www.VuzLib.com

Головна arrow Педагогіка arrow Особливості структурно-конструктивного підходу в методології побудови програм фізичної реабілітації
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Особливості структурно-конструктивного підходу в методології побудови програм фізичної реабілітації

В.М. Осіпов,
старший викладач,

Г.М. Шилкін,
доцент
(Бердянський державний педагогічний університет)

ОСОБЛИВОСТІ СТРУКТУРНО-КОНСТРУКТИВНОГО ПІДХОДУ в МЕТОДОЛОГІЇ ПОБУДОВИ ПРОГРАМ ФІЗИЧНОЇ РЕАБІЛІТАЦІЇ

   Постановка проблеми. Цілеспрямована високопрофесійна підготовка фахівця з фізичної реабілітації в Україні для галузей фізичного виховання і спорту, медицини, освіти, соціального захисту, яку було розпочато 1993 р. у Львівському державному університеті фізичної культури, Національному університеті фізичного виховання і спорту України, а згодом продовжено у Харківській державній академії фізичної культури, Сумському державному педагогічному університеті ім. А.Макаренка, Запорізькому національному університеті та інших вищих навчальних закладах, може вирішити проблему відновлення здоров'я різних верств населення України [7].
   Фізична реабілітація - це складова частина медичної, соціальної і професійної реабілітації, система заходів щодо відновлення або компенсації фізичних можливостей та інтелектуальних здібностей, підвищення функціонального стану організму, поліпшення фізичних якостей, психоемоційної стійкості й адаптаційних резервів організму людини засобами і методами фізичної культури, мануальної терапії, фізіотерапії та природних чинників. Основним засобом фізичної реабілітації є фізичні вправи, а використання їх - завжди педагогічний, освітній процес, якість якого залежить від того, наскільки методист оволодів педагогічною майстерністю і знаннями. Тому фахівець із фізичної реабілітації має бути насамперед педагогом - спеціалістом з фізичної культури і водночас володіти глибокими знаннями сутності патологічних процесів і хвороб, з якими звертатимуться до нього пацієнти, та розробляти відповідні реабілітаційні програми [6].
   Загальна патологія, яка є теоретичним фундаментом клінічної медицини, належного місця в реабілітації як науково-практичній дисципліні поки що не займає. Практика розробки реабілітаційних програм в основному базується на місцевій патології.
   Загальнофілософська опозиція структури і функції, породжуючи бурхливі дискусії у сфері клінічної медицини, має методологічне значення і в системі фізичної реабілітації. Опозиція загального і місцевого, цілого і частини проявляється в світоглядному контексті, в рамках якого висвічується сутність відмін східних та західних медичних шкіл і шкіл фізичної активності, що безпосередньо відображається в опозиції східної і західної шкіл фізичної реабілітації.
   Аналіз досліджень і публікацій дозволяє стверджувати, що окремі аспекти методології побудови програм фізичної реабілітації, у тому числі за структурно-конструктивним підходом розглядалися в працях П.Анохіна, Р.Баєвського, О.Васильєва, Н.Сучиліна, В.Мухіна, Д.Саркісова та інших.
   Що первинне: структура чи функція? З яких, структурних чи функціональних, змін в організмі починається патологічний процес? Це чисто теоретичне питання впродовж останніх років викликає бурхливу полеміку на сторінках журналів із клінічної медицини [2; 9; 10; 11; 12; 13]. Практикуючі лікарі, які звикли до конкретики, відзначають важливість чіткого розуміння взаємозв'язку структури і функції.
   Поняття функція широко вживається в різних сферах знань і часто має специфічне для даної галузі досліджень значення. У філософському контексті функція - це обов'язок, коло діяльності; в математичному - це правило, закон, відповідність; у медицині термін функція вживається в таких значеннях [12]: 1) потенціальна здатність структури, 2) структурно забезпечений процес, 3) результат діяльності структури.
   Біологічна функція - це діяльність, тобто зміна в часі стану чи якостей живої матеріальної системи чи її частини, спрямована на отримання корисного для неї результату і самозбереження [15]. Регуляція всіх функцій організму стоїть на міцному фундаменті, і тому деякі навіть нікчемні функціональні зміни не можуть виникнути без відповідних структурних змін [9].
   Метою дослідження було обґрунтування структурно-конструктивного підходу щодо побудови реабілітаційних заходів, який дозволить конструювати корекційні програми виходячи з морфофізіологічних особливостей конкретного пацієнта.
   Поняття структури у філософії медицини і поняття структури в медицині мають різне значення. У медицині під біологічною структурою розуміють просторову реалізацію матеріальної системи. Структуру органів тіла можна уявити складеною із однотипно збудованих структурно-функціональних одиниць: печінкові дольки в печінці, альвеола в легенях, ацинус у залозах, нефрон у нирках, м'язове волокно в м'язах і так далі. Тому біологічну структуру правильно було б назвати морфологічною.
