www.VuzLib.com

Головна arrow Психологія arrow Розкриття сутності синдрому «емоційного вигорання», та його взаємозв’язку з професійним стресом медпрацівників
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Розкриття сутності синдрому «емоційного вигорання», та його взаємозв’язку з професійним стресом медпрацівників

О.М. Лось

РОЗКРИТТЯ СУТНОСТІ СИНДРОМУ “ЕМОЦІЙНОГО ВИГОРАННЯ”, ТА ЙОГО ВЗАЄМОЗВ'ЯЗКУ З ПРОФЕСІЙНИМ СТРЕСОМ МЕДПРАЦІВНИКІВ

   Організація праці фахівців різних груп, пов'язаної з інтенсивним і нерідко напруженим міжособовим спілкуванням, стає останніми роками об'єктом усе більш активної уваги психології та медицини. Це повною мірою стосується медичних працівників, педагогів, психологів. Особливе місце в означеному аспекті посідає проблема професійного стресу або синдрому “вигоряння”. Його можна розглядати як багатовимірний феномен, що виражається в психічних і фізіологічних реакціях на широке коло ситуацій у трудовій діяльності людини, при цьому негативні наслідки професійного стресу розглядаються в декількох площинах: вплив на результати праці, психічне й фізичне здоров'я самих медпрацівників. Порівняння особливостей формування і протікання “вигоряння” в трьох різних видах професійної діяльності (коли об'єктом праці є люди, матеріальні об'єкти або інформаційні потоки; комбінація перших двох) показує, що у фахівців, які працюють з людьми, професійний стрес виникає найчастіше. І хоча нині він навіть удостоєний діагностичного статусу в МКБ-10 (Z 73- “Стресу, пов'язаного з труднощами керування своїм життям”), поза сумнівом, що це - нова назва старої проблеми. Уже декілька десятиріч професійний стрес у медичних працівників є об'єктом уваги й активного вивчення не тільки медичних психологів, але й клініцистів різних спеціальностей.
   Мета проаналізувати літературні джерела щодо проблеми вивчення взаємозв'язку “емоційного вигорання” з професійним стресом медпрацівників.
   Щодо аналізу основних підходів до вивчення синдрому “професійного вигоряння” слід зауважити, що цей феномен став предметом спеціального аналізу зовсім недавно.
   Термін “професійне вигоряння” (англ. - “burnout”) введено американським психіатром X. Дж. Фрейденбергером (Freudenberger) у 1974 році. Фрейденбергер ввів це поняття для характеристики психічного стану здорових людей, які інтенсивно спілкуються з клієнтами, з пацієнтами, постійно перебувають в емоційно навантаженій атмосфері при наданні професійної допомоги. Запропонувавши термін “вигоряння” для опису деморалізації, розчарування й крайньої втоми, що спостерігалися у працівників психіатричних установ, Фрейденбергер розробив нову модель для розгляду дистресу й функціональних порушень, пов'язаних з роботою. Виявилось, що вона зручна і підходить для всіх лікарів і багатьох інших фахівців, зайнятих в системі охорони здоров'я. Вона сфокусована на патології професійної діяльності і виявляється засобом руйнування табу, якого лікарі зазвичай дотримувалися, обговорюючи один з одним своє внутрішнє життя, особисту боротьбу і уразливість [1].
   Дослідження синдрому “професійного вигоряння” розпочалося зі співробітників медичних установ та різних громадських організацій. Ф. Сторлі - професор Школи догляду при Університеті штату Невада - проводила дослідження цього феномена на медсестрах, які працюють в кардіології. Вона зробила висновок, що цей синдром є результатом конфронтації з реальністю, коли людський дух виснажується в боротьбі з обставинами, які важко змінити. Як наслідок розвивається професійний аутизм. Необхідна робота виконується, але емоційний внесок, який перетворює завдання на творчу форму, відсутній.
   Професор психології Каліфорнійського університету К. Маслач деталізувала це поняття, окресливши його як синдром фізичного та емоційного виснаження, що складається з розвитку негативної самооцінки, негативного ставлення до роботи та втрати розуміння та співчуття щодо клієнтів. Доктор К. Маслач підкреслює, що “професійне вигоряння” - це не втрата творчого потенціалу, не реакція на нудьгу, а скоріше емоційне виснаження, що виникає на фоні стресу, викликаного міжособистісним спілкуванням У вітчизняній та зарубіжній психології найбільш відомі узагальнення відносно даної проблеми представлені у роботах Г.М. Видай, Т.В. Зайчикової, В.І. Ковальчук, Г.В. Ложкіна, В. В. Бойко, Н. Е. Водопьянової та ін.
