www.VuzLib.com

Головна arrow Психологія arrow Аналіз процесу самопрезентації особистості та його структурно-динамічна модель
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Аналіз процесу самопрезентації особистості та його структурно-динамічна модель

О.М. Капустюк

АНАЛІЗ ПРОЦЕСУ САМОПРЕЗЕНТАЦІЇ ОСОБИСТОСТІ ТА ЙОГО СТРУКТУРНО-ДИНАМІЧНА МОДЕЛЬ

   Процес самопрезентації порівнюється за аналогією із драматургічною дією: “Поняття драматургічної дії має відношення не до окремої діючої особи чи члена соціальної групи, а до учасників соціальної взаємодії, які є один для одного публікою, перед якою вони себе презентують. Діюча особа викликає у публіки певний образ, викликає у неї певні враження щодо себе, більш або менш ціленаправлено розкриваючи перед нею власну суб'єктивність. Кожна діюча особа може контролювати доступ публіки до сфери своїх особистих поглядів, думок, установок, бажань, почуттів у зв'язку свого домінуючого положення в даній сфері. В драматургічній дії її учасники спрямовують цю обставину собі на користь та керують своїми взаємодіями шляхом регулювання взаємного доступу до своєї суб'єктивності. Тому центральне поняття теорії - поняття “самопрезентації означає не стихійне вираження емоцій, а стилізацію вираження власних переживань, що адресована глядачам” [8].
   Поняття драматургічної дії лежить й в основі соціології Ірвінга Гофмана. Останній уподібнює самопрезентацію театрові з акторами, виставами, декораціями, костюмами, сценаріями, ролями, лаштунками тощо. З тим, аби п'єса відбулася за найвищим успіхом - щоб персонажі активно взаємодіяли один з одним, відчували себе комфортно, - вся вистава має відбуватися за загальним соціальним сценарієм, а актори повинні відчувати партії один одного, реагувати на них однаковими діями. Людина керує ситуацією, подає себе так, аби оточуючі діяли відповідно його планам, щоб у них виникали бажані для неї реакції. Незалежно від конкретних намірів індивід зацікавлений у здійснені контролю за поведінкою інших. Досягається це шляхом впливу на прийняття іншими даної ситуації.
   Самопрезентація, як визнається, є невід'ємною частиною людської натури. По-перше, люди вдаються до самопрезентації з метою отримання від інших бажаних їм ресурсів, отже самопрезентація відіграє функцію стратегічного засобу контролю власного життя, збільшення власних переваг і зведення до мінімуму недоліків.
   Результатом самопрезентації є, по-перше, управління ситуацією взаємодії і контроль за нею, і, по-друге, що цей процес формується здебільшого стихійно. Обов'язковою умовою і “власне” самим змістом поняття самопрезентації постає самопізнання. З тим, аби адекватно представити себе іншим, людина має відокремити власне Я із зовнішнього і внутрішнього світів, стати в “опозицію” до них, сприймаючи їх як об'єкти власної активності. Власне, самопрезентація - це опанування і гармонізація зовнішнього і внутрішнього світів Я. Мета спільної діяльності, особливості рис і поведінки інших людей, які треба враховувати, можуть висувати досить жорсткі вимоги до поведінки і вигляду даної людини. Задоволення їх утримує особистість від травмування “Я-концепції”, до втрати себе. Звідси зрозуміла необхідність подвійного контролю.
   Найбільш свідомого характеру процес самопрезентації особистості набуває під час самореалізації в професійній діяльності, передусім в умовах конкуренції.
   У акті самопрезентації особистість неначе, з одного боку, одягає маску, за допомогою якої намагається приховати свої слабкості, уразливість та негативні риси реального “Я”, з іншого, всі зміни, які відбуваються з особистістю, здійснюються характерним для неї способом, у індивідуальному руслі. Тут не останню роль відіграє пам'ять, яка й забезпечує стійкість і спадкоємність, цільність і відносну постійність “Я”, не зважаючи на багаточисельні та щоденні ролеві, функціональні гнучкі перетворення особистості, зберігає основне її ядро -самосвідомість.
