www.VuzLib.com

Головна arrow Психологія arrow Поняття інтегративного потенціалу особистості в дослідженні феномену професійного вигоряння викладачів
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Поняття інтегративного потенціалу особистості в дослідженні феномену професійного вигоряння викладачів

И.О. Чепелєва

ПОНЯТТЯ ІНТЕГРАТИВНОГО ПОТЕНЦІАЛУ ОСОБИСТОСТІ В ДОСЛІДЖЕННІ ФЕНОМЕНУ ПРОФЕСІЙНОГО ВИГОРЯННЯ ВИКЛАДАЧІВ

   Постановка проблеми в загальному вигляді. Проблема емоційного вигоряння постала у 30-х роках минулого століття при дослідженні психоемоційного стану спортсменів. Під цим явищем розуміли стан їх виснаження, коли після тривалих тренувань і успішних виступів атлети не могли продовжувати й надалі брати участь у змаганнях [5]. Природно, що виникла потреба пояснення цього феномена, і що пояснення шукали в найбільш популярних тоді психологічних теоріях, зокрема, у неофрейдистських.
   Так, Карен Хорні, досліджуючи різні форми невротичних порушень особистості, виділила особливу групу невротичних порушень, пов'язаних із професійною діяльністю. Аналізуючи психологічну суть цих порушень, вона виділяла усвідомлюваний і неусвідомлюваний рівні їхнього прояву й підкреслювала, що найбільшою мірою на якості професійної діяльності відбивається саме неусвідомлювана базова тривожність. У свідомості суб'єкта цьому можуть відповідати “проблеми на роботі” - адже сучасній західній людині необхідна раціоналізація, щоб пояснити свою підвищену напруженість, утому, страх, виснаження та інші невротичні симптоми [13].
   В 1964 році П. Кільхольц і Р. Бек уперше описали так називану “депресію виснаження”. У тому виді, у якому спочатку розглядалася, вона була представлена різними болючими симптомами, яким неможливо було знайти чисто медичне пояснення. Тому в пошуку причин звернулися до таких психологічних факторів, як конфлікти на роботі, фінансові проблеми, підвищена навантаження на роботі, а для жінок, на додаток до неї - ще й домашня робота. Процесуально, за Беком і Кілхольцем, “депресія виснаження” у своїй динаміці проходить три фази: гіперестетично-астетичну, що характеризується надмірною сприйнятливістю, дратівливістю й швидкою стомлюваністю, психосоматичну та власне депресивну, для якої вже характерні симптоми “звичайної” депресії [11].
   У нашому контексті, таким чином, є близькими поняття емоційного та професійного вигоряння. За підрахунками Г.С. Никіфорова, синдром професійного вигорання включає більше 100 симптомів [9]. Не зважаючи на численні публікації по цій проблематиці, більшість з них, як указують К. Маслач і 3. Джексон, носять описовий характер [18]. До найбільш характерних проявів синдрому “вигорання” відносять відчуття емоційного виснаження або знемоги, неможливість працювати з повною віддачею сил, дегуманізація як тенденція до цинічності і негативізму по відношенню до залежних осіб (пацієнта, клієнтам, підлеглим, студентів), негативне самосприйняття в професійному плані, редукція особистісних досягнень або обов'язків.
   Американські дослідники Перлман і Хартман (у викладі Т. Ронгинської) пропонують визначення професійного вигорання на підставі конвент-аналізу численних визначень цього феномену: відповідь психіки на хронічний емоційний стрес, що включає три компоненти: емоційне та фізичне виснаження, зниження робочої продуктивності і деперсоналізація або дегуманізація міжособових відносин [11]. Нагадаємо, що навіть згідно медичної традиції, про синдром починають говорити, коли зафіксовані всі симптоми, а не лише якийсь один з них. Симптоми професійного вигорання указують на характерні риси тривалого стресу і психічного перевантаження, які приводять або можуть приводити до повної дезинтеграції різних психічних сфер. Емоційні зміни просто найбільш помітні, вони безпосередньо переживається суб'єктом і доступніші до вивчення. Крім того, акцентування саме емоційного аспекту вигорання дозволяє спиратися на досить добре розроблений в психології емоцій категоріальний апарат.
