www.VuzLib.com

Головна arrow Психологія arrow Сутність та роль культурної та етнічної ідентичності в процесі міжкультурної комунікації
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Сутність та роль культурної та етнічної ідентичності в процесі міжкультурної комунікації

Н.М. Міщенюк

СУТНІСТЬ ТА РОЛЬ КУЛЬТУРНОЇ ТА ЕТНІЧНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ В ПРОЦЕСІ МІЖКУЛЬТУРНОЇ КОМУНІКАЦІЇ

   Культура - “цемент суспільних стосунків” не лише тому, що вона передається від однієї людини до іншої в процесі політичної соціалізації і контактів з представниками інших культур, але також і тому, що формує у людей відчуття приналежності до певної спільності, тобто відчуття ідентичності.
   Культурні наслідки контактів, що розширюються між представниками різних країн і культур виражається серед іншого і в поступовому стиранні культурної та національної самобутності. Особливо це очевидно для молодіжної культури, яка носить однакові джинси, слухає одну і ту ж музику, поклоняється одним і тим же “зіркам” спорту, кіно, естради. Проте з боку більш старших поколінь природною реакцією на цей процес стало прагнення зберегти існуючі особливості і відмінності своєї культури, національних традицій. Тому сьогодні в міжнаціональній та міжкультурній комунікації особливу актуальність має проблема ідентичності, а саме приналежності людини до тієї або іншої нації, культури.
   Мета статті полягає в розкритті сутності таких понять як культурна ідентичність, національна ідентичність, етнічна ідентичність; виділити спільне та відмінне в даних поняттях. Проаналізувати роль культурної та етнічної ідентичності в процесі міжкультурної комунікації.
   Датою народження міжкультурної комунікації як академічної дисципліни варто вважати 1954 рік, коли вийшла у світ книга Е. Хола і Д. Трагера “Culture as Communication” (“Культура як комунікація”), у якій автори вперше запропонували для широкого вжитку термін “міжкультурна комунікація”, що відбивала, на їхню думку, особливу галузь людських відносин. Пізніше основні положення та ідеї міжкультурної комунікації були більш докладно розвинуті у відомій роботі Е. Хола “The Silent Language” (“Німа мова”, 1959 p.) де автор показав тісний зв'язок між культурою і комунікацією. Розвиваючи свої ідеї про взаємозв'язок культури і комунікації, Хол прийшов до висновку про необхідність навчання культурі.Термін “міжкультурна комунікація” у вузькому змісті з'явився в літературі в 1970-х роках. У відомій праці Л. Самовара і Р. Портера “Комунікація між культурами” (“Communication between Cultures”), вперше надрукованій в 1972 p., приводиться визначення міжкультурної комунікації. До цього часу сформувався і науковий напрямок, серцевиною якого стало вивчення комунікативних невдач і їхніх наслідків у ситуаціях міжкультурного спілкування.
   Певною мірою міжкультурну комунікацію можна розглядати як взаємовідношення протистоячих ідентичностей, при якому відбувається включення ідентичностей співбесідників один в одного. Взаємодію ідентичностей полегшує узгодження стосунків в комунікації, визначає її вид і механізм.
   Поняття “ідентичність” сьогодні широко використовується в етнології, психології, культурній і соціальній антропології. У найзагальнішому розумінні воно означає усвідомлення людиною своєї приналежності до якої-небудь групи, що дозволяє їй визначити своє місце в соціокультурному просторі і вільно орієнтуватися на навколишньому світі. Необхідність в ідентичності викликана тим, що кожна людина потребує відомої впорядкованості своєї життєдіяльності, яку вона може отримати лише в співтоваристві інших людей. Для цього вона повинна добровільно прийняти пануючі в даному співтоваристві елементи свідомості, смаки, звички, норми, цінності і інші засоби спілкування, прийняті в оточуючих людей. Засвоєння всіх цих проявів соціального життя групи додає до життя людини впорядкований і передбачений характер, а також мимоволі робить її причетною до якоїсь конкретної культури.
   Дослідники розрізняти культурну, національну та етнічну ідентичність. Суть культурної ідентичності полягає в усвідомленому прийнятті людиною відповідних культурних норм і зразків поведінки, ціннісної орієнтації і мови, розумінні свого “я” з позицій тих культурних характеристик, які прийняті в даному суспільстві, в самототожності себе з культурними зразками саме цього суспільства.
