www.VuzLib.com

Головна arrow Психологія arrow Теоретичні засади дослідження стресу у професійній діяльності
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Теоретичні засади дослідження стресу у професійній діяльності

М.М. Василенко

ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ СТРЕСУ У ПРОФЕСІЙНІЙ ДІЯЛЬНОСТІ

   Постановка проблеми у загальному вигляді, її зв'язок із практичними завданнями та виділення невирішених раніше частин загальної проблеми. Необхідність здійснення професійної діяльності в особливих умовах, під постійним впливом значної кількості стресогенних чинників, висуває підвищенні вимоги до психологічних якостей особистості правоохоронця. Повною мірою це стосується і співробітників кримінальної міліції. Вважається, що в правоохороній системі їх робота посідає друге місце за стресогенністю. За таких умов, пошук нових шляхів подолання негативного психологічного впливу особливостей діяльності на особистість співробітників кримінальної міліції постає важливим практичним завданням. Проблемі професійного стресу працівників органів внутрішніх справ України присвячено значну кількість психологічних праць, проте відносно працівників кримінальної міліції зазначена проблема залишається малодослідженою.
   Саме тому, мета нашого дослідження полягає в аналізі наукових підходів до вивчення проблеми стресу в контексті пошуку шляхів зниження рівня професійного стресу у співробітників кримінальної міліції. Для досягнення зазначеної мети нам необхідно вирішити такі завдання: проаналізувати основні підходи до розуміння поняття “стрес” та на основі цього аналізу уточнити зміст поняття професійного стресу співробітників кримінальної міліції.
   Виклад основного матеріалу дослідження і отриманих наукових результатів. З моменту своєї появи поняття “стрес” зазнало суттєвих змін. Перш за все це пов'язано зі збільшенням інтересу науковців щодо вивчення різних аспектів даного феномену -причинності, регуляції, детермінації, прояву, подоланню цього стану.
   Безпосереднім прабатьком концепції стресу став видатний французький фізіолог К. Бернар, який розробив принципи підтримки незмінності внутрішнього середовища організму, що лежать в основі теорії гомеостазу. Теорія гомеостазу отримала свій розвиток в роботах видатного американського психофізіолога У. Кеннона, який показав вирішальну роль вегетативної нервової системи та гормональної регуляції в формуванні пристосувальної поведінки. Ним вперше був продемонстрований зв'язок між гуморальними механізмами енергетичної мобілізації та виникненням емоційних реакцій, що визначають поведінку живого організму на ускладнення ситуації. Логічним розвитком вивчення природи адаптаційних процесів стало створення концепції стресу.
   Поняття стрес було введено в науку близько 70-ти років тому канадським ученим Г. Сельє, одним з найбільших фізіологів XX століття. Він 4 липня 1936 року опублікував у англійському журналі “Nature” роботу під назвою “Синдром, що викликається різними агентами, що заподіюють шкоду”, в якій наводилися дані про стандартні реакції організму на вплив різних хвороботворних агентів. Г. Сельє відкрив загальний адаптаційний синдром, що описує характерну захисну реакцію організму на будь-яке ускладнення або екстраординарну дію [2].За своєю суттю ця реакція, яку і назвали стресом (від англ. stress - напруга, тиск), відображає екстрену мобілізацію внутрішнього запасу сил організму для того, щоб подолати перешкоду або захиститися від шкідливого впливу. Це більш ніж корисна вітальна здібність, що дозволяє виживати в середовищі, що постійно змінюється.
   У рамках цієї теорії механізм виникнення стресу проявляється в такий спосіб. Усі біологічні організми мають життєво важливий вроджений механізм підтримки внутрішньої рівноваги і балансу. Сильні зовнішні подразники можуть порушити рівновагу. Організм реагує на це захисно-пристосувапьною реакцією за допомогою якої намагається пристосуватися до подразника. Це неспецифічне для організму порушення і є станом стресу. Якщо подразник не зникає, стрес підсилюється, розвивається, викликаючи в організмі цілий ряд особливих змін - організм намагається захиститися від стресу, попередити його або придушити. Однак можливості організму не безмежні і при сильному стресовому впливі швидко виснажуються, що може привести до захворювання і навіть смерті людини. Екстремальні ситуації впливають на людину кілька разів на день. Виходячи з цього стреси потрібні людині, адже вони підвищують тонус. Однак якщо вони сягають певного критичного рівня, то не тільки впливають на активність, але й завдають шкоди організму.