   Таким чином, виникає питання про визначення місця даного феномена в структурі інших понять, супроводжуючих специфіку професійного розвитку особи. Спираючись на дослідження В.В. Бойко, Н.Є. Водопьянової, В.Є. Орла та інших, можна припустити наявність зв'язку в динаміці розвитку синдрому хронічної втоми, хронічного професійного стресу, які приводять до стану професійного вигорання [2, 3, 10]. Поступовий розвиток синдрому і відсутність навиків виходу з даного стану приводить до різних видів професійної деформації і як наслідок, до професійної дезадаптації фахівця. Простіше кажучи, не всі, хто має перевантаження на роботі, опиняються в стані емоційного вигорання.
   Отже, проблема емоційного вигоряння є практично актуальною, а в науковому аспекті вона вельми цікава можливостями глибше з'ясувати процес адаптації, зокрема, професійної.
   Зв'язок з найважливішими науковими проблемами. У літературі можна знайти найрізноманітніші підходи до визначення та аналізу проблеми емоційного вигоряння. Один з найголовніших розглядає її як феномен, передусім пов'язаний із проблематикою процесу біологічної й психічної адаптації. При цьому термін “адаптація” використовується у найбільш широкому змісті пристосування до навколишніх умов. В біології воно означає пристосування будови й функцій організму до умов існування або звикання до них. З погляду, наприклад, теорії Ч. Дарвіна, саме адаптація є рушійною силою еволюції, причому акцент робиться на зміні будови організму відповідно до змінюючих умов існування, або на все більшій відповідності середовищу у відносно постійних умовах [8].
   У медицині, конкретизуючи вищезгаданий підхід, під адаптацією розуміється пристосування організму людини до мінливих умов існування, завдяки якому підтримується постійність внутрішнього середовища організму: кислотно-лужна рівновага, осмотичний тиск і ін. На рівні організму адаптація досить умовно ділиться на фізіологічну (процеси у всьому організмі) і клітинну. Крім підтримки констант внутрішнього середовища за допомогою адаптації, здійснюється адаптація різних функцій організму, що забезпечують його пристосування до фізіологічних, емоційних та інших навантажень. Тут слід згадати, що психіку взагалі, як вказує С.Д. Максименко, можна розуміти і втому числі, як механізм регуляції життєдіяльності організму [7]. Як приклад можна навести те, що психологічний стан людини відіграє істотну роль у розвитку різних компенсаторних змін в організмі, захисних механізмів, що протидіють хворобі [9], а сама вона може бути розглянута як невдала спроба адаптації.
   У психології поняття адаптації, мабуть, ще більш продуктивно, тому що психічні процеси набагато мінливіші, ніж біологічні, і тому їх динаміка більше доступна вивченню, чим, наприклад, зміни в будові організму. Крім того, всі великі загальнопсихологічні теорії й теорії особистості з необхідністю враховують, що психіка формується у взаємодії із середовищем і без неї втратила б зміст - адже основна функція психіки саме й складається в регуляції взаємодії із середовищем. Це можна проілюструвати відомої з історії психології полемікою між структуралістами й функціоналістами. Структуралізм Вундта зосередив свою увагу на будові, структурі психіки й при цьому зовнішнє середовище майже ігнорувалося. І на певній стадії структуралізм як пояснювальний принцип зайшов у глухий кут, не в змозі пояснити все більшу кількість їм же експериментально виявлених явищ. їх змогли пояснити тільки у функціоналістичному підході, що зробив предметом психології не структуру психіки, а функціонування як регулятора взаємодії із середовищем [15].
