www.VuzLib.com

Головна arrow Психологія arrow Акцентуація як форма нормального прояву людини
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Акцентуація як форма нормального прояву людини

О. В. Гаврилова

АКЦЕНТУАЦІЯ ЯК ФОРМА НОРМАЛЬНОГО ПРОЯВУ ЛЮДИНИ

   Постановка проблеми. На сьогоднішній день в психології укорінилося розуміння, яке перейшло з медицини, що акцентуації є крайніми варіантами норми, при яких окремі риси характеру надмірно посилені, унаслідок чого виявляється виборча уразливість відносно певного роду психогенних дій при хорошій і навіть підвищеній стійкості до інших. Таке розуміння має свою відповідну передісторію. Так, у В.М. Бехтерева (1886) ця проблема розкривається через перехідні стани між психопатіями і нормальними станами. П.Б. Ганнушкин (1933) розчиняє акцентуацію у “латентних психопатіях”. О.В. Кербіков (1973) бачив прояв акцентуації в “крайніх варіантах нормального характеру”. К. Леонгард (1968) ввів у науковий обіг “акцентуацію особи”, а А.Є. Личко (1977) - “акцентуацію характеру”.
   Треба також відмітити, що разом з появою поняття “акцентуація” виникла проблема співвідношення її з певною формою прояву людини. Найчастіше, коли мова заходить про використання поняття “акцентуація”, то відразу напрошується асоціація з поняттям “особа”.
   Обґрунтуванням такого взаємозв'язку є робота К. Леонгарда [1]. У свою чергу, А.Є. Личко вважає, що правильніше говорити не про “акцентуйованих осіб”, а тільки про “акцентуацію характеру”. Його аргументація будується на тому, що особа є поняттям набагато складнішим, ніж характер. Це поняття містить інтелект, здібності, схильності, світогляд і т.п. Він також вважає, що в описах акцентуації у К. Леонгарда йдеться саме про типи характеру людини та не використовується поняття “особа” в тому розумінні, як прийнято вважати в рамках вітчизняної психології [2].
   Вирішуючи проблему співвіднесеної акцентуації з формами прояву людини, СІ. Подмазін виходить з того, що може бути як акцентуація особи, так і акцентуація рис характеру (“акцентуйовані характери”). Окрім цих двох проявів людини, він виділяє ще і “акцентуйовані стани”. Акцентуйована особа у нього характеризує таку особу, яка, не дивлячись на процес біологічного і соціального дорослішання, не відходить від дитячо-підліткових стереотипів поведінки, що властиві тій або іншій акцентуації. При цьому стереотипний варіант поведінки спрацьовуватиме не тільки при дії середовища на больову точку (що має місце при акцентуації характеру), але і при цілому ряді схожих ситуацій. Акцентуація характеру виражена у особи, яка має певні загострені риси, що роблять її вибірково уразливою до певних психогенних та інших дій середовища [3].
   Якщо уважно проаналізувати всі ці підходи до співвіднесеної акцентуації з формами прояву людини, то можна відмітити, що ближче за всіх до істини був К. Леонгард, тому що у нього йдеться не стільки про акцентуацію особи, скільки про акцентуацію у соціальних проявах людини. Тому назву його роботи слід читати як “Акцентування персони”, що значно більшою мірою відповідає змісту книги, бо там розглядається акцентуація не тільки рис характеру, але і темпераменту. Звідси можна зрозуміти, що пропозиція А.Е. Личко про необхідність співвідношення акцентуації тільки з характером людини є вірним тільки деякою мірою. Акцентуація повинна співвідноситися з поведінкою людини в цілому, тобто свідчити про її перебування на рівнях прояву індивіда та індивідуальності, але, безумовно, не особи. Таким чином, словосполучення “акцентуйовані особи” та “акцентуйовані характери” не можуть відображати потенціал психології як науки і не повинні виступати синонімами акцентуації рис характеру.