   Найбільш популярна модель вигорання розроблена К. Маслач і С. Джексон. Вона включає три групи симптомів (чинників): емоційне виснаження, деперсоналізацію і редукцію персональних досягнень [4].
   Емоційне виснаження розглядається як основна складова “емоційного вигорання” та характеризується заниженням емоційним фоном, байдужістю або емоційним перенасиченням.
   Деперсоналізація проявляється у деформації стосунків з іншими людьми. В одних випадках це може бути зростання залежності від інших людей, в інших - зростання негативізму, цинічності установок і почуттів стоствно реципієнтів: пацієнтів, клієнтів, підлеглих тощо.
   Редукція особистісних досягнень полягає або в тенденції до негативного оцінювання себе, своїх професійних досягнень та успіхів, негативізм щодо службової гідності і можливостей, або у нівелюванні особистої гідності, обмеженні своїх можливостей, обовязків щодо інших.
   Згідно з теорією Д. Спаньол і Р. Кепьюто “професійне вигорання” може розглядатися з погляду наявності трьох рівнів і трьох стадій. У індивідуума, що відчуває на собі дію “професійного вигорання” першого ступеня, проявляються помірні, нетривалі й випадкові ознаки цього процесу. Такі симптоми проявляються в легкій формі і виражені турботою про себе, наприклад, шляхом розслаблення чи організації перерв у роботі [5].
   На другій стадії “професійного вигорання” симптоми проявляються регулярніше, мають більш затяжний характер і важче піддаються корекції. Звичайні способи розслаблення тут неефективні. Працівник може почуватися виснаженим після гарного сну і навіть після вихідних. Щоб потурбуватись про себе йому необхідні додаткові зусилля.
   Ознаки і симптоми третьої стадії “професійного вигорання” є хронічними. Можуть виникати фізичні й психологічні проблеми на кшталт виразки чи депресії. Спроби піклуватися про себе, як правило виявляються не результативними, а професійна допомога може не давати швидкого полегшення. Працівник починає сумніватися у цінності своєї роботи, професії і життя.
   Одним з найбільш системних і комплексних прийомів розгляду аналізу синдрому “емоційного вигорання”є підхід російського вченого В.В. Бойко, який розробив власну класифікацію симптомів, що супроводжують різні компоненти “емоційного винорання” [2].
   Характеристика компонентів за В.В. Бойко:
   1. Перший компонент - “напруження” -характеризується відчуттям емоційної виснаженості, втоми, викликаної власною професійною діяльністю.
   Він знаходить прояв у таких симптомах, як:
   1) переживання психотравмуючих обставин - людина сприймає умови роботи та професійні міжособистісні стосунки, як психотравмуюч і;
   2) незадоволеність собою - незадоволеність власною професійною діяльністю і союою як професіоналом;
   3) “загнаність у кут” - відчуття безвихідної ситуації, бажання змінити роботу чи професійну діяльність взагалі;
   4) тривога й депресія - розвиток тривожності у професійній діяльності, підвищення нервовості, депресивні настрої.
   2. Другий компонент - “резистенція” - характеризується надмірним емоційним виснаженням, що провокує виникнення та розвиток захисних реакцій, які роблять людину емоційно закритою, відстороненою, байдужою. На такому тлі будь-яке емоційне залучення до професійних справ і комунікацій викликає у людини відчуття надмірної перевтоми.
   Це виявляється у таких симптомах, як:
   1) неадекватне вибіркове емоційне реагування - неконтрольований вплив настрою на професійні стосунки;
   2) емоційно-моральна дезорієнтація - розвиток байдужості у професійних стосунках;
   3) розширення сфери економії емоцій - емоційна замкненість, відчуження, бажання припинити будь-які комунікації;
   4) редукція професійних обов'язків - згортання професіної діяльності, прагнення якомога менше часу витрачати на виконання професіних обов'язків.
   3. Третій компонент - “виснаження” - характеризується психофізичною перевтомою людини, спустошеністю, нівелюванням власних професійниз досягнень, порушенням професійних комунікацій, розвитком цинічного ставлення до тих, з ким доводиться спілкуватися з робочих питань, розвитком психосоматичних порушень.
