www.VuzLib.com

Головна arrow Психологія arrow Аналіз основних теоретико-методологічних підходів до вивчення соціалізації особистості
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Аналіз основних теоретико-методологічних підходів до вивчення соціалізації особистості

О. В. Сторож

АНАЛІЗ ОСНОВНИХ ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНИХ ПІДХОДІВ ДО ВИВЧЕННЯ СОЦІАЛІЗАЦІЇ ОСОБИСТОСТІ

   Посилення уваги до проблеми соціалізації особистості пояснюється, на наш погляд, все більш широким розумінням її впливу на розвиток і творчу реалізацію особистості в суспільстві, яке перебуває в умовах трансформації. В суспільних науках існує багато визначень поняття соціалізації, які відрізняються залежно від розуміння їх авторами сутності й структури особистості як психо-соціогенної істоти. Більшість визначень цього поняття містить загальне положення про те, що сутність соціалізації полягає в засвоєнні індивідом соціального досвіду, але розуміння змісту цього досвіду, його структури, засобів і порядку засвоєння істотно відрізняються із-за багатогранності самого феномену соціалізації та різноманітності його форм, зазначає В.Циба [8; 12]. Цей факт обумовив необхідність аналізу теоретико-методологічних підходів до соціалізації особистості.
   Виходячи з вище наведених міркувань зазначаємо, що поняття “соціалізація” (від лат. socialis - суспільний) має більш як столітню історію існування і є дуже поширеним в науці. У 1956 році цей термін було внесено до реєстру американської соціологічної асоціації. У кінці 60-х років проблема соціалізації стала виступати як міждисциплінарна і увага до неї підсилилася з боку спеціалістів різних наук - філософів, соціологів, педагогів, політологів і психологів [8].
   В наукових працях виокремлюються два основних напрямки дослідження процесу соціалізації: біогенетичний напрямок і соціогенетичний напрямок. Представники біогенетичного напрямку виходять з того, що розвиток особистості визначається біогенетичними чинниками і, отже, численні типи соціальної поведінки зумовлені генетично. Соціокультурні умови лише визначають темп розкриття природжених задатків та здібностей, але не впливають на їх наявність - розвиток є дозрівання відповідно до внутрішнього плану [8]. Представники соціогенетичного напрямку об'єднують велику кількість етнопсихологічних, соціально-психологічних теорій та емпіричних досліджень. Головна теза напрямку полягає в тому, що різні типи особистості є продуктом різних культур; культура при цьому виконує функцію стандартизації: інтегровані в особистості соціокультурні елементи стають для людини нормою (стандартом) відчуття, мислення і дій. Головним результатом соціалізації є адаптація людини до культури, в якій вона живе [8].
   Аналізуючи роботи В.Москаленко, В. Циби та інших дослідників можна припусти, що всі існуючі концепції у дослідженні процесу соціалізації слід розглядати з точки зору двох гілок: американської і французької, кожна з яких має свою специфіку. В американській та французькій соціології поняття “соціалізація” з'явилося наприкінці XIX ст. і пов'язане з іменами американського соціолога Ф. Гіддінгса і французького соціолога Г. Тарда [8; 12]. Американські дослідники схильні звужувати смисл даного поняття, коментуючи, що соціалізація розглядається як процес навчання, шлях прийняття групових норм, адаптація. Французькі вчені розглядають соціалізацію ширше - як весь комплекс взаємовідносин між людиною та суспільством. На думку Н. Андреєнкової, головна відмінність американської і французької концепції соціалізації полягає в тому, що американці виходять з розуміння суспільства як організації індивідів, водночас як французи розглядають суспільство як первісне ціле. [8].
   Поняття соціалізації еволюціонувало з того часу, охоплюючи різні аспекти цього явища, про що можна прочитати не тільки в оглядових працях [наприклад, 1; 2; 4-13], але і в довідковій літературі.
   Для кращого структурування розуміння поняття “соціалізації” слід виокремити три основні наукові підходи дослідження соціалізації зарубіжними і вітчизняними вченими, до яких увійшли культурантропологічна, соціологічна і психологічна науки.
   Аналузуючи підхід до проблеми соціалізації в культурантропології, слід відмітити, що одними з перших досліджень соціалізації проводилися саме в культурантропології, так як вивчення процесу входження людини в суспільство, в культуру своєї або чужої країни, має достатньо тривалу історію, зазначає Ю. Кобазєва [4].