   Метою даної статті є розгляд акцентуації як форми нормального, а не клінічного прояву людини.
   Результати теоретичного аналізу проблеми. Спершу ми приймемо за точку відліку твердження К. Леонгарда, що акцентуйовані риси характеру (у які він включає і особливості прояву темпераменту) далеко не так численні, як риси варіативні. Це ті ж самі риси, але вони мають схильність перейти у патологію. На тих сходах, які ще залишаються у межах норми, вони складають особливості людини лише в тому ступені, якому вони накладають індивідуальний відбиток на особу. Проте, у них є істотна особливість - можливість їх перетворення на надмірні. Можна припускати, що вони існують у пересічної людини, проте при незначній мірі ці риси залишаються непомітними для оточуючих. Якщо вони досягають певної сили, вони накладають свій відбиток на особу; при ще більшій вираженості вони відбиваються як перешкода на всьому складі особи [1, с 16].
   Отже, ми бачимо, що прояв акцентуації рис характеру пов'язаний з розумінням норми, ненормальності (патології), міри.
   Акцентуйована людина своїми якостями і властивостями відрізняється від так званої норми, від “золотої середини”, але не таким чином, як це робить П.Б. Ганнушкин. Він стверджує, що “коли говорять про “нормальну особу”, то часто забувають, що поєднання двох таких термінів, як “особа” або “індивідуальність”, з одного боку, і “норма” або “середня величина” - з іншою, такого роду поєднання має внутрішню суперечністю; це є поєднання двох по суті повністю не узгоджених один з одним термінів. Слово “особа” саме підкреслює індивідуальне на противагу схемі, нормі, середині” [4, с 268].Слід звернути увагу на те, що П.Б. Ганнушкин, не розкриваючи поняття “норма”, співвідносить її з деякою безликою величиною, свого роду соціальним індивідом та тим самим вносить негативний відтінок до характеристики нормального стану. У цьому можна переконатися по тому, як він цитує Ж. Кюльєра і Ч. Ломброзо. Перший вважав, що “в той самий день, коли більше не буде напівнормальних людей, цивілізований світ загине, загине він не від надлишку мудрості, а від надлишку посередності”. Другий стверджував, що “нормальна людина - це людина, що володіє добрим апетитом, порядний працівник, егоїст, рутинер, терплячий, такий, що поважає всяку владу, домашню тварину” [5, с 49-50].
   Ця ж думка виразно простежується у нього, коли він міркує про вираз “нормальний характер”. “Коли говорять про наявність у кого-небудь того або іншого певного характеру, того або іншого темпераменту, то тим самим вказують на відому однобокість його психічної організації. Цим дають зрозуміти про наявність у сфері його психіки відомої дисгармонії, про відсутність рівноваги у взаємовідношенні окремих сторін його душевної діяльності. Адже якби спостерігали людину з ідеально-нормальною психікою, якщо б, звичайно, така знайшлася, то навряд чи б можна було говорити про наявність у неї того або іншого “характеру”. Такого роду людина була б, звичайно, “безхарактерною” в тому розуміння, що вона завжди діяла би без упередженості і внутрішні імпульси її діяльності постійно регулювалися б зовнішніми агентами” [4, с.268].
   У контексті цього вислову чітко простежується ієрархія взаємозв'язку психологічного та духовного рівнів організації життєдіяльності людини, в якій домінанта другого щодо першого має характер безумовності. Більш того, розвиток людини як особи не знищує в неї характер, а привносить у нього соціальну адекватність.
   Ми повинні виходити з того, що дійсно зустрічаються люди, у яких відчуття, думки і дії знаходяться в повній рівновазі. Така рівновага свідчить про високий рівень розвитку духовної культури людини і зовсім не означає знищення всякого характеру, всякого індивідуального відтінку. Інакше кажучи, знищення прояву індивідуальності неможливе, у будь-якому разі поведінка людини завжди свідчить про особливості характеру, про своєрідність його прояву навіть у людини на рівні розвитку особи.