   Тут виявляються такі симптоми, як:
   1) емоційний дефіцит - розвиток емоційної нечуттєвості на тлі перевиснаження, мінімізація емоційного внеску у роботу, автоматизм та спустошення людини при виконанні професійних обов'язків;
   2) емоційне відчуження - створення захисного бар'єту у професійних комунікаціях;
   3) особистісне відчуження (деперсоналізація) - порушення професійних стосунків, розвиток цинічного ставлення до тих, з ким доводиться спілкуватися при виконанні професійних обов'язків та до професійної діяльності взагалі;
   4) психосоматичні та психовегетативні порушення - погіршення фізичного самопочуття, розвиток таких психосоматичних та прсиховегетативних порушень, як розлади сну, головний біль, проблеми з артеріальним тиском, шлунков розлади, загострення хронічних хвороб тощо [2].
   Аналіз змісту й окремих проявів синдрому показує, що “професійне вигоряння” має досить складну структуру, тобто багато симптомів, які у кожного працівника організації можуть проявлятися по різному, з урахуванням конкретних обставин його професійної та особистісної життєдіяльності. Самі симптоми не відрізняються строгою специфічністю і можуть варіювати у широкому діапазоні - від легких реакцій типу дратівливості, підвищеної стомлюваності і так далі до невротичних і навіть психосоматичних розладів у самих працівників. Дуже важлива й вихідна особистісна структура: наприклад, у людини з психастенічними рисами значно більше шансів упадати в смуток і неспокій з приводу роботи, а в людини з ригідною особистісною структурою та ще з гіпертимними рисами більше вірогідності стати агресивнішою в спілкуванні з пацієнтами.
   Нині ведеться широка полеміка з питання співвідношення таких понять як стрес і вигорання [3, 4, 6]. Не дивлячись на зростаючий консенсус щодо концепції останнього, у літературі, на жаль, до цих пір відсутнє чітке розмежування між двома цими поняттями. Хоча більшість дослідників визначають стрес як невідповідність в системі “особистість - середовище” або як результат дисфункціональньїх ролевих взаємодій, традиційно не спостерігається повної дифініціальної операціональної згоди щодо концептуалізації професійного стресу [8].
   Серед характеристик комунікативних професій, що істотно впливають на розвиток стресу, відзначають: обмеження можливості використання наявного особистісного потенціалу; монотонність роботи; високий ступінь невизначеності в оцінці виконуваної роботи; незадоволеність соціальним статусом. І лише після цього у якості стресогенних чинників розглядають низький рівень оплати і незадовільні умови праці, вважаючи їх важливими, але не головними, як це часто здається, джерелами професійного стресу у медичних працівників [5].
   Вважається, що вигорання виступає окремим аспектом стресу, тому воно визначається і досліджується в основному як модель у відповідь реакцій на хронічні робочі стресори. Реакція вигорання починається більшою мірою як результат (наслідок) вимог, які включають стресори міжособистісного характеру. Таким чином, воно є наслідком професійного стресу, у якому модель емоційного виснаження, деперсоналізації і зредукованих персональних досягнень є результатом дії різноманітних робочих вимог (стресів), особливо міжособистісного походження [9].
   Вигорання як наслідок професійних стресів виникає в тих випадках, коли адаптаційні можливості (ресурси) людини з подолання стресової ситуації перевищені, тобто синдром “професійного вигорання” - це відповідна реакція на тривалі робочі стреси міжособистісного спілкування.
   За видом своєї діяльності медичні працівники піддаються дії різних несприятливих чинників робочого середовища і самого трудового процесу, до яких відносяться: шкідливі хімічні речовини і біологічні агенти, іонізуючі випромінювання, шуми, вібрація, канцерогени, висока нервово-психічна напруга, вимушене положення тіла під час роботи, перенапруження систем аналізаторів і ін. Забруднення повітря робочих приміщень медичних установ лікарськими речовинами може бути причиною розвитку в медичного персоналу алергічних захворювань, токсичних ушкоджень різних органів, дисбактеріозів. Багато лікарських препаратів - це промислові отрути (наприклад, бром, йод, миш'як, камфора), і за певних умов вони здатні викликати гострі і хронічні інтоксикації [5]. Також існує загроза зараження медпрацівників інфекційними захворюваннями.
   Серед фізичних чинників, що шкодять здоров“ю медичних працівників, слід назвати різні види іонізуючого і неіонізуючого випромінювання. Наприклад, СВ., яке широко застосовується в медичній практиці, несприятливим чином впливають на кров, серцево-судинну систему, на центральну й периферичну нервову системи.
