www.VuzLib.com

Головна arrow Фізична географія arrow Формування галузей географічної науки
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Формування галузей географічної науки

Формування галузей географічної науки

   Знання про Землю стали значно поглиблюватися, коли до складу експедицій, які відправлялися в далекі землі, почали включати компетентних учених. Одним з перших учених-мандрівників був англійський астроном Едмунд Галлей, який цікавився також багатьма іншими галузями науки. Галлей розробив, зокрема, багато графічних методів, які він використав для показу географічного розподілу на Землі різних природних явищ. Його карти пасатних вітрів і пояснення до них, які були опубліковані в 1686 р., дали достовірне уявлення про напрям руху повітряних мас та їх переміщення. Галлей склав перші карти магнітних схилень з використанням ліній рівних схилень, або ізогон, які він наніс на сітку географічних координат.
   У XVII—XVIII ст. з'явилося багато описів різних видів тварин, рослин, мінералів. Величезну роботу із систематизації цих матеріалів виконав Карл Лінней (1707—1778), шведський натураліст і лікар. На основі подібності за однією-двома найпомітнішими ознаками він класифікував організми на види, роди, класи. Лінней запровадив у науці запропоновані попередниками подвійні латинські назви — рід і вид, що дало змогу спілкуватися вченим різних країн. Ним було закладено основи ботанічної географії.
   Піонерами польових фізико-географічних наукових досліджень вважають Іоганна Рейнольда Форстера та його сина Георга. Супроводжуючи капітана Кука в його другому плаванні (1772—1775 pp.) по Атлантичному, Індійському і Тихому океанах, Форстери займались вивченням рослинності і збирали гербарій. Георг Форстер вперше виявив характерні особливості розподілу температури на західних і східних окраїнах континентів на одних і тих самих широтах і вказав на схожість клімату західних районів Європи і Північної Америки,
   У творах дослідників-мандрівників того часу значне місце відводилось описуванням природи того чи іншого регіону та встановленню взаємозв'язків між окремими природними явищами. Це стосується таких комплексних географічних праць, як "Опис землі Камчатки" С.П. Крашенінникова, "Подорожі по Росії" П.С. Палласа і "Подорожі навколо світу" Г. Фостера.
   Важливу роль у розвитку географії відіграли праці визначного російського вченого М.В. Ломоносова (1711—1765). Йому належить відкриття основного географічного закону взаємозумовленості компонентів природи. Велика заслуга М.В. Ломоносова у вивченні можливостей освоєння Арктики. Він зробив значний внесок у розробку ідей загального землезнавства, ввів у науку термін "економічна географія", виступив організатором академічних експедиційних досліджень території Росії, широко вживав порівняльний метод для характеристики природи різних регіонів.
   Питання загального землезнавства стали обов'язковою частиною "Лекцій з фізичної географії" німецького географа і філософа І. Канта (1724—1804). Він розвинув вчення про вітри, їх утворення і закономірності руху. Певний інтерес викликає його теорія про походження суші, основні форми поверхні якої він пов'язував з процесом стискування земної кори внаслідок охолодження надр земної кулі. Відомою стала також його космогонічна гіпотеза про походження Сонця і планет Сонячної системи. Земля знаходиться в постійному розвитку, а не є вічною і незмінною, як це досі вважали вчені, — такий основний лейтмотив наукових праць І. Канта. Цієї ідеї дотримуються зараз усі вчені.
   На початку XIX ст. були успішно здійснені дві навколосвітні подорожі російських експедицій. Одним з організаторів першої експедиції був Юрій Федорович Лисянський (1778— 1837 pp.) — уродженець міста Ніжина на Чернігівщині. Він є автором відомої праці "Подорож навколо світу на кораблі "Нева" в 1803—1806 роках", у якій наведено цікавий етнографічний матеріал, зібраний ним на Гавайях, Алясці, в Китаї, а також складено карти морських течій Тихого та Атлантичного океанів. Значним успіхом увінчалася і друга навколосвітня подорож росіян: шлюпи "Восток" і "Мирний", очолювані Ф.Ф. Беллінсгаузеном і М.П. Лазарєвим, у 1820—1821 pp. далеко проникли у південну полярну область і експедиція відкрила море Беллінсгаузена, острови Петра І та Землю Олександра І, що відносяться до Антарктики.
   Важливу роль у подальшому розвитку географії зіграли Олександр Гумбольдт (1769—1859), Карл Ріттер (1779—1859) і Фердинанд фон Ріхтгофен (1838—1905). Проте ці троє великих німецьких вчених значно розходилися у своїх методах, які вони використали для дослідження природи Землі.
