www.VuzLib.com

Головна arrow Соціологія, демографія arrow Класи та соціальні групи: проблеми та думки
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Класи та соціальні групи: проблеми та думки

Класи та соціальні групи: проблеми та думки

   Деякі соціологи уникають поняття "клас", і не тому, що з ним вони асоціюють заполітизоване марксистське вчення про класову боротьбу, революцію та диктатуру пролетаріату. Просто це поняття важко визначуване у рамках соціології, оскільки передбачає вихід до сфери економіки, політики, права. Цікаво відзначити, що цих труднощів не подолав і Маркс. Ще у "Німецькій ідеології" він писав, що докапіталістичні суспільства мали не класову структуру, а структуру, продиктовану існуючими формами власності. Скажімо, у зрілому феодальному суспільстві буржуазія була соціальним станом, а у капіталістичному вона являє собою організований у національному масштабі клас, який намагається надати своїм інтересам усезагальної форми. Саме у капіталістичному суспільстві держава набуває самостійного існування поряд з громадянським суспільством та поза ним. Така держава є не що інше, як форма організації, якої неминуче повинна набути буржуазія, щоб (як поза країною, так і всередині неї) взаємно гарантувати свою власність та свої інтереси. Злитість держави та громадянського суспільства під егідою самостійності держави як інструменту в руках, наприклад, "божественної сили", що санкціонує теократію як світську монархію, існує у XIX ст. лише у тих країнах, де соціальні стани ще не до кінця розвинулися у класи й продовжують відігравати певну роль, утворюючи деяку суміш, і де тому жодна частина населення не може домогтися повного панування над іншими Його частинами. Те саме можна сказати й про промислово розвинуті країни другої половини XX ст. з вельми розмитими соціально-класовими відносинами.
   Таким чином, констатує Маркс, сучасна буржуазна держава є формою, в якій люди, приналежні до панівного класу, здійснюють свої загальні (класові) інтереси. З цього випливає, що всі загальні законоположення та установлення опосередковано державою як інструментом не "божественного" походження, а класового панування буржуазії. Іншими словами, всі загальні закони державного життя мають цілком певний політичний сенс, який виражає не менш певні соціальні інтереси. Достатньо згадати про феномен громадянського суспільства.
   Словосполучення "громадянське суспільство", писав Маркс, виникло у XVIII ст., коли відносини власності вже вивільнилися з античної (рабовласницької) та середньовічної (феодальної) спільнот, в яких класовим відносинам у сучасному розумінні слова не було місця. Громадянське суспільство як таке розвивається тільки разом з буржуазією, хоча тією самою назвою часто-густо позначають просто суспільство, яке є базисом держави.
   Кожного разу, коли розвиток техніки, промисловості та торгівлі створював нові форми спілкування, нові форми соціальних відносин (скажімо, страхові й т. п. компанії), право змушене було санкціонувати їх як нові різновиди власності. Наприклад, як тільки зазначений розвиток (спочатку в Італії, а пізніше і в інших країнах) породив нові форми власності, негайно згадали про римське право, яке являє собою класичний зразок права приватної власності. Коли згодом буржуазія зміцніла настільки, що державці почали захищати її інтереси, щоб за допомогою буржуазії повалити феодальну знать, тоді в усіх країнах Західної Європи почалось інтенсивне вдосконалювання права. Це відбувалося скрізь, за винятком Англії, на ґрунті римського кодексу. Але і в Англії для подальшої розробки приватного права довелося звернутись до принципів римського права. Так формувалося громадянське суспільство, проте не як щось другорядне, а як основа держави, громадяни якої намагаються поставити цю державу на службу своїм класовим інтересам. Громадянське суспільство слід відрізняти від суспільства підданих у рамках того типу держав, суб'єкти влади яких розглядають народ як особливий різновид своєї власності. Піддані не можуть претендувати на права, вони повинні тільки виконувати свої обов'язки, імперативно нав'язані їм владою. У цьому разі найкращою організацією суспільства є його соціально-станова або кастова організація, коли право за звичаєм використовують можновладці для штучного закріплення соціальних меж. Класова ж структура суспільства формується стихійно, природно, всупереч волі можновладців. У процесі такої суспільної самоорганізації, яка спирається не на звичаєве право, а на економічні інтереси, класові межі стають дуже розмитими й не перешкоджають бідному стати багатим і перейти до іншого класу. Що таке суспільний клас?