   У широкому змісті, процес психологічної адаптації проходить кожна людина в ході свого індивідуального розвитку, і це, в першу чергу, процес пристосування до інших людей. Саме в ході соціально-психологічної адаптації й формується особистість. Однак було б невірним розуміти процес активної, психічної, адаптації подібно виникненню відбитка, що його просто накладає середовище. Психіка, як вказують класики вітчизняної психології [6, 7], активна за своїм визначенням, і, продовжуючи ту ж метафору, бере участь у створенні “відбитка”. Таким чином, психіка представляє собою єдність акомодації (“уподібнення середовищу”) і асиміляції (“уподібнення собі”, перетворення середовища). На рівні соціально - психологічному, це, зокрема, означає, що будь-яка взаємодія людей відбивається на обох, а результат цієї взаємодії залежить від балансу між асиміляцією й акомодацією в конкретного суб'єкта. Співвідношення цих компонентів, що визначають характер адаптаційної поведінки, залежить від мети й орієнтації цінностей індивіда, а також від можливостей їх досягнення у соціальному середовищі. Основні типи адаптаційного процесу формуються залежно від структури потреб і мотивів індивіда. Виділяються активний (з перевагою асиміляції) і пасивний, з домінуванням акомодації типи процесів пристосування. При цьому крайнощі - занадто велике домінування акомодації або асиміляції -однаково неадаптивні [1], і в обох випадках можуть формуватися психічні стани, які супроводжують емоційне вигоряння.
   Професійна діяльність, основним змістом якої є різноманітні й інтенсивні контакти з людьми, висуває підвищені вимоги до адаптаційних можливостей особистості. Феномен недостатності цих можливостей і проявляється як синдром емоційного вигоряння. Таким чином, проблему, що розглядається, у зв'язку з більш загальною проблемою адаптації можна сформулювати так: визначення процесу та умов конструктивної та неконструктивної адаптації в професійній діяльності.
   Аналіз найважливіших наукових праць за темою. Деякі вчені, у тому числі такі авторитетні, як В.В. Бойко, вважають вигоряння формою професійної деформації особистості. Більше істотним, на думку цього автора, є відділення вигоряння від різних форм емоційної ригідності, визначеної органічними факторами [2]. Таким чином, вигоряння, за Бойко, є життєво обумовленою формою професійної деформації.
   Але більшість дослідників схиляються до того, що відмінності між вигорянням і деформацією більш істотні. Одна з точок зору полягає в тому, що деформація стосується перенесення професійних паттернів в особисте життя, а вигоряння більше виявляється в контексті професійної діяльності. На думку Д.Г. Трунова, різницю між цими поняттями можна представити, використовуючи умовну опозицію: “Я-професіонал” і “Я-людина”. Тоді синдром вигоряння - це втрата контролюючої функції “Я-професійного” і втручання “Я - людського” у галузь професійної компетенції. Деформацією ж є й зворотне явище - вихід “Я-професійного” за свої межі й прояв професійних рис в “Я-людському”. Тобто, у цілому професійною деформацією є змішання особистого й професійного. Досить виразне порівняння, однак уявляється не цілком коректним протиставлення людського й професійного. Адже границя між професійним і особистим життям у реальності досить розмита, особливо, якщо в діяльності сильний творчий компонент, як у педагогів. До того ж, саме виключення “Я-людського” є одним із симптомів вигоряння - деперсоналізацією [12].
   Відмінність між вигорянням і деформацією бачать також у тім, що вигоряння викликає однозначно деструктивні зміни, у той час як деформація не завжди має негативний характер. За твердженням В.В. Бойко, вигоряння якоюсь мірою є навіть корисним функціональним стереотипом, оскільки надає людині можливість ощадливо витрачати енергетичні ресурси [2].
