www.VuzLib.com

Головна arrow Психологія arrow Саморозвиток як детермінанта особистісного i професійного становлення практикуючих психологів
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Саморозвиток як детермінанта особистісного i професійного становлення практикуючих психологів

Н.В. Пророк

САМОРОЗВИТОК ЯК ДЕТЕРМІНАНТА ОСОБИСТІСНОГО I ПРОФЕСІЙНОГО СТАНОВЛЕННЯ ПРАКТИКУЮЧИХ ПСИХОЛОГІВ

   Розвиток зацікавленості і потреби в самозмінах, самовдосконаленні, саморозвитку - одна з головних цілей сучасної освіти. При розгляді різних аспектів саморозвитку, науковці спираються на певні теоретичні і методологічні положення, які притаманні тим чи іншим школам і науковим напрямкам. Зокрема, в контексті професійного становлення, досліджуються процеси формування компетентності, професіоналізму, зрілості, які описуються поняттями “самоздійснення”, “самоактуалізація”, “самодетермінація”, “самовдосконалення”, “самореалізація”, “самоосвітня діяльність” та ін. [2, 6, 10]. Інтегрувати різні уявлення можна на основі розуміння, зокрема, сутнісних сил особистості і мотиваційної основи феномену, який розглядається. Тому, вивчення психологічних механізмів і умов саморозвитку особистості, як однієї із важливих детермінант особистісного і професійного становлення, стає вкрай актуальним.
   Мета статті - розглянути і узагальнити підходи до проблеми саморозвитку, які можуть бути конструктивними для дослідження процесу професіоналізації практикуючих психологів.
   Зрозуміло, що проблему саморозвитку необхідно розглядати в тісному зв'язку з проблемою розвитку, яка аналізується в рамках різних концепцій.
   Узагальнимо психологічні уявлення про цей процес. “Розвиток -це прогресивне, поступове змінювання матеріальних об'єктів від простого до складного і від нижчого до вищого. Рух - корінева властивість матерії” [24, с 435]. Розвиток особистості залежить від великої кількості чинників, як зовнішніх так і внутрішніх. Процес розвитку особистості (тобто, рух у прогресивному напрямі) більшістю дослідників розглядається як багатомірний, різноспрямований, багатоформний процес, який включає позитивні новоутворення, психологічні втрати і механізми компенсації [2. 23]. Розвитком вважається не будь-яке перетворення чи зміна в особистості, а тільки таке, яке призводить до вдосконалення, гармонізації, ускладнення. Тобто, розвиток особистості - це не тільки певні руйнації, стрибки, а й гармонізація особистості, побудова вищих щаблів на ґрунті нижчих (що дає змогу особистості не втрачати своєї індивідуальності).
   Як відомо, джерелом всіх конкретних видів руху матерії (і, зокрема, розвитку) вважається боротьба внутрішніх протилежностей (протилежних сторін, тенденцій, процесів), які притаманні всім без виключення об'єктам дійсності, а також боротьба зовнішніх протилежностей, взаємодії між самими об'єктами [24]. Отже, рушійними силами розвитку особистості також є протиріччя. При чому, цей розвиток забезпечується вирішенням не тільки соціально обумовлених, але й внутрішніх (особистісних) протиріч. Дослідники цієї проблеми визначають внутрішньо-особистісні протиріччя як розходження, конфлікт тих чи інших тенденцій (оцінок, установок, інтересів, тощо) у самосвідомості особистості, які суб'єктивно переживаються. Ці тенденції взаємодіють і змінюють одна одну у процесі розвитку. Більш того, здійснюючи вплив на розвиток, внутрішнє протиріччя розвивається і само, а одним із етапів цього розвитку є конфлікт, який розглядається як закономірне явище нормально функціонуючої особистості. Основні риси динаміки внутрішнього протиріччя здорової особистості виглядають таким чином [5, 7, 13]: внутрішній конфлікт творчої особистості породжується прагненням до самовдосконалення; здійснюється вибір високого зразка, порівняно з яким наявні досягнення здаються незначними; конфлікт вирішується в діяльності (навчання, самовиховання); конфлікт розвивається на основі сильного Я, яке може ставити собі нові завдання; завершальний етап розвитку внутрішньо-особистісних протиріч - народження нових відносин до світу, нових вимог до себе, до повсякденних дій та звичок. Таким чином, конструктивне вирішення внутрішньо-особистісних протиріч означає новий етап розвитку особистості. Коли переборюється найбільш гострий рівень протиріч - конфлікт, особистість переходить на якісно новий спосіб життєдіяльності: те, що було причиною для хвилювань, стає внутрішнім досвідом, який, в свою чергу, регулює також і розвиток особистості.