   Згідно з Марксом, поняття "суспільний клас" не збігається з поняттями "суспільна група" або "суспільний прошарок". Наприклад, лікарі та чиновники утворюють дві великі соціальні групи, але не два класи. Отже, класова будова суспільства не визначена поділом праці, не залежить від професійної приналежності. Чим у такому випадку визначена класова будова суспільства? Маркс ухиляється від прямої відповіді. Наприклад, він налічує не менш ніж вісім суспільних класів, а в інших працях не визнає дрібне селянство за клас на тій хиткій підставі, що спосіб виробництва у дрібних селян ізолює людей одне від одного й перешкоджає створенню єдиної політичної організації. Вагається Маркс і у своїх оцінках дрібної буржуазії, то виокремлюючи її як клас, то відмовляючи їй у праві бути таким. Та й з оцінкою пролетаріату не все і не завжди гаразд. Так, наприклад, у "Маніфесті комуністичної партії" можна прочитати, що найближчою метою комуністичної партії є перетворення пролетаріату на клас (!).
   На думку дослідників, у багатьох своїх працях Маркс наводить тільки історичні характеристики класів (скажімо, перехід від феодальних соціальних станів до класів буржуазного суспільства), а не теоретичні визначення. У кращому разі знаходимо у нього генетичне описання перетворення "класу-в-собі" на "клас-для-себе", тобто Маркс вважає, що у своєму історичному розвиткові клас проходить два етапи. На першому етапі клас являє собою якусь аморфну множину людей, причетних до панівних форм приватної власності. На другому етапі клас в особі своїх ідеологів усвідомлює власний політичний статус і, створивши свій партійно-політичний авангард, стає повноправним класом, здатним вести не тільки економічну боротьбу за свої права, а й боротьбу політичну — за інтереси всіх експлуатованих трудівників.
   З точки зору марксистського вчення про класову боротьбу, суспільний клас може бути виокремлений саме як клас тільки на підставі врахування протилежних та взаємовиключних соціальних інтересів. Чим викликані ці протилежні інтереси? Вони викликані економічними відносинами, які спонукають одні суспільні групи привласнювати додаткову працю інших груп. Тому розуміння суспільного класу Марксом базоване на тому, що члени одного класу мають перебувати в однаковому економічному становищі, внаслідок чого формуються загальні економічні інтереси та виокремлюються соціальні сили, ворожі цим інтересам. Звідси випливає вчення про класову боротьбу та соціальну революцію.
   Але як це все узгодити з тим, що, згідно з Марксом, у феодальному суспільстві не було класів, а були соціальні стани? Відповіді немає. В очах Маркса класова боротьба з яскраво вираженими політичними цілями — явище порівняно рідкісне в історії. На його думку, багато які соціальні рухи, що їх спостерігали в історії людства, не мали яскраво вираженого характеру класової боротьби. Тому вся докапіталістична історія суспільства є історією повільного розвитку класів та класової свідомості. Цей розвиток, за Марксом, повинен завершитися запеклою класовою боротьбою та соціальною революцією.
   Засвоївши доволі сире марксистське вчення про класову боротьбу, послідовники Маркса зосередили увагу на тому, щоб обґрунтувати роль партійних інтелектуалів у "просвітленні" пролетаріату як головної сили всесвітньої комуністичної революції, здатної змести з обличчя землі інституцію приватної власності та буржуазну державу. За такого підходу пролетаріат як клас перетворювався на інструмент у руках буржуазних інтелектуалів, які бажають порвати зі своїм реакційним класом і очолити (!) владу (диктатуру) пролетаріату.
