www.VuzLib.com

Головна arrow Соціологія, демографія arrow Зародження та розвиток соціології права
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Зародження та розвиток соціології права

Зародження та розвиток соціології права

   Термін "соціологія права" для офіційної вказівки на нову, всіма визнану наукову дисципліну зі своєю самостійною, специфічною предметною цариною дослідження введено тільки у 1962 р. на V Міжнародному соціологічному конгресі, хоча словосполучення "соціологія права" увійшло до вжитку ше у XIX ст. Тоді ж (у 60-ті роки) було створено Дослідницький комітет соціології права у рамках Міжнародної соціологічної асоціації.
   Соціологія XIX ст. хоча й закликала до науково-емпіричних досліджень суспільного життя, але сама не демонструвала повчальних прикладів і загалом залишалася теоретичною дисципліною. Тому відповідь на питання про причини інтересу юристів до соціології слід шукати саме у соціологічних теоріях. Передусім, щодо обґрунтування еволюційного підходу до розуміння динаміки суспільного життя. Як відомо, теорія еволюції стала панівною у правознавстві на початку XIX ст. й попервах мала філософсько-метафізичний характер у тому розумінні, що далеко виходила за рамки фізики (механіки) І. Ньютона та утверджувала ідею еволюції (ідею історизму) у термінах умоглядної натурфілософії. Таким було і вчення німецької історичної школи юристів, які багато чого запозичили у своїх сучасників-філософів.
   Істотно важливою подією, яка відбилася на теоретичному розумінні соціальної сутності права та його історичної ролі, була Лютнева революція 1848 року у Франції, яка встановила Другу республіку. Революція наочно показала, що юридичне визначення особистості того часу не відповідало її справжньому становищу у державному житті. Революція розкрила соціальне питання як щось таке, що було приховане за позірністю юридичних та політичних форм, а потім несподівано вирвалося назовні. Ця несподіваність вразила багатьох юристів та політиків. Таке здивування дало поштовх науковій думці, яка визнала за свій обов'язок пояснити новий незрозумілий факт. Здійснений у цьому напрямі науковий пошук зумовив появу капітальних наукових праць О. Конта та К. Маркса, загальні висновки яких сприяли початку історико-соціологічного вивчення права.
   Першим висновком із соціологічного погляду на суспільство та його історію стало визнання пов'язаності та взаємної зумовленості всіх аспектів соціального життя. З цього випливало, то право не можна вивчати ізольовано від процесів, що відбуваються у суспільстві, і що право не може обмежуватися тільки духовною культурою (мова, звичаї, релігія). Воно підлягає дослідженню у зв'язку з усіма аспектами суспільного життя, включаючи економічні умови життя суспільства.
   Другий висновок. Між людьми у суспільстві встановлюються зв'язки, які не залежать від юридичної регламентації та впливу з боку державної влади. Це передусім суспільні зв'язки, сукупність яких утворює суспільний організм, відмінний від інституції держави з її конкретно-історичним правовим порядком. Суспільні зв'язки встановлюються під дією життєвих інтересів людей. Єдність інтересів об'єднує людей в особливі групи, які називають суспільними класами і які відрізняються одна від одної своїми класовими інтересами.
   Третій висновок. Головним елементом, на якому базовано суспільні зв'язки, є економічні умови. Ті чи ті умови виробництва та розподілу господарських благ — головна причина вироблення соціально-класових інтересів, які поєднують людей у класи та роз'єднують ці класи.
   Четвертий висновок. Враховуючи рівень впливу соціального життя на різні суспільні інституції, необхідно вносити істотні корективи до методології пізнання. Одним з головних методів соціально-історичних досліджень має бути визнано емпіричний метод, тому з пояснень соціально-історичних явищ необхідно виключити все те, що не випливає із спостережуваних фактів і грунтоване виключно на апріорних, умоглядних припущеннях. З лексикону філософів, соціологів та представників інших гуманітарних наук слід виключити такі метафізичні поняття, як "народний дух", "світовий дух" та подібні до них. Гуманітарій науки мають стати позитивними у науковому розумінні цього слова, тобто повинні орієнтуватися на розв'язання прикладних, позитивних (конкретних) завдань, до чого закликає соціологія.
   Сучасне право, як стверджують соціологи, відображає зміни соціального та економічного характеру у світовій спільноті, а тому зміна ролі права — це процес усезагальний, що стосується усіх держав без винятку. Такою, зокрема, є точка зору американського політолога Л. Фрідмана. На його думку, на підставі зростання політичної активності, а також зміни характеру вимог до правових систем та розподілу цих вимог по різних націях, класах, соціальних прошарках та групах можна говорити про рівень та характер розвитку політичної культури того чи того суспільства.
