання створює об'єкт” [2:33].
   Тобто, культура та наукові дискурси визрівають до рефлексії над певною проблемою, проводять її крізь цілу низку логічних протиріч та ототожнень з іншими поняттями. Поступово зусиллями багатьох вчених, які працюють не тільки в різних парадигмах, але й в різних історичних контекстах, вони фіксуються як смислоутворюючі координати досвіду як окремої людини, так і людства в цілому, і створюють тим самим простір власного символічного опосередкування. В цьому просторі власний досвід руху стає предметом рефлексії та дозволяє реконструювавши минуле, позначити перспективи і стратегії подальшого просування.
   Існує кілька цікавих версій інтерпретації цієї культурної події. Проте, всі вони дійсно знаходять витоки саме такого бачення світу в тих подіях, що відбувалися в Європі протягом XV - XVII ст.Починаючи з XV ст. людство, вражене відкриттями Дж. Бруно, М. Коперніка, Г. Галілея, здобуло опору в науці. Вважалося само собою зрозумілим, що реальний світ, а разом з ним людина та її розум мають такі ж структури, як розум фізичний або математичний. Люди надто повірили в силу і самодостатність природничих наук і наукового знання і почали розглядати самих себе, передусім, як істот раціональних. Причому, розум, раціональність тлумачились як доцільність, цілісність, самодостатня, прозора, самототожня субстанція яка забезпечити людський досвід та осягнути істину. Вважалося, що розум з самого початку є істинним за своєю суттю, що його висновки не потребують обґрунтування, і що на його підставах можлива побудова системи знання як Всесвіту в цілому, так і окремих його галузей. Зведений до ментально зрозумілої свідомості, тобто фактично до функціональної моновалентності, розум постав як безсумнівна іпостась. Так складався класичний тип раціональності або класична онтологія розуму.
   В межах класичної парадигми тотожність почала встановлюватись на засадах пошуку субстанції, сутності, автентичного ядра, ідентичність якого має підтвердитися. Передбачалося, що існує певна сукупність ознак, структур, які і забезпечують саморівність та цілісність феномена, що аналізується. “У всіх явищах постійності є сам предмет, тобто субстанція (phaenomenon), а все, що змінюється або може змінюватися, відноситься лише до способу існування цієї субстанції або субстанцій, тобто, тільки до їх визначення” [3:225].Таке тлумачення отримало назву в історії науки - есенціалізму, від essentia - сутність. Крім світоглядного оптимізму (Г. Табачковський), який є невіддільним від есенціалізму, та детермінізму, що витікає з нього, на певному етапі як історичного, так і теоретичного розвитку тієї чи іншої проблеми, есенціалістська інтерпретація має безумовні переваги: вона встановлює кордони, в яких має та може рухатися мислення. Проте потребує певного надіндивідуального гаранта або абсолютного суб'єкта здатного забезпечити саму можливість такого досвіду. Як нам відомо в якості таких гарантів в різних світоглядних системах виступали доволі різні культурні метафори - Бог, Абсолютна ідея, культура, надлюдина, харізматичний лідер, сукупність певних ідеалів та архетипів тощо. З цією метою людське життя поділялося на дві сфери: профанну та сакральну. Гарантом та регулятивом виступала сфера сакральна.
   Як у психологічному дискурсі інтерпретуються ідеї, в яких у концентрованому вигляді полягає сутність класичного типу раціональності і які наслідки для психологічного мислення вони мали ?
   На думку А. Асмолова [12] , Ф. Василюка [13], М. Гусельцевої [14], Д. Ельконіна [11] та багатьох інших дослідників головними ознаками класичного типу раціональності в психології стали - сцієнтізм, як наслідок “контрапунктичного співпадіння двох різнопорядкових процесів, власне теоретичного та соціокультурного” (Ю. Давидов), універсалізм, індивідуалізм, механістичний детермінізм та опора на картезіанські опозиції - суб'єкт / об'єкт, внутрішнє / зовнішнє та інші, які принципово виключають рівноправність партнерів, перетворюючи суб'єкта на самодостатню субстанцію. А. Асмолов у роботі “По ту сторону сознания: методологические проблемы неклассической психологии” додає концепти антропоцентризму, європоцентризму, еволюціонізму. Троянським конем - подарунком від мислення фізиків і фізиологів минулого століття мисленню психологів - він називає постулат безпосередності, вважаючи, що саме він зруйнував психологічну Трою. Найбільш рельєфно постулат безпосередності виявився у тезі представників “розуміючої “ психології про принципову неможливість причинного пояснення вищих форм чуттєвості, за якою стояла така ж сама механістична причинність [4 : 267].
