www.VuzLib.com

Головна arrow Психологія arrow Метафора як психологічний засіб процесу особистісного зростання
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Метафора як психологічний засіб процесу особистісного зростання

H.M. Тимофеева

МЕТАФОРА ЯК ПСИХОЛОГІЧНИЙ ЗАСІБ ПРОЦЕСУ ОСОБИСТІСНОГО ЗРОСТАННЯ

   У даному дослідженні автор виходить із ряду концептуальних положень, а саме: 1) про діалогізм як універсальний принцип буття людини (М. Бахтін, В. Біблер); 2) про базові засади гуманістичної психології (К. Роджерс, А. Маслоу, Р. Мей, В. Франкл, К.-Г. Юнг); 3) про художній текст як інструмент “трансляції смислів” та перетворення внутрішнього світу людини (Г. Гадамер, Ю. Лотман, Г. Бейтсон, Н. Оуен); 4) про ціннісно-смислові виміри сучасного освітнього процесу (О. Асмолов, Д. Леонтьев, С. Курганов); 5) про метафору як засіб “перетворення світу речей у світ смислів” (Є. Кассірер, X. Ортега-І-Гассет, Д. Міллер, Д. Серль, П. Рікер та ін.).
   Метафора є одним із основних мовних і образних засобів отримання, фіксації і трансляції психологічних знань. Як атрибут “лексики невидимих світів” вона дає можливість досліджувати внутрішній світ людини в динаміці його формування, функціонування та розвитку. Кожна з потужних психологічних шкіл базується на власних ключових метафорах. Цінність метафори як культурного та мовного феномена полягає у трьох її основних функціях: а) вона є надійним засобом суспільної фіксації та передачі життєвого досвіду від одних поколінь людей до інших; б) попри відмінності в культурах метафора виступає ефективним засобом “народної терапії”; в) за умови її продуктивного використання метафора може виступати як дієвим знаряддям психологічної допомоги людям у скрутних життєвих обставинах, так і ефективним засобом опанування людиною власним психічним досвідом.
   Особистісна активність людини розгортається і формується у двох взаємопов'язаних, але все ж якісно відмінних площинах: у плані зовнішньої діяльності та у царині її внутрішньої психічної реальності. Відповідно суб'єкт реалізує і активно стверджує себе або як складова певного соціуму, або ж як автономна і автентична індивідуальність. Ми поставили перед собою завдання з'ясувати, чи може метафора за певних умов виступити тим “місточком”, котрий поєднає ці площини, змусить людину по-новому побачити свій внутрішній світ, здійснити його конструктивні трансформації і досягти нового рівня особистісного розвитку.
   В нашому дослідженні ми зупинилися на понятті особистісного зростання (03) як такому, що несе істотне метафоричне навантаження. Власне цим зумовлений той факт, що сучасна психологія оперує рядом синонімів, як от “самореалізація”, “самовдосконалення”, “самоактуалізація”, “самодетермінація”, “самоствердження”, “інтеграція особистості”, “особистісна зрілість” і т.п., не проводячи істотного розмежування між ними. Відсутність чітких наукових означень цих широко уживаних понять призводить як до численних псевдонаукових спекуляцій у царині психотерапевтичних практик, так і до цілком виправданого скепсису ззовні. Навіть у визначенні самого поняття “особистіть” існує багато істотних протиріч. Так, одними дослідниками вона визначається як “соціальний індивід”, іншими ж, навпаки, як “внутрішня система саморегуляції людини”. Відповідно і розуміння 03 представниками різних концепцій буде відрізнятися.
   Так, Д.Ф. Швецов (2003) уважає 03 важливою філософською проблемою сучасності. Він розглядає особистість як суб'єкта соціальних стосунків і підкреслює, що вона може бути елементом (клітинкою), який підтримує життєздатність соціального організму, або ж таким, що знижує її. Тут, на думку автора, вельми істотним є питання про точку відліку. Він пише, що при розгляді поняття 03 найважливішим є етап визначення початкової позиції та напрямку розвитку особистості. А потім, на підставі прийнятої “системи координат”, можна буде оцінити, наскільки процес життєдіяльності кожної окремої особистості може уважатися розвитком (зростанням) або ж деградацією (самознищенням).