   Таким чином самопрезентація може розумітися як:
   1) спосіб соціально-психологічної адаптації особистості до нетипових ситуацій її життєдіяльності;
   2) акт вибору особистістю стратегії і прийомів процесу самопрезентації є показниками міри адаптованості особистості до соціальних умов свого буття;
   3) різні особистості за одних і тих самих ситуаціях можуть обирати різні стратегії самопрезентації.
   Останнє положення надає поняттю ситуації особливого, методологічного статусу і принципу пояснення поведінки людини. “На теперішній час, зауважується в літературі остатнього часу, можна казати про утворений фактично інтегративно особистісно-ситуаційній підхід, уявлення якого сприяє новому розумінню відносин “особистості” і “оточення” і включають визнання того, що люди розрізняються один від одного за мірою виявлення стабільності властивостей у різних ситуаціях; що ситуації різняться між собою за тим, наскільки вони сприяють вияву індивідуальних відмінностей між людьми; що люди із певними особистісними властивостями мають тенденцію обирати певні типи соціальних ситуацій тощо” [6, с 6].
   Разом з тим не можна не констатувати, що попри те, що поняття ситуації як вагомого фактору впливу на перебіг і вияв психічного стану залучається переважною більшістю підходів до пояснення поведінки людини, саме розуміння концепту ситуації залишається дискусійним і використовується в літературі, як правило, залежно від належності дослідника до того чи іншого напрямку, або взагалі від його особистісних уподобань.
   В разі, коли людина стикається із нетиповою проблемною соціальною ситуацією (наприклад, співбесіда з приводу працевлаштування) і перед нею постає необхідність адаптації, бо інакше розмова не буде ефективною, у сфері її свідомості та найближчого несвідомого виникає її ситуативний “Я” - образ, що утворюється саме для даної конкретної ситуації. У подальшому, цей “Я” - образ може зберігатися на несвідомому рівні і актуалізовуватися лише в аналогічних проблемних ситуаціях. Однак більшість ситуативних “Я” - образів повторно не використовуються у зв'язку з неповторністю й унікальністю тих обставин, за яких вони і були створені. Тобто, кожного разу, коли особистість бере участь у співбесіді залежно від статі, віку, посади, платні, також від настрою та ін.
   Таким чином, ситуативні “Я” - образи, створені під час процесу самопрезентації особистості, є тими динамічними оперативними самовираженнями, що безпосередньо беруть участь у реальній життєдіяльності людини, являючись актуалізаціями різних аспектів Я-концепції. Вони гнучко змінюються та здійснюють безперервну адаптацію особистості до змінних ситуацій життя. Однак зміна й заміна даних оперативних “Я” - образів можуть бути викликані лише тими нетиповими ситуаціями, що пред'являють певні вимоги до особистості, тобто є для неї проблемними.
   Кожна ситуативна маска або “Я” - образ складається з когнітивних елементів (відображень власних психічних властивостей і якостей та їх асоціацій-гештальтів), емоційних процесів (переживань названих когнітивних елементів) та актів самоконтролю, в тому числі усвідомлених і вербалізованих (як, наприклад, “я повинен посміхнутися”), актів саморегуляції поведінки, наприклад, усвідомленого або неусвідомленого регулювання пози, мови та її параметрів та ін.
   Оскільки для особистості важко, подекуди неможливо передбачити наміри співрозмовника, на якого спрямовані дії самопрезентації (проблемна ситуація), вона шляхом цілої низки атрибуцій, що базуються на тлумаченні реакцій співрозмовника, створює його (співрозмовника) образ, приписуючи даному образові певні установки й очікування та адаптується до останнього.
   Іншими словами, необхідний для соціально-психологічної адаптації ситуативний “Я” - образ є сукупним результатом досвіду соціальної перцепції й апперцепції, де апперцепція розуміється як процес конкретизації уявлення особистості щодо себе, узагальненого на рівні “всіх людей”.