   Багато в чому існуванню такого підходу до визначення “нормальності” характеру сприяло зародження теорії акцентуації характеру в надрах медицини, в якій розуміння характеру людини як таке не визначене, а часто ототожнюється з темпераментом. Достатньо давно виникло твердження, що якщо узяти опис характерів або темпераментів і зіставити його з клінічним досвідом, то можна дійти абсолютно певного висновку, що опис так званих нормальних темпераментів до дрібниць співпадає з описом психопатичних осіб, узятими з клінічної психіатрії. П.Б. Ганнушкин вважає, що “правильне розуміння цих типів, цих темпераментів зробилося можливим тільки з тих пір, коли в основу цього розуміння була покладена психіатрична точка зору. Звідси він робить висновок про необхідність визнання, що вчення про характери повинне бути предметом дисципліни, що знаходиться на межі між психологією і психіатрією” [4, с 269].Подальший розвиток теорії про акцентуацію практично йшов у запропонованому П.Б. Ганнушкиним руслі. Поняття “акцентуація” в психології стало сприйматися як щось вже визначене медичною наукою і за своїм значенням наблизилося до поняття “психопатичні особи”, які належать до сфери протилежної норми - “ненормальності”. Найбільш яскравим прикладом тут може служити концепція акцентуації характеру А.Є. Личко, що набула великої популярності. Під його могутнім впливом, зазначає Г.В. Бурменська, проблема формування характеру в дитячому віці представлена у літературі з дитячої психології (особливо орієнтована на практичних психологів) майже виключно на основі клінічної, а не психологічної систематики типів акцентуації. При цьому акцентуація як “межові варіанти норми” сприймаються як орієнтири для опису всього діапазону норми, оскільки достатньо виразна диференціація характерологічних типів з позиції вікового психологічного аналізу відсутня [6, с 9].
   Такий стан речей не може задовольняти психологію як науку. Для психології значущим є тільки таке визначення акцентуації людини, яке вказувало б на те, що ті або інші риси характеру людини накладають свій відбиток на її поведінку і що вона за допомогою своєї акцентуації виразно виділяється з оточення. Щоб віддиференціювати психологічне розуміння акцентуації як нормального стану людини від медичного змісту цього поняття, що базується на патологічних проявах людини, необхідно проаналізувати взаємозв'язок понять нормальності та ненормальності.
   Для характеристики життєдіяльності людини в розумінні норми визначальним є її співвіднесеність з соціально-практичним змістом. Норма щодо людини є цінністю, яка робить її такою, якою вона має бути за визначенням (“людина як людина”). Нормальна людина - це людина, що відповідає нормі, звичайна, тобто психічно здорова. Ненормальною людина стає тоді, коли починає відхилятися від норми, від належного, стає психічнохворою, психічно неврівноваженою. Словосполучення “нормальна людина” - це характеристика людини як такої, тобто щось пов'язане з суттю людини, а не з її тілесністю, темпераментом, характером. Ми виходимо з того, що не повинна атрибутивна частина людини - темперамент, характер, її здоров'я -визначати ціле - нормальність людини. Хоча можливі відхилення від деякої норми на рівні психофізіології людини, але при цьому людина як така буде нормальною. У психології таке постановка питання пов'язана з особовим планом людини як особливим вимірюванням. Людина може бути цілком психічно здоровою (добре запам'ятовувати і мислити, ставити складні цілі, бути діяльною, керуватися усвідомленими мотивами, досягати успіхів, уникати невдач і т.п.) і одночасно бути особою з вадами, хворою (не координувати, не направляти своє життя до досягнення людської суті, роз'єднуватися з нею, задовольнятися сурогатами і т.п.) [7, с 9].