   О. Гумбольдт, здійснивши багаторічні подорожі по Європі, Азії та Америці, скрізь займався не тільки глибоким і точним описом побаченого, а й намагався дати наукове пояснення тим процесам і явищам, які йому доводилося спостерігати. Він дуже широко застосовував порівняльний метод, особливо при дослідженні невідомої європейцям природи Південної Америки (наприклад, важкодоступних районів Амазонії з вічнозеленою рослинністю та засніжених вершин Анд). Це дозволило О. Гумбольдту встановити ряд важливих географічних закономірностей — таких, як закон висотної поясності клімату і рослинності, закон залежності снігової лінії в горах від географічної широти, з'ясувати особливості клімату тощо. Він першим використав ізотерми для кліматичних характеристик різних частин світу.
   Перу О. Гумбольдта належить кілька популярних ще й нині праць: "Картини природи", "Центральна Азія", "Космос". Остання з них найбільш відома, в ній узагальнено дані про Землю і Всесвіт, які були накопичені на той час. У цій роботі великий вчений-енциклопедист і мандрівник розглядав земну поверхню як особливу оболонку, розвивав думку не тільки про взаємозв'язок а і про взаємодію повітря, води і землі, про єдність неорганічної та органічної природи.
   На відміну від О. Гумбольдта, К. Ріттер був "кабінетним" ученим, він не здійснював далеких подорожей. Проте глибоке знання географічної літератури, витончена інтуїція і чудове володіння логічним аналізом дозволили йому на основі відомих фактів і явищ виявити тісні взаємозв'язки між різними компонентами природи. Здійснені ним узагальнення для окремих континентів свідчили про наявність порядку і гармонії не тільки в будові Землі, а й у взаємовідносинах людини і природи. К. Ріттера вважають засновником "порівняльного землезнавства". Дотримуючись ідеалістичних переконань, К. Ріттер припустився низки помилок у своїх висновках. Так, він вважав, що Земля створена для людей Богом і розгадку історії людства треба шукати в природних умовах тієї місцевості, де жили або живуть ті чи інші народи. Іншими словами, він розвивав ідеї географічного детермінізму, вважаючи, що рівень життя людей різних країн і особливості побуту їх населення є наслідком прямого впливу природних умов на суспільство.
   К. Ріттер вперше в науковій літературі вжив слово "землезнавство" (німецькою "Erdkunde") замість терміну "географія". Так він назвав свою двотомну роботу про природу Землі, яка була опублікована в 1817—1818 pp. Одночасно він інколи використовував Гумбольдтову назву — "землеопис" ("Erdbe-schreibung"). Основною темою землезнавства К. Ріттер вважав дослідження земної поверхні як єдиного цілого, до складу елементів якої він відносив не тільки природні явища, а й народи, що населяють планету.
   Згодом, у вісімдесятих роках XIX ст., німецький геолог і географ Ф. Ріхтгофен зробив суттєве уточнення визначення об'єкта і предмета вивчення землезнавства: це наука про різні компоненти земної поверхні в їх взаємодії. Найвища мета географії полягає, на думку вченого, у виявленні зв'язків і відносин людини з неживою та живою природою Землі. Цей напрям надалі став основою географічних досліджень не тільки в Німеччині, айв інших країнах світу. Ріхтгофен надавав великого значення здійсненню польових досліджень поширення природних комплексів на поверхні Землі, а також встановленню причинних взаємозв'язків між різними за походженням об'єктами і явищами в межах певних районів, тобто об'єднаних територіально. Такий підхід він назвав хорологією. Вчений указав і на неоднакові методи для вивчення територій різних розмірів. Ці останні він у порядку зменшення називав: частинами Землі (головний поділ Землі), країнами (основні райони), ландшафтами (дрібні райони) і місцевостями.
   Величезний внесок до скарбниці світової науки зробив видатний природознавець і мандрівник Микола Миколайович Міклухо-Маклай (1846—1888). Його наукові здобутки багатогранні. Вони стосуються медицини, загальної біології, антропології та порівняльної анатомії, ботаніки, зоології, географічних і соціально-економічних проблем. Вивчаючи побут, звичаї, мову туземців острова Нова Гвінея — папуасів, спосіб життя яких тоді був ще первіснообщинний, Миклухо-Маклай не міг обійти питання взаємозв'язку природи і суспільства, навколишнього середовища, в якому формувалася соціальна спільність людей з антропологічними особливостями мешканців.
