www.VuzLib.com

Головна arrow Психологія arrow Психологічні проблеми соціалізації освітян в умовах соціально-економічних трансформації
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Психологічні проблеми соціалізації освітян в умовах соціально-економічних трансформації

O.I. Бондарчук

ПСИХОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ СОЦІАЛІЗАЦІЇ ОСВІТЯН В УМОВАХ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИХ ТРАНСФОРМАЦІЇ

   Постановка проблеми. Важливими соціально-психологічними завданнями закладів освіти як інститутів соціалізації в умовах соціально-економічних змін є: по-перше, сприяння успішній адаптації особистості в соціумі через засвоєння нею нормативної поведінки; по-друге, забезпечення можливості для формування особистістю власного ставлення й позиції до соціальної реальності на основі усвідомленого вибору, в тому числі, в контексті професійного самовизначення.
   На жаль, освітяни далеко не завжди готові забезпечити виконання цих завдань у повному обсязі через ряд проблем у своїй діяльності. Так, довгий час завдання закладів освіти полягало в відтворенні існуючих соціальних зв'язків, в засвоєнні нормативних зразків поведінки, тобто, суспільство орієнтувало навчальні заклади на консервацію, відтворення і трансляцію соціального досвіду, а не творення нового. Крім того, через недостатнє фінансове і матеріально-технічне забезпечення освітньої галузі виникає загроза викривлення головної місії освіти (навчання, виховання і розвиток вільної особистості, професіонала, здатного до саморозвитку), переважна орієнтація закладів освіти на отримання прибутку як першочергове завдання, особливо, в приватних закладах. Слід також указати на особливості результатів діяльності працівників освітніх організацій (готовність учнів до майбутнього життя, сформованість основ життєдіяльності підростаючої особистості), які є відстроченими в часі і не мають відчутно вираженого зворотного зв'язку, чітких матеріалізованих критеріїв і показників, при цьому (через те, що з учнем взаємодіє водночас велика кількість викладачів) важко виокремити вплив на особистість даного учня конкретного педагога і оцінити напрямок цього впливу; це утруднює встановлення чіткого, однозначного зворотного зв 'язку між діяльністю і результатами праці педагогічного колективу та його керівника. Також слід підкреслити велику відповідальність освітян за досягнення мети діяльності, адже головний об'єкт і, водночас, суб'єкт їх впливу - особистість, отже, освітяни самі мають бути зразком особистості, яку вони прагнуть виховати у підростаючих поколінь, являти собою зразки успішної соціалізації в складних умовах сьогодення, що досить важко, зважаючи на політику держави щодо освітньої галузі і статус освітян у нашому суспільстві [7; 9].
   Отже, є актуальним визначення можливостей інститутів соціалізації, насамперед, системи післядипломної педагогічної освіти в контексті виявлення резерві і можливостей забезпечення успішної соціалізації освітян, що й складає мету даної роботи.
   Результати теоретичного аналізу проблеми. На основі теоретичного аналізу літератури було виокремлено декілька підходів до проблеми успішної соціалізації освітян. Зокрема, можна говорити про філософський підхід до мети і завдань сучасної освіти, яку В.Т. Скотний [21] називає сферою масового виробництва, “найкращим продуктом якої є добротний професіонал, homo faber”. Продукт цієї сфери виробництва він визнає за людину, навчену підкоренню, пристосовану для маніпулювання собою, раба ілюзій у всьому: і в житті, і в науці. Тому пріоритетним завданням сучасної освіти є поширення її впливу на розвиток духовної культури особистості (яка поєднує розум і душу), що, врешті решт, є основою не лише формування, але й утвердження людини. Дослідник зазначає, що, виходячи із стану особистості, неоднозначних культурних впливів на неї, спрямованість освітянського процесу в державі має бути націленою на духовне збагачення та творчу діяльність особистості, що розкриває свою здатність до самореалізації та створення умов для саморозкриття інших людей. Лише за такого підходу може реалізуватися надія, що суб'єкт навчального процесу буде прагнути стати особистістю, успішно соціалізуватися через самоствердження завдяки власному професійному самовизначенню.