   Праця більшості медичних працівників здійснюється в таких умовах, що на них впливає комплекс несприятливих виробничих чинників різної природи, нервово-емоційного перенапруження, високої відповідальності. До психологічних стрес-факторів, ефект яких позначається на медичному персоналі, відносяться:
   - велика кількість контактів з хворими людьми і їх родичами, постійне зіткнення із чужими проблемами і чужим болем, з негативними емоціями, які несуть негативну енергію;
   - підвищені вимоги до професійної компетентності лікаря і до служіння іншим, самовіддачі;
   - відповідальність за життя і здоров'я інших людей;
   - виробниче середовище з новими чинниками соціального ризику, такими як злочинність, наркоманія, бездомність і ін.
   Існує загальна стурбованість щодо того, що сама по собі спеціальність лікаря сприяє розвитку хворобливих станів. Це виявляється у розчаруванні в професії і деморалізації, наростаючий схильності до роздуму про те, щоб залишити цю професію, а також у погіршенні стану психічного здоров'я практикуючих лікарів, зниженні стійкості браків серед медиків, розвитку схильності до вживання психоактивних речовин і алкоголю. Такі тенденції приписувалися, принаймні частково, пролонгованому робочому стресу і незадоволеності роботою, які, у свою чергу, можуть бути головною детермінантою якості медичної допомоги. Протягом певного часу дані проблеми замовчувалися, і лише поняття вигорання відкрило простір для їх виявлення і творчого обговорення.
   На жаль, достовірної статистики професійної захворюваності медичних працівників в Україні не існує, що пов'язане з рядом причин:
   1. більшість лікарів займаються самолікуванням або лікуються у колег, не потрапляючи до статистичного обліку;
   2. існує великий відсоток видачі листків тимчасової непрацездатності серед медпрацівників;
   3. більшість лікарів бояться втратити роботу, тому прагнуть всіляко приховати наявність у себе патології, несумісної з їх лікарською діяльністю;
   4. профілактичні і періодичні медичні огляди серед медиків проводяться формально або не проводяться зовсім;
   5. недостатнім залишається рівень соціального і матеріального забезпечення професійної непрацездатності медиків в наший країні;
   6. система виплат компенсацій за професійною непрацездатністю з боку фондів соціального захисту і страхування далека від досконалості;
   7. підтвердити професійну етіологію захворювання у медиків в реальній практиці буває достатньо складно, особливо у випадках, коли причиною захворювання стають психоемоційна напруга і стрес на робочому місці [6].
   Створені спеціальні моделі для пояснення низької самооцінки, стресу, тривоги і депресії у хворих, але лікарі неохоче застосовують їх до себе. Накопичення спостережень і ідей про стан вигорання дозволило представникам професій, що передбачають надання медичної допомоги, розглянути приховані механізми власної лікувальної роботи, здатні привести до того, що на пізнішій стадії медики не справляються з професійними відносинами, ролями і стресами.
   Ключовим моментом для формування професійного стресу у медпрацівника можуть стати психологічні проблеми, які виникають, якщо ним намагаються маніпулювати пацієнти. Характер подібних маніпуляцій різноманітний: від частих дзвінків лікареві в будь-який час доби з будь-якого приводу, часто неіснуючого, до спроб залучення терапевта у вирішення своїх сімейних, сексуальних, юридичних і інших проблем. Існують випадки шантажу пацієнтом лікаря з погрозами здійснення суїциду. Психотравмуючу ситуацію нерідко створює конфлікт власної гуманності лікаря, що супроводжується одвічним питанням: чи можна дозволити пацієнтові сприймати себе як друга? У гуманізмі професії лікаря вже закладені витоки такого різновиду соціального страху, як відмовити в проханні, сказати “ні”. Особливо велика вірогідність розвитку тривожно-депресивних реакцій у лікаря при спробах пацієнтів використовувати цей чинник у своїх маніпуляціях.
   Проблема пацієнта переходить в проблему лікаря тоді, коли лікар втрачає віру в ефективність своєї роботи. Лікар знаходиться в парадигмозному вакуумі і як член суспільства проявляє елементи нігілізму. Часто в нього не вистачає терпіння до тривалих зустрічей з пацієнтом без досягнення швидкого і стабільного ефекту або лікування, а також часу і знань для того, щоб проводити психотерапевтичну роботу з кожним хворим. У результаті він працює лише на біологічному рівні патології й постійно не задоволений результатом своєї діяльності [7].
