www.VuzLib.com

Головна arrow Релігієзнавство, релігія arrow Релігія як предмет дослідження та структура сучасних релігій
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Релігія як предмет дослідження та структура сучасних релігій

Релігія як предмет дослідження та структура сучасних релігій

   Поняття релігії. Слово "релігія" перекладається з латинської як благочестя, святиня, предмет культу. З цього випливає, що тут ми маємо справу з явищем, яке відноситься до чогось вищого, святого, надлюдського у людському житті. Це вище, абсолютне, має загальну назву Бога або Божества, хоча кожна окрема релігія має свої власні імена цієї вищої сили. Можна сказати, що не існує релігії без Бога, тобто якого-небудь уявлення про Бога, Бог є початок і сенс будь-якої релігії.
   Релігія є не тільки уявленням про Бога, не тільки свідомістю. Це й реальне життя, дії людей — культ, богослужіння, церковна організація, нарешті, це форми і принципи організації суспільного життя, що тією чи іншою мірою ґрунтуються на релігійних підставах. Тобто релігія — це відповідне світосприйняття та певна сфера життя людини, які пов'язані із відношенням її до Абсолютного.
   Таким чином, поняття релігії безпосередньо пов'язане з поняттям Бога. Не заглиблюючись у філософське або богословське трактування цієї проблеми, підкреслимо, що Бог є перш за все Абсолют, який стоїть вище будь-яких людських або природних сил, здібностей, якостей та відносин. Він надприродний, надреальний. Він породжує природу, породжує все — тому він не є нічим з того, що сам породжує. Бог є трансцендентним, тобто потойбічним, таким, що не міститься в межах даного замкненого кола свідомості (іманентного). Тому людина не може відкрити Бога, "побачити його", пізнати так, як вона може пізнати будь-яке природне явище. Лише сам Бог може відкритись людині, може перейти цю грань між трансцендентним і іманентним, тим більше, що не будучи сам творінням, Творець залишає в кожному своєму творінні маленьку частину себе.
   Теологія і наука багато віків шукають докази як за, так і проти існування Бога. Але висновком цих пошуків є те, що ці докази марні. Вони нічого не доводять людині, яка не вірить, та вони не потрібні людині, яка вірує. Ще І.Кант вважав, що існування Бога не можна логічно ні довести, ні спростувати.
   Релігія існує багато віків, мабуть, так довго, як існує людство. За цей час воно виробило безліч різновидів релігій. Своєрідні релігії існували у Древньому Світі у єгиптян та греків, вавілонян та євреїв. У наш час широкого розповсюдження набули так звані світові релігії: буддизм, християнство та іслам. Крім того, продовжують існувати національні релігії.
   Протягом довгого часу продовжуються спроби з'ясувати, що ж являє собою релігія, які її суттєві характеристики набули форму спеціальної галузі знання релігієзнавства. Релігієзнавство вивчає процес виникнення, функціонування та розвитку релігії, її побудови та різні компоненти, численні виявлення релігії в історії суспільства та у сучасну епоху, ЇЇ роль у житті окремої людини, конкретних суспільств та суспільства взагалі, взаємозв'язок та взаємодію з іншими галузями культури.
   Релігієзнавство — це комплексна галузь людських знань. Воно сформувалося як результат зусиль представників богословсько-теологічної, філософської та наукової думки.
   Історично першою формою релігієзнавства є теологія — учення про Бога в католицькій та протестантській традиції, про богослов'я як науку, про прославлення Бога за православною традицією. Теологія, або богослов'я, виникає із спроби пояснити загальні положення тієї чи іншої релігії, перекласти образи, що містяться у священних книгах та постановах соборів, та догматичні формули на мову понять, зробити їх зрозумілими загалу віруючих. Теологія також має багато відділів: догматика, моральне богослов'я, екзегетика, літургія (теорія богослужіння), каноніка (теорія церковного права) тощо. Теологія, яка вивчається в духовних учбових закладах, безпосередньо пов'язана з конкретним віросповіданням, вона вивчає релігію та різні форми релігійного життя з точки зору їх практичного використання. Наука про релігію намагається порівняти різні релігійні системи, узагальнити релігійний досвід різних народів з точки зору його історичного розвитку та сучасного стану, Богосдовсько-теологічний підхід до релігії — це підхід до релігії з середини, з позицій самої релігії. Основою такого підходу є релігійна віра. Збагнути релігію, вважають теологи, може тільки релігійна людина. Не-релігійній людині вона просто недоступна.