   З погляду культурантропології (родоначальником культурної антропології вважається Ф. Боас) соціалізація розглядається як процес передачі культурної спадщини (В. Малиновський), оволодіння культурою, соціально значущими цінностями, нормами, зразками поведінки. Цей процес отримав назву окультурення, нарівні з ним в антропології застосовуються такі назви як інкультурація, як модель соціалізації “модель інкультурації” [4; 6; 7], культурне обумовлення. В даний час використовується ще одне поняття - культурної трансмісії, що являє собою механізм, за допомогою якого група “передає себе в спадок” своїм новим членам.
   Проведено багато досліджень, метою яких було виявлення відмінностей в процесі соціалізації індивіда через порівняння двох і більш культур. Наприклад, М. Мід і Р. Бенедикт досліджували процеси соціалізації в суспільствах, що знаходяться на різних стадіях суспільного розвитку. В сферу їх інтересів входило дослідження способів впливу культури даного суспільства на характер і результати життєвих змін індивіда. М. Мід вважала, що “саме культура є головним чинником, який вчить дітей, як думати, відчувати і діяти в суспільстві” [4; 6; 12].
   Методи соціалізації (зокрема, виховання) досліджував австрійський культурантрополог И. Эйбл-Эйбесфельд, вивчаючи батьківсько-дитячі відносини в деяких племенах Африки, Південної Америки і Нової Гвінеї. В свою чергу американський дослідник Р. Ронер на основі аналізу більше 100 культур зробив спробу пояснення процесів соціалізації через теорію батьківського прийняття - відторгнення [4; 6-8; 12]. В 50-ті роки американські культурантропологи чоловік і жінка Б. Уайтинг і Дж. Уайтинг провели дослідження особливостей соціалізації, зрівнявши 6 культур. Вони виявили вплив соціальної структури на характерні для культури стилі соціалізації [4; 12].
   Деякі автори розглядають соціалізацію як закономірність антропогенезу, говорять також і про соціалізацію природи. Є.Весна, В.Мухіна розглядають процес соціалізації як входження людини в символіку культури. В результаті соціалізації людина оволодіває не тільки системою знаків і символів, але й способами мислення, характерними для даного суспільства [8].
   Проте, не дивлячись на великий внесок в дослідження соціалізації учених - антропологів, Ю. Кобазєва зазначає, що в цілому процес соціалізації в рамках культурантропологи розглядається як автоматичний, завдяки якому індивід сприймає культуру в міру свого розвитку (тобто є її пасивним споживачем) [4].
   Підхід до проблеми соціалізації в соціології розглядається в першій половині XIX століття, коли соціологія починає затверджуватися як самостійна наука. І однією з найважливіших проблем, що знаходиться в центрі уваги практично всіх дослідників, стає проблема взаємовідношення людини і суспільства.
   Так, основоположник соціології О. Конт віддавав пріоритет суспільству як первинної реальності. Він ставив задачу підкорення індивідуального суспільному, оскільки індивід не може існувати самостійно ізольовано від цілого. На відміну від О. Конта, англійський учений Г. Спенсер підкреслював автономію індивіда. Він вважав, що суспільство - це частина природи, вищий етап загальної еволюції. За Г. Спенсером, людина в природному стані значною мірою антисоціальна, соціальною ж істотою вона стає в ході тривалої еволюції [4; 6-8; 10-13].
   Американський соціолог Л. Уорд розділяв погляди Г. Спенсера про еволюційний розвиток суспільства, але разом з біологічним чинниками цього розвитку підкреслював важливість психічних (свідомих) процесів. Він вважав, що людські бажання і інтелект грають виняткову роль в перетворенні навколишнього середовища. Продовжуючи ідеї Л. Уорда, Ф. Гіддінгс відзначав, що “функція суспільства полягає в розвитку свідомого життя і в створенні людської особистості: для цієї мети вона насправді і існує”. Ф. Гіддінгс вважав, що соціалізація як процес “розвитку соціальної природи чи характеру” людини відбувається як у результаті стихійного впливу оточення, так і завдяки впливам суспільства згідно із “свідомим планом”. Французький соціолог Г. Тард розглядав суспільство як продукт взаємодії індивідів. Він першим спробував описати процес інтерналізації норм через соціальну взаємодію [4; 6; 8; 12; 13].