   Особистість у процесі презентації себе новій людині, відігріє свою нову роль, або одягає нову маску, які в значній мірі залежать від того, яку Я-концепцією вона має у даній ситуації, на якому рівні соціально-психологічного узагальнення перебуває її самосвідомість.
   Певним поштовхом у розв'язанні наведеної дилеми, водночас і продуктивним імпульсом для побудови концептуальної моделі процесу самопрезентації особистості, слугували нам уявлення А. Б. Орлова про характер співвідношення внутрішнього і зовнішнього Я людини, яке у значній мірі спирається на психоаналітичні погляди К. Юнга.
   Відповідно до розуміння автором особистості як системи мотиваційних відношень, що складаються із чотирьох компонентів (опредмеченої потреби, розпредмеченого мотиву, мети і смислу),і властивої для кожної із вказаних складових функції - активаційної (для потреби), спонукальної (для мотиву), спрямувальної (для мети) і осмислюваної (для смислу), які, в свою чергу, можуть перебувати яку стані непримиренної суперечливості (антагонізму), так і спільності (синергізму), ця обставина дозволяє диференціювати мотиваційні відношення як за предметним, так і об'єктним змістом.
   Перший блок відбиває змістову характеристику особистості, тобто самодетермінацію особистості її власним предметним змістом, другий - сукупність нерозпредмечених (обізнаних) мотиваційних відношень об'єктного (зовнішнього) змісту, а отже зумовлює позаособистісну динаміку і детермінацію. Конвергентність процесів опредмечування і розпредмечування, яка забезпечується вибірковістю що вказаних вище засобів (селективною здатністю) з боку так званих психологічних “мембран”, що і дозволяє утримувати особистість як певну цілісність. Залежно від панівного типу мотиваційних відношень процес утворення особистості може відбуватися як за рахунок зовнішніх (афективних, когнітивних), так і внутрішніх (гармонійних) мотивацій, або, за термінологією К. Юнга, за рахунок “персони” і “тіні” [7].
   Підкреслюється, що перша і друга породжуються не за власною логікою, але в процесі міжособистісних відношень, тобто мають комунікативну природу. Вказаним поняттям, як припускається, відповідають уявлення сучасної психології про процес персоналізації (прагнення людини “бути особистістю”) і персоніфікації (“бути самим собою”). Оскільки обидва ці процеси не є автономними і не утворюють самостійної лінії розвитку, але функціонують як певна єдність, проте, беручи до уваги їх мотиваційну домінанту і комунікативну природу, останні можна кваліфікувати як такі, що виконують у процесі спілкування функцію персоналізації (відповідно заданим нормативами поведінки) і персоніфікації (настанова особистості на самоідентичність).
   Психологічні наслідки дезінтеграції обох процесів простежуються не лише у процесі спілкування, але отримують свій вияв у різноманітних формах самосвідомості особистості (Я-концепції), зокрема, у самоприйнятті і самототожності.
   Таким чином процес персоналізації, як вважається, призводить то того, що людина “сприймає у своїй особистості лише її “персону” і самоототожнюється із нею. В такому випадку ми маємо справу із так званим хибним (помилковим) самоототожнюванням людини “ззовні”.
   На відміну від особистості, що персоналізується, персоніфікована особистість являє собою “гармонійні”, “внутрішні” мотивації і буттєві цінності. Для такої особистості властиві відмінні (у порівнянні із конвенційними) стани свідомості і “пікові переживання” (А. Маслоу), її можна схарактеризувати як особистість, яка функціонує повноцінно” [5, с 12].
   Зазначимо, що аналогічної точки зору щодо співвідношення “зовнішнього” і “внутрішнього” Я дотримуються і інші дослідники [4], включено і ті, що торкаються проблеми самопрезентації [3].