   У державно-правовій науці вже на початку XX ст. міцно утвердилася думка, що у цій галузі гуманітарного знання велике значення мають історичний та порівняльний методи, які часто застосовують у зв'язку один з одним як порівняльно-історичний метод. Від самого початку порівняльно-історичний метод в юриспруденції правознавці використовували, беручи до уваги соціологічний підхід до держави та права.
   Порівняльне право багато які вчені розглядали та розглядають як один з аспектів соціології права. Передусім це викликане наявністю єдиного світового ринку, який об'єднує різні держави та народи. За таких умов політикам та підприємцям доводиться мати справу з політико-правовими, економічними та етнокультурними системами, істотно відмінними від їхніх власних. Природно, це стосується й юристів, покликаних забезпечувати за допомогою права управління багатоманітними соціальними процесами.
   Найяскравішим прикладом порівняльно-історичного підходу до права є звичаєве право (право за звичаєм).
   Іноді юридичний звичай визначають як колективну звичку всіх членів або частини певного соціального організму визнавати певні зазіхання як соціально нормальні, а певні норми співжиття — як позитивні та дійсні. Інакше кажучи, під звичаєвим правом розуміють сукупність правових звичаїв або юридичних правил, що містяться у звичаях, які набувають обов'язкової чинності внаслідок тривалого застосування у соціальному житті та звички до них у рамках соціальної групи, класу чи цілого народу.
   Не кожний звичай є звичаєвим правом. До останнього належить тільки юридично дійсний звичай, тобто обов'язковий. На базі порівняльно-історичного вивчення звичаєвого права сформувалася юридична етнологія (антропологія), відмітною рисою якої є зверненість до вивчення архаїчного (примітивного) права, репрезентованого у житті доіндустріальних суспільств, за винятком таких великих цивілізацій та культур, як, наприклад, китайська та мусульманська.
   Поняття правового звичаю не обмежене архаїчними суспільствами. Його використовують і для позначення одного з джерел сучасного міжнародного права. Про міжнародні звичаї говорять, що їх установлюють у міжнародних відносинах на підставі постійного та одноманітного застосування одних і тих самих правил до однакових по суті випадків. Таким чином, міжнародні звичаї не слід ототожнювати зі звичаєвим правом. Держави не становлять такого середовища, в якому може непомітно розвинутися звичай, що переходить в обов'язкову норму.
   Для розв'язання проблеми "звичаю" юристи спробували розмежувати терміни "звичай" та "звичка", як це зробив відомий фахівець з міжнародного права Л. Ф. Л. Оппенгейм (1858—1919). На його думку, не слід змішувати "звичай" та "звичку". Юристи-міжнародники говорять про звичай, коли чітка і тривала практика виконання певних дій склалася під знаком упевненості в тому, що такі дії (згідно з міжнародним правом) є обов'язковими чи правильними. З іншого боку, юристи-міжнародники говорять про звичку, якщо практика виконання певних дій склалася за відсутності переконання в тому, що ці дії (згідно з міжнародним правом) є обов'язковими чи правильними.
   Таким чином, мовою міжнародної юриспруденції термін "звичай" за обсягом вужчий, ніж термін "звичка". Скажімо, певний спосіб поведінки може бути звичним, не будучи звичаєво-правовим. Отже, певна поведінка держав у царині їхніх міжнародних відносин може бути звичкою, не випливаючи з норм міжнародного звичаєвого права.
   На цьому прикладі виразно бачимо, що дуже розпливчастий термін "звичай", хоч би як його визначати, викликатиме головний біль у представників догматичної юриспруденції, прихильників строгих дефініцій. Судячи з усього, цей термін не належить до головного наукового словника юристів, хоча вони й часто використовують його. Його визначення мають наводити радше етнологи, психологи, соціологи, але аж ніяк не юристи. І у цьому немає нічого дивного. У будь-якій науковій дисципліні знаходимо безліч термінів та понять, які часто та з користю вживають, але вживають на інтуїтивному рівні як певні самоочевидні аксіоми.
   Відомий польський логік та методолог А. Тарський (1902—1983) для розв'язання проблеми "інтуїтивних істин" виокремив дві мови — предметну (або мову-об'єкт) та мову дослідника (метамову). Мова дослідника має бути багатша за предметну, щоб стало можливим розуміти та чітко, точно, певно виражати те, чому не завжди надають значення у предметній мові. Тобто мова дослідника не може збігатися з предметною мовою або бути повністю перекладена останньою, адже у противному разі обидві виявляться різновидами однієї мови, а у результаті різні семантичні парадокси неможливо буде проаналізувати та пояснити, оскільки більш багата за своїми виражальними можливостями мовна система виявиться для нас чимось недосяжним. Тут нам достатньо запам'ятати, що за допомогою мови дослідника вивчають предметну мову (аналогічне має місце при вивченні іноземних мов, коли у ролі мови того, хто вивчає (дослідника), постає рідна мова, більш багата порівняно зі знаннями про мову, яку ще тільки належить вивчити).