   В наступних соціологічних дослідженнях проблеми соціалізації найбільш поширеними стали адаптивна і рольова концепції соціалізації.
   Так, з найбільшою повнотою адаптивна концепція соціалізації знайшла своє вираження в теоретичній системі Дж. Дьюі, В. Кукартца [4]. Він вважав, що закладені у людини від природи унікальні здібності можуть проявитися лише в процесі соціалізації. Соціалізацію він розуміє як пристосування до суспільного середовища і підкреслює, що необхідно в цьому процесі “викристилізувати” індивідуальність кожної людини.
   За дослідженнями американського соціолога Т. Парсонса соціалізація є динамічним процесом, пов'язаним із структурною організацією суспільства. Головний її механізм - пристосування -покликаний згладити, сублімувати конфлікти особистості й суспільства, тобто не допустити відхилень у поведінці. Т.Шибутані розглядає соціалізацію як безперервну адаптацію живого організму до цього оточення, як формування здатності передбачити реакції інших людей і пристосовуватися до них. Д. Креч, Д. Крагфілд, Е.Балачей зазначають, що соціалізація є прийняттям особистістю переконань, цінностей і норм вищого чи нижчого статусу, характерних для групи членства, де особистість перебуває [6-8; 12].
   Однією з ведучих ідей рольової концепції соціалізації стало положення відомого французького соціолога Е. Дюркгейма [4; 12], який розглядав суспільство як незалежну від індивідів, поза - і надіндивідуальну реальність. Суспільство домінує над індивідом і створює його. Бачення світу індивідом визначається “колективними уявленнями”, які виробляються суспільством. За Е. Дюркгеймом, соціалізована особистість - це особистість, що уміє пригнічувати індивідуальні інтереси в ім'я суспільних.
   На позиціях рольової концепції соціалізації також стоїть відомий американський соціолог і психолог Дж. Мід, який розглядає індивіда як продукт соціального розвитку. Аналіз соціалізації тут здійснюється в термінах міжособистісних відносин. Сама соціалізація розглядається як процес комунікативних взаємодій, в ході яких індивід бере на себе ролі інших, формуючи своє “Я”. Дослідження Дж. Міда разом з Ч. Кулі в наукових джерелах ще мають назву модель соціалізації “міжособистісного спілкування” або “Я - теорія” чи ще теорія “дзеркального Я”. Роль, ролеве научіння, за Дж. Мідом, мають значення основного механізму соціалізації. З ролями пов'язані основні соціокультурні цінності і символи. Рольове тренування дозволяє засвоїти закріплений в ролі соціальний досвід, без якого неможливе формування самосвідомості [2; 4; 6-8; 10-13].
   Таким чином, в руслі позитивістської соціології - суспільству відводилася провідна роль, і пізнання йшло від соціуму до індивіда. В кінці XIX - початку XX століття формується новий напрям соціології -розуміюча соціологія, шлях пізнання в якій, навпаки, йде від індивіда до соціуму, підкреслює Ю. Кобазєва [4].
   Основоположник розуміючої соціології німецький учений М. Вебер [6-8; 10], пояснюючи поведінку людини, коли суб'єктивно осмислені дії індивіда співвідносяться з поведінкою інших людей, вводить поняття “суспільно орієнтованих дій”. Ці дії припускають суб'єктивну мотивацію індивіда або групи і осмислену орієнтованість на інших (на очікування).
   Підкреслюючи індивідуальність людини, німецький соціолог Г. Зіммель [4; 6-8; 10; 12] відзначає, що, вступаючи у певні відносини, індивід знаходить деякі характерні для нього якості, які є для нього суттєвими (кожна людина являє собою індивідуума з характерними властивостями, які не можна зустріти удруге в тому ж поєднанні).
   Сучасні дослідження західної соціології ґрунтуються на розумінні соціалізації як частини процесу становлення особистості, в ході якої формуються самі загальні, поширені, стійкі риси особистості, що виявляються в соціально-організованій діяльності, яка регулюється рольовою структурою суспільства [3; 5; 10].