   Здійснений нами аналіз відповідної літератури дає нам достатньо підстав вважати, що поняттєвим аналогом зовнішнього (поверхового) Я слугує поняття іміджу (репутації, престижу, авторитету), яке набуло у сучасній психології (а також у соціології, політології, економіці, маркетологи, в галузі менеджменту і комунікативних технік тощо) надзвичайного поширення, а саме, як “синтетичний образ, що утворюється у свідомості людей стосовно конкретної особи, який містить у собі значний обсяг емоційно забарвленої інформації про об'єкт сприймання” [2, с 81].
   В цьому контексті не зайвим буду навести висловлювання А. Бодальова щодо мети застосування і психологічного змісту того утворення, яке не у поодиноких випадках подається у психологічній літературі як синонім Я-образу. “...на разі, узагальнював вчений, забуяло так зване мистецтво “піару”, коли майстри по ліпленню образів - іміджмейкери - підказують політикам, кандидатам у депутати, губернаторам, які слова прилюдно, які дії на екранах телевізорів вони мають здійснювати, аби викликати до себе позитивне ставлення у потенційних виборців і отримати їх голоси під час виборів.
   За допомогою відпрацьованих технологій ці іміджмейкери допомагають тому чи іншому політику або претенденту на вакантне місце в системі державної влади увійти у образ послідовника державника, захисника знедолених і таке інше попри те, що їх особистісне єство і наявні професійні якості можуть взагалі не відповідати змістові їх образів, що поширюються ЗМІ. І одурманені ЗМІ громадяни штучно створену “позірність” цих претендентів на певні політичні і державні амплуа приймають за їх сутність” [1, с 16].
   Звідси випливає питання, які саме елементи Я-концепції постійно належать до складу ситуативних “Я” - образів? Узагальнюючи вищесказане, можемо констатувати, що постійними елементами “Я” - образів є схема тіла (тілесний “Я” - образ), зовнішній вигляд в цілому, що демонструється. Складові Я-концепції більш гнучкі: вони то усвідомлюються, то витісняються у несвідоме новими змістами потоку свідомості.
   Отже, ситуативні “Я” - образи особистості є специфічними захисно-адаптивними підструктурами її свідомості, які здійснюють функції захисту таких базальних підструктур Я-концепції, як теперішнє (реальне) Я, динамічне Я та ідеальне Я, певною мірою й ідеалізоване Я.
   Оскільки кількість “Я”-образів, що презентуються, не обмежена, то вони і є, тими специфічними захисно-адаптивними комплексами, кожний з яких призначений для захисту одного з вище перерахованих “Я”-образів (відносно стійких підструктур Я-концепції). Це означає, що “Я”-образи, які створюються під час процесу самопрезентації, тобто ситуативні образи, є не лише тимчасовими утвореннями: вони, багаторазово функціонуючи, стають стійкими підструктурами Я-концепції в цілому “маски”, що пов'язані з основними соціальними статусами та ролями особистості, можуть стати також дійсною “сутністю”, стійкими підструктурами Я-концепції.
   Іноді ситуативний “Я”-образ особистості дискредитується. Це відбувається у випадках, коли в “Я”-образі створеному під час процесу самопрезентації відтворюється дуже багато елементів ідеального Я без урахування реальної ситуації, в якій відбувається процес взаємодії особистості, вона стає неначе фальшивою.
   Отже, підсумовуючи наведене вище зазначимо, що особистість використовує наступні стратегії:
   а) ігнорування реакції інших, насміхання над ними, вважаючи їх не вартими уваги;
   б) використовувати, в разі відсутності підкріплення ситуативного “Я”-образу, більш грубі засоби нав'язування іншим;
   в) індивід, який не створив у свідомості інших бажаний для себе власний образ, дуже часто обирає інший шлях адаптації: він формує негативне ставлення до іншого і до соціальної групи, якщо вони не підтримують його образ належним чином, не вбачають у ньому ту особистість, маску якої представляє. Потім він починає шукати інших осіб, які б сприйняли його бажаним чином;
   г) іншим шляхом адаптації є конформізм: людина таким чином змінює власну поведінку, щоб змінити реакції інших. Під такий груповий тиск підпадають невпевнені у собі люди, оскільки вони постійно намагаються не потрапити до числа тих, від кого відвернулися, якими стають члени групи із девіантною поведінкою. Схильність до пристосовництва мають ті, хто страждає відчуттям неповноцінності, відсутністю впевненості у собі й залежить від інших;
   д) в разі негативної реакції з боку інших людей особистість може прагнути до самовдосконалення, наприклад, змінити стиль взаємостосунків.