   Наголошуючи, що самоактуалізація не є завершальним етапом 03, автор звертає увагу на необхідність при визначенні цього поняття доповнити фундамент індивідуальної самоактуалізації певною “системоутворюючою” надбудовою, що дасть особистості можливість успішно орієнтуватися в системі цілей і задач суспільства як єдиного цілого. Д.Ф. Швецов умовно поділяє особистість на 2 основних плани: суб'єктивно значущий та об'єктивно значущий. Перший (“стосунки із самим собою”) відіграє вирішальну роль у реалізації “індивідуальної програми виживання”. Сюди входять 2 модулі: 1) рівень фізичного здоров'я та розвитку і 2) сукупність особистісно-психологічних якостей (переважно стенічний емоційний фон, позитивно-конструктивне самоприйняття, стресостійкість, гнучкість реакцій на зовнішні зміни, емпатія і т.п.). Чим вищі показники по кожному з модулів, тим вищим є рівень 03. Другий план (“стосунки зі світом”) є не менш важливим. Він також включаєв себе 2 модулі: 1) система навичок соціальної взаємодії (рольові уподобання, шаблони реагування і т.п.) і 2) система позицій сприйняття (з точки зору а) власних потреб; б) інших людей; в) вимог соціуму; г) суспільства в цілому). Рівень 03 повинен визначатися відповідно до ступеня конструктивності навичок взаємодії або ж оволодіння усіма позиціями сприйняття. В цілому рівень 03 пропонується визначати не лише за ступенем індивідуального благополуччя, але і з урахуванням рівня конструктивності зовнішньої взаємодії.
   У роботі С.Л. Братченко та М.Р. Миронової (1997) 03 розглядається з позиції гуманістичної психології. Особистість тут - це людина як суб'єкт власного життя, відповідальний за взаємодію як із зовнішнім світом (включно з іншими людьми), так і з власним внутрішнім світом (із самим собою). Найважливішими характеристиками зрілої особистості вважаються самостійність, цілеспрямованість, динамічність, цілісність, конструктивність, індивідуальність. Ці атрибути не даються, а задаються, і ступінь їхньої актуалізації залежить від того, які стосунки складуться у особистості з двома іншими силами - внутрішнім та зовнішнім світом. Вирішальну роль тут відіграє притаманне людині внутрішнє прагнення до зростання, її “тенденція до актуалізації” (К.Роджерс). Тому вихідними, визначальними для особистості є її відносини з собою, із власним внутрішнім світом. Головним психологічним змістом 03 тут є вивільнення свого творчого потенціалу, освоєння власного життєвого шляху, коли інтраперсональність не поглинається інтерперсональністю, а ефективно співіснує з нею в діалектичному поєднанні. Автори підкреслюють, що 03 не тотожне просуванню людини по вікових щаблях. Це складний багатоаспектний процес, який відповідає власній внутрішній логіці і розвивається завжди за власною індивідуально-своєрідною траєкторією.
   Загальний закон 03 формулюється так: якщо присутні необхідні умови, то у людини активізується процес саморозвитку, природним наслідком якого будуть зміни в напрямку досягнення нею особистісної зрілості. Саме ці зміни - їхній зміст, спрямованість та динаміка свідчать про 03 і можуть виступати як його критерії. Таким чином, інтраперсональними критеріями 03 тут є: прийняття себе; відкритість внутрішньому досвіду переживань; саморозуміння; відповідальна свобода; цілісність; динамізм. Інтерперсональними критеріями 03 виступають: прийняття інших; розуміння інших; соціалізованість; творча адаптивність. Цей процес є цілісним, всі його аспекти взаємопов'язані між собою; зростання в одному “особистісному вимірі” сприяє просуванню в інших. Як пишуть автори, найважливішою є наявність руху в даних напрямках, включення в процес відкриття і набуття “самості”, що дає людині можливість ставати все більш розкутою і відповідальною, автентичною і неповторною, дружньою і відкритою, сильною і творчою, а відтак більш зрілою і “здатною сприймати світ (зовнішній і внутрішній) не як загрозу, а як виклик життя і водночас - як заклик до життя”.
