www.VuzLib.com

Головна arrow Педагогіка arrow Уява як прояв творчого мислення учнів на уроках літератури
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Уява як прояв творчого мислення учнів на уроках літератури

М.В.Лисенко,
аспірантка
(Запорізький національний університет)

УЯВА ЯК ПРОЯВ ТВОРЧОГО МИСЛЕННЯ УЧНІВ НА УРОКАХ ЛІТЕРАТУРИ

   Одним з головних завдань літературної освіти в загальноосвітніх школах є розвиток мислення (образного, асоціативного, абстрактного, логічного та ін.) учнів. Разом з мисленням у них розвивається уява. Розуміння художніх творів залежить від розуміння закономірностей створення образу, саме за цієї умови ми можемо розкрити природу образу у єдності форми і змісту – для цього учні повинні створювати художні образи у своїй уяві.
   Під час засвоєння знань досить часто учням необхідно мати уявлення про предмети, яких не було в їхньому попередньому досвіді, тобто про предмети, які ніколи ними не сприймалися. Так, робота над літературним художнім твором у школі має на меті не тільки правильне і всебічне розуміння цього твору, його аналіз з різних точок зору, але й конкретне уявлення про героїв твору, їх дії, вчинки, душевні переживання. Без уявлень такого роду не може бути досить свідомо засвоєний літературний твір. Поетична мова образна й емоційна, вона потребує від школярів створення відповідних уявлень.
   Дослідженням такого психічного процесу, як уява, займались Л.Виготський, В.Давидов, Л.Коршунова, С.Рубінштейн та інші. Уява розуміється як здатність створювати нові чуттєві і мислені образи у людській свідомості на основі перетворення отриманих від дійсності вражень. Л.Виготський наголошує на тому, що суттєвою для уяви є спрямованість свідомості, яка полягає у відході від дійсності у відому відносно автономну діяльність свідомості, яка відрізняється від пізнання дійсності. Уява – частина свідомості особистості, один з пізнавальних процесів; у ній своєрідно, неповторно відбивається зовнішній світ; вона дозволяє програмувати не лише нашу майбутню поведінку, але уявляти можливі умови, в яких ця поведінка буде здійснюватися. С.Рубінштейн визначає уяву як “відліт від попереднього досвіду, це переробка даного і породження на цій основі нових образів, які є і продуктами творчої діяльності людини, і прообразами для неї” [6, с.345]. В.Давидов наголошує на тому, що здатність уявляти, з одного боку, є універсальною по відношенню до будь-якого виду діяльності людини, з іншого – вона найбільш повно і успішно розвивається саме у процесі творчої діяльності в галузі мистецтва. “Це стосується як історичної ролі мистецтва у вдосконаленні людської фантазії, так і в шкільній освіті, де дисципліни художнього циклу (література, музика, образотворче мистецтво) потенційно мають значно більше можливостей у розвитку уяви дітей, ніж інші дисципліни шкільної програми” [2, с.189]. Отже, основуючись на наведених вище визначеннях, можна зробити висновок, що уява – це психічна діяльність людини, в процесі якої створюються нові чуттєві і мислені образи шляхом перетворення вже набутого досвіду.
   Наступна проблема полягає в класифікації видів уяви. За ступенем активності уява поділяється на відтворюючу і творчу. За словами Л.Виготського, відтворююча уява – це та ж сама пам’ять. Під поняттям відтворюючої уяви розуміється така діяльність психіки, при якій ми відтворюємо у свідомості низку образів, які були пережиті нами, але відтворюємо їх тоді, коли безпосередніх приводів для відновлення немає. Різниця між пам’яттю і уявою полягає не в самій діяльності уяви, а в тих причинах, які викликають цю діяльність. Відтворююча уява розгортається на основі опису, розповіді, схеми, символу, знаку. В цьому випадку людина наповнює початковий матеріал образами, який вона має у своєму розпорядженні. Так, читання художнього твору передбачає роботу відтворюючої уяви читача.
   Творча уява передбачає створення образу, речі, ознаки, які не мають аналогів, тобто створюються образи, яких не було раніше у свідомості, але вони були у попередньому досвіді. При творчій уяві з’являються нові комбінації елементів, які самі не є новими, а вже зустрічалися у попередньому досвіді людини. Отже, жоден вид творчості був би неможливим без такої уяви. Творча уява, хоча і є в значній мірі відтворюючою, але, як форма діяльності, не зливається з пам’яттю. Вона розглядається як особлива діяльність, своєрідний вид дії пам’яті.