   Із сказаного випливає, що предметну мову юриспруденції (або, іншими словами, її предметну царину) належить вивчати за допомогою метамови, якою у нашому випадку є мова (у широкому розумінні слова) соціології права у вигляді відповідних методів, способів та форм пізнання, послуговуючись якими ведуть своєрідний дослідницький "діалог" між суб'єктом та об'єктом пізнання. У цьому разі соціологія дає змогу вийти за рамки конкретної юридичної дисципліни й оцінити її зв'язок з іншими науковими дисциплінами (не тільки юридичного характеру).
   Конкретизуємо сказане на прикладі питання про співвідношення додержавних суспільних утворень та власне держави у зв'язку з соціально-історичним корінням звичаєвого права. Якщо звичаєве право формується стихійно (природно-історично), то за умов державного життя спостерігаємо зовсім іншу картину, а саме — цілеспрямованої та свідомої правотворчості. Надаючи суспільним відносинам правової форми, держава справляє тим самим зворотний вплив на нові суспільні відносини, які постають уже як правові. Тим самим правотворчість стає не тільки найважливішою функцією держави, а й характерною ознакою її. Але при цьому треба мати на увазі, що сучасне поняття "правотворчість" історично виникло порівняно недавно, коли поняття "держава" було відмежоване від поняття "громадянське суспільство". Для попередніх етапів історії характерним було змішування правотворчості та застосування права.
   Незважаючи на зрослу роль держави у сучасній правотворчості, правотворчу ініціативу суспільства не було повністю віддано на відкуп державним інституціям, про що свідчать дослідження представників соціології права.
   Один з фундаторів соціології права юрист Є. Ерліх стверджував, що право належить поділяти на позитивне і так зване живе право. При цьому він особливо підкреслював, що центр ваги розвитку правової поведінки не у законодавстві, не у науці права і не в судових рішеннях, а у самому суспільстві. Тим самим він ясно давав зрозуміти, що право слід розглядати як якусь залежну (залежну від суспільства) змінну. Інакше кажучи, Ерліх закидає попередньому правознавству те, що з усіх явищ правового життя воно займалося лише правовою нормою. Для соціології права ця норма, взята сама по собі, нічого не говорить. Якщо соціологія права хоче розкрити закономірності правового життя, то їй потрібно займатися також вивченням соціальних та економічних чинників, які впливають на правотворчість.
   Живе право — це право інтуїтивного правового почуття (почуття правової свідомості).
   За визнанням самого Ерліха, який народився у Чернівцях і з 1900 року до початку Першої світової війни працював там в університеті, обіймаючи посаду декана, а потім ректора, велику роль у формуванні його поглядів відіграло вивчення реального права у сучасній йому Буковині, населеній тоді представниками різних національностей, які мали свої специфічні правові звичаї.
   Для того, щоб повністю розкрити сутність права, правова наука, згідно з Ерліхом, має бути не тільки історичною, а й соціологічною. З цього випливає, що необхідно займатися емпіричними дослідженнями живого права (звичаєвого права). І він не тільки декларує це, а й реалізує свої принципи на практиці.
   Суспільство у розумінні Ерліха — складне, комплексне сплетіння різних людських союзів (об'єднань). Тому, щоб зрозуміти витоки розвитку та сутність права, слід передусім вивчати нормативний порядок, чинний у цих союзах. Якщо це ігнорувати, то організаційний характер права зникає з поля зору.
   З точки зору Ерліха, організація будь-якого соціального союзу складається з норм дії, стосовно яких формальне (офіційне) право є лише частиною цих норм. Правові та позаправові норми за своїм внутрішнім характером однорідні, оскільки вони становлять правила людських дій (вчинків) і тому мають важливі організаційні функції. Відповідно до цих ідейних та методологічних установок Ерліх заперечує традиційне поняття права, вважаючи його надто вузьким та надто формальним.
   Соціологія права, згідно з Ерліхом, має своєчасно розпізнавати паростки нового права серед уже в ід жил их або таких, що відживають, правових норм. Для успішної діяльності на теренах соціології права необхідно більше довіряти емпіричним дослідженням, зосередившись на вивченні трьох чинників правової реальності: суспільних сил, що ведуть до утворення права; фактів права; правових положень.
   З точки зору соціологів, і зокрема соціологічно мислячого Ерліха, історія права має цінність лише тоді, коли вона стає допоміжною науковою дисципліною для соціології права. При цьому йтися має не просто про історію права, а про історію правових установ.
   На ранніх етапах зародження соціології права певною популярністю користувалася психологічна соціологія. Одним з провідних представників цієї школи вважають французького криміналіста та соціолога Г. Тарда (1843—1904), автора низки праць з філософії та соціології права ("Закони навіювання", "Соціальна логіка", "Соціальні етюди" та ін.).
