www.VuzLib.com

Головна arrow Психологія arrow Формування навичок та вмінь ділового спілкування у студентів економічних спеціальностей
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Формування навичок та вмінь ділового спілкування у студентів економічних спеціальностей

T.M. Коваленко

ФОРМУВАННЯ НАВИЧОК ТА ВМІНЬ ДІЛОВОГО СПІЛКУВАННЯ У СТУДЕНТІВ ЕКОНОМІЧНИХ СПЕЦІАЛЬНОСТЕЙ

   Стаття є спробою аналізу підготовки студентів економічних спеціальностей до педагогічної діяльності, яка присутня не лише у освітянській галузі, а й у виробничій.
   Ключові слова: спілкування, особистісні орієнтації, рівні спілкування, стилі спілкування, педагогічне спілкування, педагогічна система, педагогічні знання, вміння та навички.
   Більшості людей притаманна думка, що фахівцям непедагогічних професій майже не потрібні знання педагогіки та методики викладання. Може з свого боку вони й праві, але ж незалежно від нашого фаху ми впродовж свого життя постійно інтуїтивно використовуємо методи і засоби педагогіки, не маючи при цьому жодних педагогічних знань, умінь і навичок. При спілкуванні між людьми відбувається передача знань, досвіду, формуються різні вміння та навички, погоджуються та координуються спільні дії тощо. Спілкування є професійно значущою, суттєвою стороною комунікативної готовності до здійснення як педагогічної так професійної діяльності.
   Спілкування є головним засобом перетворення людини з біологічної істоти в соціально адаптовану особистість. Саме за допомогою спілкування людина засвоює соціальний досвід та морально-етичні норми поведінки. Під час міжособистісного та міжгрупового спілкування і відбувається передача від однієї людини до іншої соціальних та соціально-психологічних якостей, які й відрізняють людину від тварини, навіть високоорганізованої.
   Проблема впливу людини на людину є центральною для дослідження спілкування. Цей вплив залежить від того, які інтереси, цінності та установки стоять за бажанням людини досягти того чи іншого результату спілкування. Це визначає, чи людина діє виключно у власних інтересах, використовуючи інших лише як засіб досягнення мети, чи прагнення взаємодіяти із ними на рівноправних партнерських умовах.
   У 1969 році американський психолог Д. Деле [11] нарахував 96 визначень поняття “спілкування”. Річ у тому, що в залежності від наукової школи, вивчаються та досліджуються ті феномени спілкування, що співвідносяться із відповідною науковою концепцією. При цьому, одні автори вважають що спілкування та діяльність - дві рівнозначні категорії людського буття [12], другі - що спілкування є однією із сторін діяльності [1], і треті - що спілкування є особливим видом діяльності [11].
   Традиційно вітчизняна психологія проводить взаємозв'язок між поняттями “спілкування” та категорією “діяльність”. При цьому спілкування практикується як певна форма, вид діяльності, а будь-які різновиди спілкування розцінюються як специфічні форми спільної діяльності людей. М.М. Заброцький трактує спілкування як процес, спричинений потребами людей у спільній діяльності.
   Довідникова література визначає поняття “спілкування”:
   - як складний, багатоплановий процес встановлення і розвитку контактів між людьми, що породжується потребою спільної діяльності і який містить у собі обмін інформацією, вироблення єдиної стратегії взаємодії, сприймання і розуміння іншої людини;
   - як здійснювана знаковими засобами взаємодія суб'єктів, спричинена потребами спільної діяльності [15]. Як бачимо, поняття “спілкування” тут підпорядковане категорії “діяльність”, є її похідною.
   У психологічному словнику спілкування визначено як взаємодію двох або більше людей, що полягає в обміні між ними інформацією пізнавального або оцінювального характеру. Прагнення спілкуватись часто посідає значне, а інколи й провідне місце серед мотивів, що спонукають людей до спільної діяльності. Процес спілкування може відособлюватися від інших форм діяльності й набувати відносної самостійності [14].Згідно з концепцією Б.Г. Ананьева, людина є суб'єктом трьох основних видів діяльності: праці, пізнання та спілкування.
   На думку Б.Ф. Ломова та його послідовників, спілкування і діяльності -аспекти соціального буття людини. Спілкування для людини є не лише засобом, а й метою. В окремих своїх теоретичних дослідженнях він зробив висновок про необхідність формулювання нового методологічного принципу психології - принципу спілкування. Цей принцип покладено в основу вивчення двох основних форм спілкування -як засобу організації діяльності та як задоволення потреби людини у безпосередньому контакті з іншими людьми [12].