   Соціологи, врахувавши негативний досвід теоретика класової боротьби, визнають за краще мати справу не стільки з поняттям "клас", скільки з поняттям "група". У соціології групи традиційно поділяють на малі та великі. Малі групи — нечисленні, вони нараховують щонайбільше кілька десятків осіб, зазвичай пов'язаних неформальними, дружніми стосунками. У цих групах переважають безпосередні особисті контакти. Проте можуть існувати й такі малі групи, відносини в яких мають переважно формальний характер. Ці групи називають цільовими, підкреслюючи тим самим, що вони покликані розв'язувати певні завдання. Відносини між членами цільових, формальних груп регулюють суворі інструкції, службові приписи (наприклад, військово-диверсійна група, що діє у тилу ворога). Але навіть у таких формальних групах з часом починають переважати безпосередні контакти, внаслідок чого члени групи взаємодіють з урахуванням своїх знайомств та контактів на особистому рівні.
   Як відзначав Я. Щепанський, в усіх відносинах між членами цільової, формальної групи на певному етапі її існування важливу роль починає відігравати чинник особистого знайомства, який призводить до того, що внутрішньогрупова взаємодія втрачає свою знеособленість. Останнього ніколи не буває у великих соціально організованих групах, де вплив людей одне на одного має переважно анонімний характер. Тому в малих групах виникає особливий різновид зв'язку, який надає більше можливостей для ідентифікації члена з групою, ніж у великих групах.
   На думку американського соціолога Н. Смелзера, найпершою та найістотнішою рисою соціальної групи є певний спосіб взаємодії між її членами. Другою важливою рисою є членство, супроводжуване виробленням почуття приналежності до певної групи. Третьою важливою рисою групи є її ідентичність, тобто ідентифікованість її членів за манерою поведінки, одягом, ідеологічними символами тощо.
   Будь-яку соціальну групу характеризує певний рівень організованості, завдяки чому вона постає як своєрідний посередник у суспільних відносинах між людьми. Від структури та функцій цього посередника залежать стабільність і тривалість його існування, ефективність розв'язання відповідних завдань, а також особистісні характеристики членів групи.
   Зміцніла соціальна група набуває відносної самостійності стосовно суспільства та окремих особистостей, виробляє власний механізм взаємодії між членами, який накладає відбиток на манеру поведінки, способи оцінки різних ситуацій та людей, які не входять до певної групи.
   Історичне дослідження соціальних груп розпочалося з вивчення формальних організацій, доступніших і у певному розумінні відкритіших, ніж неформальні організації типу злочинних зграй або мафіозних кланів. Неформальним "дослідженням" останніх раніше займалися приватні детективи та правоохоронні органи, але з розвитком соціології та соціальної психології вивчення подібних об'єднань набуло у рамках відповідних відомств цілком серйозного та систематичного наукового вигляду.
   Першим кроком у напрямі дослідження малих груп було вивчення принципів організації адміністративної діяльності. Започаткував ці дослідження французький інженер А. Файоль. Адміністративну доктрину Файоля у головних рисах викладено в його книзі "Загальне та промислове управління" (1916). Йому належать також "Наукова організація праці" та "Позитивне управління". Усі ці книги перекладено російською мовою та видано у 20-ті роки XX ст.
   Зрозуміти природу формальної структури спеціалізованої соціальної групи допомагає уважний розгляд організації бюрократичного типу, характерними рисами якої є: правила та регулюючі положення; спеціалізація в розподілі та виконанні завдань; ієрархія формальних посад.
   Кожна бюрократична організація має свої правила функціонування. У більшості випадків вони задокументовані. Призначення цих правил полягає в тому, щоб закріплювати певні форми поведінки в організації. Зазвичай ці правила сприймають як норми, а не як імперативні приписи, що часом сприяють досягненню значних результатів, особливо під час розв'язання великомасштабних та багато в чому рутинних завдань.
   Свого часу М. Вебер стверджував, що бюрократичний тип адміністративної організації, яка функціонує на науково-управлінських засадах, досить ефективний. З його точки зору, бюрократія — це неминучий результат раціональної організації економіки. Вебера не можна запідозрити у заохочуванні бюрократичного формалізму та насильства у формі диктату управлінців. Таке бюрократичне насильство — наслідок економічних законів сучасного світу, оскільки виконання складних технологічних вимог промислового виробництва передбачає підпорядкування контролеві як такому. Не слід скидати з рахунку й те, що технічна раціональність призводить спочатку до посилення бюрократичного контролю, а відтак і до зростання контролю політичного.