   Вважається, що динамічною умовою розвитку є активність особистості - результат загальної психічної енергії. На думку багатьох дослідників, потенціал особистісного розвитку закладено в кожній людині. їй притаманне вроджене прагнення до вдосконалення, до розвитку своїх здібностей [17, 19]. Це прагнення зародились і відшліфовувались в еволюційному процесі постійного пристосування до оточуючого середовища. Іншими словами, головні енергетичні та мотиваційні ресурси, що забезпечують розвиток і особистісне зростання, лежать в найістотнішому прагненні особистості - існувати, бути. Тобто, головною рушійною силою розвитку особистості є вроджене прагнення людини до самоздійснення. Так в базових положеннях теорії К. Роджерса стверджується, що людині притаманне прагнення “розширюватися”, розвиватися, ставати зрілим, прагнення використовувати всі здібності організму в тій мірі, в який вони посилюють організм. На його думку, саме прагнення ставати компетентним і здібним настільки, наскільки це можливо біологічно, -підштовхує людину до дій. Логіка розвитку, як вважає К. Роджерс, така: те, чому дитина (чи доросла людина) навчається, що опановує на одній сходинці онтогенезу, повинно бути переоцінено на наступній [19].
   Особистість розвивається впродовж всього життя і прагне реалізувати свій потенціал, максимально гармонізуючи внутрішній світ [1,2, 12]. Особистість у розвитку- це, перш за все, поступово глибша індивідуалізація, дедалі виразніша своєрідність і все більша відособленість від зовнішніх впливів [22]. В цьому процесі людина пристосовується до життя, як ми вже казали, через свій внутрішній світ, використовуючи свій досвід для створення себе, визначення себе.
   Саме досвід, на думку К. Роджерса, допомагає особистості будувати певні системи координат, в яких можливо створювати і змінювати свої уявлення про себе і про світ. “Поле досвіду” є унікальним для кожного і воно містить все, що вже усвідомлено (події, впливи, відчуття та ін.) чи потенційно доступне усвідомленню.
   Деякі дослідники вважають, що розвиток особистості пов'язаний з відносинами людини з іншими [15. 25]. На їх думку, саме зміна відношень особистості до найбільш значущих сторін соціальної дійсності: до суспільства, до значущих інших, до самого себе, до норм і традицій - і призводить до змін в самій особистості. В цьому контексті дуже слушною є думка С.Д. Максименка про те, що розвиток особистості супроводжується переходом до особистісно-смислового типу взаємовідносин з оточуючими в контексті соціально-історичного образу життя [15]. А К. Хорні [25] виділяє три головні стратегії чи особистісні орієнтації по відношенню до інших людей, які формуються під впливом суспільства: 1. рух до людей (всі люди з такою орієнтацією підпорядковані бажанням заслужити любов людей); 2. рух проти людей (система цінностей побудована на філософії “джунглів” - постійною боротьбою за виживання); 3. рух від людей (домінує потреба в незалежності і недоторканості, яка втім не дозволяє їм боротися). Ці життєві стратегії тим чи іншим чином впливають на якісь змін, які відбуваються в особистості в процесі її життєдіяльності.
   Підводячи підсумок багаторічним дослідженням, Л.І. Анциферова [2] стверджує, що в психології ще не аналізувалася структура загальної здібності особистості до розвитку, але роботи, які є, дають можливість виділити хоча б три частні здібності, які входять в загальну здібність до розвитку. Перша - здібність утримати, зберегти весь позитивний зміст своєї історії, акумулювати результати розвитку. Друга - здібність актуалізувати потенційний зміст своєї свідомості, включити її в актуальні зв'язки, мати сенситивність до результатів минулої діяльності, які виникли не довільно, випадково, стихійно. Третя - здібність створювати щось нове і в світі і в собі, розширюючи при цьому сферу потенційного. На наш погляд, вище сказане відноситься саме до саморозвитку. Тобто, безперечно, що справжній розвиток особистості неможливий без саморозвитку.