   Вчений дійшов також важливого висновку, що зміни в поведінці тварин, особливо нижчих, можна правильно зрозуміти і науково обґрунтувати, лише ретельно досліджуючи умови їх життя. На той час це був значний крок в напрямі розвитку зовсім молодої науки, яка знаходилася ще на стадії зародження, — екології.
   Неоціненні заслуги вченого у розвитку етнографії як науки, основним об'єктом вивчення якої є народи світу. Коротке життя М.М. Миклухо-Маклая було присвячено найважливішій і найблагороднішій меті — науковому обґрунтуванню рівності всіх людей земної кулі незалежно від кольору шкіри і раси. Він піддав гострій критиці буржуазну теорію про "вищі" і "нижчі" раси, довів, що представники темношкірої раси такі ж люди, як і європейці. Цей сміливий на той час висновок М.М. Миклухо-Маклай зробив, здійснивши цілий ряд подорожей до Північної Африки, Південної Америки, на острови Індонезії, Полінезії, на Філіппіни і в Австралію.
   Неодноразово М.М. Миклухо-Маклай бував і в Україні, де народилися і тривалий час проживали його батьки, українці за походженням.
   Великий інтерес у багатьох європейських країнах викликали дослідження М.М. Пржевальського. В 1870—1885 pp. він здійснив чотири експедиції до внутрішніх районів Центральної Азії, де провів дослідження величезної території від гір Тянь-Шаню на заході до хребта Великий Хінган на сході, від Забайкалля на півночі до середини Тибету на півдні. М.М. Пржевальський відкрив декілька гірських хребтів, обстежив верхів'я рік Хуанхе і Янцзи, озера Лобнор, Кукунор і деякі інші, описав багато невідомих до того часу рослин і тварин, серед них диких коней, диких верблюдів, тибетських ведмедів та ін. Ним складено перші карти досліджуваних місцевостей.
   Багато зробив для дослідження природи Центральної та Середньої Азії академік В.О. Обручев (1863—1956). Здійснивши в 1886—1899 pp. кілька подорожей, він написав велику кількість робіт з їх географії, геології та геоморфології. Вчений встановив, що піски Каракумів — річного походження, а не морського, як вважали раніше; з'ясував, що суха долина Узбой — давне русло Амудар'ї, через яку в середні віки води цієї ріки частково попадали до Каспійського моря. Популярною є його теорія про еолове походження лесу. Пізніше головним об'єктом досліджень Обручева став Східний Сибір. Результати своїх досліджень він узагальнив у капітальній праці "Геологія Сибіру".
   У середині XIX ст. шотландець Д. Лівінгстон зумів перетнути всю Африку із заходу на схід, обстежив басейн р. Замбезі, відкрив водоспад Вікторія, озеро Ньяса та інші (1849—1873 pp.). Американський журналіст Г.М. Стенлі, який відправився на пошуки Лівінгстона, про якого довго не було жодних повідомлень, знайшов його в 1871 р. біля озера Танганьїка. Пізніше Стенлі обстежив р. Конго від її витоків до гирла. Його подорожі дали поштовх до швидкого поділу Африки між європейськими країнами на колонії.
   Одним з найвидатніших дослідників того періоду став російський вчений В.В. Докучаєв (1846—1903) — основоположник генетичного ґрунтознавства і великий географ. Найважливіша заслуга В.В. Докучаєва — виділення широтних і вертикальних географічних зон, встановлення закономірних зв'язків між кліматом, гірськими породами, рослинністю, тваринним світом і господарською діяльністю людини. Ідеї В.В. Докучаєва дали поштовх до розвитку нової комплексної фізичної географії та послужили базою для формування ще однієї складової географії — ландшафтознавства, тобто вчення про природні територіальні комплекси.
   Диференціація (дроблення) географії та становлення і розвиток окремих галузей географічної науки означали, що географік) слід розглядати не як єдину науку, а як цілий комплекс наук. Кожна з них має свій предмет вивчення і потребує спеціальної підготовки дослідників. Тому відкриття в другій половині XIX — першій половині XX ст. кафедр географії у багатьох університетах світу стало закономірним наслідком багатовікового розвитку географії, визнанням її актуальності. Вперше в історії викладання нової географії у вузах стало проводитися професійними географами, які добре зарекомендували себе як вчені.