   Стрес - це неспецифічна реакція організму у відповідь на несподівану та напружену ситуацію; це фізіологічна реакція, що мобілізує резерви організму і готує його до фізичної активності [2]. Під час стресу виділяються гормони, змінюється режим роботи багатьох органів і систем (ритм серця, частота пульсу тощо). На певних стадіях свого розвитку стрес стає небезпечним для здоров'я і життєдіяльності: іноді на самому початку, коли сила екстремальної дії явно перевищує індивідуальні ресурси, і головним чином на останній фазі, тобто на стадії виснаження, коли, не дивлячись на тривалу мобілізацію внутрішніх сил, усунути вплив стрес-фактора не вдається. Тому науковці говорять про дві форми стресу.
   Продуктивний, або еустрес (eustress), дозволяє не тільки справитися з труднощами, але і накопичити корисний досвід щодо подолання схожих тяжких ситуацій. Деструктивний, або дистрес (distress), руйнує поведінку, є джерелом численних неприємних переживань і хвороб. Боротися з його проявами не тільки безперспективно, але і шкідливо. Потрібно прагнути запобігти появі дистресу або, якщо людина вже опинилася в стані дистресу, її необхідно лікувати.
   На думку Г. Селье, реакція живих організмів на несприятливий стимул має загальні характеристики, незалежно від типу організму:
   1) не залежить від природи стресора;
   2) при тривалій дії стресора проходить три певні стадії, що представляють собою загальний адаптаційний синдром: (1) реакція здивування чи тривоги (із-за недостатнього досвіду та не уміння подолати ситуацію); (2) фаза опору (коли ми навчилися справлятися з задачею вміло та без лишніх хвилювань); (3) фаза виснаження (витрата запасів енергії, що веде до стомлення);
   3) при сильній та тривалій захисній реакції може перейти в так звану хворобу адаптації. Вона буде тією ціною, яку організм заплатить за боротьбу з чинниками, що визивають стрес.
   У результаті більш ніж 30-річного періоду існування теорії стресу до кінця 70-х років XX століття в її межах уживалися абсолютно різнорідні дослідження (реакція на холодний подразник, на критику в свою адресу, гіпервентиляція легенів в умовах форсованого дихання, радість успіху, гіркота втрати, втома, приниження і т. п.).
   На початок 80-х років XX століття вчення про стрес почало розглядатися деякими ученими як якась космологічна система, здатна бути провідним стимулом життєствердження, розвитку. При цьому аналіз і розгляд поняття стрес було орієнтовано головним чином в бік екстремальності, а точніше чинників, що впливають та приводять до стресу. Практично не розглядався внутрішній психічний стан суб'єкта екстремальної дії, його динаміка і особливості.
   Поняття стрес дуже скоро почало використовуватися не тільки у фізіології і медицині. Найміцніше воно закріпилося у психології. По-перше, реакції на стресогенні події не обмежуються суто фізіологічними змінами в організмі. Емоційне ставлення до ситуації, її осмислення і необхідність змінити свою поведінку не тільки доповнюють, але найчастіше і є пусковим механізмом для екстреної мобілізації [3]. По-друге, в порівнянні з екстремальними діями середовища (шум, вібрація, холод, спека, радіація і ін.), не менш важливими для людини є такі чинники, як новизна ситуації, складність вирішуваних завдань, підвищена особиста відповідальність, соціальні конфлікти різної природи [4]. Це дало підстави відомому американському психологу Р. Лазарусу ввести поняття психологічного стресу і запропонувати загальну модель його розвитку.
   Вчений зазначає, що досить часто людина не помічає небезпеки що відбувається прямо у неї на очах або ж, навпаки, надає дуже великого значення дрібницям і побічним обставинам. Якщо ситуація суб'єктивно оцінюється як потенційно небезпечна - у фізичному або моральному сенсі (наприклад, острах не справитися із завданням, зробити помилку, позбутися визнаного статусу, опинитися в смішному положенні і багато що інше) - або ж як перешкода для досягнення важливої мети, то виникають первинні прояви стресу. Інакше стрес взагалі не розвивається, навіть якщо існуюча проблема може серйозно пошкодити людині [5].