   Чи не є останнє перебільшенням? Ні, не є. Чим стабільнішою та благополучнішою є соціальна система, чим краще налагоджений її правовий механізм, тим менше потрібно суспільству послуг з боку бюрократичного апарату, а це загрожує падінням його авторитету та скороченням штатів. Щоб відстояти право на існування, бюрократичний апарат починає "розхитувати човен", свідомо дезорганізуючи суспільне життя та вносячи у нього конфлікти. Слідом за цим збільшується кількість нормативно-бюрократичних приписів з метою привласнити собі право політичного та морального арбітра.
   У який спосіб законність такого типу управління та правління може стати загальноприйнятою нормою?
   Згідно з Вебером, є три типи чинної законності, а саме: авторитет традиції, яка набула "священного" інституціонального характеру; авторитет сукупності встановлених правил та раціонально-економічних норм; емоційне (позараціональне) визнання вождів. Німецький вчений вважав, що стабільність певного суспільства залежить від підпорядкування хоча б одному з трьох типів зазначеного панування. Будь-який з них є ненасильницьким у тому розумінні, що ґрунтується на нормативному консенсусі (від лат. consensus — згода, одностайність; загальна згода щодо суперечливих питань), хоча можновладці можуть забезпечувати й забезпечують законність свого панування методами насилля та переслідування інакомислячих.
   Відмітною рисою соціології Вебера є у цьому разі визнання того факту, що "закон панування" — це об'єктивно зумовлений технологічний закон. Через це значна частина незаможного або малозаможного населення (великі соціальні групи) сучасних промислово розвинутих країн опиняється у непринадному становищі "гвинтиків" грандіозної соціальної "машини".
   Розгляд управлінських завдань у стилі Вебера передбачає порівняння з військовим управлінням. Але ця схожість швидко зникає, як тільки ми намагаємося збагнути що-небудь складніше, подібне до ситуації з військовою частиною, яка перебуває під шквальним обстрілом противника. Будь-який досвідчений командир добре знає, що віддати наказ і домогтися негайного його виконання важко не лише у бою, а й у мирний час, незважаючи на весь зовнішній армійський раціоналізм.
   Невдовзі після смерті Вебера (1920) у соціологічних дослідженнях було відображено роль малих колективів (малих груп) усередині формальних структур. Виявилося, що неформальні групи вносять серйозні корективи у перебіг управління. Такі групи часто-густо є головними джерелами позитивних або негативних емоцій, а також тим середовищем, яке формує ціннісні установки людей стосовно виробничої діяльності на підприємстві чи в установі.
   Соціологи та фахівці з питань управління відзначають, що фундатор школи "наукового управління", американський інженер, дослідник та організатор виробництва Ф. У. Тейлор (1856—1915), книги якого "Основи наукового управління підприємством", "Управління фабрикою" та "Наукова організація праці" відіграли винятково важливу роль в організації не тільки американського промислового виробництва, явно недооцінював значення соціально-психологічних стимулів, а також помилково ігнорував вплив неформальних трудових колективів на розв'язання виробничих завдань. Вирішальна роль у критиці недоліків тейлорівської школи належить американським соціологам Е. Мейо-та Ч. Барнарду. Це завдяки їм поняття "мала група" набуло великого наукового та практичного значення.
   Перегляд уявлень про раціональне управління зумовлений усвідомленням важливості людської особистості у виробництві та управлінні, а також розглядом організації як відкритої системи, внутрішня діяльність та будова якої формуються під цілком певним впливом зовнішнього оточення. Значним кроком уперед у справі поглиблення наукових уявлень про малі групи стали розробки теоретиків школи "соціальних систем", які віддавали перевагу так званим відкритим системам, які, за визначенням, неперервно обмінюються інформацією з навколишнім середовищем. Відкрита система використовує механізм зворотного зв'язку для того, щоб забезпечити собі саморегуляцію. Оскільки будь-яка соціальна група так чи інакше перебуває в інформаційному контакті із зовнішнім середовищем, її нормальна життєдіяльність залежить від системи комунікації. Тому необхідно враховувати, що інформаційний потік — це своєрідна "кров" соціальних груп, яка за допомогою мережі комунікацій пов'язує організацію в єдине ціле. Показово, що переробку інформації представники школи "соціальних систем" визнають головною функцією всіх організацій.