   Сама постановка питання про ненормальну особу є, на наш погляд, абсурдною. Такого стану особи не може бути за визначенням, бо не можна стати особою, не ставши людиною. Тому таке словосполучення для характеристики духовного рівня організації життєдіяльності людини не повинне використовуватися. Дихотомія “нормальність -ненормальність” може мати місце в психології тільки у рамках соціальної системи координат. Ненормальність як поняття належить до поведінки людини і характеризує певну форму відносин. Нормальність як відношення характеризує більшою мірою духовний спосіб організації життєдіяльності людини. З самого дитинства вона включається в систему соціальних відносин, вектор яким задає духовне начало людини - реалізація її людської суті. Тільки цією мірою можна міряти все, що лежить нижче духовного рівня, бо анатомія людини є ключем для розуміння анатомії мавпи.
   З позицій науки важливо встановити, де проходять межі між нормальністю і ненормальністю людини, і зрозуміти, чим відрізняються ці стани один від одного.
   Дихотомія “нормальність” - “ненормальність” припускає середній стан, який виражається за допомогою поняття “невизначеність”. Виходити з того, що існує тільки два стани “нормальне” і “ненормальне”, означає прагнення розглядати живу дійсність тільки у чорно-білому кольорі. За кадром залишається ціла колірна гамма, яка позначається поняттям “невизначеність”.
   Два основні психічні стани людини “нормальне” і “ненормальне”, які є похідними від загального станів “здорового” і “хворого”, диференціюються таким чином. Нормальний стан диференціюється на стан власне нормальний (природний, звичайний) і акцентуйований. Акцентуація як поняття повинна характеризувати психічний стан людини, який в цілому сприймається (виявляється) як “нормальний”, але водночас має ознаки “ненормальності”. Ненормальний стан містить стани психопатій і психозів. Психопатія як поняття має характеризувати стан людини, який в цілому сприймається як ненормальний стан, але водночас має ознаки “нормальності”. Психопатія характеризує психічну ненормальність, яка виявляється в неадекватному пристосуванні до навколишнього середовища. У тлумачення психопатичних проявів людини медики вкладають характеристику особливостей, які відрізняють їх від так званих нормальних людей і заважають їм безболісно для себе і для інших пристосовуватися до навколишнього середовища. У них відзначають патологічні властивості, які є постійними, природженими властивостями особи. Ці властивості хоч і можуть протягом життя посилюватися або розвиватися в певному напрямі, проте зазвичай не піддаються скільки-небудь різким змінам. Треба додати при цьому, що йдеться про такі риси і особливості, які більш-менш визначають всю психічну зовнішність індивідуума, накладаючи на весь його душевний уклад свій владний відбиток, бо існування в психіці того або іншого суб'єкта взагалі яких-небудь окремих елементарних спрямованостей і ухилень ще не дає підстави зараховувати їх до психопатів [4, с 262].
   Стан психозу співвідносять з патологією, тобто з такою формою ненормальності, яка визначається дивовижністю в психіці людини.
   Щоб довести, що акцентуація людини є ще нормальним станом, нам необхідно скористатися тестом на ригідність. Випробовуваному показують картинку із зображенням кішки і просять сказати, що це таке. Він, природно, відповідає, що це кішка. Потім демонструється наступна картка, на якій теж зображена кішка, але вже з деякими ознаками собаки. Для випробовуваного це зображення також ідентифікується як кішка. На третій картці межі собаки ще помітніші і так далі. На якомусь етапі демонстрації межі кішки будуть представлені в рівній пропорції з рисами собаки, потім будуть показані картки, на яких риси собаки превалюють над рисами кішки. У міру пред'явлення карток випробовуваному все важче ухвалюватиме рішення щодо визначення того, що він бачить, але він все-таки прагнутиме ідентифікувати кожну картку або як кішку, або як собаку. На останній картці буде зображений справжній собака, якого ригідна людина, як правило, ототожнює з кішкою [8].