   За Д.О.Леонтьєвим, основним критерієм особистісної зрілості є уміння здійснювати свою життєву стратегію, а не “коливатися під вітрами смислів”. На його думку, найвдалішу та найевристичнішу її концепцію запропонував знаний американський психолог Г. Оллпорт. Вчений уважав, що досягнення особистісної зрілості - це неперервний процес її становлення протягом усього життя індивіда. Він бачив якісну різницю між зрілою (автономною, свідомо вмотивованою) та незрілою (невротичною) особистістю. Г. Оллпорт виокремив 6 найяскравіших рис, притаманних психологічно зрілій особистості: 1) широкі межі власного “я”, здатність бачити себе “з боку”, активна участь у соціальних стосунках, діяльна зацікавленість у всьому, що вважається значущим; 2) здатність до щирих, теплих, конгруентних стосунків з людьми: дружня інтимність стосовно родини та близьких друзів, чуйність і співчутливість у ставленні до інших, шанобливе визнання їхньої особистісної позиції; 3) емоційна врівноваженість та “співприйнятність”, позитивне ставлення до себе, терплячість стосовно власних недоліків та життєвих розчарувань, вміння опановувати власні негативні емоційні стани (гнів, провина, заздрість та ін.); 4) “здорове відчуття реальності” - без викривлень та ілюзій, адекватний рівень домагань, вміння ставити перед собою реалістичні цілі та вибудовувати конкретні шляхи їх досягнення; 5) здатність до самопізнання, прагнення вдосконалювати власну особистість; почуття гумору, котре дозволяє приймати абсурдні аспекти певних життєвих ситуацій (зі збереженням загального відчуття цінності життя як такого в усіх його проявах); 6) цілісна життєва філософія як послідовна система домінуючих цінностей і смислів, котра визначає життєві орієнтири особистості.
   Ф.Перле (1969) писав, що для досягнення зрілості людина мусить здолати своє прагнення одержати підтримку з оточуючого середовища і віднайти її у власній особистості. Вчений підкреслював, що для досягнення зрілості людина мусить ретельно опрацювати свої невротичні рівні. А.Н. Харитонов (2003) як індикатори недостатньої особистісної зрілості описує: наявність внутрішньоособистісних конфліктів, тривожність, невпевненість, присутність психічної напруги, невротичні реакції, наявність акцентуйованих рис, різнорівневість зрілості певних особистісних сфер, недостатня адаптивність у мікро-та макросоціальному середовищі, складність самогегуляції власних емоційних станів, утруднене цілепокладання. Часом автор схиляється до ототожнення особистісної незрілості з наявністю психічних порушень (психотичних та навіть психопатичних).
   В.М. Мясищев убачав системоутворюючі для особистості фактори в її відносинах із оточенням, людьми та собою. Виходячи з цього, К.А. Абульханова-Славська також зауважувала, що становлення особистості - це формування системи її основних відносин. Ступінь їх сформованості та визначеності і є, на її думку, показником особистісної зрілості, котра не прив'язана жорстко до хронологічно-вікового аспекту життя. Е. Фромм уважав показниками зрілої особистості турботливість, шанобливість (повагу) та знання. В. Франкл визначав духовність, свободу і відповідальність як три найважливіші екзистенційні основи людського буття, а прагнення смислу - принципом, у відповідності з котрим вибудовується поведінка зрілої особистості.
   В.І. Слободчиков та Є.І. Ісаєв (1995) дійшли висновку, що зрілій особистості притаманна специфічна якість існування - “особистісний спосіб буття”. Вони описували останній як сповнений мук вибору, ризиків соціальних дій, складностей відповідальності за себе та інших. Але відмова від особистісного буття, з точки зору даних авторів, є згодою на залежність, безвідповідальність, соціально-пристосуванський спосіб життя, і це, як уважають вони, є не менш тяжким випробуванням для людини. В.А. Петровський (1996) пише, що вільне прийняття на себе відповідальності за непередбачуваний результат дії, яке може бути описане як “вільний вибір відповідальності чи відповідальний вибір свободи”, є показником самопородження людини як суб'єкта активності.