   Культурна ідентичність робить визначальний вплив на процес міжкультурної комунікації. Вона передбачає сукупність певних стійких якостей, завдяки яким ті або інші культурні явища або люди викликають у нас відчуття симпатії або антипатії. Залежно від цього ми вибираємо відповідного типу, манеру і форму спілкування з ними.
   Досліджуючи феномен ідентичності у його діалектичному взаємозв'язку з суспільством, П. Бергер та Т. Лукман вважають за доцільне розглядати окремо етнічний і національний її типи. У визначенні критеріїв приналежності до того чи іншого типів ідентичності важливу роль відіграє певна система ідентитетів. Такими ідентитетами є основні, конституїтивні, сутнісні (об'єктивні та суб'єктивні) показники, які дають змогу максимально адекватно віднести певного суб'єкта (індивідуального чи колективного) до конкретної спільноти, в даному випадку етнічної чи національної [1]. Таке розуміння поняття дає змогу розглядати етнічну та національну ідентичності саме як результат процесу ідентифікації (усвідомлення приналежності до певної спільноти). У випадку етнічної ідентичності, як стверджує І.Кресіна, вирішальну роль відіграють “об'єктивні” ідентитети: расові (антропологічний тип), культурні (мова), психологічні (менталітет) та ін. Тому етнічна ідентичність завжди носить об'єктивний характер, тут спрацьовує принцип “батьків не вибирають” або “батьківщину не вибирають”.
   У дослідженнях ідентитетів національного типу ідентичності, на думку Д. Міллера, важливо враховувати наступні особливості. По-перше, це людські переконання: нація існує доти, доки її члени визнають один одного як співвітчизників і прагнуть співіснувати. По-друге, спільне історичне минуле, спільні обов'язки й уявлення про майбутнє. По-третє, спільні дії, тобто дійова ідентичність. По-четверте, постійне проживання в одній країні. По-п'яте, спільні характеристики, які об'єднуються поняттям “національного характеру” і які Д. Міллер називає загальнонародною культурою [1]. Такі особливості є визначальними у формуванні національної свідомості та у процесі ідентифікації певного суб'єкта з національною спільнотою (нацією).
   Зміст етнічної ідентичності складають різного роду етносоціальні уявлення, що розділяються в тій або іншій мірі членами даної етнічної групи. Ці уявлення формуються в процесі внутрішньокультурної соціалізації і у взаємодії з іншими народами. Значна частина цих уявлень є результатом усвідомлення спільної історії, культури, традицій, місця походження і державності. У етносоціальних уявленнях відбиваються думки, переконання, вірування, ідеї, які отримують своє вираження в міфах, легендах, історичних оповіданнях, буденних формах мислення і поведінки. Центральне місце серед етносоціальних уявлень займають образи власної і інших етнічних груп. Сукупність цих знань зв'язує членів даної етнічної групи і служить основою її відмінності від інших етнічних груп.
   Етнічна ідентичність - це не лише прийняття певних групових уявлень, готовність до схожого образу думок і етнічні відчуття, що розділяються. Вона також означає побудову системи стосунків і дій в різних міжетнічних контактах. З її допомогою людина визначає своє місце в поліетнічному суспільстві і засвоює способи поведінки усередині і поза своєю групою.
   Для кожної людини етнічна ідентичність означає усвідомлення нею своєї приналежності до певної етнічної спільності. З її допомогою людина солідаризується з ідеалами і стандартами свого етносу і розділяє інші народи на схожих і несхожих на свій етнос. У результаті виявляється і усвідомлюється унікальність і неповторність свого етносу, його культури. Проте етнічна ідентичність - це не лише усвідомлення своєї тотожності з етнічною спільністю, але і оцінка значущості членства в ній. Крім того, вона дає людині найбільш широкі можливості для самореалізації. Ці можливості спираються на емоційні зв'язки з етнічною спільністю і моральні зобов'язання по відношенню до неї.
   Етнічна ідентичність дуже важлива для міжкультурної комунікації. Загальновідомо, що немає особистості позанаціональної, кожна людина належить до тієї або іншої етнічної групи. Основою соціального положення кожного індивіда є його культурна або етнічна приналежність. Новонароджений не має можливості вибрати собі національність. З появою на світ в певному етнічному середовищі його особистість формується відповідно до установок і традицій його оточення. Не виникає проблеми етнічного самовизначення у людини, якщо її батьки належать до однієї і тієї ж етнічної групи і її життєва дорога проходить в ній. Така людина легко і безболісно ідентифікує себе зі своєю етнічною спільністю, оскільки механізмом формування етнічних установок і стереотипів поведінки тут служить наслідування. В процесі повсякденної життєдіяльності вона засвоює мову, культуру, традиції, соціальні і етнічні норми рідного етнічного оточення, формує необхідні навики комунікації з іншими народами і культурами.