   Ідея автономності та самоцінності спілкування узгоджується з концепцією А. Маслоу щодо структури фундаментальних потреб людини. Потреба спілкуватись у концепції А. Маслоу трактується як основна, фундаментальна потреба людини. Спілкування необхідне людині, щоб поділитися з іншими почуттями і переживаннями, отже, щоб відчути себе людиною. Фрустрація цієї базової потреби призводить до важких стресів. Зрозуміло, що йдеться про особливу цінність спілкування для людини, яке не можна звести до спільної діяльності.
   Усі учасники спілкування є активними суб'єктами цього процесу, які визначають його динаміку та зміст. Спілкування завжди є взаємодією і має здійснюватися за формулою “суб'єкт-суб'єкт”. Це стосується професій соціономічного типу (в основу яких покладено взаємодію людей).
   А.Б. Добровичем визначені особистісні орієнтації людини, які визначають типовий характер її спілкування:
   - Життєва орієнтація властива людям, які мають високу потребу у спілкуванні і охоче спілкуються з різними партнерами, виявляючи при цьому привітність і доброзичливість. їхня комунікативність щонайбільше детермінується такою емоційною якістю, як товариськість.
   - Громадянська орієнтація полягає в тому, що індивід отримує задоволення від спілкування не з усіма, хто зустрічається на його життєвому шляху, а тільки з тими, хто поділяє його громадянські інтереси і погляди. Найчастіше це люди інтелектуального складу, для яких важливі логічність і переконливість аргументів та вірність своїм переконанням.
   - Вираженість вольових якостей, зокрема потреби в самоствердженні і домінантності в характері особи, часто породжує активно-жорстку орієнтацію, яка постає у виборі для постійного спілкування тих, хто визначає її ведучу роль, у прагненні стверджувати свою волю. Найчастіше, відчуваючи неможливість прямого, безкомпромісного диктату, вони “купують” це право турботою про партнера, причому ця турбота може мати навіть самовідданий характер. Влада постає для таких людей найбільшою цінністю, за неї вони здатні віддати все.
   - Пасивно-поступлива орієнтація полягає в готовності визнати ведучу роль партнера у спілкуванні в обмін на його турботу і достатньо гуманне ставлення до себе. Люди цього типу часто складають гармонійну подружню пару з активно-жорсткими партнерами.
   - “Ринкова” орієнтація полягає в прагненні спілкуватися з престижними людьми, тому що це начебто підносить соціальну цінність самих суб'єктів цієї орієнтації.
   - Накопичувальна орієнтація означає пошуки тих, знайомство з ким може мати якусь матеріальну вигоду; це так звані корисні зв'язки, до яких часто прагнули радянські люди в часи дефіцитів. Такі люди не відмовляються і від більш щирого спілкування, можуть мати друзів, але ніколи не упускають можливості завести корисне знайомство.
   - Схимницька орієнтація притаманна малокомунікабельним людям, надмірно чутливим до всього того, що їм здається приниженням або образою.
   А.Б. Добрович показує також індивідуальні особливості спілкування, застосовуючи інший критерій їх оцінки, який він пов'язує з поняттям “рівень спілкування”.
   - Примітивний рівень характеризується тим, що ставлення до партнера в спілкуванні визначається тим, чи потрібен він суб'єкту в даний момент.
   - Конвенційний рівень полягає в тому, що партнери начебто домовляються (заключають конвенцію) про те, що вони поважають один одного.
   - Діловий рівень спілкування характерний майже для всіх людей у ситуаціях виконання якоїсь спільної справи.
   - Стандартизований рівень спостерігається у тих ситуаціях, коли один або обидва партнери змушені для вирішення свого завдання займати певну статусну позицію, наприклад, керівника, інспектора, контролера, підлеглого, прохача тощо.
   - Ігровий рівень є типовим для тих ситуацій, коли людина хоче дуже сподобатися партнеру і “грає” себе в найкращому варіанті, що властиве, насамперед ситуаціям залицяння.
   - Духовний рівень є характерним для ситуацій спілкування суб'єкта з дуже шанованою, авторитетною особою, наприклад, відомим спеціалістом уданій галузі, вченим, керівником, письменником тощо. Тут виявляється повна довіра і повага до слів цієї особи, мінімальна установка на критичний аналіз її слів.
   - Маніпулятивний рівень спостерігається в тих випадках, коли суб'єкт намагається за допомогою різних прихованих комунікативних засобів (підтекстів, замовчування, натяків, іронії) отримати від партнера матеріальну чи психологічну вигоду [2].