   Л.Коршунова пропонує не розділяти уяву на відтворюючу і творчу. Вона стверджує, що “будь яка уява носить перетворюючий характер, де немає зміни змісту образу, де немає уяви. Уява є продуктивною завжди, коли вона доповнює, розвиває та збагачує об’єктивно істинне знання” [4, с.34]. Розглядаючи уяву під призмою ступеня навмисності і свідомості, Л.Коршунова виділяє два її види: активну, практично-дієву уяву і пасивну, споглядальну, а також її мимовільні форми (марення, демоторний стан, сновидіння).
   За ступенем навмисності уява класифікується як довільна, яка здатна навмисно викликати у свідомості низку образів, що є основою творчої діяльності, вона проявляється при цілеспрямованому розв’язанні наукових, технічних і художніх задач, і мимовільна уява, яка проявляється у сновидіннях та медитативних образах; за ступенем узагальненості образів уява буває конкретна і абстрактна; за видами творчої діяльності: наукова, винахідницька, художня, релігійна та інші.
   Результатом роботи уяви є образ. Образ уяви є продуктом розумового синтезу образу пам’яті і образу сприйняття, саме завдяки особливості походження образів уяви, вони характеризуються більшою довільністю і суб’єктивністю. За словами С.Рубінштейна, образи сприйняття та образи уяви створюють той план, на якому розгортається все наше внутрішнє життя. Характерно, що образи пам’яті пов’язані з минулим, образи сприйняття – з теперішнім, а образи уяви націлені на майбутнє. Отже, процесом уяви у широкому розумінні можна вважати будь-який процес, що протікає в образах. Плануючи свої дії на будь-який період, ми тим самим створюємо образ цілі, яку хочемо досягти, і спосіб її досягнення. “При цьому фактична дія заміняється розумовою: відбувається процес моделювання – оперування образами” [5, с.115].
   Існує декілька способів створення образів уяви. Найпростіший – агглюцінація, сутність якої полягає в тому, що в одному образі поєднуються будь-які якості, властивості, ознаки. У результаті з’являється образ, іноді далекий від реальності. Наступний спосіб – акцентування, в ході якого людина виділяє будь-яку частину, деталь цілого і робить її домінуючою, ця деталь несе на собі основне смислове навантаження. Наступний спосіб – типізація, цей спосіб межує з творчим процесом. Цей спосіб полягає у відтворенні складного цілісного образу, який має синтетичний характер. У ньому актуалізовані компоненти дійсності, представлені спільні, схожі характеристики. Таким чином формується і літературний образ, у якому концентруються типові риси багатьох людей певного кола, певної епохи. У процесі типізації формується не тільки образ людини, але і ситуація, в якій вона діє. Інакше кажучи, воєдино пов’язується сам персонаж, його дії і обставини.
   “Оскільки, акцентуючи, типізуючи, уява узагальнює, виявляючи при цьому узагальнене значення не у відокремленому понятті, а у конкретному образі, для уяви характерною є тенденція до іносказання, алегорії, метафори, метонімії, синекдохи, символу – до злиття образу і значення, до використання образу у переносному значенні” – наголошує С.Рубінштейн [6, с.358]. Усі засоби виразності (тропи, фігури), які використовує літературна творчість, служать проявом перетворюючої діяльності уяви. Метафори, гіперболи, антитези, літоти – це усі прийоми, якими так акцентується певний аспект в образі, що він весь перетворюється. Усі основні форми творчого перетворення дійсності, які використовує література, відбивають у опрацьованому вигляді ті перетворення, якими користується уява.
   Для того, щоб виявити психологічний механізм уяви і пов’язаної з ним творчої діяльності, краще визначити зв’язок, що існує між фантазією і реальністю, і поведінкою людини, вважає Л.Виготський [1, с.8]. Він виділяє чотири основні форми, які пов’язують діяльність уяви з дійсністю.Перша форма полягає в тому, що-будь який витвір уяви завжди складається з елементів, узятих з дійсності, вони знаходяться у попередньому досвіду людини. Уява може створювати нові ступені комбінацій, комбінуючи спочатку первинні елементи дійсності, потім повторно комбінує образи фантазії і т.д. Отже, творча діяльність уяви знаходиться у прямій залежності від багатства і різноманіття попереднього досвіду людини, тому що цей досвід виступає матеріалом, з якого створюються побудови фантазії. Саме з накопиченого досвіду починається уява, чим багатший досвід, тим багатшою є уява.
   Друга форма зв’язку з реальністю виступає готовим продуктом фантазії і складним явищем дійсності. Такі продукти уяви складаються з видозмінених і перероблених елементів дійсності, і потрібен великий запас попереднього досвіду для того, щоб з його елементів можна було б збудувати образи. Така форма зв’язку можлива тільки завдяки чужому або соціальному досвіду. У цій ситуації уява є засобом розширення досвіду людини.