   Важливість і необхідність не лише етнічної, але і національної ідентифікації визначається, принаймні, трьома базовими психологічними потребами особистості.
   1) Потреба в безпеці і захисті.
   2) Потреба приналежності до спільності, до групи; (як показав Е. Фромм, в умовах гострої соціальної кризи, розпаду традиційних спільностей і атомізації соціуму, особа частенько готова проміняти знайдену (або нав'язану) свободу на відчуття (навіть ілюзорне) безпеки і приналежності до групи. По Е. Фромму, саме універсальна потреба в ідентичності стоїть за прагненням людей до отримання соціального статусу і за конформізмом, як одним з чотирьох описаних ним психологічних механізмів “втечі від свободи” [6].
   3) Потреба в самобутності, унікальності свого “Я”, упевненості в собі, незалежності від інших, бо існування людини як особистості означає абсолютну несхожість її на інших. Вказані базові потреби людини вступають в явне протиріччя один з одним, що пояснюється єдністю процесів ідентифікації і індивідуалізації.
   Це протиріччя може бути вирішено в рамках етнічної ідентичності (або вирішено шляхом придушення прагнення людини до реалізації свого “Я”), оскільки етнос за своєю суттю є групова спільність (по Л. Н. Гумільову, природна спільність), в якій індивід не відрізняє себе від групи, усвідомлює себе лише в категоріях групового мислення, тобто не є особистістю. “Для такої свідомості будь-яка інша група являється як “чужа”, ворожа “своїй”. Між “своїм” і “чужим” тут немає жодних опосередкованих ланок, жодних спільних цінностей, які спонукають до взаємної згоди і співпраці. Звідси і протистояння одного етносу іншому, яке вирішується або силоміць, або шляхом духовного “прориву” до надетнічних цінностей (наприклад, релігійних або національних) [1]. Тому звернення влади до актуалізації етнічної ідентичності, домінування її в соціумі означає її архаїзацію, повернення до древніх і більш примітивних формам усвідомлення спільності.
   Проте особистості необхідно задовольнити всі ці потреби і, отже, якось погоджувати їх між собою. Процес узгодження і виражається в тому, що людина, задовольняючи свої потреби в безпеці і приналежності до спільності, усвідомлено ідентифікує себе з національною спільністю і формує відчуття “ми”, а з іншого боку, задовольняючи потребу в самобутності, відокремлює свою спільність від інших, визначає її специфічність і перевагу порівняно з іншими спільностями і формує відчуття “вони”. Таким чином, “сенс співтовариства тримається на індивідуальності кожного його члена, а сенс особистості виникає з сенсу співтовариства...”, при цьому “дійсне співтовариство... - це співтовариство відповідальних особистостей” [1].
   Відзначимо ще раз, що механізми етнічної та національної ідентифікації мають суб'єктивну психологічну природу. Але при цьому етнічність обумовлюється і підтримується чинниками, що існують для кожного окремого індивіда об'єктивно. Це територія, мова, релігія, держава, традиції, упредметнені в матеріальній культурі і базових моделях повсякденної поведінки, естетичні і етичні канони і так далі. Проте в своїй “перетвореній”, суб'єктивній формі вони служать основою для етнічного самовизначення, виконуючи функцію символу-маркера етнічної ідентичності. Територія (“Батьківщина”, “мати-земля”), мова (“рідна мова”), держава (“вітчизна”), житло (“домівка”) - ціла система символів, що дозволяє відокремити свою етнічну та національну спільність “ми” від інших “вони” і, що одночасно дає відчуття приналежності “я” до “своєї” родинної спільності.
   Етнічна ідентифікація розглядається рядом авторів як багаторівневе утворення. “Перший рівень - це класифікація і власне ідентифікація, що є підставою для формування опозиції “ми - вони”. Другий рівень складає “формування образів”, тобто приписування етнічним спільностям певних культурних, статусних і тому подібних характеристик. Третій - рівень етнічної ідеології, під яким розуміється “більш менш зв'язний погляд на минуле, сьогодення і майбутнє своєї власної групи у відношенні до інших етнічних груп” [1].