   Є.М. Волкова вважає, що деформація й вигоряння схожі по зовнішнім проявами, хоча мають різне походження [4]. Тому в перелік симптомів професійної деформації часто попадають типові симптоми вигоряння. Наприклад, проявами професійної деформації психологів є такі особливості, як пояснення всіх життєвих проблем психологічними причинами й розвиненою раціоналізацією з використанням психологічних знань; звичка із самоспостереженню, що обмежує спонтанність; тенденція поводитися як психолог у будь-яких ситуаціях, навіть там, де це недоречно. Багато психологів піддаються комплексу “шевця без чобіт”, тобто нездатні впоратися зі своїми проблемами самостійно, але завзято що не звертаються за психологічною допомогою через помилковий стереотип “Я сам собі психолог”. Такі особливості, як втрата здатності дивуватися й професійний цинізм, практично є проявами деперсоналізації, тобто симптомами емоційного вигоряння.
   Кожний напрямок у психології так чи інакше враховує роль середовища, до якого адаптується суб'єкт, але при цьому трактування взаємодії з нею суб'єкта різна. Наприклад, у роботах Г. Айзенка та його послідовників використовується необіхівористське визначення адаптації (adjustment) - стан, у якому і потреби індивіда, і вимоги середовища повністю задоволені. Це стан гармонії між індивідом і природним або соціальним середовищем. Представляється, що для зменшення плутанини тут більше коректним буде термін “адаптованість”. Тоді значення терміна “адаптація” стане більше точним: процес, за допомогою якого цей гармонічний стан досягається [12].
   Однак у рамках пояснювальних схем і категоріального апарата необіхевіоризму як процес адаптації, так і стан адаптованості можна описати тільки в загальних теоретичних поняттях, оскільки на практиці досяжна тільки відносна адаптація. Адаптація як процес приймає форму зміни середовища та організму шляхом застосування дій, реакцій, відповідей, що відповідають даної ситуації [16]. Ці зміни є біологічними, а про використання власно психічних механізмів адаптації в цьому сугубо біхевіористичному визначенні немає й мови. Це є, на нашу думку, основним недоліком біхевіористького підходу до проблеми адаптації особистості.
   Згідно інтеракціоністській концепції адаптації, що розвиває, зокрема, Л. Филипс, всі різновиди адаптації обумовлені як внутрішньопсихічними факторами, так і факторами середовища. Визначення інтеракціонистами ефективної адаптації особистості містить такі елементи, які в біхівіористському визначенні відсутні. Ефективною вважається адаптація, при досягненні якої особистість задовольняє мінімальним вимогам і очікуванням суспільства. З віком усе більше стають ті очікування, які пред'являються до особистості, що соціалізується. Тому в більш специфічному змісті адаптація не зводиться просто до прийняття соціальних норм, вона означає гнучкість і ефективність при зустрічі з новими й потенційно небезпечними умовами, а також здатність надавати подіям бажаний для себе напрямок. Тобто людина успішно користується умовами, що створилися, для здійснення своїх цілей, цінностей і прагнень. Така адаптованість може спостерігатися в будь-якій галузі діяльності. Адаптивна поведінка характеризується успішним прийняттям рішень, проявом ініціативи і ясним визначенням власного майбутнього. Основними його сферами, згідно інтеракціонізму, є адаптованість у сфері соціально-економічної активності, де індивід здобуває знання, уміння й навички, домагається компетентності й майстерності й у сфері особистих відносин, де встановлюються інтимні, емоційно насичені зв'язки з іншими людьми. Слід зазначити ще одну важливу особливість інтеракционістського розуміння адаптації. Представники цього напрямку соціальної психології проводять розходження між адаптацією (adaptation) і пристосуванням (adjustment). Так, наприклад, Т. Шибутані пише: “... кожна особистість характеризується комбінацією прийомів, що дозволяють упоратися з утрудненнями, і ці прийоми можуть розглядатися як форми адаптації (adaptation). На відміну від поняття “пристосування” (adjustment), що ставиться до того, як організм пристосовується до вимог специфічних ситуацій, адаптація ставиться до більше стабільних рішень - добре організованим способом справлятися з типовими проблемами, які кристалізуються шляхом послідовного ряду пристосувань” [14].