   Третьою формою зв’язку між діяльністю уяви і реальністю, за словами Л.Виготського, є емоційний зв’язок. З одного боку, будь-яке почуття, будь-яка емоція прагне втілитися в образи, які відповідають цьому почуттю. З іншого боку, уява впливає на почуття – саме цим можна пояснити, чому на людей дуже впливають художні твори, які створені фантазією автора. Доля вигаданих героїв на сторінках книжок турбує читачів, не зважаючи на те, що ми розуміємо, що перед нами не реальні події, а вигадка фантазії. Це відбувається тому, що емоції, які передаються читачеві зі сторінок книги, реальні і читач переживає їх у реальному житті.
   Сутність четвертої форми полягає в тому, що побудова фантазії є суттєво дещо о нове, те, чого не було в досвіді людини, і те, що не відповідає будь-якому реально існуючому предмету. Але прийнявши матеріальне втілення, ставши річчю, починає реально існувати у світі та впливати на інші речі. Така уява стає дійсністю. Елементи, з яких будуються продукти уяви, беруться людиною з реальності, у мисленні людини вони піддаються складній обробці і перетворюються у продукти уяви. Нарешті, втілившись, вони знову повертаються у реальність. Таким є повне коло діяльності творчої уяви.
   Діяльність творчої уяви є досить складною і залежить від цілої низку факторів, зрозуміло, що ця діяльність не може бути однаковою у дитини і в дорослого, тому що всі ці фактори мають різний вигляд у різні епохи дитинства, стверджує Л.Виготський [1, с.26]. Ось чому у кожний період розвитку дитини творча уява працює таким чином, який відповідає саме даному ступеню розвитку дитини. Уява залежить від досвіду, а досвід дитини складається і накопичується поступово. Те, що бачить і чує дитина, є першим опорним матеріалом для її творчості, дитина поступово накопичує матеріал, з якого згодом буде будуватися фантазія. Наступним є складний процес переробки цього матеріалу.
   Дослідження психологів свідчать про те, що хід розвитку дитячої уяви, як і хід розвитку інших вищих психічних функцій, суттєвим чином пов’язаний з мовленням дитини, з основною психологічною формою її спілкування з оточуючими, тобто з основною формою колективної соціальної діяльності. Не тільки мовлення дитини, а й її подальше життя слугує розвитку уяви. Отже, саме протягом шкільного віку закладаються первинні форми мрійливості, тобто можливості і здатність свідомо віддаватися відомим розумовим будовам не залежно від тієї функції, яка пов’язана з реалістичним мисленням.
   На сьогодні запропонувати чітку класифікацію прийомів розвитку уяви досить складно, оскільки компоненти творчого мислення досить тісно взаємодіють між собою, складно визначити, який прийом розвиває окремий компонент. Отже, психологи пропонують чотири групи прийомів розвитку уяви за джерелами, з яких вони були взяті [5, с.113]:
   – прийоми психологічної активізації на основі образного мислення;
   – прийоми на основі формально-логічних операцій;
   – прийоми патентного фонду науково-фантастичної літератури;
   – прийоми, які використовуються у технічній творчості, і похідні від них прийоми.
   Метою таких прийомів є активізація уяви школярів, створення творчої ситуації й емоційного ставлення до виучованого предмета. Психологи розробили комплекс вправ під назвою “Іграшки для уяви” [5,с.115]. Пропонуються “ключі” (інструменти) для виконання кожної вправи. Ці інструменти виступають у якості “активі заторів” розумової діяльності і дають можливість вибрати підхід, який відповідає індивідуальності учнів, “ключі” потребують повної самостійності мислення, допомагаючи використовувати вже накопичені знання. Кожну вправу пропонується використовувати в залежності від цілей:
   – в ігровій формі – як інтелектуальну розминку.
   У цьому випадку необхідно дібрати об’єкт, робота з яким буде викликати жарти й усмішку, вважають психологи;
   – для роботи з основними поняттями і темами предмета, який вивчається;
   – як мікро перевірку на розуміння основних понять і термінів;
   – для розвитку уяви на спеціально організованих тренінгах, де необхідно проводити аналіз власних способів мислення й освоювати інші способи.
   До завдань “Іграшки для уяви” входять такі вправи: “образ букви (цифри, символу)”, “образ звука”, “образ складного звука”, “зворотне завдання”, “створити образ предмета”, “питання, питання…”, “казка-калька”, “образ незнайомого слова (звукова пляма)”, “створення образу як моделі творчого процесу”.