   У межах суб'єктного підходу К.О. Абульханова-Славська [1] зазначає, що людина не може просто жити і виконувати свою роботу, вона повинна знайти ціль, з якою співвідносяться робота і професія, а головне - її дії в професії повинні зайняти важливе місце в системі життєвих смислів, бути органічно вбудованими у загальну систему життєвих планів і цілей. Це забезпечить задоволеність власним життям і успішну соціалізацію людини.
   На роль особистісної складової у професійній діяльності також указує Г.О. Балл [4], який зазначає, що, передусім, важливим є становлення ціннісно-мотиваційного стрижня особистості як детермінанти її професійної спрямованості. Значення професійних знань, умінь і навичок при цьому не ставиться дослідником під сумнів, але, по-перше, наголошується на їх ролі як засобів, інструментів реалізації такої спрямованості; по-друге, в цій інструментальній ролі знання, вміння і навички доповнюються стратегіями творчої діяльності, а також вольовими якостями, потрібними для подолання труднощів, що постають на шляху згаданої реалізації, по-третє, у системі засобів, про які йдеться, підвищується питома вага тих, які забезпечують професійне і особистісне вдосконалення.
   Увага до духовної сторони професійної діяльності та освіти знаходить вияв у розрізненні фахівців, які володіють методами, засобами, техніками своєї справи, і професіоналів, які володіють, крім цього, цінностями, ідеалами і, взагалі, цілісною професійною культурою.
   У рамках акмеологічного підходу [ 19] досягнення вершин у професії (професійного “акме”) є можливим лише за умови 1) узгодження особистістю складних колізій як особистісного, так і професійного розвитку; 2) усвідомлення а) предмету і умов діяльності (розуміння суті самої професії, її законів), б) навколишнього соціального і професійного світу, в) себе як професіонала, г) можливостей самореалізації особистості в контексті життєвого і професійного шляху. У зв'язку з цим А.О. Реан говорить про самотрансценденцію як вихід людини за межі свого Я, кращою можливістю чого є захопленість значущою роботою, професійний розвиток тощо. Дослідник називає інтегральні характеристики особистості, які є найбільш важливими для самовизначення і самоствердження [19] і, які, на наш погляд забезпечують успішну соціалізацію особистості: 1) свобода та відповідальність (з якою пов'язана і сутність буття зрілої особистості, успішність, способи її самоактуалізації); 2) диспозиційна терпимість (певна позиція, установка, світовідчуття особистості, за якого людина залишається чуттєвою і емпатійною, має позитивне бачення дійсності); 3) виражена потреба в саморозвитку (яка є показником особистісної зрілості і, водночас, умовою її досягнення) тощо.
   Отже, дійсне професійне самовизначення і успішна соціалізація освітян, загалом, можливі лише за умови розвитку особистості, що здатна розпізнати наявний стан розвитку своїх властивостей, усвідомлювати необхідність змін і перетворень свого внутрішнього світу, здатна на пошук нових можливостей професійного самовизначення і самоздійснення в трудовій діяльності тощо. Таке особистісне проникнення в професійну діяльність дозволяє людині зорієнтуватися на ринку праці і правильно оцінити свої шанси, індивідуально точно співставити стратегії професійного самовизначення, роботи зі своєю особистою цінністю як професіонала.
   У межах когнітивного підходу погляди на успішну соціалізацію особистості зазнали суттєвих змін від жорсткого визначеності рольовими приписами і груповими стандартам, коли визначальною ознакою розвитку особистості стає його нормативність (наприклад, теорія “згоди” Т. Ньюкома [26]) до визнання реалій розвитку наслідком не лише підкорення груповим нормам, а, насамперед, результатом індивідуального вибору в умовах соціальної взаємодії і, відповідно, конструювання нової соціальної реальності (зокрема, концепція соціальних уявлень С. Московічі [15], “соціальної ідентичності” А. Тешфела [27] та ін).