   У філософії медицини під структурою системи розуміють сукупність зв'язків між органами і тканинами (нейрогуморальна регуляція). Неструктурованих біологічних систем не існує. Зміна структури на будь-якому рівні пов'язана зі змінами її стану та якостей, тобто функції. А зміни функції пов'язані зі змінами організації систем, тобто структури. Різні зміни функції (секреції, моторики, чуттєвості та ін.) не бувають чисто функціональними, як і в цілому всі процеси життєдіяльності в здоровому і хворому організмах, а мають структурний еквівалент, морфологічну основу, тобто є структурно-функціональними. Те, що ми не могли спостерігати, реєструвати декілька десятків років тому, у зв'язку з успіхами у сфері гістології, іммунології, мікроскопії ми можемо спостерігати і фіксувати тепер. Виявлення структурно-функціональних одиниць знімає відношення опозиції і протиріччя між морфологічною структурою і функцією, вводячи відношення додатковості між ними.
   Фізична реабілітація, реабілітація засобами і методами фізичної культури, є медико-педагогічною дисципліною, яка спирається на досягнення медицини, фізичного виховання і спорту. Але за якими законами будуються реабілітаційні програми? Можна сказати, що більшість таких програм створено за функціональним типом. Тобто, виходячи із наявного порушення чи недостатності в організмі людини, керуючись даними місцевої патології, підбирають рухові дії, які компенсують або сприятливо впливають на відновлення порушеної функції. У подальшому, виходячи з найдених рухових дій, формують послідовність виконання фізичних вправ, які складають основу розробленого комплексу фізичної реабілітації. Тобто для кожної реабілітаційної програми розробляються свої комплекси фізичних вправ відповідно до періодів курсового лікування. Такий аналітико-індуктивний підхід властивий всій західній системі реабілітації (і здебільшого всій західній медицині). Це один із напрямів методології побудови реабілітаційних програм - аналітико-індуктивний підхід, підхід “знизу вгору” від частини до цілого.
   Чисто логічно можна запропонувати, наявність іншого, синтетико-дедуктивного підходу, підходу "зверху вниз", від загального до певних деталей. Такий цілісний, холістичний підхід, не типовий для аналітично зорієнтованої західної медичної школи, також має місце - так званий системний підхід. На практиці системний аналіз, який посів значне місце в науково-практичній медицині, є скоріше винятком на тлі процесів диференціації і спеціалізації знань. Цікавих, але здебільшого теоретичних результатів системний підхід досяг у теорії функціональних систем П.Анохіна: "Якщо до цього додати використання теорії функціональних систем педагогами, медиками, музикантами й багатьма іншими спеціалістами, то можна з достатньою впевненістю сказати що в загальній теорії систем були знайдені універсальні риси функціонування, ізоморфні для величезної кількості об'єктів, що відносяться до їх класів явищ" [1].
   Однак цілісного погляду на людський організм медицина так і не досягла. Східна медична школа навпаки базується на цілісному уявленні організм людини. Усі теоретичні побудови східної медицини йдуть дедуктивним шляхом "зверху вниз", від загального до місцевого, з перевагою загального.
   Незважаючи на виражену аналітичну орієнтацію багато відомих медиків заходу тримаються цілісного, інтегрованого погляду на організм людини (Т.Парацельс, Дж. Морганы, К.Рокитанський, Р.ВІрхов, К.Бернар та ін.). Вчення про єдність і цілісність організму підтримувала російська дореволюційна (М.Мудров, І.Дядьківський, С.Боткін, Г.Захар'їн та ін.) і радянська (І.Давидовський, Д.Саркісов та ін.) медичні школи.
   У цьому значенні показовим є шлях сучасної китайської системи реабілітації, яка гармонійно інтегрувала традиційні системи оздоровлення із застосуванням новітніх технологій сучасної західної медицини. Слід доповнити, що яра "прихильниця схем і алгоритмів" американська медицина не тільки офіційно визнала, але і ввела в страхову систему низку традиційних реабілітаційних систем (наприклад, голкотерапію).
   Відображення опозиції західної і східної медичних шкіл можна спостерігати в системі фізичного виховання. Західна школа фізичної активності повністю базується на аналітичній методології західної медицини, східна - синтетичній східній. Фізична культура як частина загальнолюдської культури покладається на західну і східну, які, в свою чергу, мають різні світоглядні позиції. Тому зрозуміло, чому більшість сучасних реабілітаційних програм побудовано за функціональним типом, за принципом "знизу вгору". Ми пропонуємо розглянути і по можливості впровадити в практику інший методологічний підхід, який правильніше назвати структурно-конструктивний. Структурно-конструктивний підхід базується на методології сучасного аналізу структур, математичним апаратом якого є диференціальна геометрія і топологія.
   Поняття "методологія", як і більшість інших понять західного раціоналізму, не входить у тезаурус західного світогляду. Західні системи фізичної активності існують як дань, вони розвиваються, модифікуються, адаптуються, але не народжуються, не створюються. Немає жодної східної системи фізичної активності, створеної заново подібно західним оздоровчим системам чи видам спорту. У будь-якій східній системі фізичної активності є незмінний, який зберігається століттями, руховий базис - набір поз і рухових дій, що визначає єдність і цілісність усієї системи. Ніякий розвиток чи модифікація системи не повинні торкатися її базису - це фундаментальне правило.