   Наукові дослідження Т. Парсонса разом з психологами Дж. Морено і І. Лінтона також можна віднести і до рольової концепції соціалізації або до моделі соціалізації “рольового тренінгу”. Вони розглядають особистість як функцію, але вже в тих соціальних ролях, сукупність яких індивід виконує в суспільстві. Включаючись у процесі соціалізації в ті чи інші соціальні групи, індивід засвоює очікування рольової поведінки, вивчає способи їх виконання і тим самим стає особистістю [6; 7; 10].
   Отже, соціологічний підхід до проблеми соціалізації ставить вагомий акцент саме на ролі суспільства в розвитку особистості, її свідомості і самосвідомості. Для того, щоб вижити, індивіду необхідно пристосуватись до соціального середовища (Дж. Дьюі, В. Кукарц), включитись в ті чи інші соціальні групи, засвоїти відповідні ролі і закріпити їх в соціальному досвіді без чого неможливе формування самосвідомої особистості (Е. Дюркгейм, Ч. Кулі, Дж. Мід, Т. Парсонс).
   Звернення до трактування поняття “соціалізація” у вітчизняних і зарубіжних соціологічних словниках дає змогу зафіксувати основні положення соціологічної науки до проблеми соціалізації, а саме: соціалізація - це процес засвоєння, дотримання і відповідності індивіда зразкам поведінки, психологічним механізмам, соціальним нормам і цінностям, необхідних для успішного його функціонування в даному суспільстві; це процес становлення особистості і істотний елемент соціальної взаємодії [3; 5; 10].
   Підхід до проблеми соціалізації в психології починає підійматися в 10-х роках нашого століття. З погляду психології, “соціалізація - це процес і результат засвоєння і активного відтворювання індивідом соціального досвіду, здійснюваний в спілкуванні і діяльності”. [1; 2; 4; 6-12; 14].
   Поняття соціалізації було введено в соціальну психологію в 40 -50 pp. в роботах А. Бандури, Дж. Кольмана і інших [4; 11]. В різних наукових школах поняття соціалізації отримало різну інтерпретацію.
   Найпоширенішим довгий час була психоаналітична концепція розуміння соціалізації, так звана модель соціалізації “особистісного контролю” [11]. Основи психоаналітичного напряму були закладені австрійським психіатром і психологом 3. Фрейдом [2; 4; 6; 7; 11]. Він вважав, що люди народжуються із прагненнями, які потенційно асоціальні. За 3. Фрейдом, соціалізація тут зводиться до придбання контролю над імпульсами з метою адаптації до навколишнього, переважно ворожого середовища. З іншої сторони А. Адлер [11] вважав, що рушійною силою психічного розвитку є відчуття спільності з іншими людьми, а не природжені потяги (3. Фрейд), не природжені архетипи (К. Юнг). Говорячи про формування соціального стилю життя людини, він підкреслював важливість збереження і розвитку індивідуальності [4; 10; 11].
   Проблеми відносин людини з соціумом і їх вплив на розвиток особистості займали дослідження і інших психоаналітиків. Так, Е. Еріксон [4; 6-8; 11] багато в чому переглянув позиції 3. Фрейда і прийшов до висновку про значний вплив культури і соціального оточення дитини на її розвиток. Е.Еріксон розуміє соціальне становлення особистості як стадійний процес, тому його модель соціалізаціїотримала назву “еволюційної” моделі [6; 7; 10]. Він виділяв 8 стадій в розвитку ідентичності, які є серією критичних періодів, які повинні бути подоланні протягом життя.
   В контексті так званого “гуманістичного психоаналізу” за Е. Фроммом, зв'язок індивіда і суспільства не є статичним. Суспільство здійснює не тільки функцію придушення, але і функцію творення особистості [2; 4; 11].
   Основи біхевіористичної концепції були закладені американськими психологами Э. Торндайком і Дж. Уотсоном [2; 11]. Предметом вивчення в біхевіоризмі є поведінка. Розглянемо деякі підходи до соціалізації в контексті теорії соціального научіння або так званої моделі соціалізації “соціального научінн” [6; 7; 10]. В цю теорію внесли свій внесок такі вчені як А. Бандура, У. Бронфенбреннер, Д. Доллард, Дж. Міллер, Дж. Роттер, Е. Толмен, Р. Уолтере, К. Халл. В даний час теорія соціального научіння - одна з небагатьох, в рамках якої процес соціалізації вивчається на основі природничо-наукових даних. Увага дослідників в руслі цієї теорії зосереджена на вивченні поведінки особистості під впливом соціального оточення, яке є стимулом. Представники соціально-когнітивного напряму цієї теорії А. Бандура і Дж. Роттер вважають, що поведінка людини регулюється складними взаємодіями між внутрішніми явищами і чинниками оточення [2; 4; 6; 7; 10]. Згідно У.Бронфенбреннеру, в процесі соціалізації особистість відчуває вплив всіх взаємопов'язаних рівнів соціуму і своє власне життєве середовище будує як багаторівневе [4; 13].