   У зв'язку з цим В.В. Москаленко вказує на активний характер соціального конструювання дійсності, завдяки чому воно надає “...смисл поведінці, інтегрує людину в систему соціальних відносин, тобто, орієнтує і спрямовує діяльність людини” [13, 76] . Дослідниця у своїй культурно - діяльнісній концепції соціалізації особистості стверджує, що результатом соціалізації особистості є розвиток особистості, що знаходить своє втілення в соціальних властивостях, які визначаються нормативним образом людини, що існує на рівні індивідуальної і суспільної свідомості будь-якої культури. На думку В.В. Москалено, культура суспільства імпліцитно несе в собі нормативний образ людини, інтеріоризація якого залежно від типу культури (індивідуалістичного чи колективістського) спричинює специфіку ціннісних орієнтацій, Я-концепції, самокатегоризації, еталонних схем причинності тощо [13].
   При цьому на пізніх етапах розвитку людина повинна сама вчитися структурувати, організовувати свій діяльнісний спосіб існування в світі, самостійно створювати психологічні прийоми оптимізації свого діяльнісного існування, визначати вибір стратегії дій особливостями власного особистісного ресурсу [3]. У даному контексті розвиток особистості є її саморозвитком, який відбувається переважно в формі самовиховання [5]. У результаті особистість має самостійність (здатність активно діяти, відстоюючи свої інтереси), свідомість і самосвідомість (здатність оцінити себе, своє положення в середовищі і відповідно діяти), творчі здібності (здатність перетворювати себе і дійсність) тощо.
   У зв'язку з цим В.А. Семиченко указує на необхідність самопізнання і саморозвитку особистості як важливу умову запобігання деструктивних внутрішньоособистісних конфліктів, забезпечення успіху в професійній діяльності тощо. Результатом розвитку як наслідку успішної соціалізації, на думку дослідниці, є зріла, самодостатня особистість із почуттям власної гідності, здатністю гнучко реагувати на життєві обставини тощо [20].
   Н.Л. Коломінський розглядає особистість як суб'єкта життєдіяльності, розвиток якого зумовлює можливість усвідомлено виконувати різноманітні соціальні функції та ролі [10]. При цьому критеріями розвиненості особистості є усвідомленість активного впливу на обставини життя, цілеспрямованість, самостійність, здатність до самоуправління, психологічна суверенність тощо [10; 289].
   Центральне місце ідеї саморозвитку і саморуху особистості займають у межах генетико-моделюючого підходу, який лежить в основі генетичної психології [12]. Саморозвиток при цьому трактується як фундаментальна здатність людини стати і бути відповідним дійсності суб'єктом власного життя, реалізувати власний потенціал [11; 12]. В основу даного підходу покладено розуміння особистості як функції біосоціальної нужди, а розвитку особистості як саморозвитку складної біосоціальної системи, активність якій надає нужда [12, 112]. Атрибутивними ознаками нуждиє: гетерогенність - єдність біологічного і соціального, здатність до розвитку (саморозвитку); спрямованість розвитку; здатність до породження, креативність; існування у формі втілення породженої нею живої істоти; афіліативна природа (форма існування - любов); нескінченість існування тощо [12, 97].
   При цьому напрям розвитку особистості (філо- і онтогенезу) не відрізняється від загального напряму еволюції - ускладнення, диференційованість, переважання розвитку внутрішнього над зовнішнім, саморегуляція, інтегрованість тощо [12, 95]. Розвиток при цьому виступає при переході від одного рівня до іншого як “визрівання, формування , творення” [23, 153].
   Згідно генетичної методології особистість як унікальна цілісна структура існує лише в русі (існуванні - становленні). Постійні зміни є умовою існування структури. Якщо “зупиняється динаміка” якоїсь змістовної одиниці особистості, зразу ж починаються процеси спрощення. А потім й руйнування структурної цілісності - це генетичний закон існування особистості [12, 140].