   У цьому тесті явно можна виявити три якісні визначеності: 1) кішку, 2) собаку і 3) щось невизначене: як кішку з рисами собаки, так і собаку з рисами кішки. Кішка - це одна якісна визначеність, яка зберігає свою специфічність навіть у тому разі, коли у неї виникають деякі риси собаки. Собака - це інша якісна визначеність, яка також її зберігає з деякими рисами кішки. Щось третє, що в процесі переходу від однієї якісної визначеності до іншої набуває своєї специфічної визначеності як форма наявного буття, не зводиться ні до нового, ні до старого. Цей перехідний тип є форма невизначеності, яка є наріжним каменем для тих, хто визначає результатне “дано” в різних станах людини. Очевидними є тільки два полюси: результатне - нормальне і щось інше щодо нього, яке розуміється вже як ненормальне. Процес переходу в цей інший стан не сприймається як щось самостійне, що має якісну визначеність, яка у будь-якому разі поляризується по крайніх станах. Якісна визначеність перехідного стану має суб'єктивне забарвлення, яке в теоретичному плані не можна звести до якої-небудь однозначної якісної визначеності різного, але суб'єктивно вона ідентифікується за принципом “або - або”.
   Встановлено, що будь-яка людина для подолання “синдрому невизначеності”, використовує систему біполярних конструктів. У тій ситуації, коли немає якого-небудь об'єктивного критерію для її оцінки і вона для неї структурована за типом “або - або”, вона вибирає ту якісну визначеність, в якій знаходить для себе приблизно 62 відсотки моментів, що можна впізнати, які дають їй підставу для здійснення позитивного вибору. Багато в чому вона добудовує, приписує ці моменти, щоб знайти підставу для позитивного вибору. У нашому прикладі, кішка з рисами собаки якийсь час сприйматиметься нею як кішка, а потім - як собака. Для неї не існує дилеми “буріданової ослиці”. Щось невизначене, пов'язане з рисами кішки або собаки, буде у будь-якому випадку менше 0,38, а визначеність кішки або собаки перевищуватиме 0,62. Спочатку вона на картках бачитиме кішку, а потім, почне ідентифікувати картинку як зображення собаки. Механізм цих оцінок, стверджує В.Л. Лефевр, працює автоматично як вбудований у психіку людини комп'ютер рефлексії. Людина рефлектує з приводу даних, що є у неї, і оцінює їх для себе або позитивно, або негативно, щоб вибрати що-небудь одне з двох [9, с 25-31].
   Невиявленість “синдрому невизначеності” при розгляді проблем формування ненормальності пояснюється тим, що перетворення однієї якості {нормальності) в іншу (ненормальність) розуміється як стрибок, переривання поступовості кількісних змін, що вийшли за рамки міри, властивої даній якості. При порушенні нормальності новий стан перестає виражати початкову якісну визначеність, тому що починає руйнуватися структура і порушується його цілісність. Кожен якісний момент внутрішньої визначеності має специфічну величину, яка може змінюватися в певних межах. Саме з цього слід виходити, коли йдеться про міру зміни нормального стану. Перехід нормального стану до ненормального є щось цілісне, і як ціле виражає безперервність. Цей процес складається ніби з окремих етапів і тому дискретний. Тому суб'єктивно кожного разу сприймається деяка якісна визначеність освіти.
   У чотирьох різних станах - нормальному, акцентуйованому, психопатичному і у психозі - виражається насамперед залежність якості від певної кількості. У нашому прикладі кішка з рисами собаки, як і собака з рисами кішки - це своєрідні якісні визначеності, такі, що не зводяться ні до кішки, ні до собаки, хоча в процесі сприйняття відбувається ототожнення або з першою, або з другою якісними визначеностями. Якщо яка-небудь властивість змінилася, тобто відбулися кількісні зміни, то слід чекати, що в якомусь відношенні вона змінилася і якісно. Це і є момент виникнення невизначеності. Так, у кішки на другій і подальших картках відсутні якісь її характерні риси і замість них присутнє щось характерне для собаки, і навпаки. У ситуації, що ми розглядаємо, початкова цілісність розпадається в окремих точках, і в цьому процесі одночасно в окремих точках виникають нові властивості та відносини як частини цілого (якісної визначеності), які фіксуються відразу ж, але все ще залишаються при сприйнятті у рамках цього цілого. Тільки з певної величини ці частини більшою мірою стають ненормальністю в рамках нової визначеності як цілого.