   В руслі гештальтпсихології, так званої психодинамічної концепції соціалізації [2; 11; 13], питаннями розвитку особистості займався німецький психолог К. Левін [2; 11]. Механізми соціалізації особистості, на думку К. Левіна, такі, що сила спеціально організованого дорослими “виховного бар'єру” в кожному конкретному випадку залежить від характеру самої дитини, її потреб, цілей, домагань і від того, як ці особистісні сили проектуються в її індивідуальному “життєвому середовищі”. Ідеї К. Левіна отримали свій розвиток в роботах Ф. Хайдера. Він зосередив свої дослідження навколо проблеми сприйняття особистістю соціальної дійсності і, в тому числі, такого важливого соціального об'єкта, як інша людина.
   Гуманістична психологія є одним з провідних напрямів сучасної зарубіжної психології. Цей напрям, що виник в 40-х роках XX століття, називають критичною концепцією соціалізації за Н. Головановою [2]. Дана концепція в якості основної моделі приймає відповідальну людину, яка вільно робить свій вибір серед запропонованих можливостей. Його засновником був американський психолог Г. Олпорт [11]. Одним з центральних положень його теорії було положення про те, що особистість являє собою відкриту і саморозвиваючу систему. Він виходив з того, що людина - перш за все істота соціальна, і тому не може розвиватись, не взаємодіючи з суспільством. Спростовувавши погляд психоаналізу на психічний розвиток як на адаптацію до середовища, А. Маслоу [2; 4; 8; 11] виказував ідею про те, що людина не прагне рівноваги з середовищем, а, навпаки, хоче підірвати цю рівновагу. Мета особистісного розвитку, за А. Маслоу, в прагненні до зростання, до самоактуалізації. Працюючи над рішенням проблеми, як і Г. Олпорт, ідентифікації - відчуження, А. Маслоу прийшов до висновку про те, що ідентифікація повинна здійснюватися в зовнішньому плані, а відчуження - у внутрішньому, тобто людина може активно контактувати з суспільством і в той же час залишатися самою собою.
   Питання цілісності і унікальності особистості також хвилювали і психолога К. Роджерса [11], який вважав, що досвід, придбаний людиною протягом життя (феноменальне поле, за К. Роджерсом), унікальний і індивідуальний. Він стверджував, що все людство володіє природною тенденцією рухатись в напрямку незалежності, соціальної відповідальності, креативності і зрілості. К. Роджерс вважав, що повноцінно функціонуюча людина володіє здібністю до творчості.
   Представники когнітивної концепції соціалізації, або так званої “когнітивної” моделі соціалізації особливо підкреслюють значення когнітивних процесів як головної можливості засвоєння тих чи інших соціальних дій особистості. В своїх дослідженнях ці теоретики виходять із психологічної теорії розвитку Ж. Піаже. [2; 6; 7; 8; 10]. Одним із ведучих представників когнітивної концепції соціалізації є американський психолог Л.Колберг, який розглядав процес соціалізації особистості перш за все як процес розвитку моральної свідомості, засвоєння норм і правил соціального життя. Соціалізованість дитини, на думку Л. Колберга, опирається на її когнітивне дозрівання і рухається від пасивного прийняття вимог дорослих до розуміння соціальних вимог як добровільних погоджень між вільними людьми [2; 6; 7; 13].
   За діяльнісною концепцією соціалізації розвиток особистості відбувається в процесі включення в різноманітні види діяльності. Шляхи вирішення проблеми розвитку особистості, намічені П.Блонським і Л.Виготським, розгорнув і заглибив А.Леонтьєв, який писав, що “у вивченні розвитку психіки дитини слід виходити із розвитку її діяльності, так як вона складається в даних конкретних умовах життя...” [2; 13]. Важливим етапом формування особистості дитини є ігрова діяльність, гра. Гра є соціальною по походженню діяльністю і тому вона соціальна за своїм змістом.