   Розвиваючи ідеї Г.С. Костюка [11], П.Р. Чамати [24], розвиток особистості як саморух і самооновлення розглядається М.Й. Боришевським, який визначає особистість як суб'єкт процесу саморегуляції в контексті становлення її духовності. Так, дослідник зазначає, що розвиток особистості пов'язаний з безперервним саморухом, постійним самооновленням, способами перебудови внутрішніх структур, їх взаємозв'язків, поступовим ускладненням і вдосконаленням взаємодій. При цьому основним інструментом розвитку особистості вчений називає саморегуляцію [8].
   Слід також зазначити, що крім особистісного розвитку, прогресу (коли особистість орієнтована на рух, динаміку, особистісне зростання, саморозвиток, самовдосконалення тощо), життєвий шлях людини може характеризуватися регресом, “...коли відносини зі світом збіднюються, перспективи звужуються, можливості самореалізації зменшуються” [18, 103]. Якщо регрес набуває сталого характеру, він може супроводжуватися змістовою і функціональною деградацією вчинкових механізмів цілепокладання, що відбувається на тлі знецінення суто людських потреб творчої духовної самоактуалізації, і стає, як правило, головною причиною гальмування психічного і особистісного розвитку як внутрішньо детермінованого спонтанного процесу, унеможливлює її успішну соціалізацію тощо [16, 442].
   В.О. Татенко указує на соціально-психологічні фактори, які утруднюють особистісний розвиток і можуть спричинити регрес особистості, зокрема, на складні соціальні умови, відчуженість між людьми, опосередкованість людського існування престижними, але не духовними цінностями, зростаючу залежність від ситуації, зменшення здатності до свідомого, самостійного вибору мотиву діяльності, самостійного вибору сфери діяльності, самостійного визначення мети як того, що “хочу, бажаю, смію”, а не того, що “вимушений робити”, щоби вижити в цьому світі [22].
   Отже, важливим для подальшого розкриття проблеми є визначення, соціально-психологічних умов, які актуалізують прогресивний особистісний розвиток освітян, запобігаючи регресу і забезпечуючи їх успішну соціалізацію.
   Специфічні особливості працівників закладів освіти як контингенту післядипломної педагогічної освіти (які, фактично, в силу своїх функціональних обов'язків, самі управляють освітнім процесом, часто є “закритими” для самовдосконалення) зумовлюють необхідність сприяння їх особистісному розвитку через соціально-психологічні механізми впливу у спеціально створеному соціальному середовищі, де освітяни можуть зайняти позицію “рівний серед рівних”.
   Особливе місце в цьому процесі належить системі післядипломної педагогічної освіти, оскільки вона за своїм призначенням фактично забезпечує перепідготовку і підвищення кваліфікації фахівців, є інструментом перебудови системи освіти і, відповідно, соціальних перетворень на якісно новому рівні. Саме в системі післядипломної педагогічної освіти, враховуючи специфіку контингенту слухачів, можливе створення певного соціального середовища, в якому, спираючись на професійний досвід освітян, можливо ініціювати професійний і особистісний розвиток.
   Слід зазначити, що з загальної теорії соціалізації особистості випливає, що особистість розвивається в процесі інтеріоризації зовнішніх соціальних впливів, завдяки чому здійснюється формування внутрішніх структур людської психіки [14].
   В якості таких соціальних впливів може виступити, по-перше, власний приклад високорозвинєних особистостей - освітян, референтних для даного управлінця осіб, які демонструють прагнення до особистісного розвитку і рефлексивно-гуманістичний тип відносин співтворчості, коли інші шляхом наслідування або свідомо, на основі індивідуального порівняння впливів з внутрішніми цінностями, засвоюють зразки їх поведінки. По-друге, особистісному розвиткові може сприяти пряме навчанняза рахунок розширення системи уявлень, доповнення її новими елементами знань. По-третє, сприяння особистісному розвитку можливе за рахунок так званого “психологічного щеплення” [25], іншими словами, надання індивіду інформації, що попередньо готує його до можливих негативних наслідків або труднощів на шляху розв'язання певних завдань самовдосконалення. По-четверте, особистісному розвиткові може сприяти пряме перенавчання, коли, як детально показує це у своїх працях О.Ю. Панасюк [17], відбувається трансформація актуальних соціальних установок на ідеальні. По-п'яте, соціальний вплив може здійснюватися через непряме перенавчання шляхом інтерпретації результатів діяльності управлінця таким чином, щоби сформувати у нього рефлексію, необхідну для актуалізації особистісного розвитку.