   В сучасній психології затвердився погляд на людину як на відкриту систему, яка має внутрішній зміст та обмінюється інформацією і енергією з оточуючим середовищем [6, 20]. Відкритість є основою існування людини. А всякій відкритій системі, яка самоорганізується, властиво саморух, саморозвиток. Тому, динаміка розвитку людини цілком логічно розглядається як процес набуття нею якісно нових властивостей: зростання самосвідомості, розвиток різноманітних форм і сфер активності, свідомої діяльності по оволодінню соціальними і індивідуальними компетенціями, прагненням і спробами реалізувати свій потенціал. Тобто, саморозвиток є складовою загального процесу розвитку особистості.
   Як психологічний принцип, саморозвиток інтегрує систему фундаментальних принципів розвитку особистості, які сформульовані в культурно-історичній теорії походження і формування психіки і свідомості Л.С. Виготського, психологічній теорії особистості і діяльності А.Н. Леонтьева і С.Л. Рубінштейна, теорії розвитку особистості дитини Л.І. Божовіч, В.В. Давидова, Д.Б. Єльконіна ї, генетичної психології С.Д. Максименка. Нажаль, науковий розгляд названої проблеми стикається з серйозними методологічними труднощами. Головні із них: 1) об'єктивна складність процесу розвитку; 2) при розгляді різних аспектів саморозвитку і близьких до нього понять, автори спираються на певні теоретичні і методологічні положення, які притаманні тим чи іншим школам і науковим напрямкам. Зокрема, за цих обставин спостерігається певна понятійна неузгодженість. Немає загально прийнятого понятійного апарату і психологічні категорії, з однієї сторони, обростають часто протирічивими уявленнями, а з іншого - багато авторів оперують різними близькими поняттями, змісти яких пересікаються. Це стосується і набору понять, які описують процеси розвитку і, зокрема, саморозвитку особистості: самовдосконалення, самодетермінація, самоактуалізація, самореалізація, самотворення, саморух, самоздійснення, становлення, особистіснє зростання і ін.. Інтегрувати різні уявлення, на наш погляд, можна на основі розуміння сутнісних сил особистості і мотиваційної основи феномену, який розглядається. Зауважимо, що детальна диференціація всіх цих понять не входить в завдання цієї роботи. Але всі вони, так чи інакше, описують різні аспекти процесу формування компетентності, професіоналізму, зрілості.
   Отже, що таке “саморозвиток”? На думку різних вчених це: форма розвитку (1); суттєва, визначальна функція особистості [15]; процес вироблення певних якостей і навичок [11, 23]; складова процесу розвитку особистості [2, 21]. Як одна із форм розвитку (поряд з такими як визрівання і формування), саморозвиток виникає на основі попереднього розвитку, змінюючи формування. Джерелом саморозвитку є внутрішня активність. Уточнюючи її, деякі автори [3, 8] наголошують на самодетермінації, яка є свідченням переваги в процесі саморозвитку внутрішньої детермінації над зовнішньою). Як важливу функцію особистості, саморозвиток, саморух може забезпечити тільки цілісна особистість (С.Д. Максименко). Найпоширенішим є підхід до розгляду саморозвитку як до процесу. Наприклад, вважається [11], що в цьому процесі людина, відповідно до поставленої життєвої мети, свідомо виробляє у себе не тільки певні якості, навички, вміння, але й формує свою особистість (також відповідно до певної мети). Тобто, саморозвиток ототожнюється з особистісним розвитком суб'єкту, який створює себе.
   Серед джерел саморозвитку і його механізмів виділяють такі взаємопов'язані між собою основи: нужду як енергетично-інформаційну сутнісну якість (С.Д. Максименко); притаманні людині природжені прагнення до самовдосконалення, до розвитку своїх здібностей, які зародилися й “відшліфовувалися” в еволюційному процесі постійного пристосування до навколишнього (А. Адлер, К. Роджерс, А. Маслоу та ін.); потреби в досягненнях; внутрішні протиріччя (зокрема, протиріччя між Я-реальним і Я-ідеальним; протиріччя між здібностями, можливостями індивіда і вимогами середовища; протиріччя між “можу” і “хочу” тощо); самооціночні механізми (незадоволеність собою внаслідок усвідомлення своїх недоліків, рефлексивне переосмислення і перетворення свого досвіду); власні зусилля особистості та ін.. Серед різних уявлень про послідовність, форми і механізми розгортання процесу саморозвитку в контексті нашої проблеми цікаві наступні моделі цього процесу:
   - становлення саморозвитку відбувається через самооцінку і рефлексію, через формування потребу самовихованні, програмування саморозвитку, самокорекцію, самовплив, самоконтроль;
   - саморозвиток відбувається через процеси самопізнання, самоспонукання, програмування (особистісного і професійного зростання), самореалізації, які змінюють один одного;
   - процес саморозвитку здійснюється через такі найзагальніші механізми: а) самопізнання (самовідчуття, самосприймання, самоусвідомлення, самоспоглядання, само діагностику, самоаналіз та ін.) і самотворення (самоформування, аутотренінгу, самокорекції, самовдосконалення); б) самоприйняття і самопрогнозування;
   - саморозвиток має форми: самоствердження, самовдосконалення, актуалізацію;
   Узагальнюючи, опишемо суттєві характеристики саморозвитку, які розкривають психологічний зміст цього поняття:
   - Саморозвиток - це одна із форм розвитку, суб'єктом якого є сама особистість.