   Уява безпосередньо пов’язана з фантазією. У процесі розвитку уява виступає посиланням до дій людини, за допомогою яких людина змінює дійсність. У кожній дії знаходиться шматочок фантазії, і розвиток уяви як перетворення дійсності у свідомості тісно пов’язаний з реальним перетворенням її у практиці [6, с.346]. Уточнимо ці два поняття. Отже, уява моделює реальні поняття і ситуації, які можуть виникати при взаємодії цих понять. Фантазія моделює або нереальні ситуації на основі реальних понять, або нереальні поняття і, відповідно, нереальні ситуації [5, с.112]. Фантазія створює поняття та ситуації, яких у реальному житті немає або які ми не бачимо і, таким чином, нічого про них не знаємо. На відміну від уяви, яка може бути довільною і мимовільною, діяльність фантазії завжди є направленою, тобто вона від початку до кінця направляється на визначену ціль, яку переслідує людина, це стосується і планів поведінки дитини, які відносяться до майбутнього.
   Над проблемою розвитку фантазії у дітей працював Дж.Родарі. Він пропонував “переробляти класичні казки, популяризуючи їх у формі ігор” [3, с.60], і тим самим розвивати фантазію школярів. Важливість казки, на думку Дж.Родарі, полягає в тому, що саме казка виступає засобом залучення дитини до довколишнього життя, до світу людської долі, до світу історії. Казка – це джерело, з якого дитина черпає відомості про реальність, яка їй ще не відома, про яку вона ще нічого не знає. У структурі казки дитина бачить структуру власної уяви і в той же час розвиває її у собі, створюючи один із найнеобхідніших засобів пізнання світу, оволодіння реальністю, вважає Дж.Родарі.
   Дж.Родарі пропонує такі прийоми для розвитку дитячої уяви: “перебріхування казок”, “Червона Шапочка і гелікоптер”, “казки навиворіт”, “а що було далі?”, “салат із казок”, “казка-калька”, “карти Проппа”, “казка у заданому ключі”, “аналіз образу”, “оповідання за столом”, “подорож власним будинком”, “іграшка як персонаж” тощо.
   Суть прийомів, запропонованих Дж.Радарі, полягає у використанні казок, їх форм і казкових сюжетів. Наприклад, “Казки навиворіт” – навмисне перевертання казкової теми (Червона шапочка зла, а вовк добрий; Попелюшка – нечепура і грубіянка, а мачуха – лагідна і добра тощо). “Червона Шапочка на гелікоптері” – дітям даються слова, на основі яких вони повинні вигадати певну історію. За допомогою такої гри-вправи можна виявити здатність дітей реагувати на нові по відношенню до визначеного ряду фактів несподівані елементи, вміння використовувати таке слово у вже відомому сюжеті, змушувати звичні слова реагувати на новий контекст. “А що було далі?” – діти вигадують продовження казок, тим самим проявляють здатність підмінити напрямок, конструктивний початок у стихійному ході оповідання. “Карти Проппа” – на основі функцій чарівної казки, які були виділені В.Проппом, Дж.Родарі пропонує виготовити карти, на кожній з яких має бути представлена назва відповідної функції і малюнок до неї. На основі таких карт, за принципом “пропповського ряду” діти складають оповідання. Такий прийом Дж.Родарі вважає дуже продуктивним, оскільки “структура казки калькує не тільки ритуал ініціації, але якимсь чином перегукується зі структурою дитячого досвіду, який включає в себе окремі функції казки” [3, с.83].
   Прийоми можуть використовуватись на уроках літератури під час вивчення художніх творів різних жанрів. Залучення таких прийомів сприяє не лише формуванню фантазії і уяви школярів, але і розвитку їхнього мислення (образного, асоціативного, абстрактного, логічного).

ЛІТЕРАТУРА

1. Выготский Л.С. Воображение и творчество в детском возрасте: Психол. очерк: кн. для учителя. – 3-е изд. – М.: Просвещение, 1991. – 93 с.
2. Давыдов В.В. Проблемы развивающего обучения: Опыт теоретического и экспериментального психологического исследования. – М.: Педагогика, 1986. – 240 с.
3. Дж. Родари. Грамматика фантазии. Введение в искусство придумывания историй. – М.: Прогресс, 1978. – 206 с.
4. Коршунова Л.С. Воображение и его роль в познании. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1979. – 144 с.
5. Меерович М.И., Шрагина Л.И. Технология творческого мышления: Практическое пособие. – Мн.: Харвест, 2003. – 432 с.
6. Рубинштейн С.Л. Основы общей психологии: В 2 т. – М.: Педагогика, 1989. – Т. 1. – 488 с.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com