   Отже, важливою соціально-психологічною умовою особистісного розвитку освітян як умови і, водночас, показника їх успішної соціалізації є створення спеціального соціального середовища, що “запускає” відповідні соціально-психологічні механізми як спеціальні соціальні впливи, які, інтеріоризуючись, привласнюються особистістю. Якщо зазвичай ці механізми діють упродовж всього процесу соціалізації людини, при цьому в окремі періоди її життя провідними стають певні з них, то в спеціально створеному середовищі ці механізми діють у “концентрованому” вигляді, інтенсифікуючи процес особистісного розвитку, забезпечуючи рух від зовнішнього до внутрішнього від запропонованих зразків поведінки і діяльності до їх усвідомлення та включення в структуру особистості структури [7].
   Зрозуміло, що рівень проблемності спеціально створеного соціального середовища має забезпечувати, водночас, психологічну безпеку й гідність кожної особистості. Тому таке середовище має являти собою особливий, науково організований мікросоціум, який відрізняється від звичайного соціального середовища вищими за змістом та інтенсивністю характеристиками творчої спільної діяльності та спілкування, гуманістичними груповими нормами і цінностями, інтелектуальною атмосферою тощо [5].
   Характеристиками даного соціального середовища є: 1) організація спільної діяльності освітян, у ході якої вони реалізують себе як творчі індивідуальності; задовольняють вищі людські потреби; при цьому через організацію спільної, взаємозалежної діяльності виникає ефект групового почуття корисності для іншого водночас з підняттям власної самоцінності; 2) спільне формування групових норм і принципів взаємодії гуманістичної спрямованості, зокрема, встановлення рівноправності партнерів у спілкуванні, емоційній відкритості й довірі один до одного, прийнятті іншої людини як цінності; толерантність, оптимізм, ставлення до групи як колективу творців тощо; 3) розвиток духовної культури спільноти через соціальне, духовне і предметне збагачення спільної діяльності, спільне переживання почуття причетності до особливостей професійної культури, обговорення питань професійного самовизначення, місії керівника-освітянина тощо; 4) інтенсифікація розумових, емоційних і поведінкових компонентів спільної діяльності через колективні дії з публічною демонстрацією результатів, як, наприклад, проектна діяльність; 5) встановлення в процесі спільної діяльності зворотного зв'язку між її учасниками (опитування, бесіди, групові форми спілкування тощо) з метою забезпечення процесу усвідомлення себе через іншого; 6) виконання системи спеціальних завдань, що зумовлюють прийняття і програвання соціальної ролі (освітянина) з певними характеристиками, які відповідають людині, орієнтованій на особистісний розвиток, такій, що успішно соціалізується в складних умовах сьогодення;
   Висновки. Система післядипломної педагогічної освіти важливу роль в успішній соціалізації освітян в умовах соціально-економічних трансформацій завдяки можливості сприяння їх особистісному розвитку через створення спеціального соціального середовища, яке забезпечує інтеріоризацію зовнішніх соціальних впливів. Це стає можливим через а) відпрацювання відповідних групових норм і цінностей, організацію спільної діяльності на ціннісно-гуманістичних засадах та ін.; б) використання інтерактивних форм і методів навчання, що мають різноманітні ресурси (засоби), які сприяють особистісному розвитку управлінців; в) поєднання завдань особистісного розвитку керівників освітян з удосконаленням у професійній діяльності; г) забезпечення можливості виміру індивідуально-психологічних характеристик у процесі постійного моніторингу особистісного й професійного розвитку; д) спеціальну підготовка суб'єктів соціального впливу (викладачів ППО) до сприяння особистісному розвитку освітян через співпрацю, продуктивну взаємодію, актуалізацію потреби у власному особистісному зростанні тощо.