   - Саморозвиток розгортається впродовж всього свідомого життя індивіда. Але не завжди людина стає суб'єктом саморозвитку, тобто ініціює цей процес.
   - Саморозвиток, особистісне зростання - це активний процес, в якому людина бере на себе відповідальність за своє життя.
   - Саморозвиток особистості (на відміну від процесів розвитку) є більш цілеспрямований, керований і усвідомлюваний процес. Тобто, зміни особистості відбуваються відповідно поставленої (усвідомленої) цілі, завдяки власнім вольовим зусиллям. Завдяки цій більшій усвідомленості, вплив різних чинників і зміни, які відбуваються, - можуть в більшій мірі аналізуватися особистістю. Особистість знає, до чого вона рухається, чим керується, чого прагне, чого очікує, що хоче змінити в собі. Процес цілеспрямованого саморозвитку вимагає значних вольових зусиль, систематичної праці, самодисципліни, самоконтролю.
   - Саморозвиток, самовдосконалення як процес - відбуваються в ситуаціях цілеспрямованої поведінки (при включенні особистості в діяльність і установці особистості на реалізацію цілей і задач цієї діяльності), які характерні, перш за все, для професійної діяльності. Саме в цих ситуаціях зароджуються і формуються системні якості суб'єкта труда, які є відображенням особливостей взаємозв'язків особистісних характеристик (внутрішні фактори) і зовнішніх діяльнісних і соціальних факторів, які виступають в ролі вимог до особистості, стимулів розвитку особистості, формування тих її рис і якостей, котрі найбільш адекватні конкретним формам поведінки і діяльності [2, 9,].
   Від розвитку до режиму саморозвитку людина переходить, за даними багатьох досліджень, на підлітковому етапі онтогенезу, коли починає усвідомлено ставити цілі самовдосконалення, самореалізації. В цей час особистість стає суб'єктом власного розвитку, суб'єктом, який вже здатний до планування, проектування свого життєвого шляху, тобто може визначити перспективи того, до чого рухається, що хоче змінювати в собі [2, 11, 16]. Про появу тенденції до саморозвитку можна говорити тоді, коли людина від мрій, фантазування переходить до складання реалістичних життєвих планів і спроб їх реалізації через багатокрокові стратегії і саморегуляцію. Далеко не у всіх цей етап наступає в підлітковому віці. Саме в цих перших спробах досягнення запланованого, відбувається стиковка і узгодження мотиваційної сфери, механізмів когнітивного аналізу і вольових аспектів, необхідних для виконання цих задумів. Успіхи в цих дієвих спробах дозволяють особистості формувати ієрархічну структуру мотивів, набувати нових особистісних смислів, цінностей тощо [17, 2, 10]. В ході такої діяльності відбуваються рефлексивні процеси, які вносять корективи в уявлення суб'єкту про себе. Підкреслимо, що кожний значний акт усвідомлення людиною самої себе в тій чи інший ситуації свого існування може серйозно поміняти її відношення до світу, а отже і її поведінку.
   Необхідно підкреслити, що про феномен саморозвитку, самовдосконалення психологи постійно згадують в контексті самоактуалізації, самореалізації, самодетермінації, самоосвітньої діяльності, самоздійснення та ін. понять, які висвітлюють різні аспекти процесу формування професіоналізму, компетентності, зрілості. Наприклад, ряд вчених розглядають проблему саморозвитку особистості через само-актуалізацію. До речі, саме розробка цього поняття (в тому числі і сучасними дослідниками) як особливого виду діяльності людини, яка спрямована на самовдосконалення, розвиток компетентності, максимально можливе використання свого потенціалу [6, 17, 10], - привернула увагу власне до феномену самовдосконалення, саморозвитку. Тому зупинимось на концепції самоактуалізації більш детально.