   Наприкінці 60-х — на початку 70-х років XX ст. у США заявила про себе "ситуаційна система управління". Як і у випадку теорії "соціальних систем", автори "ситуаційної теорії" засадовою висунули ідею розгляду організації як відкритої системи. Вони вважали, що будова внутрішніх структур установ та підприємств, а також систем управління ними залежить від характеру зовнішнього середовища. Чим більш невизначеним є це середовище, тим меншу роль відіграють деталізоване планування та скрупульозна регламентація виробничої діяльності й тим частіше виникають цільові (проблемно-цільові) групи.
   На Заході у 60-ті роки XX ст. значення оперативної адаптації організацій до більш динамічних та менш визначених умов зовнішнього середовища настільки підвищилося, що ідею побудови гнучких, наближених до реальності систем управління почала підтримувати дедалі більша кількість практиків.
   Постановка питання про сутність та функціонування малих соціальних груп багато чим зобов'язана тому, що у XX ст. зростання капіталістичних корпорацій супроводжував процес відокремлення управління від власності. У цей період підприємець поступається деякими своїми функціями фахівцям з організації виробництва, збуту, а також з реклами та фінансів. Водночас його підприємство немовби втрачає свій капіталістичний дух і стає матеріальним втіленням інституніоналізованих форм державно^монополістичного капіталізму.
   Свого часу на тенденцію до відокремлення управління від власності звернув увагу відомий американський економіст Дж. Р. Коммонс. Ретельне вивчення матеріалів судових справ з економічних питань привело його до висновку, що поняття власності у другій половині XIX ст. істотно змінило свій смисл, оскільки підприємці почали більше цікавитися не споживчою вартістю, а очікуваною міновою вартістю. Це змішення наголосів у підприємницькій діяльності мало відбитися на судочинстві, оскільки традиційне право виявилося не в змозі ефективно вирішувати питання, пов'язані з "невідчутною на дотик" (очікуваною) власністю.
   Відокремлення управління від власності за умов ринкової економіки з боку управляючих супроводжує потяг до ^невідчутної на дотик" власності. У низці випадків це призводить до вельми серйозних відхилень від офіційних норм поведінки й завдає шкоди ефективному управлінню, оскільки за фасадом публічного права починають відбуватися дії відповідно до неафішованої й навіть таємної системи правил, причому правил нормативного характеру. Такого роду таємні правила роз'їдають фундаментальні підвалини сучасного демократичного суспільства, знецінюють ціннісні установки особистості й заохочують корупцію, а також створення таємних злочинних організацій.
   У великих групах люди не можуть безпосередньо спілкуватися одне з одним, у результаті чого різко зростає роль лідера, звертання до якого немовби замінює особисті контакти з іншими членами групи. Лідер стає своєрідним центром комунікації, здійснюючи прийом та передавання інформації. За відповідних соціальних умов лідер може стати харизматичною (від грецьк. charisma — милість, божественний дарунок, лідер, наділений в очах його послідовників винятково великим авторитетом) особистістю, а група з таким лідером може перетворитися на харизматичну (скажімо, Христос та його учні). Ролі членів групи визначаються відповідно до їхнього ставлення до лідера. Харизматичні групи нечисельні за своїм складом.
   На думку Смелзера, існування такої великої групи, як клас, зумовлене наявністю соціальних груп, які мають неоднаковий доступ до багатства, влади, а також неоднаковий престиж. Хоча всі соціологи визнають поширення нерівності в суспільстві, вони по-різному визнають її сутність та причини. Наприклад, Дюркгейм у книзі "Про поділ суспільної праці" (1893) вказував на те, що в усіх суспільствах одні різновиди діяльності вважають найважливішими за інші. Відзначався також і той факт, що люди відрізняються своїми талантами, що посилює нерівність між ними.
   Прихильники теорії конфлікту не згодні з уявленням, що нерівність — це природний спосіб забезпечення виживання суспільства. До таких конфліктологів можна зарахувати Маркса. Немарксистські конфліктологи, ставлячи під сумнів ідею про те, що економічна організація суспільства є головною причиною конфлікту між класами, пояснюють соціальні конфлікти боротьбою за владу між елітами. Існують і інші теорії класової боротьби, які відображають різні підходи соціологів до визначення поняття "клас".

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com