   Тард одним з перших французьких юристів упритул зайнявся соціологією, а треба зауважити, що соціологія спочатку поспішно й рішуче заперечувала правознавство, вважаючи його застарілою наукою метафізичного й навіть почасти богословського штибу.
   Подолати неприязнь соціологів до юриспруденції спробували у XIX ст. представники французької школи солідарності (Л. Буржуа, Л. Дюгі, М. Оріу та ін.). Соціально-правову теорію солідарності вони будували на підставі ідеї, що не держава повинна управляти суспільством, а саме суспільство має займатися самоврядуванням.
   Певний внесок у розвиток французької традиції юридичної соціології зробив Е. Дюркгейм. Він окреслив перспективи розвитку соціології права у зв'язку з аналізом ціннісно-нормативних чинників соціального життя.
   У річиші ідей та методів, сформульованих Дюркгеймом, рухався Л. Дюгі (1859-1928).
   Право, на його думку, значно меншою мірою творіння законодавства. Насправді воно є постійним і довільним результатом багатьох соціальних чинників. З позиції соціології права Дюгі розцінював власність не просто як право, а як особливу соціальну функцію, відображену й закріплену у праві.
   Дюгі є автором теорії "суспільної солідарності" ("соціальної взаємозалежності"), засадовою для якої є ідея "синдикалістської" держави, здатної успішно долати класові антагонізми. "Люди одного суспільства, — писав Дюгі, — пов'язані між собою, по-перше, тому, що вони мають спільні потреби, задоволення яких може бути забезпечене лише спільним життям (це солідарність або взаємозалежність за схожістю). З іншого боку, люди пов'язані одне з одним тому, що вони мають різні потреби та водночас різні здібності, внаслідок чого вони можуть надавати одне одному різні послуги й забезпечувати задоволення своїх різних потреб (це соціальна солідарність або взаємозалежність через поділ праці)".
   Незважаючи на низку багатообіцяючих заяв та починань, справи з розвитком соціології права у Франції на початку XX ст. склалися не кращим чином.
   Значно більших успіхів на цих теренах досягли юристи Російської імперії, серед яких було немало вчених, які народилися, навчалися або працювали в Україні. Власне російська традиція соціології права починається з праць С. Муромцева (1850—1910), відомого юриста, вченого, публіциста та земського діяча.
   У другій половину 70-х років XIX ст. саме Муромцев першим надзвичайно послідовно розробив гармонійну соціально-наукову теорію права, репрезентовану у праці "Визначення та головний поділ права" (1879). Це було здійснено на кілька десятиріч раніше за Ерліха та Паунда.
   1875—1884 роки — період професорської діяльності Муромцева у Московському університеті. У цей час він написав головні наукові праці, які принесли йому визнання й зробили його главою соціологічного напряму в російському правознавстві. Це "Нариси загальної теорії державного права" (1877), "Цивільне право Стародавнього Риму" (1883), "Рецепція римського права на Заході" (1886), "Що таке догма права?" (1884) та ін.
   Згідно з характером та загальними завданнями соціології Муромцев висунув вимогу соціологічного вивчення права, спрямованого на відкриття загальних соціальних причин походження та розвитку права. Із соціологічної точки зору, правові відносини є окремим випадком суспільних відносин. Тому вироблення поняття права, вважав Муромцев, треба починати не з норм та правил, а з аналізу суспільних відносин, точніше, тієї їх частини, яку характеризують як правові відносини. Таким чином, замість сукупності юридичних норм під правом слід розуміти сукупність юридичних відносин або те, що називають правовим порядком. З цієї точки зору правові норми являють собою деякі атрибути правового порядку.
   У складі розвиненого правопорядку Муромцев виокремлює два елементи: правові інституції, які визначають характер усього правопорядку загалом; розрізнені та нечисленні відносини, які являють собою зароджувані або ви роджу ва ні компоненти правопорядку.
   Соціологічне вивчення права Муромцев протиставляв догматичному, метою якого було визнано суто підготовчу роботу, зорієнтовану на описування фактів цивільного права. На думку вченого, догма права є не наука, а "мистецтво" ("штукарство"), тобто це прикладна, техніко-допоміжна дисципліна. Догму права як систематизацію та класифікацію правового матеріалу можна успішно розробляти лише тоді, коли вона спирається на науково-об'єктивну теорію права, тісно пов'язану з соціологією. З точки зору Муромцева, теорія права можлива тільки як соціологічна дисципліна. У свою чергу, соціологічну теорію права як науку належить будувати у тісному зв'язку з історико-порівняльним методом.
   На підставі загальної теорії права Муромцев висуває завдання створення прикладної дисципліни — політики права, мета якої має полягати в тому, щоб виробляти пропозиції щодо виправлення недоліків існуючого ладу. Догма та політика права як прикладні "мистецтва" для своєї успішної реалізації вимагають пізнання законів співіснування та спадкоємності різних правових явищ, тобто вимагають науки права у власному розумінні. У тлумаченні Муромцева соціологічне вивчення права є галуззю юридичної науки.