   Концепція самоактуалізації була розроблена в рамках гуманістичної психології, яка доповнила уявлення про розвиток особистості. Нагадаємо деякі її положення, які мають відношення до нашої теми: кожна людина має вроджені потреби до розвитку своїх можливостей, потенції до самовдосконалення, здібність до самосвідомості і саморозуміння, має властивості суб'єкта, не є пасивним спостерігачем процесу свого існування, творить свій власний досвід і має право вибору. Практично всі актуальні потреби людини, як вважали представники цього напрямку психології, підпорядковані цій потребі -розвивати всі свої здібності, щоб зберегти і розвивати власну особистість. Як бачимо, ця концепція розвитку людини і суспільства заснована на ідеї максимально можливої опори на саморозвиток і самоорганізацію, і передбачає максимально ефективне використання людиною своїх сил, здібностей, навичок і інших ресурсів (“самості”) в своїй індивідуально неповторній ситуації. “Самість” (чи людський потенціал) потребує “актуалізації” (розкриття, здійснення) шляхом цілеспрямованої свідомої роботи над собою і реалізації життєвого плану і смисложиттєвих установок [6, 17, 19].
   Результатом самоактуалізації є набуття і підвищення компетентності, яка характеризує, перш за все, вміння суб'єкту вирішувати коло завдань, які стоять перед ним в певному професійному виді діяльності. На думку А. Маслоу, тільки 10 % людей здібні досягнути рівня самоактуалізації, тобто розвернути повністю свій життєвий потенціал, стати дійсно зрілою особистістю. Як бачимо, рівень “самоактуалізації” може бути співставлений з вищим рівнем розвитку (зрілості) особистості. Але, як підкреслював А. Маслоу, окремі епізоди самоактуалізації може переживати багато людей. І саме завдяки цим епізодам особистість розкриває свої можливості, стає більш досконалою, більш незалежною від нищих потреб, більш відкритою досвіду, навіть більш гумористичною і спонтанною.
   На думку К. Роджерса, актуалізуюча тенденція є не тільки одним із джерел розвитку особистості, але й характеризує людину як цілісність, а не окремі її сторони [19]. В актуалізуючу тенденцію він включав всю область мотивації, напруження, потреби, редукцію напруження, а також креативність, яка виражається у пошуку тенденції до вдоволення. Ідеальні умови життя людини створюються завдяки повному функціонуванню особистості: особистість вільно виражає свої почуття, здійснює незалежні вчинки, є креативною, тобто реалізує себе.
   Більш філософське тлумачення, яке розширює межі поняття “самоактуалізації” дає А.А. Леонтьев, який вважає, що самоактуалізація і, взагалі, саморозвиток особистості - це прорив окремої людини в майбутнє сукупного людства, а не спроба закритися в самому собі.
   Деякі дослідники відносять поняття “самоактуалізація” до центральних в сучасній психології [17, 10], а саму теорію самоактуалізації розглядають як одну із найбільш вдалих спроб вирішити на сучасному рівні проблему особистості. Так В.І.Слободчиков вважає, що самоактуалізація - це процес становлення людини суб'єктом власної життєдіяльності і потребує засвоєння ним норм і способів людської діяльності, основних смислів і цінностей, які регулюють життя людей в суспільстві. Суть процессу самоактуалізації в освітньому просторі - в передачі, трансляції від вихователів до вихованців способів, методів і шляхів, за допомогою яких людина може стати тим, ким вона може стати [20].
   Дуже цікавою є думка авторів концепції самоактуалізації про те, що вибір в напрямку самоактуалізації (тобто в напрямку роботи над собою) людина повинна здійснювати в кожній ситуації вибору. В іншому випадку, відмова від зусиль по повній реалізації свого потенціалу, відмова від саморозвитку можуть привести людину до психічних розладів [17,19].
   Вивчення проблеми самоактуалізації з акцентом на фактори і умови, які впливають на самоздійснення людини свого творчого потенціалу в процесі професійної діяльності, - здійснюється в акмеології. Піковою точкою в творчому саморозвитку людини, в який найбільш повно проявляється її зрілість як особистості, суб'єкта діяльності і індивідуальності, вважається акме. Під самоактуалізацією в акмеології розуміють процес переходу потенціальних характеристик (людини як спеціаліста) в актуальні як в ході професійної діяльності, так і в період підготовки до неї, в процесі навчання. Що є дуже важливим: акмеологі вважають, що досягнення вершин життя (як в професійній діяльності, так і в розвитку особистості) вимагає від людини засвоєння смислового виміру дійсності, духовності, глибокого розуміння смислу життя. Тобто, акме є окремим аспектом самоактуалізації.