   Проте характер співвідношення етнічних “ми” і “вони” не залишається незмінним і визначається не лише стійкими етнічними і національними авто- і гетеростереотипами, але і реальними міжнаціональними зв'язками і контактами. Відчуття ідентичності може або зміцнюватися від подібних порівнянь, або піддаватися руйнуванню, якщо якісь характеристики “своїх” перестають відповідати уявленням, що склалися, а їх поведінка вже не відповідає очікуванням, заснованим на минулому досвіді і так далі.
   Звідси, відмічена багатьма дослідниками, виняткова роль комунікації та мови в процесі етнічної ідентифікації, особливо при необхідності “захистити”, відрізнити свій етнос від іншого. Рідну мову людина засвоює як деяку природну даність, без видимих зусиль. Мова ж є сховищем всієї різноманітності накопичених знань, життєвого досвіду, звичаїв етносу, які можна зберегти в часі і передати наступним поколінням. З цього виникає уявлення про природну приналежність носія мови до мовної і національної спільності “ми”.
   При цьому мова як якесь об'єктивне явище (як і традиція) може бути сприйнята лише в порівнянні, лише тоді, коли ми дізнаємося про існування інших - іноземних мов. Звідси, етнічні “вони”- це, перш за все, ті, хто не розуміє нашу мову, або ті, чию мову не розуміємо “ми”. За допомогою мови обкреслюється те коло, кордон якого “націоналізована” людина у жодному не повинна переступати.
   Отже, інтенсивний розвиток міжкультурних контактів робить актуальними проблеми культурної, національної та етнічної ідентичності. Це викликано цілим рядом причин. По-перше, в сучасних умовах, як і раніше, культурні форми життєдіяльності з необхідністю передбачають приналежність людини не лише до якої-небудь соціокультурної групи, але і до етнічної спільності. Серед багаточисельних соціокультурних груп найбільш стабільними є стійкі в часі етноси. Завдяки цьому етнос є для людини найнадійнішою групою, яка може забезпечити йому необхідну безпеку і підтримку в житті.
   По-друге, наслідком бурхливих і різносторонніх культурних контактів стає відчуття нестабільності навколишнього світу. Коли навколишній світ перестає бути зрозумілим, розпочинається пошук того, що допомогло б відновити його цілісність і впорядкованість, захистило б від труднощів. У цих обставинах все більше людей (навіть молодих) починають шукати підтримку в перевірених часом цінностях свого етносу, які в даних обставинах опиняються найнадійнішими і зрозумілішими. Результатом стає посилення відчуття внутрігрупової єдності і солідарності. Через усвідомлення своєї приналежності до етносів люди прагнуть знайти вихід із стану соціальної безпорадності, відчути себе часткою спільності, яка забезпечить їм ціннісну орієнтацію в динамічному світі і захистить від великих знегод.
   По-третє, закономірністю розвитку будь-якої культури завжди була спадкоємність в передачі і збереженні її цінностей, оскільки людству необхідно самовідтворюватися і саморегулюватися. Це у всі часи відбувалося усередині етносів шляхом зв'язку між поколіннями. Якби цього не було, те людство не розвивалося б.
   Розглядаючи комунікативні процеси як динамічне соціокультурне середовище, сприятливе для породження і поширення різного роду зразків поведінки, типів взаємодії, слід пам'ятати, що головними суб'єктами культури є люди, що знаходяться в тих або інших стосунках один з одним. У змісті цих стосунків важливе місце займають уявлення людей про самих себе, і ці уявлення вельми істотно розрізняються від культури до культури. Кожна людина є носієм тієї культури, в якій вона виросла, хоча в повсякденному житті вона цього зазвичай не помічає. Специфічні особливості своєї культури вона сприймає як даність. Проте при зустрічах з представниками інших культур, коли ці особливості стають очевидними, люди починають усвідомлювати, що існують також інші форми переживань, види поведінки, способи мислення, які істотно відрізняються від звичних і відомих. Всілякі враження про світ трансформуються в свідомості людини в ідеї, установки, стереотипи, очікування, які стають для неї регулювальниками поведінки і спілкування. Через зіставлення і протиставлення позицій різних груп і спільностей в процесі взаємодії з ними відбувається становлення особистої ідентичності людини, яка є сукупністю знань і уявлень людини про своє місце і роль як члена соціальної або етнічної групи, про свої здібності і ділові якості.