   Суттєвий внесок було зроблено Л. Виготським в контексті діяльнісної концепції соціалізації у теорію стадійності соціалізації. Л. Виготський вводить поняття „соціальна ситуація розвитку" - специфічне для кожного віку відношення між дитиною і соціальним середовищем [2; 8; 13]. Л.Виготський виділяє дві одиниці аналізу соціальної ситуації - діяльність і переживання.
   До діяльнісної концепції соціалізації особистості також можна віднести визначення сучасних російських і українських психологів. Так, на думку М. Корнєва і Л. Коваленко, соціальна діяльність (праця, спілкування, пізнання, гра, навчання) є головним чинником соціалізації [12]; за Р. Макшанцевим в процесі соціалізації люди вчаться жити в суспільстві, ефективно взаємодіяти один з одним, особливо в умовах суспільно значимої спільної діяльності; О. Реан вважає, що процес соціалізації нерозривно пов'язаний зі спілкуванням і спільною діяльністю людей [8; 12].
   Системна концепція соціалізації передбачає одночасне вивчення всіх сторін розвитку дитини, а також допомагає зрозуміти їх взаємозв'язок і взаємозумовленість. Система - це сукупність частин (підсистем) і їх взаємозв'язків, взаємовпливів і взаємодій. Кожен із нас являє собою цілісну систему, яка складається з різноманітних підсистем [12, 13]. До системної концепції соціалізації особистості відноситься регулятивно-детерміністською теорія особистості українського вченого В. Циби. За його дослідженнями соціалізація - це - набуття людиною (тобто формування сфери свідомості в її психічній системі) соціогенних параметрів (соціогенних потреб, соціальних настанов, рис характеру, компетентності й інших) під соціальним впливом для уможливлення її життєдіяльності як особистості в соціальних структурах різних соціальних інституцій [12].
   Згідно інтегральної концепції соціалізації, наша психічна активність має декілька вимірів, розмірностей, аспектів, рівнів, інстанцій і тощо. Ці складові можуть бути рядоположні, створювати ієрархії чи відноситись до якісно різноманітним субстанціям. Узагальнено інтегральність проявляється як мінімум в активності, зв'язності, прагненню до цілісності і абсолюту, синергічності і акмеологічності [13].
   Н. Шевандрін наводить декілька прикладів (Дж. Гілфорд, А. Петровський, Є. Соколов) [13], які ілюструють прояв інтегральної концепції соціалізації в психології. Один з них це позиція до розуміння соціалізації В. Москаленко, яка вважає, що соціалізація - це результат взаємодії численних чинників: 1) розглядання соціалізації як процесу інкультурації, тобто трансляції культурно заданих моделей поведінки, цінностей із покоління в покоління; 2) розглядання соціалізації як інтерналізації, тобто як процесу засвоєння різних модусів соціального досвіду; 3) визначення соціалізації як адаптації. В цьому підході акцентується на результаті соціалізації як досягненні потрібної соціалізованості. Всі ці підходи визначають різні моменти єдиного процесу соціалізації [8; 13].
   На думку Н. Шевандріна, інтегральна концепція соціалізації особистості забезпечує дослідників мітками, матрицями, орієнтирами для феноменологізації і концептуалізації, дослідження і діагностики, обробки і інтерпретації, терапії і корекції, мотивації і управління, навчання і розвитку, конструюванню і творчості в області психології [13].
   Отже, психологічний підхід до проблеми соціалізації особистості розкриває різноманітні концепції трактування даного поняття, які втілюються в цілісності вирішення взаємовідношень індивід -суспільство. Так, психологія ставить акцент на індивіда, який має приборкати свої природні інстинкти; постійно перебувати в процесі соціального навчання через наслідування, систему заохочень і покарань; пізнавати і використовувати вчинки людей встановлюючи рівновагу з соціумом; включатися в різноманітні види діяльності набуваючи соціальний досвід; бути цілісним у відношеннях з оточуючим світом; систематизувати і інтегрувати власну діяльність і спілкування підчас самореалізації і самоствердження в соціумі. Психологічний підхід дозволяє всесторонньо підійти до проблеми індивіда в соціальному середовищі, що розкриває нові можливості наукових досліджень.