   М. Ковалевський (1851 — 1916) народився у Харкові, освіту здобував у Харківському університеті на юридичному факультеті та у вищих навчальних закладах Берліна, Парижа, Лондона. Працював у Московському університеті з 1877 по 1887 рік. Він читав курси державного права європейських держав та історії іноземних законодавств. У 80-ті роки XIX ст. Ковалевський починає виступати як етнограф та соціолог, публікує працю "Історико-порівняльний метод в юриспруденції" (1880).
   Після звільнення з Московського університету у 1887 р. за політичні погляди негайно виїхав за кордон. Читав лекції у культурних центрах Європи та Америки, співпрацював у російських та іноземних часописах. У цей період він написав та опублікував монографії "Нарис походження та розвитку сім'ї та власності" (1890), "Походження сучасної демократії" (чотири томи, 1895—1897), "Короткий огляд економічної еволюції та розподіл її на періоди" (1899), "Розвиток народного господарства у Західній Європі" (1899), "Економічне зростання Європи до виникнення капіталістичного господарства"
   (сім томів, 1898 — 1914; томи з четвертого по сьомий було видано у Німеччині німецькою мовою), "Етнографія та соціологія" (1904), "Загальний перебіг розвитку політичної думки у другій половині XIX сторіччя" (1905), "Загальне вчення про державу" (1909), "Історія політичних вчень Нового часу" (1910), "Соціологія" (два томи, 1910).
   Ковалевський — один із засновників Московського психологічного товариства, кафедри соціології при Психоневрологічному інституті у Петербурзі, Міжнародного соціологічного інституту та Російської вищої школи суспільних наук у Парижі.
   Б. Кістяківський (1868—1920) народився у Києві. Навчався у Київському, Харківському, Дерптському та Берлінському університетах. У 1898 р. у Берліні захистив дисертацію "Суспільство та індивідуальність". 1901 р. у Гейдельберзі Кістяківський відвідував семінар відомого німецького правознавця Г. Еллінека (1851—1911), соціально зорієнтована філософія права якого дуже імпонувала йому.
   Повернувшись з Німеччини, читав курс державного та адміністративного права у Московському комерційному інституті, викладав на юридичному факультеті Московського університету, в ярославському юридичному ліцеї, редагував часопис "Юридичний вісник", який став одним з найкращих наукових часописів Росії.
   Захистивши магістерську дисертацію у 1917 p., Кістяківський став професором юридичного факультету Київського університету. А в 1919 р. його обирають академіком нещодавно заснованої Української Академії наук.
   Філософські погляди Кістяківського близькі до неокантіанства, ідеї якого знайшли відображення в його соціології права. У соціології права він бачив науку, яка здатна наблизитися до найбільш адекватного пояснення феномена влади та способів функціонування влади у державі. Найповніше філософсько-соціологічні погляди Кістяківського репрезентовано у його книзі "Соціальні науки та право" (1916), до якої увійшли у дещо переробленому вигляді найкращі його статті, написані раніше.
   Значний внесок у розвиток російської соціологічної та науково-правової думки зробив правознавець В. Хвостов (1868—1920). Він закінчив юридичний факультет Московського університету, в якому отримав ступінь магістра та доктора наук. З 1895 по 1911 та з 1917 р. читав у Московському університеті лекції з римського права.
   До творчої спадщини В. Хвостова належать публікації з історії римського права ("Система римського права", "Історія римського права"), теорії права ("Загальна теорія права"), виборчого права
   ("Значення та право народного представництва", "Виборче право"), політики ("Громадська думка та політичні партії"), етики ("Етюди з сучасної етики", "Моральнісна особистість та суспільство", "Етика людської гідності", "Етика Метерлінка", "Начерк історії етичних вчень"), соціології ("Соціологія. Вступ", "Теорія історичного процесу"), жіночої психології та етики ("Жінка напередодні нової доби. Два етюди з жіночого питання", "Участь жінок у розумовій культурі людства", "Психологія жінок. Про рівноправність жінок", "Жінка та людська гідність").
   Праці Хвостова з римського права та його історії досі вважають одними з найкращих праць російських авторів на цю тему.
   Дотримуючись неокантіанської філософської орієнтації, на той час дуже популярної філософської течії у Росії, Хвостов намагався поєднати філософські установки неокантіанців із соціологічним підходом до історії та права. Він визначав соціологію як вчення про соціальні зв'язки та соціальні закони, а також як вчення про найважливіші типи людського суспільства. На думку Хвостова, психічне примушування є найважливішим чинником соціального управління, якщо воно набуває нормативно-правового або морального характеру. На відміну від норм права, які охороняє держава і які завдяки цьому мають об'єктивний статус, незалежний від волі окремої людини, моральні норми є суб'єктивними й не підпорядкованими державному або суспільному контролю. Нерідко у зв'язку з цим виникають конфлікти між особистістю та суспільством. Щоб примирити ці конфлікти, потрібно робити ставку на ретельний соціологічний, соціально-психологічний та етико-правовий аналіз реальних соціальних потреб, інтересів, цінностей та різних соціальних норм.