   Таким чином, аналіз психологічної літератури показав, що формування необхідного набору індивідуальних, соціальних і групових компетентностей вважається в наш час центральною проблемою розвитку людини, а тим більше - розвитку професіонала. Це стосується і практикуючих психологів: досягнення позитивного результату (успіхів) в діяльності цих фахівців сьогодні пов'язується з необхідністю підвищення компетентності, з постійним вдосконаленням професійних вмінь, вузькоспеціальних знань, навичок і відповідальності за результати своїх дій.

ЛІТЕРАТУРА

1. Абульханова-Славская К.А. Развитие личности в процессе жизнедеятельности // Психология формирования и развития личности. - М., 1981.
2. Анциферова Л.И. Развитие личности и проблемы геронтопсихологии. - М.: Изд-во “Институт психологии РАН”, издание 2-е, испр. и доп., 2006. - 512 с.
3. Асеев В.Г. Мотивация поведения и формирование личности. -М.: Мысль, 1976. - 158 с.
4. Бодров В.А. Профессиональная зрелость человека (психологические аспекти) // Феномен и категория зрелости в психологии / Отв. ред. А.Л.Журавлев, Е.А.Сергиенко. - М.: Изд-во “Институт психологии РАН”, 2007. - С. 174-197.
5. Братусь СБ. К проблеме развития личности в зрелом возрасте. //Вестник Московского университета Сер. 14. Психология, 1980. №2. - С. 3-13.
6. Вахромов Е.Е. Вершины жизни и пути их достижения : Самоактуализация, акме и жизненный путь человека // Прикладная психология и психоанализ - 2001. - № 4; 2002. - № 1, № 2.
7. Василюк Ф.Е. Структура образа // Вопросы психологии, 1993, № 5. - С. 5-19.
8. Вилюнас В.К. Психологические механизмы мотивации человека - М .: Изд-во МГУ, 1990. - 228 с.
9. Деркач А.А. Акмеологические основы развития профессионала. - М.: Изд-во: Моск. психолого-социального института, 2004. - 752 с.
10. Егорычева И.Д. Самореализация как деятельность // Мир психологии. - 2005. - № 3 (43). - С. 11-32.
11. Климов Е.А. Психология профессионала. М.: Изд-во “Институт практической психологии”, Воронеж: НПО “МОДЭК”, 1996. - 400 с.
12. Леонтьев А.Н. Деятельность. Сознание. Личность. М:Политиздат, 1975.- 304 с.
13. Леонтьев Д.А. Психология смысла: Природа, строение и динамика смысловой реальности. М.: Смысл, 1999, с.487.
14. Леонтьев Д.А. Психология свободы: к постановке проблемы самодетерминации личности // Психологический журнал. 2000. Т.21. № 1. С. 15-25.
15. Максименко С.Д. Генезис существования личности. - К.: Изд-во 000 “КММ”, 2006. - 240 с.
16. Маркова А.К. Психология профессионализма. - М.: Гардарика, 1996. - 308 с.
17. Маслоу А.Т. Дальние пределы человеческой психики. - СПб.: Евразия, 1997. - 430 с.
18. Реан А.А. Акмеология личности // Психологический журнал.-2000- Т. 21. - № 3. - С. 88-95.
19. Роджерс К. Р. Взгляд на психотерапию. Становление человека. - М., 1994. -480 с.
20. Слободчиков В.И. Психология человека. - М.: Школа-пресс, 1995. - С. 340.
21. Татенко В.А. Психология в субъектном измерении. - К., 1996. -404 с.
22. Толочек В.А. Стили профессиональной деятельности: организация компонентов и взаимодействие субъектов// Вестник МГУ. Серия 14. Психология. 1996. №3. - С. 51-60.
23. Фонарев А.Р. Профессиональная деятельность как смысл жизни и акме профессионала// Мир психологии. - 2001. - № 2. - С. 104-109.
24. Философская энциклопедия. - М.: Изд. Советская энциклопедия. 1970.
25. Хорни К. Невроз и развитие личности. - Собр. соч. в 3-х томах. -М.: Смысл, 1997.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com