   Подальше дослідження в обраному напрямку дозволить поглибити існуючі уявлення про психологічні механізми, які визначають динаміку і спрямованість особистісного розвитку фахівця у професійній діяльності як чинника його успішної соціалізації.

ЛІТЕРАТУРА

1. Абульханова-Славская К. А. Стратегия жизни. Методологические проблемы психологии. - М.: Мысль, 1991. - 299 с.
2. Ананьев Б. Г. Психология и проблемы человекознания. - М. : Воронеж, 1996. - 384 с.
3. Анцыферова Л. И. Личность в динамике : некоторые итоги исследования/Л. И. Анцыферова// Психологический журнал. - 1992. -Т.13. - № 5. -С. 12-25.
4. Балл Г. О. Методологічні засади гуманізації (особистісної орієнтації) професійної діяльності та підготовки до неї. - Хмельницький: ТУП, 2001. - С. 5-25.
5. Бех І. Д. Виховання особистості. - К. : Либідь, 2006. - 272 с
6. Бодалев А. А. Акме-эффект личностного осуществления в процессе социализации и индивидуализации взрослого человека / А. А. Бодалев // Мир психологии. - 1998. - № 1. - С. 59-65.
7. Бондарчук О.І. Соціально-психологічні основи особистісного розвитку керівників загальноосвітніх навчальних закладів у професійній діяльності. - К. : Наук, світ, 2008. - 318 с
8. Боришевский М. Й. Психологічні детермінанти особистісної саморегуляції поведінки. - Ч. 1. - Харків: “ОВС”, 2002. - С. 516-527.
9. Карамушка Л. М. Психологія освітнього менеджменту. - К, 2004. -424 с.
10. Коломінський Н. Л. Психологія менеджменту в освіті. - К., 2001. - 286 с
11. Костюк Г. С. Навчально-виховний процес і психічний розвиток особистості. - К.: Рад. школа, 1989. - 608 с
12. Максименко С. Д. Генезис существования личности. - К., 2006. -240 с.
13. Москаленко В. В. Социализация личности. - К.: Высш. шк., 1986. -200 с
14. Москаленко В. В. Психологія соціального впливу. - К., 2007. -448 с.
15. Московичи С. Социальные представления : исторический взгляд/ С. Московичи // Психологический журнал. - 1995. - Т. 16. - № 1- С. 3-14.
16. Основи психології. - К. : Либідь, 1995. - 632 с.
17. Панасюк А. Ю. Система повышения квалификации и психологическая перестройка кадров. - М.,1991. - 79 с.
18. Психологія особистості : Словник-довідник. - К. : Рута, 2001. -320 с.
19. Реан А. А. Психология изучения личности. - СПб., 1999. - 288 с.
20. Семиченко В. А. Психологія особистості. - К., 2001. - 427 с.
21. Скотний В. Т. Самоствердження особистості в освітній діяльності / В. Т. Скотний // Філософія : Історичний і культурологічний нарис. - К., 2005. - С. 477- 485.
22. Татенко В. А. До проблеми автентичності людського буття: парадигма вчинку / // Розвиток педагогічної і психологічної наук в Україні 1992-2002: [зб. наук, праць до 10-річчя АПН України / Акад. пед. наук України]. - Ч. 1. - Харків, 2002. - С. 550-563.
23. Ткаченко О. М. Принципи і категорії психології. - К.: Вища школа, 1978. - 193 с
24. Чамата П. Р. Вопросы самосознания личности в советской психологии / П. Р. Чамата // Психологическая наука в СССР. - М.: АПН РСФСР, 1960. - С. 90-109.
25. Янчук В. А. Введение в современную социальную психологию. - Мн.: АСАР, 2005. -768 с.
26. Newcomb Т. М. Dyadic balance as a source of clues about interpersonal attraction / I. Murstein // Theories of attraction and love. -NY.: Springer, 1971. - P. 31-45.
27. Taifel H. Social stereotypes and social groups. / H. Taifel // Intergroup behavior: [Turner J. C, Giles H. (eds.)]. - Oxford: Basil Blackwell, 1981. - P. 144-167.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com