   Східним системам властива наявність структурних елементів -базових поз, положень людського тіла, виходячи з яких залежно від потреб будуються рухові комплекси [5]. За таким сценарієм створюються відповідно до захворювання оздоровчі комплекси йоги, цигун і бойових мистецтв, ефективність яких уже визнана офіційною медициною. Однак справа не у східних системах фізичної активності, а в тому, що вони (ці системи) найближче підійшли до структурного поняття руху людського тіла. Східних оздоровчих систем як таких не існує. Те, що розуміємо під поняттям східні оздоровчі системи, є лише практичним додатком йоги та бойових мистецтв, які мають більш широкі завдання. Східні бойові мистецтва або напрями включають йогу, або мають з нею "генетичний" зв'язок. Так звана китайська оздоровча система цигун є невід'ємною частиною китайських бойових мистецтв.
   У рамках сучасної теорії і методики фізичного виховання і спорту під структурою часто розуміють видиму форму фізичної вправи, яка характеризується відношенням просторових, часових і динамічних параметрів руху [3]. Принцип побудови програм фізичної реабілітації значною мірою зводиться до двох понять: що і як виконувати. Як - це скільки підходів, повторень, інтервалів, тобто дозування, режим виконання. Що - це власне структура рухової дії, яка виконується. Якщо розглядати вправи за формою, то принципово різних за структурою рухів фізичних вправ небагато.
   Критерій типізації структури вправи, рухової дії можна вводити в залежності від спрямованості розроблюваної реабілітаційної програми. Структурна типізація вправи дозволить запобігти невиправданій надмірності, від якої в наш час "страждає" фізична реабілітація, дасть інтегративний критерій порівняння реабілітаційних програм. Маючи набір типових за структурою вправ, можна будувати необхідні для конкретного пацієнта комплекси реабілітаційних вправ. У цьому і полягає суть структурно-конструктивного підходу. Принцип "зверху вниз" означає, що спочатку, виходячи з типу нозології, ми вибираємо необхідну рухову структуру, а далі конструюємо конкретні вправи, виходячи із характеру діагнозу та індивідуальних особливостей пацієнта.
   Структура будь-якої рухової дії визначається поставою при її виконанні. Робоча постава, за В.Назаровим, - це поза в постійно змінному полі. Тобто робоча постава є проявом анізотропії руху людського тіла в просторі. У рамках структурного аналізу хребет, як основу пози можна розглядати як обмежену криву в просторі, що визначається всього двома параметрами: кривизною і скручуванням.
   Фізіологічні вигини хребта характеризуються наявністю кривизни. Порушення кривизни вигинів проявляється в порушенні постави (збільшенні лордозів і кіфозу, зглаженість - плоска спина). Ці вигини лежать в одній площині - сагітальній. Бокові порушення постави (за винятком сколіозу) можуть розглядатися як викривлення хребта у фронтальній площині (асиметрична постава). У цьому випадку порушення може бути повністю описане з позиції характеру кривизни хребта у фронтальній площині. Кривизна - величина кількісна, вона може не тільки відображати характер патології; за ступенем її зміни можна контролювати відновлення постави та ефективність реабілітаційних заходів.
   У практиці фізичного виховання та фізичної реабілітації робочу поставу визначають більш конкретно. Вона складається із кривизни фізіологічних вигинів хребта, м'язового тонусу м'язів тулуба, кута нахилу таза (кульшового суглоба) і виверткості (супінації в кульшовому суглобі) стегон.
   Серед багатьох робочих положень хребта, які застосовуються в різних видах фізичної активності, пов'язаних із мистецтвом руху (гімнастика, хореографія, йога, бойові мистецтва та ін.), можна виділити два основні структуроутворюючі положення: відкрита (розгинання тулуба) і закрита (згинання тулуба) робоча постава [5, 14]. Структуроутворюючими їх можна назвати тому, що практично всі інші положення тіла знаходяться більшою чи меншою мірою спорідненими (ізоморфізм) з відкритою чи закритою поставою. Тип робочої постави є визначальним: у вертикальному положенні відкриту робочу поставу забезпечують більшою мірою дорсальні групи м'язів, а закриту - вентральні. При закритій робочій поставі виникає різного ступеня компресія внутрішніх органів, при відкритій - певне розтягнення м'язово-зв'язочного апарату.
   При постійному неправильному положенні тіла формуються патологічні рухові моделі, які поступово викликають трофічні зміни суглобів, порушення циркуляції крові, обміну речовин, а також призводять до вкорочення м'язів, зв'язок, сухожиль. Усе це зумовлює обмеження рухливості суглобів, формування в них функціональних блокад (ФБ). Ці функціональні блоки порушують не тільки рухомість певного сегмента хребта, але і впливають на всі органи, які іннервуються відповідним сегментом спинного мозку. Отже, програми фізичної реабілітації треба будувати, добираючи необхідні вправи, структурно ізоморфні закритій і відкритій поставі, виходячи із морфофізіологічних особливостей конкретного пацієнта.
   Висновки. Сучасна фізична реабілітація у своєму розвиткові переступила класичні рамки медико-педагогічної дисципліни, ставши фактично міждисциплінарною науково-практичною галуззю знань. Фундаментом і методологічною базою міждисциплінарності мають стати теорія і методика фізичної культури, філософія медицини і загальна патологія як теоретичні бази медико-педагогічних дисциплін. Значного результату можна очікувати від розвитку структурних підходів, які спираються на досягнення диференціальної геометрії і типології.