   Р. Лазарус та С. Фолькман в своїх психологічних роботах почали розробляти концепцію психологічного стресу, який на відміну від фізіологічної високостереотипізованої стресової реакції на шкідливість (загрозливий, екстремальний чинник), розглядається як реакція опосередкованої оцінки загрози внутрішнім психологічним процесам. У зв'язку з цим Р. Лазарус відзначав, що не будь-яка вимога середовища викликає стрес, а лише та, яка оцінюється як загрозлива. Серед психологів вже тоді намітилася тенденція, яку можна позначити як “відмова неспецифічності ситуацій тих, що породжують стрес”. Таким чином, в психології було подолано суперечність між “неспецифічністю стресу, як реакції на будь-яку дію” (Г. Селье) і “залежністю реакції від психологічної оцінки загрози” (Р. Лазарус) на користь останнього вислову. Обсяг поняття “стрес”, завдяки працям психологів, був різко звужений у бік екстремальності і більш особистісно зорієнтований. Власне з метою зняття суперечності між фізіологічною неспецифічністю і психологічною вибірковістю Р. Лазарус вводить поняття “копінг”, як здібність до подолання стресу.
   У теорії стресу і копінгу Р. Лазаруса важливе значення відведене механізмам подолання стресу, які визначають розвиток різних форм поведінки, що приводять до адаптації або дезадаптації особистості. С. Фолькман і Р. Лазарус визначають ключову роль психологічних чинників в регулюванні результатів поведінки в стресі. Поведінка розглядається як результат транзакцій (взаємодій) між людиною і навколишнім його середовищем, що впливають один на одного. Р. Лазарус неодноразово підкреслював, що здатність долати стрес, в більшості випадків, важливіша, ніж природа, величина і частота стресової дії.
   Різнопланове вивчення феномену стресу дало можливість дослідникам визначити детермінанти його виникнення, перебігу та подолання. Визначають дві групи факторів, що обумовлюють стрес -ті, що визначаються ситуацією та ті, що визначаються особистістю. До ситуативних джерел стресу відносять умови конкретної події, наприклад, суб'єктивна значущість події, яка залежить від рівня когнітивної тривоги, також оцінка відповідальності, самооцінка спроможності ефективно виконати дії та невизначеність кінцевого результату, що також впливає на загострення стресу [5].
   В. Е. Мільман досліджуючи фактори стресу ввів категорію зовнішньої та внутрішньої причини стресу. Ним було виділено стресори зовнішньої та внутрішньої невизначеності та стресори зовнішньої та внутрішньої значущості. Р. Смітом було розроблено когнітивно-афективну модель стресу, що базується на засадах когнітивної моделі дослідження стресу. Ним були визначені показники ефективного виходу зі стресових ситуацій: попередня оцінка величини загрози, логічне обґрунтування здатності до збільшення рівня самоконтролю та рівня адаптаційних процесів до стресу, уміння та навички, спрямовані на формування та підвищення реакції адаптації у стресових умовах. Логічне поєднання цих компонентів у боротьбі по усуненню стресу з часом призводить до інтегрованої реакції адаптації.
   Дослідження психологічних факторів стійкості особистості до стресових навантажень [6] ґрунтуються на вивченні специфічних особистісних ресурсів, що виступають необхідною умовою успішного виконання вимог будь-якої професійної діяльності, тобто висуненням вимог до ефективної психологічної активності особистості (емоційної, когнітивної, вольової, мотиваційної тощо). Прихильники ресурсного підходу при визначенні сутності стресу, наголошують на тому, що процес, а не реакція, в якому вимоги ситуативного впливу оцінюються особистістю відносно ресурсів, необхідних для задоволення цих вимог. Головним ресурсом, що визначає стійкість до стресу, є особливості когнітивної сфери [6].
   Також, багато науковців схиляються до визначення стресу як на реакцію та особливості взаємодії особистості з навколишнім світом [7]. Джерелами стресу тут виступають не тільки об'єктивні характеристики саме ситуації, а й особливості сприйняття індивідом ситуації та його характерний спосіб реагування. Звідси, причинами стресу можуть бути ірраціональні уявлення або переконання, засновані на глибинних потребах, задоволення яких є необхідною умовою психологічної рівноваги [8]; викривлення мислення, внаслідок якого відбувається фіксація швидше на негативних наслідках, ніж на успіху; активація “негативних вузлів” пам'яті, що відбуваються шляхом асоціального зв'язку, відсутність навичок для оцінки ситуації, підбору адекватних засобів вирішення складної ситуації, пошуку альтернативних рішень та передбачення їх наслідків [9].
   Сучасними дослідниками висунуто ряд положень щодо цілісного підходу до вивчення поняття психологічного стресу [10]. Наведемо приклад декількох теорій, що демонструють закономірності організації особистістю інформації про явища зовнішнього та внутрішнього світу та побудову на цій основі дій та вчинків. Зупинимося на “теорії особистісних конструктів” Дж. Келлі. Дана теорія висуває положення про те, що особистість стає психічно більш сприятливою залежно від того, як вона очікує розвиток подій. Очікування можуть обмежувати сприймання до дуже вузького, наперед визначеного діапазону. Різні передбачення про можливі події та різне їх тлумачення існує лише в межах, що завданні очікуванням.