   Взагалі, кожна людина використовує в різних ситуаціях різні рівні спілкування. Конвенційний, діловий, стандартизований, ігровий і духовний рівні неминучі для кожного з суб'єктів комунікації, оскільки відповідні ситуації і партнери зустрічаються постійно. А ось значна частина примітивного і маніпулятивного рівнів в характері спілкування постає показником певних небажаних рис поведінки і характерів суб'єктів такого спілкування.
   Результати наукового дослідження В.В. Латинова показали, що індивідуальний характер комунікативної поведінки визначається переважно двома парами опозиційних якостей: 1) домінування -поступливість і 2) дружелюбність - ворожнечість. У дослідженні за допомогою факторного аналізу були визначені такі основні, типові стилі комунікативної поведінки.
   1. Збалансований стиль. Для нього характерні впевненість в собі, доброзичливість, сильні мотиви досягнення, незалежність, честолюбність, наполегливість.
   2. Відчуджений (поступливо-недружелюбний) стиль. Характеризується дистантністю, зниженою активністю у спілкуванні, сором'язливістю, побоюванням несприйняття з боку партнерів, недостатнім оптимізмом.
   3.Слухняний (поступливо-дружелюбний) стиль. Його представники відзначаються скромністю, послужливістю, відсутністю домінантності, доброзичливістю.
   4. Опікуючий (домінуюче-дружелюбний) стиль. Його рисами є інтенсивне прагнення до співробітництва і прийняття, але без страху відторгнення, незалежність у поведінці, уважність до оточуючих, чутливість і тривожність.
   5. Владний (домінуюче-недружелюбний) стиль - прагне до домінування і суперництва, в процесі спілкування намагається знизити престиж партнера, відзначається самовпевненістю і дратівливістю, має широкі, але поверхові контакти [10].
   Ці стилі складаються під впливом багатьох чинників, проте значну роль у їх формуванні відіграють властивості темперамента та емоційно-вольові риси характеру, які тісно пов'язані з індивідуальними особливостями вищої нервової діяльності людини. Все ж таки найбільше характер спілкування визначається культурними факторами -переважаючими уявленнями і стереотипами.
   У багатьох роботах обґрунтовується розуміння педагогічного спілкування як суттєвої, глибинної характеристики педагогічного процесу, різновиду професійного спілкування, через яке відбувається соціально-психологічна взаємодія вчителя з учнями. Змістом такої взаємодії є обмін інформацією, пізнання особистості учнів, студентів здійснення виховних впливів, створення необхідних умов для розвитку мотивації навчання школярів, студентів та забезпечення творчого характеру їх навчальної діяльності тощо [3].
   Щоб зрозуміти сутність спілкування, важливо знати його функціональну та багаторівневу структуру.
   У структурі спілкування 0.0. Бодальов виокремлює три компоненти: гностичний, афективний, практичний; М.М. Обозов, Я.Л. Коломінський - когнітивний (пізнавальний), афектний (емоційний) та поведінковий; Б.Ф. Ломов - інформаційно-комунікативний, регулятивно-комунікативний та ефектно-комунікативний.
   М.М. Заброцький у структурі комунікативної компетентності вчителя виділяє:
   1. Гностичний компонент (система знань про сутність, структуру, функції та особливості спілкування взагалі та професійного зокрема; знання про стилі спілкування, про особливості власного комунікативного стилю; фонове знання; творче мислення, внаслідок якого спілкування виступає як різновид соціальної творчості);
   2. Конативний компонент (загальні та специфічні комунікативні уміння, що дозволяють успішно встановлювати контакт із співрозмовником, керувати ситуацією; культура мовлення; експресивні уміння; перцептивно-рефлексивні уміння);
   3. Емоційний компонент (гуманістична установка на спілкування, інтерес до іншої людини, готовність вступати з нею в особистісні, діалогічні взаємини, інтерес до власного внутрішнього світу; розвинуті емпатія та рефлексія; позитивна Я-концепція).
   Цей автор рекомендує проводити практичні заняття по формуванню комунікативної готовності проводити у вигляді ділових ігор, спрямованих на самопізнання. Де вивчається динаміка власних функціональних станів, конституційні риси свого психічного складу, індивідуальні та особистісні особливості та характеристики власного стилю педагогічного спілкування. Паралельно накопичується досвід використання методів вивчення особистості [3].
   Інша дослідниця цієї проблеми Н.В. Кузьміна вирізнила структурні та функціональні компоненти, притаманні педагогічній системі. До структурних компонентів належать суб'єкт та об'єкт педагогічної взаємодії, предмет їх спільної діяльності, цілі навчання і засоби педагогічної комунікації.