   Подібне відбувається і у процесі переходу нормального стану в ненормальний. Початкова цілісність, яким є нормальний стан, змінюється в окремих проявах людини, і в цьому процесі одночасно виявляються нові властивості та відносини, які є ще нормальними, хоча вже стають акцентуйованими. Процес акцентуації не є перехід, як в нашому прикладі з тестом на ригідність, від різного до різного. У цьому процесі відбувається розвиток сутнісної відмінності - відмінності нормальності. Тому ми можемо стверджувати, що акцентуація є кількісною зміною, яка співвідноситься зі змінами якості. Вони можуть ще не сприйматися, але їх можна все-таки зафіксувати. У цьому випадку ми стикаємося з новою проблемою, яка пов'язана з пошуком відповіді на питання, яким чином здійснюється ця фіксація і в яких одиницях міри вона фіксується?
   Одиницею виміру будь-якого стану людини може служити критерій соціальної адекватності. Поняття “адекватність”, що застосовується до тих станів, які цілком відповідають, співпадають, відповідні, вірні, точні спочатку наказаним або очікуваним. Нормальний стан може бути тільки соціально-адекватним. Особа маскує, адаптує людину до середовища. Це і є прояв соціальної адекватності. Коли вона порушена, виникає міра ненормальності. Акцентуйований стан у цілому соціально-адекватний, але в ньому є моменти неадекватності. Психопатичний стан більшою мірою соціально-неадекватний, хоча в ньому наявні і моменти соціальної адекватності. Стан психозу в цілому виявляється як соціально неадекватний.
   Висновки. На закінчення слід зазначити, що в проявах людини можна виявити чотири фіксованих стани: 1) нормальний стан; 2) нєвизначєний стан близький до нормального; 3) нєвизначєний стан близький до ненормального; 4) ненормальний стан. Перший стан можна співвіднести з нормальною поведінкою людини, другий - з акцентуацією, третій - з психопатією, четвертий - з психозом.
   Поняттям “нормальність” або “ненормальність” можна оперувати тільки щодо людини в цілому, а не щодо форм її виявлення. Не може бути ненормального темпераменту (ненормального індивіда), “ненормального” характеру (ненормальній індивідуальності) і, тим більше, ненормальної духовності (ненормальної особи).

ЛІТЕРАТУРА

1. Леонгард К. Акцентуированные личности. - К.: Вища школа, 1981. - 238 с.
2. Личко А.Е. Психопатии и акцентуации характера у подростков. - Л.: Медицина, 1983. - 256 с.
3. Подмазин СИ. На авансцену виходить “покоління рубежу” // Соціальна психологія. - 2003. - № 1. - С. 101-106.
4. Ганнушкин П.Б. Клиника психопатий: их статика, динамика, систематика. Некоторые общие соображения и данные // Психология индивидуальных различий. Тексты. - М.: Изд-во МГУ, 1982. - С. 262-269.
5. Ганнушкин П.Б. Особенности эмоционально-волевой сферы при психопатиях// Психология эмоций. Тексты. - М.: Изд-во МГУ, 1984. -С. 252-279.
6. Бурменская Г. В. Типологический анализ онтогенеза индивидуальных различий // Вопросы психологии. - 2002. - № 2. - С. 5-13.
7. Братусь Б. С. К проблеме человека в психологии // Вопросы психологии. - 1997. - № 5. - С. 3-19.
8. Хараш А.Я. Руководитель, его личность и деятельность. - М.: Знание, 1981. - 64 с.
9. Лефевр В.Л. От психофизики к моделированию души // Вопросы философии. - № 7. - 1990. - С. 25-31.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com