   Звернення до трактування поняття “соціалізація” у вітчизняних і зарубіжних психологічних словниках дає змогу зафіксувати основні положення психологічної науки до проблеми соціалізації, а саме: соціалізація - це процес і результат засвоєння і активного відтворення індивідом соціального досвіду, системи соціальних ролей, зв'язків і відношень; процес набуття знань, цінностей, рис характеру, компетентності, спеціальних навичок і соціальної чутливості для кращої адаптації у соціумі [1; 9].
   Аналізуючи зміст основних концепцій і моделей соціалізації особистості в культуроантропології, соціології і психології, слід зазначити, що кожний науковий підхід вносить свій незамінний важливий вклад у розумінні процесу соціалізації. Якщо розглянути концепції в ієрархічному порядку, то всі вони зводяться до останньої інтегральної концепції, яка включає в себе надбання усіх попередніх, інтегруючи їх у відповідну цілісну систему взаємодії індивіда з соціумом. Ця взаємодія враховує гомонізацію, соціальну адаптацію, і н культу рацію, соціальну ідентичність, системність і інтеграцію “успішної” соціалізації особистості.
   З теоретичного аналізу випливає, що навкруги проблеми соціалізації сфокусувалися інтереси багатьох вчених - етнографів, культурологів, соціологів, психологів, педагогів. Дослідження соціалізації, проведені в багатьох областях науки, сприяли більш усесторонньому освітленню даної проблеми. Але, в той же час, вони не привели до створення єдиної чіткої концепції. Критерії соціалізації залишаються дещо розмиті і невизначені.
   Узагальнюючи певні спільні і розбіжні позиції у тлумаченні соціалізації особистості попередніми і сучасними концепціями, спробуємо подати власний підхід у розумінні суті соціалізації як наукової проблеми.
   Отже, соціалізація - це процес набуття, результат засвоєння і активного відтворення індивідом соціального досвіду, знань, цінностей, рис характеру, компетентності, спеціальних навичок, соціальної чутливості, групових норм, системи соціальних ролей, зв'язків і відношень в умовах невизначених соціальних ситуацій, варіативності, багатоманітності принципів організації, видів діяльності; процес систематизації, конструювання, інтегрування індивідом образу світу, частиною якого є уявлення про самого себе як частину цього світу; процес формування соціальності і соціальної лабільності як головного результату соціалізації, в якій здійснюється творчість людини, її самовизначення. Таке тлумачення соціалізації є основою нашого подальшого дослідження соціалізації особистості з різним рівнем розвитку творчого мислення.

ЛІТЕРАТУРА

1. Большой толковый психологический словарь / Ребер Артур (Penguin). Том 2 (П - Я): Пер. с англ. - М.: Вече, ACT, 2000. - 560 с.
2. Голованова Н.Ф. Социализация и воспитание ребенка. - СПб., 2004. - 272 с.
3. Энциклопедический социологический словарь. - М., 1995. - С. 686 - 688.
4. Кобазева Ю.А. Динамика процесса социализации при переходе от младшего к старшему подростковому возрасту: Дис.канд. псих, наук: 19.00.07. - М. - 2000. - 206 с.
5. Краткий словарь по социологии. - М.: Политиздат, 1989. - 479 с.
6. Лавриченко Н.М. Педагогіка соціалізації: Європейські обриси. -К.: ВІРА ІНСАЙТ, 2000. - 543 с.
7. Лукашевич М.П. Соціалізація: виховні механізми і технології: Навч.метод.посіб. - К., 1998. - 112 с
8. Москаленко В.В. Соціальна психологія: Підручник. - Київ: Центр навчальної літератури, 2005. - 624 с
9. Словарь психолога - практика/ Сост. С. Ю. Головин. 2-е изд., перераб. и доп. - М.: Харвест, 2001. - 976 с
10. Соціалізація школярів і соціально-педагогічні технології. - К.: Павел, 2000. - 55 с.
11. Хьелл Л., Зиглер Д. Теории личности (Основные положения, исследования и приминение). - СПб: Питер Ком, 1999. - 608 с.
12. Циба В.Т. Системна соціальна психологія. Навч. посіб. - К.: Центр навчальної літератури, 2006. - 328 с.
13. Шевандрин Н.И. Психодиагностика, коррекция и развитие личности. - М., 1999. - 512 с.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com