   До функціональних компонентів педагогічної діяльності Н.В. Кузьміна відносить:
   - гностичний компонент - пов'язаний зі сферою знань вчителя (йдеться про знання не лише навчального предмету, а й засобів комунікації, психологічних особливостей особистості студента, власної діяльності тощо);
   - проектувальний компонент - містить віддалені, перспективні цілі навчання та виховання, а також стратегії та способи їх досягнення;
   - конструктивний компонент - розкриває особливості конструювання педагогом власної діяльності та діяльності студентів з урахуванням близьких (лекція, заняття, цикл занять) цілей навчання і виховання;
   - організаторський компонент - характеризує вміння педагога організовувати діяльність як студентів, так і власну;
   - комунікативний компонент - розкриває специфіку взаємодії педагога зі студентами у контексті досягнення педагогічних цілей, забезпечення ефективності педагогічної діяльності.
   Усі названі компоненти взаємопов'язані, вони досить сильно переплітаються. їх часто описують через систему відповідних умінь вчителя [8].
   Специфічна особливість педагогічної діяльності полягає в її нерозривній єдності зі спілкуванням. У структурі педагогічного спілкування виокремлюють такі етапи:
   I - прогностичний (моделювання педагогом майбутнього процесу спілкування зі студентами під час підготовки до безпосередньої взаємодії з ними);
   II - початковий етап (організація безпосереднього спілкування зі студентами);
   III - управління спілкуванням у педагогічному процесі;
   IV - аналізування реалізованої системи спілкування і моделювання майбутньої діяльності.
   В.А. Кан-Калік визначав стадії професійно-педагогічного спілкування [5].
   1. Орієнтування під час спілкування.
   2. Початкова стадія спілкування.
   3. Зосередження уваги студентів на викладачеві.
   4. Вербальне(словесне) спілкування.
   Природно, що все зазначене залежить від рівня розвитку у викладача образного мислення та педагогічної уяви, сформованості власних мовних здібностей. Усе це потребує наявності мовної пам'яті, вміння правильно добирати мовні засоби, логічно будувати та викладати думки, орієнтувати розмову на співрозмовника, високого рівня антиципації тощо. Важливими є також загальна ерудованість та культура педагога.
   Ефективність педагогічного спілкування підвищується при застосуванні “технологічних” засобів. За П.М. Єршовим, до таких засобів належить:
   - Мускульна мобілізація - робочий стан тіла, готовність долати перепони, які ще не з'явилися, але от-от виникнуть. Має дещо випереджати мовне спілкування педагога зі студентами, створюючи тим самим необхідні передумови його ефективності.
   - Ініціативність, що відбивається на певному типі тілесної поведінки педагога та у певному звучанні його мови.
   - Добудови і прибудови - мимовільне пристосування тіла для впливу, коли уявлення про якості людини визначають склад, порядок та характер її дій.
   - Міміко-пантомімічні засоби - жестикуляція, розміщення тіла у просторі, спрямованості погляду, відстані між співрозмовниками тощо [4, с 78-79].
   Інтегральною характеристикою педагогічного спілкування, у якій проявляються морально-світоглядні установки вчителя, педагогічна спрямованість його особистості, рівень комунікабельності та комунікативні здібності, уміння і навички, є стиль педагогічного спілкування.
   К.К. Платонов трактує стиль діяльності як сукупність індивідуальних особливостей певної діяльності особистості, яка впливає на спосіб досягнення мети цієї діяльності та визначає своєрідність її виконання [7]. У стилі діяльності завжди відбиваються індивідуальні та типологічні особливості особистості.
   В.А. Кан-Калік трактує стиль педагогічного спілкування як індивідуально-типологічні особливості соціально-психологічної взаємодії педагога зі студентами[5]. У стилі педагогічного спілкування проявляються особливості комунікативних можливостей педагога, характер його взаємин зі студентами, творча індивідуальність педагога та особливості студентського колективу (чи особистості учня).
   На основі порівняння різних класифікаційних підходів [6,16] виокремлюють такі стилі педагогічного спілкування зі специфічними для кожного з них параметрами:
   - Діалогічний - активність, контактність і висока ефективність спілкування; педагогічний оптимізм, спирання на позитивний потенціал особистості дитини, студента і студентського колективу, поєднання доброзичливості з довірою до самостійності студентів; переконлива відкритість, щирість і природність у спілкуванні; висока і адекватна самооцінка; розвинуте почуття гумору.