   Процес особистісного зростання розгортається переважно на тлі складних для людини проблемних, конфліктних чи кризових ситуацій (в усій багатобарвності їх зовнішніх та внутрішніх проявів). У пошуках шляхів психологічного опанування цими ситуаціями та конкретних ефективних терапевтичних прийомів особистості, без сумніву, стануть у пригоді такі випробувані історично засоби смислотворення як притчі, оповіді, легенди, навіть афоризми або анекдоти, котрі дають людині можливість змінити “точку зору” на “точку опору”, виявити нові сенси власного буття. Яскравим прикладом цього є блискуча практика М. Ериксона, Г. Бейтсона, Н. Пезешкяна, цікаві здобутки І. Шаха, К. Естес, Дж. Моргана, Дж. Кенфілда, Н. Оуена та ін., вагомі дослідження вчених, котрі працюють на пострадянському просторі (А. Гнєзділова, Т. Зінкевич-Євстігнєєвої, Д. Соколова, О. Тихонової, Н. Хамітова та ін.).
   Метафора за Н. Оуеном, є могутнім засобом зміни досвіду людини, перспектив її світобачення та характеру світосприйняття. За влучним висловом ученого, оповіді виступають “магічними метафорами”, значення яких полягає в тому, що вони “здатні змінювати або розхитувати вкорінену точку зору, звичну карту світу і, виштовхуючи нас із обмеженого простору стереотипів, спричиняють нове розуміння і нові відкриття”. Історії приваблюють нас перш за все як провідники смислів; вони добре запам'ятовуються, придатні для людей різного віку, рівня освіченості, стилю спілкування та культурної приналежності, їх використання знімає внутрішню напругу, острах саморозкриття, викликає довіру і фасилітує особистісні зміни. Усі вони відображають сучасні цінності, зразки поведінки та її контекст. Історії пов'язують минуле з сучасним і спрямовують людину в майбутнє.
   На особливу увагу в цьому контексті заслуговує метод казкотерапії. Казка, яку створюють разом терапевт і клієнт, дитина і батьки, учень і педагог не лише дає певну діагностичну інформацію, але і виступає могутнім терапевтичним засобом для обох сторін цього процесу. На думку К .Естес казки - це ліки. Вони сповнені зцілювальної сили і містять у собі засоби, що дозволяють виправити чи відродити будь-яку втрачену душевну якість. Цю точку зору поділяє і Н. Пезешкян: “Мені стало ясно, що історії мають багато спільного з медикаментами. Якщо їх застосовувати вчасно і у відповідності з рекомендаціями, вони можуть... посприяти змінам життєвої позиції та поведінки клієнта. Позаяк хибне дозування, нещирість і підкреслене моралізування з боку терапевта можуть спричинити шкоду”. Казка дає людині змогу створити концепцію свого внутрішнього світу, змалювати“ в уяві його цілісну картину. Історії є “провідниками”, “містками”, “посередниками”, котрі “прокладають шлях” до “прихованих ресурсів”, які можуть забезпечити “стрибок звіра із клітки”.
   Що ж дає психологові метод казкотерапіі? На думку Д.Соколова він: а) може бути використаний для пошуку дієвого способу вирішення конкретної проблеми; б) дає співбесідникам чудову спільну мову; в) більш інформативний, аніж звичайна мова; г) сприяє пробудженню дитячих і творчих сил у самого психотерапевта; д) несе свободу всім учасникам процесу.
   Казка може використовуватися і як проективний діагностичний інструмент. Але контекст проективної психодіагностики вимагає певної аналітичної структури, що дозволить систематизувати інформацію, презентовану в авторській казці. Т.Д. Зінкевич-Євстігнєєва пропонує такі ключові її характеристики: 1) енерго-інформаційне поле казки; 2) основна тема; 3) сюжет казки; 4) лінія головного героя; 5) символічне поле оповіді.