   Актуалізована сучасним моментом проблема самопрезентації, соціальний запит на її дослідження поставив на порядок денний завдання розроблення методичного інструменту, який задовольняв би, з одного боку, психометричним вимогам, а з іншого - виконував би функцію практичного засобу надійної ідентифікації рівня сформованості у особистості здатності до самопрезентації як гармонійної цілісності власного Я.
   З огляду на зазначене на першому етапі емпіричного дослідження було здійснено перевірку розробленої нами версії опитувальника самопрезентації на відповідність наявним психометричним вимогам складала зміст першого етапу. В результаті факторизації вихідної множини показників (52) було отримано три фактори, до яких увійшло (із факторною вагою не менше 0.40) 36 змінних. Додатковим свідченням надійності отриманої факторної структури показників слугував одержаний методом кластер-аналізу розподіл досліджуваних за трьома таксонами, зміст показників яких майже цілком узгоджувався із даними факторного аналізу.
   Мета другого етапу полягала у селекції (шляхом застосування факторного аналізу) із загального переліку методичних прийомів, зокрема, опитувальника самоставлення (С. Пантілєєв), шкали самоповаги (М. Розенберг), опитувальника рівня суб'єктивного контролю (Е. Бажин), тесту сенсожиттєвих орієнтацій (Д. Леонтьев), тест-опитувальника “Упевненість у собі”, Фрайбургського особистісного опитувальника, методики “Мотивація успіху і страх невдачі” (О. Реан), опитувальника “Тривожність студентів”, тест-опитувальника “Самоконтроль спілкування”, опитувальника емоційної експресії, методики вимірювання ригідності, шкали визначення загальної самооцінки, а також опитувальника реалізації потреби особистості у саморозвитку, найбільш інформативних показників. У підсумку із первинної множини показників (42) було залишено 32, факторне навантаження яких становило не менше заданої нами величини (0.40).
   Отже, до основної частини дослідження, присвяченого аналізу зв'язку дібраного комплексу особистісних властивостей із встановленою типологією процесу самопрезентації було залучено 32 змінних, які тут і надалі отримали наступну цифрову індикацію: “замкнутість-відвертість”, “самовпевненість”, “самокерівництво”, “віддзеркалене самоставлення”, “самоцінність”, “самоприйняття”, “само прихильність”, “внутрішня конфліктність”, “упевненість у собі”, “самоповага”, “тривожність”, “загальна інтернальність”, “інтернальність в галузі досягнень”, “інтернальність в галузі невдач”, “інтернальність в галузі міжособистісних стосунків”, “загальний показник СЖО”, “мета життя”, “локус - Я”, “локус контролю життя”, “мотивація успіху і страх невдачі”, “ригідність”, “самоконтроль у спілкуванні”, “загальна самооцінка”, “експресивність”, “потреба у саморозвитку”, “дратівливість”, “товариськість”, “врівноваженість”, “сором'язливість”, “відкритість”, “екстра-інтроверсія” й “емоційна лабільність”.
   Третій етап передбачав перевірку припущення щодо наявності інтер- та інтрагрупових відмінностей носіїв встановлених типів самопрезентації за їх статевою належністю. В результаті був підтверджений факт наявності у першому і другому випадку значної кількості статистично значущих відмінностей. Оцінка достовірності інтрагрупової диференціації типів самопрезентацій дозволила виявити наявність відмінностей як у групі жінок, так і чоловіків. У першому випадку співвідношення типів становило 39 досліджуваних жіночої статі із особистісним, 37 - пластичним і 33 - із експонованим типом самопрезентації. Відповідно у другому таке співвідношення становило 75, 26 і 21. Змістовий аналіз та інтерпретація отриманої для кожної із виокремлених типів характерної для них констеляції психологічних змінних складав зміст четвертого етапу.