   Паралельно з формуванням російської традиції соціології права інтенсивно розвивалися порівняльно-історичні дослідження, які так чи так примикали до проблематики соціології права. Зокрема, слід відзначити праці академіка Петербурзької Академії наук, професора Оксфордського та Московського університетів П. Виноградова (1854—J925) ("Історичні засади англійського адміністративного права", "Римське право у середньовічній Європі" та ін.), а також праці С. Котляревського (1873—1940) ("Правові держави та зовнішня політика", "Конституційна держава" та ін.), М. Ковалевського, Ф. Тарановського.
   Блискуче виявили себе у теоретичній сфері та у сфері прикладних соціологічних досліджень представники польської школи соціології права. Вони також багато в чому сприяли міжнародній координації та співробітництву різних шкіл соціології права.
   Біля витоків польської соціології права стояв російський і польський юрист Л. Петражицький (1867—1931).
   Він народився у Вітебській губернії. Навчався на медичному факультеті Київського університету, потім перейшов на юридичний факультет, по закінченні якого продовжив освіту в Німеччині. З 1898 по 1917 р. працював у Петербурзькому університеті. За його редакцією видавали збірник "Нові ідеї у правознавстві". Після Жовтневого перевороту емігрував до Польщі, працював на кафедрі соціології Варшавського університету.
   Здійснюючи дослідження у галузі цивільного права під кутом зору відродження природного права, Петражицький ратував за створення нової науки у правознавстві, яка вивчає психічні особливості правового регулювання людської поведінки. Він намагався звести при родни чо-правове вчення (або вчення про бажане право) до особливої науки у вигляді політики права, ґрунтованої на психологічному вивченні права, тобто на психологічному дослідженні чинників та процесів мотивації людської поведінки та розвитку людського характеру. Петражицький вважав, що побудова наукової політики права (законодавчої політики) як самостійної наукової дисципліни, що слугує прогресу та вдосконаленню існуючого правопорядку, має спиратися на методологічні розробки природничо-правових проблем.
   У праці "Вступ до вивчення права та моральнісності. Основи емоційної психології" Петражицький писав, що існуючу систему юридичних наук, націлену на історичне та практично-догматичне вивчення діючого позитивного права, бажано й навіть необхідно доповнити побудовою науки політики права, яка має замінити попередню філософію природного права.
   Вимога відродження природного права не означає, за його словами, визнання тих засновків, з яких виходили представники класичної школи природного права. За тих часів не існувало політики права як науки, тобто не було дисципліни, яка, базуючись на наукових принципах, будувала б систему науково обґрунтованих політико-правових положень. Створення такої науки — справа майбутнього, а найпершою умовою для успішного руху до цього майбутнього є з'ясування природи засновків та методу політико-правового мислення. Таке з'ясування має розпочинатися з критичного самоаналізу, який виявляє, що право — це не тільки формальна система законів, а Й психічний чинник суспільного життя.
   Дія права як психічного чинника полягає, по-перше, у збудженні або придушенні мотивів до різних дій та недіяння (мотиваційна або імпульсивна дія права), по-друге, у зміцненні та розвиткові одних нахилів та рис характеру, у послабленні та викорінюванні інших, тобто вона полягає у вихованні соціальної психіки відповідно до форми та змісту чинних правових норм (педагогічна дія права).
   Згідно з цим завдання політики права полягає: (1) у раціональному вивченні індивідуальної та масової поведінки за допомогою врахування відповідної правової мотивації; (2) у вдосконаленні людської психіки, в очищенні її від злісних антисоціальних нахилів, у зміцненні нахилів протилежного типу.
   Таким чином, політика права — це психологічна наука, теоретичним базисом якої є психологічне знання чинників та процесів мотивації людської поведінки та розвитку людського характеру, а також спеціальне вчення про природу та причинні властивості права (зокрема, вчення про правову мотивацію та вчення про правову педагогіку).
   Можна заперечувати багато які положення соціально-психологічної теорії права Петражицького, але не можна ігнорувати ті загальновідомі факти, на яких він загострив увагу юристів. Йдеться про мотиваційні дії правових норм. Питанням про право як мотив людських дій займалися переважно криміналісти, які розв'язували його однобічно, з різким ухилом у кримінальний бік, оскільки мали справу переважно зі злочинцями. Теорія Петражицького вперше надала можливість повніше з'ясувати мотиваційну властивість права.