   Ми звикли вживати поняття контекст як саме собою зрозуміле забуваючи, що за введенням методологічної стратегії соціокультурного аналізу в психологічну науку приховується складна й протирічива традиція усвідомлення необхідності подолання “постулата безпосередності” (Д. Узнадзе), притаманного традиційній “когітальній” психології, що відокремила психічну реальність від дійсності й замкнула її у власному колі.
   Складання цих теоретичних конструктів означило межі, кордони класичного типу раціональності, спроба переозначення яких свідчила про розгортання в європейській культурі нового типу раціональності -некласичного.
   Виявилося, що ідея автономного самодостатнього прозорого Я, всього лише наукова метафора, якій відповідає хіба що самовпевненість та зухвалість самої людини. Що між уявленнями людини про себе та реальним станом речей, або, принаймні, тим як її сприймають інші, існує інстанція (3. Фройд), розрив, який отримав у метафізичному дискурсі назву тріщини, розлому (С. Жижек), нервюри (Ж. Дельоз), в просторі якої відбуваються перевтілення, певні квазі-події, причини яких приховані від людини та її прямих намірів.
   “Відкриття факту існування багатовимірності свідомості або свідомих явищ було як раз відкриттям факту їх здатності надбудовуватися одне над одним так, що об'єкти, втративши природність або не маючи природності, не контролюючись нами раціонально, набувають таких значень, що з'являються певні автономні утворення свідомості, які уявляють себе кінцевою крапкою відліку, а в дійсності є вираженням чогось-іншого” [5: 44]. Класична каузальність у новій інтерпретативній парадигмі почала набувати характеру квазі-каузальності.
   Зміщення класичних координат інтерпретації призвело до пошуку нових, інших характеристик опосередкування психічного життя людини.
   Інтуіції некласичного мислення можна відшукати вже у В. Дільтея.
   В. Дільтей вважав, щоб мати можливість встановлювати закономірності протікання душевного життя людини, треба знати певні первинні структури, в яких це життя минає. Саме йому належать перші розвідки на шляху пошуку цілісності душевного життя людини та її тотожності як духовної істоти. “Яким чином самототожність нашої людської істоти, яка дає про себе знати в культурних аналогіях, пов'язана з її мінливістю та її історичністю” - запитував вчений [6:138]. Підтримувати, продовжувати та пізнавати психічну єдність душевного життя людини допомагають, на думку В.Дільтея, предметні продукти психічного життя, “тяглі утворення зі стійкими лініями та образами”, в яких воно об'єктивується: мова, міфи, література та мистецтво.
   Роботи В. Дільтея з поетичної творчості пронизані як екзистенціальними мотивами, так і цілком очевидними інтуіціями некласичного мислення. “Як наше тіло дихає, так наша душа прагне повноти і простору для своєї екзистенції... Переживання цілком стає нашою власністю тільки тоді, коли воно вступає у внутрішний зв'язок з іншими, виявляючи тим самим свій смисл. Його ніколи не можна редукувати до думки або ідеї; проте його можна шляхом вдумливого осмислення, узагальнення, встановлення зв'язків поставити в сукупний контекст людського буття і таким чином зрозуміти в його суті, тобто в його значенні...” [6 : 140].
   У роботі по загальній психопатології К. Ясперс робить важливий висновок: “ Характерним для психіки є те, що вона в мисленні та волі завжди залишається поза безпосередністю. Первинний феномен (Urphano-men), який робить можливим мислення та волю, ми називаємо рефлексивністю, тобто спрямуванням переживань на самих себе та на зміст. Так виникають опосередковані феномени, так що все людське психічне життя пронизане рефлексивністю” [7: 46].
   Тобто як пише М. Мамардашвілі “Коли ми починаємо сприймати завжди вже пізно. В дійсності ми сприймаємо не речі, не предмети, а сприймаємо предмети в термінах і в світлі їх назв. Сприйняття, що розпочалося, має справи з готовим світом, або, що теж саме, - з мертвим світом... мертвий світ є світом редукованим, світом, у якому “ завжди вже пізно”... Коли ми почали сприймати - все вже трапилося, а в тому, що трапилося вже спаковані або колапсовані шляхи, що привели до того, що трапилося. Як у щоках Альбертини... Для цього треба редукувати редукцію, провести другу редукцію, яка пожвавить сам феномен, що говорить сам за себе” [8 : 305].