   Психоаналітична концепція адаптації спеціально розроблена німецьким психоаналітиком Г. Германом, хоча питання адаптації широко обговорюються в багатьох роботах самого 3. Фрейда та А. Фрейд. Адаптація, згідно Г. Герману, охоплює як процеси, пов'язані з конфліктними ситуаціями, так і ті процеси, які входять у вільну від конфліктів сферу Я. Герман відзначає, що багато проблем пов'язані з розвитком характеру, таланта, “інтересів Я” вибору методів захисту в певних ситуаціях і т.п. не можуть бути вирішені лише в термінах інстинктів і конфліктів. Явно під впливом еволюційної біології, Г. Герман вказує, що людина у нормі, постійно набуває певні засоби, які розвиваються, дозрівають і потім використаються в процесах адаптації. Сучасні психоаналітики широко використають поняття “аллопластичних” і “аутопластичних” змін і, відповідно, розрізняють два різновиди адаптації. Аллопластична здійснюється за допомогою змін у зовнішньому світі, аутопластична адаптація забезпечується змінами особистості, її структури, виробленням умінь і навичок, за допомогою яких вона пристосовується до середовища [17].
   У цілому психоаналітична теорія адаптації людини є зараз самою розробленою. Психоаналітики створили широку систему понять і відкрили ряд процесів, за допомогою яких людина адаптується до соціального середовища. Варто також визнати, що психоаналітична теорія адаптації в цілому типові для психоаналізу біологізаторські тенденції, які дещо спрощують складніший процес психосоціальної адаптації.
   Постановка завдання власного дослідження. Навіть короткий аналіз підходів до адаптації, показав, що для нашої мети - визначення особистісних чинників професійного емоційного вигоряння - якийсь один з них не може бути застосований повністю. Тому ми вважаємо за необхідне синтезувати їх на основі єдиного теоретичного конструкта. Як такий ми пропонуємо поняття интегративного потенціалу особистості. Якщо коротко, це поняття можна визначити як здатність суб'єкта не відкидувати, а приєднувати до уявлення про себе найрізноманітніші змісти. Наприклад, в психоаналітичному підході це прийняття суб'єктом змістів свого Ід як такого, що теж властивий особистості, і при цьому не руйнує кардинально уявлення про себе. В інтеракціонистському підході, як вже згадувалося, інтегративний потенціал особистості проявляється у гнучкості та готовності до пошуку нових форм взаємодії з суспільством. В біхевіористському - у готовності до нових реакцій на середовище.
   Умовою для інтеграції особистості на досить високому рівні є, по перше, певна стійкість Его (як воно розуміється у психоаналітичній традиції) щодо змін, а по друге - здатність витримувати напруження, що пов'язано з інтеграцією. Якщо продовжити розгляд в психоаналітичному напрямку, то йдеться про свідомий контроль над психологічним захистом, який дає змогу уникнути безпосереднього відчуття напруження. Але звісно, що таке уникання далі виллється у симптоми емоційного вигоряння.
   Теоретичний аналіз, який представлений у цій статті є основою для організації емпіричного дослідження, тому слід розглянути також можливості вивчення феномену емоціонального вигоряння як прояву актуального рівню інтеграції, або, скоріше, дезінтеграції особистості -якщо суб'єкт має виражені симптоми емоційного вигоряння.
   Серед тестів, що широко використовуються у психологічній практиці, до нашого дослідження добре пасує шістнадцятифакторний особистісний опитувальник Р. Кеттелла. По перше, в ньому, за рахунок достатньо великої кількості шкал, є можливість досить повного опису особистості та її функціювання в соціально-професійному середовищі. По друге, у ньому одна з шкал - фактор С, який в оригіналі має назву “Сила Его” - досить точно відображає інтегративний потенціал особистості. Його належність в структурі факторів 16PF дозволяє визначити та описати найрізноманітніші варіанти конкретних проявів здатності особистості до самоінтеграції.