   Характерною для богословсько-теологічного релігієзнавства є концепція релігії, що подана у книзі відомого православного богослова та священнослужителя Олександра Меня.
   О.Мень обстоює твердження про надприродність релігії. Релігія, з точки зору О.Меня, є відповідь людини на виявлення Божественної сутності. Релігія є силою, що зв'язує світи, міст між тваринним світом та Духом Божественним. Цей зв'язок органічно випливає з природного прагнення людської душі до спорідненої з нею, але такої, що перевищує Божественні субстанції.
   Цей зв'язок, вважає О.Мень, здійснюється перш за все за допомогою особливого виду духовного пізнання — релігійного досвіду. Релігійний досвід можна у самих загальних рисах визначити як переживання, що пов'язані з відчуттям реальної присутності у нашому житті, у існуванні усіх людей та всього Всесвіту якогось Вищого початку. Кінцева мета богословсько-теологічного підходу — це захист та виправдання релігійного віровчення, доказ вічної цінності релігії для кожної конкретної людини та людства взагалі.
   Богословсько-теологічному підходу до релігії, як до підходу "зсередини", протистоїть філософський та науковий методи роз'яснення релігії, як підходи "іззовні" — богословсько-теологічний підхід здійснюється на основі прийняття релігійного віровчення як початкової та безперечної істини.
   Для філософської методології властиві універсалізм та субстан-ціалізм, філософія прагне з'ясувати всі явища та процеси дійсності з точки зору виявлення їх загальних принципів та законів, визначення "сутності" речей, процесів та явищ. їй характерний критичний підхід до всіх явищ дійсності, у тому числі і до релігії. Філософія, на відміну від теології, не задовольняється прийняттям на віру, все ставить під сумнів. Це не значить, що її метою є руйнування колективних вірувань, моральних підвалин людського буття. Філософи беруть під сумнів для того, щоб перевірити, наскільки міцні ці людські установлення, позбавитись тих з них, які виявили свою неістинність, а ті, які витримали перевірку, — поставити на більш міцний щабель знань. Реально ж філософія являє собою велику кількість вчень, шкіл, течій та напрямків. Існує напрямок релігійної філософії, у якому засобами філософської методології досягається така ж сама мета, що і у богословсько-теологічному підході до релігії. Разом з релігійною філософією у XVII—XVIII століттях зароджується філософія релігії. У філософії релігії також набуває перевагу позитивна тенденція у відношенні оцінки ролі релігії у житті людини та суспільства. Але тлумачення релігії виходить за межі того або іншого напрямку релігії, релігійних конфесій. У межах філософії релігії існує деїзм, що тлумачить Бога, як найвищий Розум, з буттям якого пов'язано будову Всесвіту, а також пантеїзм, що розчиняє Бога у природі та культурі.
   Суттєвий вплив на становлення релігієзнавства справила матеріалістична тенденція в філософії релігії, яскравим представником якої був німецький філософ Л.Фейєрбах (1804—1872).
   Л.Фейєрбах намагався розкрити емоційно-психологічні та гносеологічні механізми виникнення релігії. Вирішальне значення у формуванні релігійних образів він надавав силі уявлення, фантазії, яку називав "теоретичною" причиною релігії.
   У працях Л.Фейсрбаха здійснюється абстрактно-філософський підхід до пояснення земної основи, людського джерела релігійних вірувань. Л.Фейєрбах дивився на людину взагалі, як на природне створіння поза його соціальних характеристик.