   Встановлено, що за умови спільних для чоловіків і жінок типів і стратегій самопрезентації, відповідно і прагнення до самототожності, конкретний зміст, ієрархія і міра виразності притаманної цим типам констеляції особистісних змінних виявляється відмінною.
   Доведення вказаного припущення відбувалося шляхом застосування кластерного аналізу, або формального методу, який дозволяє встановити структурні зв'язки та їх конфігурацію методу, який отримує у психології дедалі ширшого поширення.
   Поєднання у групах із особистісним типом самопрезентації спільних за своїм змістом особистісних властивостей: локусу-Я, потреби у саморозвитку і відвертості, які характеризують особу, що покладається на власні можливості, вільна у виборі свого життєвого шляху і прийнятті рішень відповідно до наявної мети і сенсу життя, має виразні прагнення до саморозвитку як у професійному, так і особистісному плані, до інноваційної діяльності із одночасно критичним і усвідомленим ставленням до себе, як щирості і відвертості у взаєминах як із близькими, так і широким соціальним оточенням, дозволяє розглядати останні в якості таких, що складають основний внесок у процес регуляції представників цього типу їх самопрезентаційної поведінки.
   Разом з тим, поєднання із вказаними таких властивостей, як інтернальність в галузі міжособистісних стосунків, комунікативності і самоприхильності (у групі жінок), і упевненості у собі, самокерівництво, мети і локусу контролю життя (у чоловіків) демонструє той факт, що здійснення процесу самопрезентації в рамках одного типу може відбуватися на різних рівнях особистісної детермінації.
   Спільність і різнорівневість особистісних змінних є властивою і для досліджуваних решти двох типів. Спільними, зокрема, для осіб із пластичним типом самопрезентації, є такі властивості, як загальна низька інтернальність, експресивність і емоційна лабільність, тобто риси, що вказують на панівну орієнтацію осіб цього типу на зовнішню оцінку, а також емоційну забарвленість організації ними взаємин, стабільність яких безпосередньо залежить від ситуаційно зумовленої модальності їх емоційного стану. При цьому вказані панівні риси у чоловіків супроводжуються виразними прагненнями і абсолютною упевненістю у власних можливостях і можливостях у контролі за подіями та ситуаціями, в той час, як у жінок така сама група базальних рис, поєднується із відкритістю, сором'язливістю (неупевненість у власних можливостях), водночас із уявленням про себе як людини, що має з боку інших схвалення і підтримку.
   Спільність для групи досліджуваних із експонованим типом самопрезентації таких змінних, як самовпевненість (низький рівень), тривожність (висока) і екстровертованість, що, беручи до їх центрального місця у складі множини досліджуваних змінних, дозволяє віднести останні до провідних, з огляду регуляторного впливу, якостей, які, як і у попередніх випадках, поєднуються у групі чоловіків із низьким рівнем самоприйняття і загальній самооцінки і недиференційованим змістом загальної сенсожиттєвої орієнтації, відповідно у групі жінок ті самі змінні поєднуються із високим контролем і мобільністю у спілкуванні, що, із свого боку, має своїм наслідком високий рівень внутрішньої конфліктності та прагнення отримати підтримку з боку оточення.
   Отже, можна стверджувати, що відмінності у детермінації структурної організації процесу самопрезентації особистісними рисами прямо корелюють із особливостями усвідомлення особистістю образа Я як автора й ініціатора процесу презентації себе собі і світу.
   Спираючись на отриманий шляхом емпіричного дослідження матеріал нами була розроблена модель розгортання процесу самопрезентації, яка дозволяє планувати і здійснювати теоретично й емпірично несуперечливу процедуру його діагностики, а й виконувати водночас і роль засобу організації психологічних впливів розвивального (колекційного) характеру.