ЛІТЕРАТУРА

1. Анохин П.К. Очерки по физиологии функциональных систем / П.К.Анохин. - М.: Медицина, 1975. - 448 с.
2. Баевский P.M. Проблема здоровья и нормы: точка зрения физиолога / P.M.Баевский // Клиническая медицина. - №4. - 2000. - С. 59-64.
3. Васильев О.С, Сучилин Н.Г. Движение в пространстве, пространство движения и геометрический образ движения: опыт топологического подхода / О.С.Васильев, Н.Г.Сучилин // Теория и практика физической культуры. - 2004. - №3. - С. 13-21.
4. Гавердовский Ю.К. Техника гимнастических упражнений. Популярное пособие / Ю.К.Гавердовский. - М.: Терра-Спорт, 2002. -512 с.
5. Дмитриев СВ. Биомеханика: в поисках новой парадигмы: Монографія / С.В.Дмитриев. - Н.Новгород: Изд-во НГПУ, 1999. - 179 с.
6. Мухін В.М. Фізична реабілітація / В.М.Мухін. - К.: Олімпійська література. 2000. -422 с.
7. Осіпов В.М. Методика викладання мануальної терапії при підготовці фахівців з фізичної реабілітації / В.М.Осіпов // Збірник наукових праць Бердянського державного педагогічного університету (Педагогічні науки). - № 3. - Бердянськ: БДПУ, 2007. - С 120-124.
8. Рашевский П.К. Курс дифференциальной геометри / П.К.Рашевский. - М.: Едиториал УРСС, 2003. - 432 с
9. Саркисов Д.С. О так называемых функциональных болезнях / Д.С.Саркисов // Клиническая медицина. - №6. - 1997. - С. 77.
10. Саркисов Д.С. Философия в системе медицинского образования / Д.С.Саркисов // Клиническая медицина. - №1. - 1999. -С. 17-21.
11. Саркисов Д.С. Некоторые особенности развития медико-биологических наук в последние столетия /Д.С.Саркисов // Клиническая медицина. - №7 - 2000. - С. 4-8.
12. Серов В.В. Общая патология - теория клинической медицины / В.В.Серов // Клиническая медицина. - №10. - 1998. - С. 4-6.
13. Судаков К.В. Функциональные системы организма в динамике патологических состояний / К.В.Судаков // Клиническая медицина. - №10. - 1997. - С. 4-11.
14. Сучилин Н.Г. О структуре междисциплинарных направлений в системе наук, изучающих спортивно-двигательную деятельность / Н.Г.Сучилин// Теория и практика физической культуры. - 1986. -№10.-С. 15-17.
15. Хитрое Н.К., Саркисов Д.С, Пальцева М.А. Руководство по общей патологии человека: Учебное пособие / Н.К.Хитров, Д.С.Саркисов, М.А.Пальцева. - М.: Медицина, 1999. - 728 с.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com