   Висновок про те, що рефлексія обтяжена передумовами і для неї щезає іманентність буття, невпинний потік подій в тому числі і власного психічного життя, обертається в науковій традиції, з однієї сторони, пошуком простору опосередкування, певних опорних точок, координат, що його структурують, а з іншої - відстоюванням істинності методу інтерпретації, як адекватного методу пізнання опосередкованих психічних явищ.
   До методологічних проектів, що розпочинали цей шлях у психологічній традиції радянської культури, можно віднести культурно-історичну психологію Л. Виготського. У роботі “Історичний смисл психологічної кризи” (1927 р.) вчений писав: “... це величезна помилка, начебто наука може вивчати тільки те, що дається у безпосередньому досвіді. Вивченням по слідах, по впливах, методом інтерпретації та реконструкції, методом критики та знаходження значення зроблено не менше, ніж методом прямого емпіричного спостереження...Як поводяться науки при вивченні того, що не дається нам безпосередньо? Якщо говорити загалом, вони його конструюють, відтворюють предмет дослідження методом тлумачення або інтерпретації його слідів або впливів, тобто побічно” [9 : 343-344].
   Проте, відстоювання необхідності застосування інтерпретативних методів при аналізі психічних явищ, само по собі ще не є ознакою некласичного типу раціональності. Драма когітального розуму, на думку Ортегі-і-Гасета, полягає як раз в тому, що він онтологізує ментальну гру, замикається у власному колі і втрачає при цьому самого себе. Тому головне питання полягає в тому, як застосовується метод інтерпретації, до аналізу яких феноменів.
   І Л. Виготський дає на це відповідь.
   Формулюючи в 1929 р. “Закон культурного розвитку” вчений писав: “ Будь-яка функція в культурному розвитку дитини з'являється на сцені двічі, у двох планах, спочатку - соціальному, потім - психологічному, спочатку між людьми, як категорія інтерпсихічна, потім всередені дитини, як категорія інтрапсихічна...проте, зрозуміло, перехід ззовні усередину трансформує сам процес, змінюючи його структуру та функції. Поза усіма вищими функціями, їх відношеннями генетично стоять соціальні стосунки, реальні стосунки людей” [10 : 134].
   Ідея введення психологічного знання у контекст інтерпретації його як знання класичного та некласичного належить Д.Б. Ельконіну. Засновником некласичної психології вчений вважав Л. Виготського.
   Головна ідея, яку на його думку можна вважати певною ознакою, відчуттям та передчуттям некласичного психологічного мислення, є думка Л.Виготського про те, що”психічні функції даються у формі соціальних відносин, які виступають витоком виникнення та розвитку самих цих функцій у людини” [11:473].
   Ю.М. Лотман “ Думка всередині нас, проте й ми - всередині думки” (Лотман Ю.М.Внутри мыслящих миров. - М., 1999).
   С. Тулмін визначав культурну психологію як галузь досліджень, спрямованих на виявлення контекстуальної природи психічних процесів (С.Тулмін. Человеческое понимание. - М., 1984).
   За А. Асмоловим “...усвідомити вихідний задум культурно-історичної психології і означає побачити в ній дисципліну про розвиток людини в природі і суспільстві, предметом якої є розуміння механізмів перетворення культури в світ особистості і породження в процесі розвитку особистості культури... тайну взазмопереходів, перетворень соціальних зв'язків у світ особи і створення особою з матеріалів цих зв'язків світів людської культури...” [4 :19].
   І взагалі “Усі дисципліни, які приймають в якості центрального принципу аналізу людської природи знакове опосередкування -релевантні культурній психології (семіотика, лінгвістика)”, - робить висновок М. Коул [10:125].
   Від себе зауважу, поява феномена культури як предмета психологічної інтерпретації, а тим більше як простору символічного опосередкування психічних явищ, вже сама по собі некласична ідея. В традиції картезіанської суб'єктності ставити питання про культурне опосередкування психічних феноменів взагалі не доводилося, а тим більше розглядати культуру в якості контексту.