   Казка є чудовим прикладом використання метафори і якхудожнього, і як терапевтичного прийому. Власне терапевтична метафора ставить своїм завданням фасилітацію нового тлумачення (“іншобачення”), вибудови нового кута зору, зміни чи корекції ціннісно-смислової позиції читача або слухача. Для отримання такого результату терапевтичній метафорі мусить бути притаманна образність і досконалість літературної метафори та ситуаційна (а скоріше - смислова!) близькість до особистісного досвіду реципієнта. Так, наприклад, усі персонажі казки “Чарівник із країни Оз” метафорично доводять головний терапевтичний принцип, а саме - що відповіді, розв'язання, можливості, ресурси людина мусить шукати не ззовні, в обставинах власного життя, а всередині, у внутрішньому плані своєї особистості. До речі, варто звернути увагу на просто-таки гіпнотизуючу всепроникність метафори! Адже, щоб стати справжнім чарівником нашої власної “країни 03” (тобто, суб'єктом особистісного зростання), дійсно потрібен тривалий внутрішній пошук, активне включення людини у процес особистісної смислотворчості. І казка неспростовно це нам доводить.
   Що ж надає метафорі власне терапевтичного характеру? Відомий психолог Е.Россі, котрий протягом багатьох років плідно співпрацював із М. Еріксоном, уважав, що найістотнішою властивістю терапевтичної метафори є її здатність формувати так звану “розділену феноменологічну реальність”. При цьому клієнт занурюється у світ, створений терапевтом за допомогою метафори, де ототожнює себе з персонажами та подіями оповіді; в такому відчутті тотожності і криється перетворювальна сила метафори. Принагідно наголосимо, що у вдалій терапевтичній метафорі з максимальною сутнісною точністю викладається проблема клієнта, щоб останній не почувався одиноким і розгубленим у процесі терапевтичного спілкування. Однак при цьому має бути збережене також відчуття певної “дистантності”, аби не викликати у нього зніяковілості, сорому або спротиву, актуалізуючи і посилюючи механізми психологічного захисту. Процес ідентифікації клієнта з подіями чи героями казки призводить до нейтралізації почуття його відчуженості і відокремленості від інших. Натомість виникає відчуття співпереживання, при якому проблема, так би мовити, не “висвітлюється”, а “підсвічується”, сприяючи збереженню у клієнта стану активної зацікавленості та психічного комфорту.
   Як підкреслюють Дж. Міллс та Р. Кроулі (2000), класичні казки з точки зору їхнього терапевтичного впливу мають ряд спільних рис, а саме: 1) вони окреслюють у метафоричній формі конфлікт головного героя; 2) втілюють підсвідомі процеси в образах друзів та помічників (які презентують можливості і здібності головного героя), а також у негативних образах та різного роду перепонах (що уособлюють острахи і зневіру героя); 3) створюють в образній формі аналогічні навчальні ситуації, де герой перемагає; 4) представляють метафоричну кризу в контексті її обов'язкового вирішення, коли герой долає всі перешкоди і перемагає; 5) надають героєві можливість усвідомити себе в новій якості в результаті отриманих перемог; 6) завершуються торжеством, на якому всі віддають шану особистим заслугам героя.
   Отже, виконана нами аналітична робота переконливо доводить, що метафора може виступати ефективним знаряддям здійснення психологічних впливів на різних рівнях: а) на рівні обміну інтер- та інтракультуральними “текстами”; б) на рівні педагогічної, терапевтичної та міжособистісної взаємодії; в) на рівні опанування людиною різними аспектами власної життєтворчості (практичними, смислобуттєвими, психологічними та ін.).