   Філософський аналіз релігії створюється у європейській культурі, починаючи з XVII—XVIII століть, він панує аж до середини XIX століття.
   З середини XIX сторіччя поряд з теологічним та філософським починає формуватися науковий підхід. У чому ж полягає відмінність між філософським та науковим підходом у дослідженні релігії? Ця розбіжність є як у предметній сфері, так і у методах дослідження. Предметною сферою філософії є дослідження дійсності під кутом зору світоглядних проблем. Тому філософія акцентує на вивченні світоглядного боку релігії. Для філософів найбільш суттєвим є те, як вирішується у релігії проблема створення буття, що первинне: духовний чи матеріальний початок. Бог створив цей світ, у тому числі і людину, або людина створила у своїй свідомості Бога.[Предметом науки про релігію не є проблема створення буття, або предмет релігійної віри — Бог та всі його атрибути. Наука вивчає релігію як одну із сторін суспільного життя, у її зв'язках та взаємодією з іншими галузями цього життя: яким шляхом формується релігія, як ті або інші релігійні системи пояснюють світ, які цінності, норми та образи поведінки вони формують у людей, як діють ті або інші релігійні організації, які функції має релігія у суспільстві}
   Відмінність між філософією та наукою виявляється не тільки у предметній сфері, але також і в методах дослідження релігії. Філософія не провадить емпіричного дослідження дійсності.
   У науковому релігієзнавстві з самого початку його формування широко застосовується історичний метод, що передбачає вивчення релігійних систем у процесі їх виникнення, становлення та розвитку, а також урахування взаємодії у цьому процесі як загальних закономірностей історії, так і своєрідних конкретних обставин. Історичний метод може бути розслідуваним у вигляді генетичного підходу, коли дослідник виводить всі послідовні стадії з початкової фази. У розвитку цієї процедури важливе значення має відшукування усіх проміжних стадій у ланцюзі еволюції релігії. Активно використовуються у релігієзнавстві і порівняльно-історичні дослідження. У ході цього дослідження здійснюється порівняння різноманітних етапів розвитку однієї релігії у різних моментах часу, всіляких релігій, що існують одночасно, але стоять на інших етапах розвитку, провадиться реконструкція тенденцій розвитку.
   Проблема "мінімуму" релігії має ряд аспектів. Перший аспект пов'язаний з визначенням тієї сфери релігійного життя, у якій слід шукати цей "мінімум". Тут позначались три основних підходи. Перший підхід стверджує, що цей "мінімум" слід шукати у сфері релігійної свідомості: в особливості поглядів, уявлень і почуттів та переживань віруючих. Другий підхід стверджує, що специфіка релігії пов'язана з культовою діяльністю. Третій — з релігійними організаціями.
   Більшість релігієзнавців вважає, що "мінімум" релігії слід шукати у сфері релігійної свідомості. Вони, як правило, пов'язують релігію з вірою. Не випадково, що і в широкому обігу слово "віруючий" ототожнюється з поняттям "релігійна людина".
   Усяка віра має свій предмет. Людина не просто вірить, а вірить у щось. Це "щось" не може виступати предметом віри у вигляді незалежної від свідомості об'єктивної дійсності. Не можна вірити у об'єкт як такий, а можна вірити тільки в ті або інші наші уявлення про цей об'єкт. Наприклад, вірити, що цей об'єкт існує, що він наділений тими або іншими характеристиками.
   Таким чином, віра — це елемент людської свідомості, і вона безпосередньо спрямована на ті чи інші утворення свідомості: поняття, уявлення, образи, теорії та ін.
   Вчені відзначають, що предметом віри є гіпотетичні уявлення, образи, поняття та теорії. Але не всі гіпотези стають предметом віри.