   Суть особистісної ідентичності розкривається якнайповніше, якщо звернутися до тих спільних меж і характеристик людей, які не залежать від їх культурної або етнічної приналежності. Так, наприклад, ми єдині в ряді психологічних і фізичних характеристик. У всіх нас є серце, легені, мозок і інші органи; ми складаємося з однакових хімічних елементів; наша природа заставляє нас шукати задоволення і уникати болю. Кожна людська істота використовує велику кількість енергії, для того, щоб уникнути фізичного дискомфорту, але якщо ми відчуваємо біль, то всі ми страждаємо однаково. Ми однакові тому, що вирішуємо одні і ті ж проблеми нашого існування.
   Проте не вимагає доказу той факт, що в реальному житті немає двох абсолютно схожих людей. Життєвий досвід кожної людини неповторюваний і унікальний, і, отже, ми по-різному реагуємо на зовнішній світ. Ідентичність людини виникає в результаті її відношення до відповідної соціокультурної групи, членом якої вона є. Але оскільки людина одночасно є учасником різних соціокультурних груп, то вона володіє відразу декількома ідентичностями. У них відбиваються її стать, етнічність, раса, релігійна приналежність, національність і інші сторони її життя. Ці ознаки пов'язують нас з іншими людьми, але в той же час свідомість і унікальний досвід кожної людини ізолюють і розділяють нас один від одного.
   Певною мірою міжкультурну комунікацію можна розглядати як взаємовідношення протистоячих ідентичностей, при якому відбувається включення ідентичностей співбесідників один в одного. Таким чином, невідоме і незнайоме в ідентичності співбесідника стає знайомим і зрозумілим, що дозволяє чекати від нього відповідних типів поведінки і дій. Взаємодію ідентичностей полегшує узгодження стосунків в комунікації, визначає її вид і механізм. Так, впродовж довгого часу “галантність” служила основним типом стосунків між чоловіком і жінкою в культурах багатьох народів Європи. Відповідно до цього типу відбувався розподіл ролей при спілкуванні статей (активність чоловіка, завойовника і спокусника, натрапляла на реакцію протилежної статі у вигляді кокетування), передбачало відповідний сценарій спілкування (інтриги, прийоми, зваблювання і тому подібне) і відповідну риторику спілкування. Такого роду відношення ідентичностей служить фундаментом комунікації і робить вплив на її вміст.
   В цей же час один або інший тип ідентичності може створювати перешкоди для комунікації. Залежно від ідентичності співбесідника стиль його мови, теми спілкування, форми жестикуляції можуть видаватися доречними або неприйнятними. Тим самим ідентичність учасників комунікації визначає сферу і зміст їх спілкування. Так, різноманітність етнічних ідентичностей, що є однією з головних підстав міжкультурної комунікації, є одночасно і перешкодою для неї. Спостереження і експерименти учених-етнологів показують, що під час обідів, прийомів і інших подібних заходів міжособистісні стосунки учасників складаються за етнічною ознакою. Свідомі зусилля по змішенню представників різних етнічних груп не давали жодного ефекту, оскільки через деякий час знову стихійно виникали етнічно однорідні групи спілкування.
   Таким чином, в міжкультурній комунікації культурна ідентичність володіє подвійною функцією. Вона дозволяє комунікантам скласти певне уявлення один про одного, взаємно передбачати поведінку і погляди співбесідників, тобто полегшує комунікацію. Але в той же час швидко виявляється її обмежувальний характер, відповідно до якого в процесі комунікації виникають конфронтації і конфлікти. Обмежувальний характер культурної ідентичності направлений на раціоналізацію комунікації, тобто на обмеження комунікативного процесу рамками можливого взаєморозуміння і виключення з нього тих аспектів комунікації, які можуть привести до конфлікту.

ЛІТЕРАТУРА

1. Ачкасов В.А. Этническая идентичность в ситуациях общественного выбора // Журнал социологии и социальной антропологии. -1999. - Т. 2. - Выпуск 1.
2. Грушевицкая Т.Г., Попков В.Д., Садохин А.П. Основы межкультурной коммуникации:Учебник для вузов. - М., 2002. - 352 с.
3. Гумилев Л.Н. Этносфера: История людей и история природы. -М., 1993.
4. Кресіна І. Українська національна свідомість і сучасні політичні процеси: (Етнополітологічний аналіз): Монографія. - К.: Вища школа, 1998.
5. Стефаненко Т. Г. Этнопсихология. - М.: Институт психологии РАН, “Академический проект”, 1999. - 320 с.
6. Шульга Н.А. Этническая самоидентификация личности. - К., 1996.
7. Фромм Э. Бегство от свободы. - М., 1990.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com