   Про визрівання у вітчизняному науковому просторі некласичної онтології розуму також свідчить вже творчість Шпета Г.Г. А у роботі “ До філософії вчинку” М.М.Бахтін, ще на початку 20-років минулого сторіччя писав: “ будь-який акт діяльності, вчинок, кожна думка моя з її змістом - дивиться як двулікій Янус у об'єктивну єдність культурної області й у неповторну єдність життя, що переживається”, і в “ Естетиці словесної творчості” він прямо ставить питання про те, що “тільки усвідомлення того, що в самому суттєвому мене ще не має, є організуючим початком мого життя з себе (у моєму відношенні до себе самого)... Я не приймаю своєї наявності; я шалено й несказанно вірю в свій незбіг із цією внутрішньою наявністю” .Побіжний огляд механізмів символічного опосередкування психічного досвіду людини, який згортається вособистісні форми його інтеріорізації, вражає розмаїттям запропонованих версій. Трансперсональні структури психічного досвіду (К.Г. Юнг), когнітивні схеми (Ф. Бартлет) і культурні сценарії (Дж. Брунер, К Нельсон, М. Коул), схеми універсумів культури ( Д. Шоркін) і принцип раціональності (Ю. Габермас), телос (Е. Гусерль) і структури повсякдення ( А. Шюц), духовні ядра культури і екзистенційні модуси існування (М. Мамардашвілі), фрейми ( Ван Дейк Т.А.) і канонічні структури (В. Роменець), габітус (П. Бурдьє) і нетематичні складові особистісного досвіду (Г. Гадамер). Цей ряд можна безумовно продовжити. Не менш вражаючими є надбання культурних антропологів, які, за великим рахунком, рухаються приблизно тим самим шляхом Причому загальна тенденція розвитку цієї проблематики полягає в бажанні дослідників ухопити найбільш рухливі, варіативні утворення, буттєві інтуіції соціокультурного контексту і спробувати позначити їх як символічну безпосередність.
   Увесь цей сукупний текст складає невичерпний і потенційний символічний простір культурного опосередкування, трансцендентної свободи людини, її / його спонтанності та її / його “епістемологічного насилля “ (Співак), дослідники якого рано чи пізно наштовхуються на одну просту річ - існування Великого Іншого ( Ж. Лакан) недоступного сучасному пізнанню - культурного коду, пра-символу, пра-структури, що розхитує вдало і майстерно сконструйовану систему. Чогось, що змушує поставити питання про необхідність це інше, відмінне тлумачити вже не як контекст, а як те, що, говорячи словами Ж. Бодріяра, щезає від нас і де ми щезаємо від самих себе.
   Висновки:
   1. Руйнація класичної онтології розуму або класичного типу раціональності розпочалася в тому числі з усвідомлення феномена перервності та несамоданності психічного життя людини.
   2. Ідея культурного опосередкування психічного життя людини, яка є базовою для культурно-історичної психології, виявилася тим некласичним мотивом, що дозволяє віднести культурно-історичну психологію до некласичних методологічних проектів.

ЛІТЕРАТУРА

1. Гуссерль Е. Амстердамские доклады. Феноменологическая психология // Логос. - 1994. - №5.
2. Касавин И.Т. Миграция. Креативность.Текст. Проблемы неклассической теории познания. - СПб.: РХГИ, 1998.
3. Кант И. Критика чистого разума. - Сочинения в шести томах, т.З., М.,1964.
4. Асмолов А.Г. Культурно - историческая психология и конструирование миров. - М.,Воронеж: НПО “ МОДЭК”, 1996.
5. Мамардашвили М.К. Классический и неклассический идеал рациональности. -Тбилиси, 1984.
6. Дильтей В. Сила поэтического воображения. Начала поэтики // Зарубежная эстетика и теория литературы Х1Х - XX в.в. - МГУ, 1987.
7. Ясперс К. Собр.соч. по психопатологии: В 2-х т. - М.-СПб., 1996.
8. Мамардашвили М. Лекции о Прусте (психологическая топология пути). - М.: Ad Marginem, 1995.
9. Выготский Л.С. Вопросы теории и истории психологии. - М.,, 1982
10. Коул М. Культурно-историческая психология: наука будущего. - М.: “Когито - Центр”, Изд-во “Институт психологии РАН”, 1997.
11. Эльконин Д. Б. Избранные психологические труды. М.,1989.
12. Асмолов А.Г. По ту сторону сознания: методологические проблемы неклассической психологии. - М.: Смысл, 2002 - 480 с.
13. Василюк Ф.Е.Методологический анализ в психологии. - М., 2003. - 240 с.
14. Гусельцева М.С. Постнеклассическая рациональность в культурной психологии // Психологический журнал,том 26. - 2005. -№ 6.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com