   Причини вигорання медиків також криються в соціальній сфері і кльтурі. Фрагментарність і розшарування суспільства, зниження доступу до суспільних і сімейних ресурсів пред'являє все більш високі вимоги до роботи фахівців, диктуючи разом з тим необхідність допомоги і змін. У той же час фахівці охорони здоров'я знаходяться під невсипущою суспільною увагою. Вони перебувають у скрутному становищі, володіючи все меншою владою, стаючи одночасно все більш підзвітними.
   Одним з висновків, які зробив Кінг (King, 1992) під час вивчення емоційного дистресу в лікарів: “Лікарі, що працюють в медичній установі, схильні до значного особистісного дистресу. їм важко розкритися перед ким-небудь за межами своєї безпосередньої сім'ї і кола друзів. Переважаюча особливість лікарської професії -заперечувати проблеми, пов'язані з особистим здоров'ям” [6].
   Існує явна стурбованість, викликана патогенністю медичної роботи, для практикуючих лікарів, і, оскільки їх здоров'я життєво важливе для безпеки і якості допомоги, що надається ними, необхідно проявити серйозну заклопотаність психічним і фізичним благополуччям медиків. Особливо це стосується психіатрів, психотерапевтів, невропатологів, до яких часто звертаються за допомогою, коли лікують інших лікарів або намагаються знайти відповіді на питання про професійний стрес у колег. Тому особливо важливо для медичних працівників спочатку потурбуватися про себе. Парадокс полягає в тому, що здатність медичних працівників пригнічувати свої негативні емоції, пов'язані зі складною комунікацією з пацієнтами, іноді може бути їх сильною рисою, але нерідко це стає й слабкістю. У зв'язку із цим доводиться активно переконувати лікарів, що звертатися до “людини в самому собі” просто необхідно. Корисно пам'ятати про те, що в ситуації будь-якого стресу ми самі є одночасно й частиною наших проблем, і частиною їх рішень.
   Висновки: таким чином, можна сказати, що емоційне вигоряння являє собою набутий стереотип емоційної, частіше всього професійної поведінки. Синдром “Емоційного вигорання”є результатом конфронтації з реальністю, коли людський дух виснажується в боротьбі з обставинами, які важко змінити. Як наслідок розвивається професійний аутизм, або професійний стрес. Необхідна робота виконується, але емоційний внесок, який перетворює завдання на творчу форму, відсутній. Також можна стверджувати, що професійний стрес - це перш за все наслідок зниження професійної мотивації і що “вигорання” і збереження захопленості роботою - це два полюси взаємин людини і професії. Професійна деформація, що поступово розвивається у медичних працівників достатньо часто приводить до того, що при високому ступені “вигорання” наростає тенденція до негативного, нерідко навіть приховано-агресивного ставлення до пацієнтів, спілкування з ними в односторонньому напрямі шляхом критики, оцінок, тиску, від чого, природно, страждають обидві сторони. Але питання про те, що тут первинне, а що є слідством, поки відкрите.
   Оскільки соціальна й економічна “вартість” синдрому “вигорання” у медичних працівників дуже висока, саме тому дуже важливо виявити рівень його сформованості, та проведення корекційно-розвиваючої роботи, що спрямована на подолання та профілактику синдрому.

ЛІТЕРАТУРА

1. Бойко В.В. Энергия эмоций в общении: вигляд на себя и других. -М., 1996. - С. 210.
2. Бойко В. В. Синдром “эмоционального выгорания” в профессиональном общении. - СПб., 1999. - С. 32.
3. Вилюнас В.К. Психология эмоциональных явлений. - М., 1976. -375 с.
4. Водопьянова Н. Е. Синдром “психического выгорания” в коммуникативных профессиях// Психология здоровья. - СПб., 2000. -С.16-85.
5. Водопьянова Н. Е., Старченкова Е. С. Синдром выгорания: диагностика и профилактика. - СПб.; Питер, 2008.
6. Гришина Н. В. Помогающие отношения: профессиональные и экзистенциальные проблемы //Психологические проблемы самореализации личности. - СПб., 1997. - 235 с.
7. Косарева В. В. Профессиональные заболевания медицинских работников. - Самара, 1998. - 180 с.
8. Орел В. Е.Феномен “выгорания” в зарубежной психологии: эмпирические исследования и перспективы//Психологический журнал. 2001. - Т.22. - № 1. - С. 27-28.
9. Чабан О. С. Здоровье врача-невролога, психиатра. Кто о нем позаботится? //Здоровье. - 2007. - № 15-16. - С. 46.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com