   Іншим підходом, який визнає існування особистісної когнітивної “схеми”, що визначає виникнення низки психічних станів, є теорія Ж. Піаже, яка висуває положення про зміни наперед свідомістю особистості схем сенсорного входу залежно від характеру ситуації та впливу на її оцінку.
   А. Бандура у своїй соціально-когнітивній теорії акцентував увагу на понятті самоефективність, він пов'язує його з наявністю свідомих переконань особистості, можливості чи неможливості змінити ситуацію на краще, оскільки людина оцінює власну ефективність, визначає зусилля, які вона повинна докласти для усунення перешкод, наполегливість з якою вона буде вирішувати певну задачу. Визначено, що великий вплив на форми поведінки, мотивацію поведінки та виникнення емоцій має самооцінка ефективності особистості [11].
   Слід відзначити існування інтегрованого підходу до розуміння поняття “стресу” як продукту когнітивних процесів особистості, виникнення та перебіг якого суттєво залежить від образу думок та оцінки ситуації, розуміння власних можливостей або ресурсів, ступеня навченості способів управління та стратегій поведінки в екстремальних умовах, їх адекватному вибору [9].
   У межах психосоціального підходу стрес досліджували Р. Грін та Б. Вілсон. Багато вчених вивчають цей феномен у взаємодії з пізнанням, емоціями та дією. Зарубіжні дослідники звертали увагу на наслідки стресу, викликані виробничою діяльністю.
   Л.О.Китаєв-Смик виходячи з психологічної концепції стресу, визначає поняття “стрес” як: сильний негативний вплив на організм; сильна негативна для організму фізіологічна чи психологічна реакція на дію стресора; сильні, як негативні, так і позитивні для організму, реакції різного роду; неспецифічні риси (елементи) фізіологічних та психологічних реакцій організму при сильному, екстремальному для нього впливу, що визивають інтенсивні прояви адаптаційної активності; неспецифічні риси (елементи) фізіологічних та психологічних реакцій організму, що виникають при всяких реакціях організму. Однак, слід зазначити, що в перших чотирьох визначеннях “стресу” майже не враховуються дані про те, що неспецифічні риси адаптаційних процесів проявляються при негативних та при позитивних впливах на організм. Інтенсивність адаптаційної активності залежить від значимості для організму чинника, що діє. Тому найбільш адекватною можна визнати останню з вказаних визначень терміну стрес.
   Залежність стресу від складності біологічної системи, її еволюційного рівня використовується при класифікації форм стресу на біологічний стрес, який проявляється, головним чином, у безхребетних тварин при впливі різних фізичних та фізико-хімічних чинників; фізіологічний стрес, що проявляється в порушеннях тих чи інших фізіологічних процесів, та емоційний (психологічний) стрес, коли на перший план за значимістю для дослідника виступають психічні стрес-реакції. Однак, наведена класифікація лише частково відображає складність фізіологічних процесів при стресі [12].
   Значну увагу дослідженню стресу приділено науковцями які вивчають психологічні аспекти діяльності органів внутрішніх справ. Вивченню стресу працівників органів внутрішніх справ України присвятив свою докторську дисертацію О. В. Тимченко. У своєму дослідженні він запропонував концептуальний підхід до професійного стресу, його прогнозування, психодіагностики та психокорекції у працівників міліції. Автор наголошує, що стрес є багатомірним феноменом, що детермінований інтраорганізаційними факторами трьох рівнів (індивідуальним, груповим і організаційним) і екстраорганізаційними стрес-факторами, що залежать від особистісних характеристик. Головним джерелом розвитку професійного стресу можуть виступати фактори соціального середовища, які в сукупності з цілями правоохоронної діяльності характеризують мотиваційні установки й емоційний фон діяльності, потужним початковим фактором професійного стресу та професійної деформації працівника Органів Внутрішніх Справ (ОВС) служить неоднозначне визначення мети праці [13].
   Водночас, О. Р. Охременко зазначає, що діяльність в особливих умовах детермінована параметрами інформаційного середовища, які обумовлюють імовірнісну складову ситуативного середовища. Також, професійно важливими під час діяльності в особливих умовах є концепція передбачень результатів діяльності, що значно впливає на зниження значимості зовнішніх впливів.