   Важливо відзначити, як активне емоційне та оціночне особисте відношення до свого предмета неминуче захоплює і вольовий процес та проявляється у тій чи іншій поведінці особистості.
   Віра, як складовий момент акту вольового вибору, відбиває стверджувальну силу духу. Вона необхідна людині для мобілізації її духовних та фізичних сил у відповідних проблематичних ситуаціях: за браком інформації, відсутності логічних доказів, через сумніви.
   Предметом релігійної віри є надприродне. Надприродне, за твердженням віруючих, не підпорядковане законам навколишнього світу, перебуває по той бік та порушує їх природний хід. Релігійна людина вірує у виключний характер надприродних істот або сил, і зокрема, не застосовує до них звичайні критерії емпіричної вірогідності.
   Значна частина релігієзнавців вважає віру в існування надприродного — "мінімумом", суттєвою характеристикою всілякої релігії. Для представників богословсько-теологічної думки монотеїстичних релігій — релігія це віра в єдиного Бога. Розповсюджена у ранніх формах релігії віра у духів, богів, дияволів та інші потойбічні сили, на їх думку, це лише підготовча стадія до істинної віри у Бога* Вона містить цю віру в Бога, у надприродне, у потенції, у зародження.
   Така позиція визначення "мінімуму" релігії притаманна не тільки представникам богословсько-теологічної думки. Віру в існування надприродного та у можливість установлення з ним певного зв'язку, відносин як загальної, істотної характеристики релігії визначають й багато світських релігієзнавців. Такий підхід до дослідження релігії зветься преформізмом.
   Преформізм — це вчення, яке стверджує, що всі вищі форми, яких досягають явища у процесі свого розвитку, містять потенції у зародку у нижчих формах. Процес розвитку явищ спрямований на розкриття цих потенцій, закладений у самому явищі форм.
   Уявлення про існування надприродного — це результат довгого розвитку людської культури. Для того, щоб виробити уявлення про надприродне, необхідно мати уявлення про природне, а це припускає можливість мислити позитивно та науково.
   Отже, надати вірі в існування надприродного загальний характер означає ніщо інше як переносити на ранні релігійні уявлення та релігійні уявлення східних релігій стереотипи, форми мислення людини, що вихована в умовах західної християнської культури.
   Існує один аспект при виявленні специфіки релігії. Серед релігієзнавців, які визнають релігійну свідомість як провідний визначальний елемент релігії, чітко прослідковуються дві тенденції. Одні тлумачать релігійну віру переважно як інтелектуальний феномен. Вони акцентуються на змістовному характері релігійних уявлень. Релігія з позиції такого підходу є переважно як міфологічна система. Прихильники такого підходу зазвичай малюють таку схему формування релігійної свідомості: релігійні уявлення спочатку постають у чуттєвих наочних образах. Джерелом образного матеріалу слугує природа, суспільство, сама людина. На базі цих образів формуються розумові конструкції: поняття, судження, висновки. Важливе місце у релігійній свідомості займають так звані порівняльні образи, які є перехідною формою від почуттєво-наочних образів до абстрактних понять.
   Розбіжності між релігієзнавцями починаються тлумаченням джерела цих почуттів (любов, страх). Представники богословсько-теологічної думки в релігієзнавстві виводять ці почуття з надприродного джерела, "із зустрічі" віруючого з божеством, "священним". Представники психології релігії вважають, що свої судження вони мають грунтувати на науковому підході. Психологія як наука про душу, обмежується своїм предметом і не торкається метафізичних питань, у тому числі і доказу буття Бога. Це перебуває за її межами. Таким чином психологія релігії виносить "поза дужки" питання про природне та надприродне джерело релігійних переживань, вважаючи, що вирішення цієї проблеми не під силу науковим методам пізнання. Прихильники атеїстичної гілки філософії релігії стверджують, що будь-які людські почуття можуть стати релігійними, коли вони пов'язані З релігійними віруваннями, і тим самим набувають специфічного спрямування. Інакше кажучи, ці звичайні людські почуття набувають релігійного характеру, коли вони спрямовані на сфан-тазовані істоти, зв'язки та відношення. Проблема пріоритету раціональних та емоційних боків релігійної свідомості набуває нову грань при розгляді питання про взаємодію різноманітного рівня релігійної свідомості.