   Соціально-психологічні ідеї Петражицького значною мірою вплинули на філософсько-правову, соціально-психологічну та соціологічну думку Росії, Польщі, Західної Європи та США. Зокрема, відомий німецький теоретик права неокантіанської орієнтації Р. Штам-мер (1856—1938) у своїй праці "Господарство та право з точки зору матеріалістичного розуміння історії" (1896) популяризував ідеї Петражицького.
   За словами іншого польського вченого, А. Подгурецького, хоча Петражицький і не вживав термін "соціологія права", він зробив великий внесок у розвиток польської соціології права. Його найближчими учнями у Польщі були Є. Ланда та Г. Піонтка.
   М. Вебер, розвиваючи ідеї соціології права, зробив засадовим поняття "раціональність", яке є центральним в усій його соціології взагалі. Найповніше та найточніше воно розкрите у веберівській соціології релігії, а відтак конкретизоване у веберівському тлумаченні бюрократії та буржуазного права.
   Аналізуючи римське право, Вебер виокремлював, по-перше, потребу в розробленні точних юридичних термінів для юридично грамотного формулювання позову, по-друге, вказував на інституцію римських юрисконсультів, які володіли цією термінологією. У кінцевому підсумку римське право швидко позбулося релігійно-філософського впливу й стало цілком технічним штукарством. Невдовзі з'явилися школи, в яких навчання відбувалося шляхом інсценування судових процесів. Таким чином, раціональність римського права здійснювалася як за рахунок формалізації юридичних понять, так і за рахунок вироблення знань про конкретну юридичну практику. Добре технічно відшліфоване римське право ефективно використовувала римська, а потім і візантійська бюрократія у практиці управління суспільством.
   Показово, що у Новий час рецепція римського права відіграла важливу роль у розвиткові буржуазних відносин в Англії, хоча бюрократія й перешкоджала системній раціоналізації права. У результаті професійні юристи були змушені займатися емпіричною казуїстикою без логічної систематизації величезного масиву конкретних судових справ. І все ж таки з величезними зусиллями їм вдалося виробити практичні правила судочинства, а також започаткувати традицію юридичної аргументації. Заслуга англійських юристів перед суспільством полягає у процесуальній раціоналізації права, у створенні того, що Вебер називав практичними (зорієнтованими на типові, повторювані запити клієнтів) схемами складання позовів та угод.
   Порівняно з юристами-практиками англійські університетські професори займалися раціоналізацією не стільки права, скільки юридичних понять. Це була формалізація права, ґрунтована у першу чергу на схоластичному прагненні до всезагальної логічної формалізації, що перетворилася на самоціль. Вебер вважав, що подібна логічна раціоналізація була дуже далекою від повсякденних потреб реального правового спілкування, оскільки університетські професори більше турбувалися про логічну несуперечливість систем своїх власних інтерпретацій закону, а не про відповідність цих систем юридичній практиці. А проте філософсько-логічна раціоналізація права мала й позитивне значення, оскільки змушувала юристів максимально концентруватися на ретельному вивченні предмета й домагатися вдосконалення у тлумаченні права.
   Наступний аспект раціональзації права Вебер вбачав у переході від усної форми юрисдикції до правових текстів, які давали змогу кодифікувати право й чітко фіксувати прецеденти. Вебер пов'язував раціоналізацію права не тільки з розвитком законодавства, а й зі зміцненням ідейних позицій природного права, яке сприяло рецепції римського права у Західній Європі. Крім того, вчення про природні права людини заклало підвалини сучасного індивідуалізму, а за доби Просвітництва на ґрунті вчення про розумне право та суспільну угоду склалися сучасні уявлення про свободу. Нарешті, утилітаристська версія природного права довела необхідний зв'язок розумності та корисності, тобто розумність та практичну виправданість соціальних прав людини.
   Чиста раціоналізація права неможлива, оскільки право існує задля його застосування у різних царинах людської діяльності й має враховувати їхню внутрішню, доволі суперечливу логіку. Цю "логіку" було значно впорядковано розвитком капіталістичних відносин у Європі. Капітал потребував не тільки технологізації промислового виробництва, а й технологізації (раціоналізації) правовідносин. Капіталістам було потрібне нове право, принципово відмінне від феодального й таке, що гарантувало б можливість отримання прибутку за рахунок капіталовкладень, зростання капіталістичного виробництва тощо.
   Проблеми, які ставив перед правом капіталізм, що розвивався, не можна було розв'язати у рамках старих правових систем. Право повинне було перетворитися на інструмент передбачення наслідків соціальної та економічної діяльності, яка забезпечує надійність розвитку капіталістичних відносин.
   Одночасно з розвитком капіталізму відбувалося формування централізованої державності, в якій дедалі більшу роль відігравала професійна бюрократія. Вебер підкреслював, що сучасна держава, яка намагається раціоналізувати свій апарат, потребує передусім раціоналізації системи правосуддя та правопорядку. Це потрібно для того, щоб ефективніше протистояти тискові з боку різних соціальних груп, класів, щоб протиставити свою раціональну етику ірраціоналізмові сил, що зіштовхуються у класовій боротьбі.