   О. В. Тимченко визначила, що однією з матеріально-побутових, соціально-психологічних та медико-психологічних причин аутоагресії працівників ОВС є стресогенність професійної діяльності. При дослідженні аспектів управління персоналом органів внутрішніх справ Н. П. Матюхіна зазначила, що запобігання професійному стресу є запорукою ефективності управління персоналом, нею було запропоновано окремі психологічні методики подолання стресу в діяльності персоналу органів внутрішніх справ Вагомий внесок в розуміння проблеми професійної деформації співробітників органів внутрішніх справ вніс В. С. Медведев. Він вказує на три головних напрями профілактики і корекції професійної деформації, серед яких адміністративно-організаційний (послаблення деформуючого впливу службової діяльності шляхом тимчасової зміни професійного середовища - ротації), відновлювально-реабілітаційний (відновлення та зміцнення психофізіологічного потенціалу співробітника міліції) та психолого-виховний (формування та розвиток психологічних рис, які сприяють блокуванню професійної деформації). Він запропонував практичні рекомендації керівникам і психологам щодо організації профілактично-корекційної роботи з протидії професійній деформації [14].
   Проблеми інших психологічних аспектів професійної підготовки і діяльності персоналу міліції в умовах професійного стресу розглядаються також у працях В. П. Андрущенка, І. А. Зязюна, В. Г. Кременя, С. Д. Максименка, Н. Г. Ничкало, В. Г. Андросюка, Я. Ю. Кондратьева, Л. І. Казміренко, Г. О. Юхновця, Д. О. Александрова.
   Отже, під професійним стресом працівників кримінальної міліції ми будемо вважати адаптаційний механізм, що дозволяє організму професіонала, який потрапив у складну екстремальну ситуацію, сконцентруватися, мобілізувати свої сили та найти оптимальний вихід із складної ситуації. Без цього перша ж перешкода для організму була б згубною. Поведінка в стресі залежить від психологічної структури особистості та від ступеня значущості ситуації.
   На нашу думку, найбільш придатною для дослідження стресу у професійній діяльності працівників кримінальної міліції є концепція психологічного стресу Л. О. Китаєва-Смик: у вузькому значенні стрес -це неспецифічні фізіологічні та психологічні прояви адаптаційної активності при сильних, екстремальних для організму впливах; у широкому змісті - неспецифічні прояви адаптаційної активності при дії любих значимих для організму чинників.

ЛІТЕРАТУРА

1. Александровский Ю. А. Пограничные психические расстройства: Учеб. пособие для слушателей системы последиплом. образования. - М.: Медицина, 2000. - 495 с.
2. Селье Г. Стресс без дистресса. - М.: Прогресс, 1982. - 124 с.
3. Грановская Р. М. Психологическая защита. - СПб.: Речь, 2007. -474 с.
4. Лебедев В. И. Личность в экстремальных условиях. - М., 1989. -303 с.
5. Лазарус Р. Теория стресса и психофизиологические исследования. - Л.: Медицина, 1970. - 208 с.
6. Мильман В. Е. Стресс и личностные факторы регуляции деятельности. - М., 1983 - С.125-135.
7. Бодров В. А. Психологический стресс: развитие и преодоление. -Москва, 2006. - 523 с.
8. Бодров В. А . Психологический стресс: развитие учения и современное состояние проблемы. - М.: ИПРАН, 1995. - 136 с.
9. Когнитивная терапия депрессии. - М., 2003 - 298 с.
10. Колосов А. Б. Когнітивний ресурс підвищення стрес-стійкості кваліфікованих спортсменів (на прикладі студентів ВНЗ фізкультурного профілю): автореф. дис. на здобуття наук, ступеня канд. психол. наук. - К., 2007. - 20 с
11. Левин К. Гештальт-психология и социально-когнитивная теория личности. - Санкт-Петербург, 2007. - 125 с.
12. Китаев-Смык Л. А. Психология стресса. - М.: Наука, 1983. -368 с.
13. Професійний стрес працівників органів внутрішніх справ України (концептуалізація, прогнозування, діагностика та корекція): автореф. дис. на здобуття наук, ступеня д-ра психол. наук: 19.00.06: спец. “Юридична психологія” / О. В. Тимченко - X., 2003 - 33с.
14. Медведев В. С. Проблеми професійної деформації співробітників органів внутрішніх справ (теоретичні та прикладні аспекти): Монографія. - К.: Нац. акад.. внутр справ України, 1996. -192 с.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com