   У проведеному нами дослідженні, в якому взяли участь старшокласники київських шкіл (усього 78 учнів), ми поставили собі за мету з'ясувати, наскільки ефективним може бути застосування метафори в пробудженні інтересу школярів не лише до проблем зовнішнього середовища, а і до власного внутрішнього світу, зокрема, в екологічному вихованні учнів. При обговоренні експериментального матеріалу (оповіді, казки та притчі, пов'язані з екологічною тематикою) учням була запропонована метафора “екологія душі” як ключова в даному контексті. Школярі з цікавістю виявляли взаємозв'язки між довкіллям, у якому живе людина, та багатством і розмаїттям її внутрішнього світу. Розкриваючи смисл запропонованої метафори, діти або концентрувалися на власному внутрішньому світі (“потрібно періодично очищувати власну душу, не допускати проникнення у неї всілякого “сміття”, вирощувати в душі позитивний погляд на світ, любов і вдячність і т.п.”) або ж описували цю метафору як таку, яка відображає зв'язки між людьми (“треба шанувати інших людей, поважати їхнє право на власну позицію, намагатися не травмувати і не ображати їх і допомагати у скрутних обставинах і т.п.”). Дуже цікавим був поворот до обговорення смислу нової метафори, що виникла в результаті нашої спільної роботи, а саме - певних “екологічних вимірів” навчально-виховного процесу. Тут також було виявлено два різні аспекти: традиційний (як навчання і виховання в руслі проблем збереження довкілля) і оригінальний (як характеристики самого навчально-виховного процесу з позицій гуманістичної психології). На даному етапі учнів ознайомили з концепцією видатного психолога К. Роджерса. Як відомо, “значуще учіння” вчений протиставляє простому накопичуванню фактів і підкреслює, що перше “змінює поведінку людини тепер і у майбутньому, її стосунки, її особистість. Це всюдипроникне научіння, що являє собою не просто прирощення знань, а глибоке поринання в існування”. Описуючи терапевтичний процес, К. Роджерс вказує, що аби терапія несла значущий для клієнта зміст, мусить бути виконаний ряд вимог. Клієнт повинен сприймати себе як людину, перед котрою виникла серйозна і важлива проблема; терапевт мусить виступати конгруентною особистістю, спроможною бути самою собою; терапевт повинен відчувати безумовно позитивне ставлення до клієнта і бути здатним до емпатійного проникнення у його внутрішній світ; клієнт мусить відчувати конгруентність, прийняття та емпатію терапевта. Ці ж умови, на глибоке переконання К. Роджерса, у повній мірі притаманні також процесові “значущого учіння”.
   Підводячи підсумок проведеному дослідженню, ми зробили висновок про те, що використання метафори (казки, оповіді, історії) може істотно підвищити інтерес учнів до проблем формування та розвитку власної особистості. В даному випадку школярі пройшли шляхом метафоризації від “чужого бачення” екологічних проблем до відкриття власного погляду на них; від питань “екології довкілля” до аналізу “екології” власної душі, а від останніх - знову діалектично назовні, на новому рівні розуміння - до питань “екології” власного буття в “плинній річці” навчально-виховного процесу.

ЛІТЕРАТУРА

1. Ассаджоли Р. Психосинтез. Теория и практика.- М., 1994.
2. Ассаджоли Р. Самореализация и психологические потрясения // Духовный кризис. - М., 1995. - С. 40-61.
3. Бердяев Н. Самопознание. Опыт философской автобиографии.-М., 1991.
4. Братченко С.Л., Миронова М.Р. Личностный рост и его критерии // Психологические проблемы самореализации личности. - СПб., 1997. -С. 38-46.
5. ВасилюкФ.Е. Психология переживания. - М., 1984.
6. Бачков И.В. Метафорический тренинг. - М., 2006. - 144 с.
7. Дикманн X. Юнгианский анализ волшебных сказок. Сказание и иносказание. - СПб., 2000. - 256 с.
8. Духовный кризис. Стаьи и исследования под редакцией С.Грофа. -М., 1995.
9. Зинкевич-Евстигнеева Т.Д., Тихонова Е.А. Проективная диагностика в сказкотерапии. - СПб.: Речь, 2003. - 208с.
10. Маслоу А.Г. Мотивация и личность. - С.-Пб., 1999.
11. Миллс Дж., Кроули Р. Терапевтические метафоры для детей и “внутреннего ребенка”. - М., 2000. - 144 с.
12. Оуен Н. Магические метафоры. - М., 2002. - 320 с.
13. Пезешкян Н. Торговец и попугай. Восточные истории и психотерапия. - М., 1992. - 240 с.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com