   - Альтруїстичний - повне підпорядкування себе завданням професійної діяльності, відданість роботі та студентам, поєднана з недовірою до їхньої самостійності.
   - Конформістський - поверхове, депроблематизоване і безконфліктне спілкування зі студентами без чітко визначених комунікативних і педагогічних цілей, яке часто переходить у пасивне реагування на зміни ситуації.
   - Пасивний - холодна відчуженість, гранична стриманість, підкреслена дистантність, орієнтування на поверхове рольове спілкування зі студентами; відсутність потреби в емоційному включенні у спілкування.
   - Маніпулятивний - егоцентрична спрямованість; висока потреба у досягненні зовнішнього успіху; високий рівень розвитку комунікативних умінь, їх вміле використання для прихованого маніпулювання партнерами спілкування.
   - Авторитарно-монологічний - прагнення домінувати, орієнтування на “виховання - примушування”; переважання дисциплінарних методів і прийомів над організовувальними; низька сенситивність і рефлексія власної поведінки, висока самооцінка.
   - Конфліктний - неприйняття спілкування зі студентами у своїй професійній діяльності; педагогічний песимізм, роздратованість, імпульсивне відштовхування студентів, скарги на їхню ворожість та “невиправність”; прагнення звести спілкування зі студентами до мінімуму і прояви агресивності, коли неможливо уникнути такого спілкування; інфантильне перекладання відповідальності за невдачі на студентів або на “об'єктивні” обставини; низька самооцінка і самоконтроль.
   Отже, спілкування - важлива умова людського буття. Воно є одночасно і об'єктивним, зовнішнім фактором впливу на людину і, в той же час, формою існування її індивідуального-психологічного буття. Спілкування не є процесом “накладання” одна на одну двох та більше комунікативних стратегій учасників взаємодії. Спілкування, це перш за все взаємодія суб'єктів, що вступають в нього як рівноправні партнери з метою досягнення результату, який влаштовує обидві переговорні сторони, а педагогічне спілкування є засобом передавання певних вмінь і навичок. За допомогою словесного опису та пояснення дії, її демонстрування та вправляння в ній, людину можна навчити виконувати будь-яку діяльність в процесі оволодіння професійними навичками, фізичними та будь-якими іншими діями.
   Викладене дає підстави для висновку про те, що формувати у студентів економічних спеціальностей навички педагогічного спілкування необхідно для більш широкого вибору сфер надання своїх послуг та знань державі та народу, бо це сприяє розвитку комунікативної готовності до викладацької діяльності, розвитку професійно важливих якостей, конкурентоспроможності, мобільності в сучасних умовах.

ЛІТЕРАТУРА

1. Андреева Г.М. Социальная психология. - М., 1998.
2. Добрович А.Б. Воспитателю о психологии и психогигиене общения. - М., 1987
3. Заброцький М.М. Комунікативна компетентність учителя як вияв його педагогічної позиції // Наукові записки інституту психології ім. Г.С. Костюка АПН України. - К., 2005. - Вип. 26. - т. 2. - с 85-89
4. Заброцький М.М. Педагогічна психологія: Курс лекцій. - К., 2000. -100 с.
5. Кан-Калик В.А. Учителю о педагогическом общении. - М., 1987.
6. Кан-Калик В.А., Ковалёв Г.А. Педагогическое общение как предмет теоретического и прикладного исследования // Вопр. психологии. 1985. - № 4.
7. Краткий словарь системы психологических понятий. - М., 1984.
8. Кузьмина Н.В. Способности, одарённость, талант учителя. - Л., 1985
9. Куницына В.Н., Казаринова Н.В., Поголыиа В.М. Межличностное общение. - СПб., 2002
10. Латынов В.В. Стили речевого коммуникативного поведения: структура и доминанты / Психологический журнал. - 1995. - № 5.
11. Леонтьев А.А. Психология общения. - Тарту, 1973
12. Ломов Б.Ф. Методические и теоретические проблемы психологии. М., 1984
13. Психологія: Навч. посіб. / О.В. Винославська, О.А. Бреусенко-Кузнєцов, В.Л. Зливков та ін. - К.: Фірма “ІНКОС”, 2005. - 352 с.
14. Психологический словарь/ В.В. Давыдов, В.П. Зинченко и др. -М., 1996.
15. Психология: Словарь / Под ред. А. Петровского, М. Ярошевского. - М., 1990.
16. Шеин С.А. Диалог как основа педагогического общения // Вопр. психологии. - 1991. - № 1.
17. Юнг К.Г. Психологические типы. - М., 1998.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com