   Релігійна свідомість на концептуальному рівні існує у формі систематизованого віровчення. Зміст віровчення розгортається і обґрунтовується у спеціальній галузі релігійних знань — богослов'ї або теології, яка є цілим набором теоретичних та практичних дисциплін: апологетика, догматика, пастирське богослов'я та ін.
   Основна заслуга теології — формування ортодоксальних релігійних уявлень, інтерпретація основних положень віровчення у тій формі, як це диктується інтересами церкви відповідно вимогам часу, боротьбі з єретичними відхиленнями.
   Представники богословсько-теологічної думки наполягають на безумовному пріоритеті догматично-віровченського боку релігійної свідомості.
   Прихильники наукового релігієзнавства вказують на вторинний характер віровченних форм та документів. Таким чином, у розвинутих формах релігії мова може йти не про пріоритети будь-якого із рівнів релігійної свідомості, а про їх взаємодію та взаємовплив один на одного.
   Визнання релігійної свідомості як провідного елемента релігійного комплексу є домінуючою, але не єдиною точкою зору у релігієзнавстві.
   Основний елемент релігії, що надає їй своєрідність, відмінну від інших форм суспільної свідомості та соціальних інститутів, є культова система.
   Отже, специфіка релігії проявляється не в особливому характері вірування або в якомусь особливому предметі чи об'єкті вірування, а у тому, що ці уявлення, образи включаються у культову систему, набувають у ній символічний характер і як такі функціонують у соціальній взаємодії.
   Релігійний культ є не що інше, як соціальна форма об'єктивації релігійної свідомості, реалізація віри у діях соціальної групи окремих індивідів.
   Культова система, перш за все, являє собою сукупність певних обрядів. Тому для розуміння особливостей релігійного культу необхідно зрозуміти, що таке є обряди. Обряд — це сукупність стереотипних дій, що установлені звичаями та традиціями тієї чи іншої соціальної спільноти, що символізує ті або інші ідеї, норми, ідеали та уявлення.
   Як важливу ознаку обряду називають його символічний характер. Знак та символ має аналогічну структуру, яка містить у собі:
   1) матеріальну форму;
   2) заповнений (позначений) предмет;
   3) значення або зміст.
   Знаки — це штучні утворення. Знак не відтворює об'єкт, а лише його зазначає.
   Знакові системи лише позначають предмет. Позначення знаків має зовнішній формальний характер. Це є зовнішнім процесом виявлення оформленого змісту. У символа позначення значною мірою має змістовний характер. Символізацію можна визначити як здатність свідомості за допомогою повних чуттєво сприйнятих об'єктів образно репрезентувати інші об'єкти або явища дійсності. Обряд також можна розглядати як різновид символу. Мета та зміст обрядових дій полягає не у самих діях, а у тому ідеальному змісті, що стоїть за цим дійством.
   Обряди охоплюють всі сфери життєдіяльності людини і не є специфічним елементом релігії. Специфіка релігійних обрядів є в їх ідеальному змісті.
   Релігійний культ базується на вірі в існування поміж людиною та предметом його віри можливості установлення певних взаємовідносин. У культовій системі християнства попередні жертвоприношення набувають все більш перетворену, вторинну символічну форму.
   Еволюція релігійних обрядів йшла по лінії їх спірітуалізації, одухотворення. Верхівкою такого шляху є молитва — вербальне (словесне) звертання людини до об'єкта своєї віри. Як вербальний компонент вона первісно входила до обряду жертвоприношення. Згодом молитва відокремилась від жертвоприношення, стала важливим компонентом культу багатьох релігій.