   Звісно, для вирішення завдань нашого дослідження недостатньо одного тесту, навіть багатофакторного. Тому ми вважаємо за необхідне також максимально докладно вивчити сам феномен емоційного вигоряння за допомогою різних тестів, не всі з яких пройшли належну процедуру адаптації. Зокрема, це опитувальник МВІ, тест В.В. Бойко та інші. Вони базуються на різних теоретичних основах, тому й діагностують дещо різні аспекти цього явища. Неабиякий науковий інтерес становить порівняння результатів за різними тестами, які проведені на одній групі випробовуваних.
   Висновки.
   1. Професійний розвиток не варто відокремлювати від особистісного, зокрема тому, що в обох випадках основним моментом розвитку є підвищення ступеня інтегрованості.
   2. Досить високий ступінь інтегрованості особистості в цілому забезпечує, по-перше, підтримку адекватності суб'єкта поточної ситуації, і, по-друге, можливість використати моменти неузгодженості середовища й внутрішніх структур для зростання адаптаційних можливостей та рівню актуальної адаптованості. Умовою для цього є здатність витримувати пов'язаний з такою неузгодженістю психологічний дискомфорт.
   3. Теоретично, синдрому емоційного вигоряння повинні більше бути підвладні особистості з досить низькою здатністю до інтеграції.
   4. Що стосується перевірки наших теоретичних припущень, то вона може бути здійснена шляхом співставлення підгруп з різним рівнем професійного емоційного вигоряння. При цьому слід брати до уваги не тільки кількісні, але й якісні відрізнення між цими підгрупами.

ЛІТЕРАТУРА

1. Березин Ф.Б. Психологическая и психофизиологическая адаптация человека. - Л., 1988. - 165 с.
2. Бойко В.В. Энергия эмоций в общении: взгляд на себя и на других. - М., 1996. - 256 с.
3. Водопьянова Н.Е. Синдром “психического выгорания” в коммуникативных профессиях// Психология здоровья. - СПб., 2000. - 315 с.
4. Волкова Е.Н. Субъектность как интегративное качество личности педагога: Автореф. дис. канд. психол. наук. - М., 1992. - 20 с.
5. Кириленко Т.С. Психологія спорту. Регуляція психічних станів: навчальний посібник. - К., 2002. - 112 с.
6. Костюк Г.С. Избранные психологические труды. - М., 1988. -304 с.
7. Максименко С.Д. Теория и практика психолого-педагогического исследования. - К., 1990. - 239 с.
8. Наенко Н.И. Психическая напряжённость. - М.: МГУ, 1976. -112 с.
9. Никифоров Г.С. Самоконтроль человека. - Л.: Изд-во ЛГУ, 1989. - 191 с.
10. Орёл В.Е. Феномен “выгорания” в зарубежной психологии: эмпирические исследования и перспективы // Психологический журнал. - 2001. - Т. 22, №1. - С. 90-101.
11. Ронгинская Т.И. Синдром выгорания в социальных профессиях // Психологический журнал. - 2002. - Т. 23, № 3. - С. 85-95.
12. Современная психология: справочное руководство. - М., 1999. - 688 с.
13. Хорни К. Невроз и развитие личности: пер. с англ. - М., 1998. - 375 с.
14. Шибутани Т. Социальная психология. - М., 1969. - 468 с.
15. Ярошевский М.Г. История психологии. - М., 1986. - 428 с.
16. Hughes R. Е. Deciding to leave but staying: Teacher burnout, precursors, and turnover//The International Journal of Human Resource Management. - 2001.Vol. 12, №2. - P.288-298.
17. Herman S. The relationship between leader consideration and teacher burnout // Graduate Research in Urban Education and Related Disciplines. - 1983. - Vol.15, №1-2. - P.52-74.
18. Maslach C, Jackson S.E., Leiter M.P. Maslach Burnout Inventory Manual (Third edition). Palo Alto, California: Consulting Psycological Press, Inc., 1996.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com