   Введення географії в коло університетських наук сприяло появі нових оригінальних робіт із загального землезнавства. Дуже відомою у світі стала фундаментальна праця професора Чернівецького університету Олександра Зупана "Основи фізичної географії" (1884 p.), написаної німецьким ученим на основі читаного ним курсу лекцій для студентів. У цій книзі наведено всебічну і найбільш повну на той час характеристику загальної будови суші і моря, повітряної оболонки та рослинного і тваринного світу планети, встановлено і проаналізовано низку закономірностей в їх розвитку і географічному поширенні на земній поверхні. Зазначимо, що "Основи фізичної географії" перевидавалися і в Росії. Ця книга стала не тільки підручником для декількох поколінь географів, а й користувалася великою популярністю в колі природолюбів.
   З метою спільної діяльності і взаємного обміну досвідом географічних знань у багатьох державах світу в XIX ст. були засновані географічні товариства. Вони проводили велику роботу з організації досліджень маловідомих земель і збору географічної літератури. Найбільш відомими географічними товариствами стали Лондонське (Королівське), Паризьке, Берлінське, Італійське, Руське, Американське, Бразильське, Мексиканське і Австралійське.
   З географічних карт світу зникали останні білі плями. Так, у 1878—1879 pp. шведський вчений А.Е. Норденшельд на судні "Вега" вперше пройшов північно-східним морським шляхом з Атлантичного океану в Тихий вздовж північних берегів Азії. В 1893—1896 pp. був здійснений дрейф норвезького корабля "Фрам" під керівництвом Фрітьофа Нансена, який остаточно розвіяв помилкові уявлення про вільний від льоду полярний океан. У 1903—1906 pp. норвезький дослідник Р. Амундсен здійснив на невеликому судні "Йоа" плавання з трьома зимівлями вздовж арктичних берегів Північної Америки. В 1909 р. американський мандрівник Р. Пірі досяг на собачих упряжках північного полюсу. Південний полюс вперше підкорився наприкінці 1911 р. Р. Амундсену, а на початку 1912 р. — Р. Скотту. Останньому разом з чотирма іншими членами англійської експедиції судилося трагічно загинути в Антарктиді на зворотному шляху.
   Великі пошукові роботи з освоєння північного морського шляху були здійснені численними експедиціями на кораблях "Сибіряков" (1932 p.), "Челюскін" і "Красін" (1933 p.), "Літке" (1934 p.), "Садко" (1935 р.). У 1937 році безпосередньо на географічному полюсі Землі розпочала свою роботу перша в світі полярна дрейфуюча станція "Північний полюс" у складі чотирьох чоловіків, з яких два — це наші земляки: севастополець І.Д. Папанін (начальник станції) та дніпропетровець П.П. Ширшов — гідробіолог за фахом. Під час дрейфу через Арктику полярники постійно вели метеорологічні та океанографічні спостереження, вивчали рельєф дна Північного Льодовитого океану.
   Застосування в експедиційних та стаціонарних дослідженнях регіональних особливостей природи все нових методів, сучасних приладів та матеріалів дало могутній поштовх для розвитку окремих наукових дисциплін географії: геоморфології, кліматології, метеорології, ґрунтознавства, мерзлотознавства, гідрології, зоогеографії, географії рослин та інших. Учені різних галузей природничих наук стали приділяти значну увагу вивченню біосфери. Варто зауважити, що хоч біосфера як специфічна земна оболонка вивчалася ще в кінці XIX ст., її значення стало прояснятися по-справжньому лише в наступному столітті. Цим наука зобов'язана видатному українському вченому, академіку ВЛ. Вернадському (1863—1945), який розробив поняття про біосферу і висвітлив її величезну планетарну роль.
   Успіхи галузевих наук, використання географічних ідей О. Гумбольдта, В.В. Докучаєва, В.І. Вернадського дозволили вченим сформулювати уявлення про приповерхневу сферу Землі як особливу природно-історичну систему. Спочатку такі думки були висловлені в загальному вигляді Ф. Ріхтгофеном і ПЛ. Броуновим. Згодом уявлення про приповерхневу оболонку Землі перетворилося у вчення про географічну оболонку, заслуга в розробці і розвитку якого належить А.О. Григор'єву (1937 р.), С.В. Калеснику (1965 p.), К.К. Маркову (1960 p.), К.І. Геренчуку (1984 p.).
   Вивченням загальних закономірностей будови і розвитку географічної оболонки займається спеціальна наукова дисципліна географії — загальне землезнавство. Ця наука вивчає широке коло питань — від основ теорії географічних наук, уявлень про космос і походження Землі, з якими пов'язані всі найголовніші особливості природи, до проблем її використання, перетворення і охорони. Комплексний підхід до вивчення природи одержав найбільше застосувань на сучасному етапі розвитку географії.

 
< Попередня

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com