   Молитви бувають колективні та індивідуальні. Відправлення молитов відбувається під час богослужіння у храмах, молитовних будинках, на цвинтарях. Вони відправляються організовано.
   Під час цих молитов учасники богослужіння відчувають вплив один на одного як психологічний, так і контролюючий. Участь у колективній молитві може відбуватись з різних мотивів, у тому числі і не з релігійних мотивів.
   Під час богослужіння відбувається читання священних книг, хоровий спів, проповіді. Значну роль у культовій системі має естетичний вплив.
   Як зазначають дослідники релігії, в процесі богослужіння за допомогою культових дій у свідомості віруючих відтворюються релігійні образи. Внаслідок цього відбувається трансформація негативних емоцій у позитивні.
   Третій напрямок у тлумаченні пріоритетів поміж елементами релігійного комплексу пов'язаний з розвитком соціології. Соціологи підкреслюють, що релігійна культова система — це перш за все система колективних дій.
   Колективні дії не можуть відбуватися спонтанно, хаотично. Вони потребують упорядкування, організації, тому на базі культових дій і відносин формується релігія як соціальний інститут. Соціальні інститути — це історично сформована стійка форма' упорядкування спільних дій людей. Становлення релігії як соціального інституту — процес інституціоналізації релігійних культових систем.
   Першою ланкою інституту релігії є релігійна група.
   Спочатку у культових діях брали участь на рівній основі всі члени первісної общини. Поступово у релігійних групах відчленовуються спеціалісти з проведення культовий дій: чаклуни, шамани. Вони створюють своєрідну професійну групу, що зайнята таким видом діяльності, як організація та проведення обрядів.
   Важливою метою релігійних організацій є нормативний вплив на їх членів, формування у них відповідної мети, цінностей, ідеалів. Здійснення цих цілей досягається за допомогою виконання ряду функцій:
   1) вироблення систематизованого віровчення;
   2) розробка системи його захисту та виправдання;
   3) керівництво та здійснення культової діяльності;
   4) контроль та здійснення санкцій за виконанням релігійних норм;
   5) підтримка зв'язків з світськими організаціями державним апаратом.
   Поява релігійних організацій об'єктивно обумовлена розвитком процесу інституціоналізації, одним із наслідків якого є посилення системних якостей релігії, поява особистої форми опредмечування релігійної діяльності та відносин. Вирішальну роль у цьому процесі відіграло виділення стійкої соціальної верстви, що протистоїть масі віруючих — служителів культу, які стають на чолі релігійних інститутів і які скупчують у своїх руках всю діяльність по виробництву, трансляції релігійної свідомості та регуляції поведінки маси віруючих.
   У розгорнутій формі релігійна організація являє собою складний соціальний інститут. Внутрішня структура такого інституту є організаційно сформована взаємодія різноманітних систем, функціонування кожної із яких пов'язане з формуванням соціальних організацій, які також мають статус соціальних інститутів, зокрема, на рівні церкви вже чітко поділяються на керівну та керовану підсистеми.
   Дослідники релігії виділяють чотири основні типи релігійних організацій: церква, секта, харизматичний культ та деномінація. Церква — це тип релігійної організації зі складною суворо централізованою та ієрархізованою системою взаємодій між священнослужителями та віруючими, що здійснюють функції вироблення, збереження та передачі релігійної інформації, організації, координації релігійної діяльності та контролю за поведінкою людей.
   Секта виникає як результат відокремлення від церкви частини віруючих та священнослужителів, як результат зміни віровчень та культу.
   Харизматичний культ можна розглянути як один із різновидів секти. Особливість харизматичного культу пов'язана з процесом його формування.
   Деномінація — це перехідний тип релігійної організації, який залежно від характеру виникнення та тенденції еволюції має риси церкви та секти.
   У підсумку можна зробити такі висновки: розвиток релігії являє собою складну структуровану будову, що включає в себе три основні елементи — релігійна свідомість, культова діяльність та релігійні організації.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com