   Саме бюрократія стала тим потужним технічним засобом, який перетворив право на інструмент раціональної нейтралізації соціальних конфліктів. Разом з тим право перетворилося на величезну силу в руках бюрократії, і у підсумку виявилося, що раціоналізація права може слугувати не тільки звільненню, а й фактичному покріпаченню людини.
   Професор Саутгемптонського університету (Великобританія) Д. Дж. Гелліген вважає, що підвищення ролі сучасної буржуазної держави у різних сферах життя суспільства спричиняє посилення так званої дискреційної (фр. discretionaire — залежний від власного розсуду) влади. Це виражене у розширенні можливостей посадових осіб, яким делеговано контроль над різними сферами суспільного життя, розв'язувати на свій розсуд не тільки питання про засоби досягнення тих чи тих політичних цілей, а й фактично самим визначати ці цілі. Тенденція до посилення ролі дискреційної влади має місце навіть у традиційних сферах державного контролю (кримінальна юстиція та система покарань).
   Визначальне положення існуючої політичної системи у тій чи тій країні стосовно дискреційної діяльності не суперечить характеристиці дискреційної влади як специфічної підсистеми влади, всередині якої посадові особи можуть діяти відносно незалежно від інших систем та правового контролю.
   На думку Геллігена, дискреційна влада не становить сама по собі загрози соціальній свободі, оскільки ґрунтується на принципі поділу влади та інших демократичних принципах правової держави. Інша справа, коли мають місце зловживання, у боротьбі з якими особливого значення набуває правовий чинник, який у сукупності з іншими соціальними чинниками виражає прагнення суспільства чітко визначити характер та процедури взаємовідносин адміністративних органів та політичної системи. Проте слід мати на увазі, що вимоги підпорядкування та підзвітності дискреційної влади політичній системі не знаходять свого втілення через значну розгалуженість апарату державного управління та низку інших чинників. Тому центральним залишається питання про ті засоби та методи, які можуть бути використані для впливу на дискреційну владу, щоб привести її у відповідність з існуючими у суспільстві правовими цінностями та інституціями.
   У соціології Вебера розрізняють два підходи до визначення права. Перший пов'язаний з відокремленням права від звичаїв, у зв'язку з чим право визначають як легітимний порядок, гарантований примушуванням. Другий підхід — це розгляд права з точки зору ознак легітимності (дійсність права визначена визнанням суб'єктів чинного порядку з приводу цього порядку).
   Вебер не був апологетом сучасного йому капіталізму. Він з належною критичністю справжнього, прискіпливого вченого оцінював ідеологію та господарську практику капіталізму, загострюючи увагу на суперечності між раціональністю капіталістичної системи та задоволенням прагнення до реалізації особистої свободи у рамках існуючих економіко-правових структур. Наприклад, у міру раціоналізації права дедалі більшою стає свобода угоди при найманні робочої сили, але це не приводить автоматично до зростання особистої свободи, до зростання можливостей вільного вибору людиною умов свого існування. Формальне право робітника укладати трудову угоду будь-якого змісту з будь-яким підприємцем практично не дає безробітному навіть мінімальної свободи вибору умов своєї праці, писав Вебер. Навпаки, це право передусім означає реальну можливість для підприємця встановлювати умови на свій розсуд і нав'язувати їх тому, хто шукає роботу. У підсумку виходить, що розширення свободи угоди у першу чергу підвищує шанси власників засобів виробництва на розширення їхньої влади над іншими людьми. Природно, що у такому правопорядку зацікавлені ті, хто перебуває у вигіднішому економічному становищі.
   Ілюстрацією сказаного можуть бути такі факти із життя сучасного капіталістичного суспільства. Так, нині у багатьох капіталістичних країнах система соціального забезпечення та чинне трудове законодавство містять положення, які підтримують дискримінацію працівників, зайнятих неповний робочий час. Відповідно до існуючої практики, отримання деяких різновидів грошових допомог зумовлене необхідністю мати мінімальний трудовий стаж або мінімальну заробітну плату. Наприклад, у Німеччині для отримання права на пенсію по старості або грошової допомоги у зв'язку з захворюванням необхідно працювати не менш ніж 15 годин на тиждень (80-ті роки XX ст.) й отримувати мінімальну щомісячну зарплату. В Ірландії працівники, зайняті менш ніж 18 годин на тиждень, навіть якщо їхня заробітна плата є вторинним доходом, мають право на соціальне забезпечення тільки у разі отримання виробничої травми або професійного захворювання. У Франції, щоб отримати право на грошову допомогу у зв'язку з захворюванням, потрібно відпрацювати певний період часу.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com