   Поданий матеріал, присвячений дослідженню змісту, структури і функції самопрезентації як засобу створення позитивного образу Я особистості підтвердив, з одного боку, припущення про структурно-динамічну організацію процесу самопрезентації, а з іншого - факт детермінації досліджуваного феномену як переліком певних особистісних диспозицій, так і її статевою належністю.
   Встановлено, зокрема, що отримані за допомогою розробленої авторської версії опитувальника самопрезентації результати дозволили виявити відносно константний їх розподіл на групи, відтворюваність яких на репрезентативних вибірках, надає останнім статус типологічних. Відповідно до психологічного змісту отриманих типів, останні були проінтерпретовані як такі, що співвідносяться, зокрема, із особистісним, пластичним і експонованим типом, із якими, у свою чергу, узгоджуються пізнавальна, адаптивна і самозахисна стратегії презентації особистості у повсякденній і значущій ситуації безпосередньої вербальної і невербальної комунікації.
   На засадах особистісно-ситуаційного підходу розкриваються умови та засоби самопрезентації в широкому контексті інтеракційних взаємин особистості. Визначено, що ситуаційний чинник самопрезентації та релевантна типу останньої стратегія залежить від змісту репрезентації у свідомості особистості значущості ситуації (повсякденного спілкування і ситуації випробування). Зокрема, для носії експонованого типу актуалізація ситуаційного чинника має переважно генералізований характер, в той час, як для представників особистісного типу самопрезентаційна поведінка становить звичний, усталений спосіб і сприймається ними як природній засіб створення і утримання з боку Іншого позитивного Я-образу.
   Ситуаційна компонента є визначальною для представників пластичного типу незалежно від її змісту і модальності оцінки особистістю.
   Здійснений аналіз психологічних відмінностей між вибірками досліджуваних чоловічої і жіночої статі за способом самопрезентації в ситуаціях інтеракційної взаємодії дозволив виокремити перелік особистісних детермінант, що зумовлюють специфіку функціонування процесу самопрезентації у чоловіків і жінок.
   Встановлено залежність між типом самопрезентації і характером проектування особистістю вектору саморозвитку Я як суб'єкта самоактуалізації ( на саморозвиток, поточну чи пред'явлену ідентичність).
   Емпіричним шляхом доведено, що найуразливішим, з огляду самопрезентації особистості субстанціонального (дійсного, реального) Я, виявився експонований тип та його домінантна самозахисна стратегія на презентацію Іншому свого фіктивного (удаваного, віртуального) Я, або іміджу, постійний характер якої деформує самоактивність особистості, перетворюючи останню у пасивний орган зовнішніх маніпулятивних впливів.
   У підсумку статті пропонується емпірична модель процесу самопрезентації особистості, а також наводиться аргументація щодо необхідності розроблення спеціальних психотехнічних засобів оптимізації цього процесу, передовсім для осіб із усталеною орієнтацією на маніпулятивну складову комунікативної поведінки.

ЛІТЕРАТУРА

1. Бодалев А. А. Понимание Другого как открытие пространства своего “Я” // Мир психологии. - 2001. - № 3. - С. 12-16.
2. Имиджелогия. Как нравиться людям. - М., 2002. - 576 с.
3. Карпенко 3. Автентичність як стрижень самопрезентації політичного лідера// Психологічні перспективи. - 2005. - Вип. 7. - С. 55-62.
4. Михеева И. Н. Амбивалентность личности: морально-психологический аспект. - М.: Наука, 1991. - 128 с
5. Орлов А. Б. Личность и сущность: внешнее и внутреннее Я человека // Вопросы психологии. - 1995. - № 2. - С. 5-19.
6. Психология социальных ситуаций. Хрестоматия. - Спб.: Питер, 2001. -416 с.
7. Юнг К. Психологические типы. - Спб., 1995. - 715 с.
8. Habermas J. Theorie des kommunikativen Handelns. Bd. 1. -Frankfurt am Main, 1981. S. 128.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com