www.VuzLib.com

Головна arrow Соціологія, демографія arrow Методологічна проблематика сучасної соціологічної науки
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Методологічна проблематика сучасної соціологічної науки

Методологічна проблематика сучасної соціологічної науки

   Навіть поверхове ознайомлення зі станом справ у галузі соціологічних досліджень XX — початку XXI ст. показує, що сучасна соціологія у своєму організаційному та науково-теоретичному плані перебуває на етапі становлення. Тому не слід переоцінювати її досягнення у галузі теорії та методології соціального пізнання. Суперечки з цих питань тривають, що відображається, до речі, й на розробках емпіричних методик конкретно-соціологічних досліджень. Через суперечність теоретичних припущень, які є для них засадовими, не завжди ці методики виправдовують себе. Ось чому доцільно звернутися до методологічної проблематики сучасної соціологічної науки.
   У найзагальнішому та найпершому наближенні методологію наукового пізнання можна визначити як нормативну дисципліну, яка вивчає принципи організації наукових досліджень, відмітні риси двох рівнів пізнання (емпіричного та теоретичного), а також приписує слідувати певним процедурам, керуючись при цьому відповідними теоретичними принципами та конкретною дослідницькою технікою.
   Перед нами стоїть завдання обрати такі компоненти загальної методології наукового пізнання, які здатні надати найбільш конструктивну допомогу в розробці конкретних соціологічних методик. Повчальним прикладом може бути ергономіка (від грецьк. ergon — робота + nomos — закон), яка є наукою про пристосування умов праці до людини.
   Ергономіка покликана відповідати на практичні питання, які виникають у сумісній роботі людей та механізмів за умов певного середовища. Тому фахівців з ергономіки цікавлять не тільки продуктивність праці промислового робітника чи академічного вченого, а й чинники, пов'язані з затратами праці та отриманням бажаного результату. Така дослідницька позиція вимагає ясності у розв'язанні методологічних питань. Проте, як констатують вчені, методологія аналізу залежностей, що виникають у трудовому процесі, досі є мало вивченою цариною. А саме ця залежність, тобто взаємодія суб'єкта і об'єкта, має величезне значення для оптимального розв'язання технологічних та організаційних завдань.
   В ергономіці філософське трактування взаємодії суб'єкта та об'єкта набуває форми вимоги розглядати дії людини в єдності з їх інтелектуальним складником. Тільки так можливо створити нормальний психологічний клімат у трудовому колективі й зацікавити у трудовому процесі окремого працівника, який не бажає бути бездушним "гвинтиком" знеособленого виробництва.
   У рамках системи "людина (суб'єкт) — машина (об'єкт)" людину іноді оцінюють як упорядковану в часі та просторі систему рухів, що значно спрощує реальний виробничий процес. Звичайно, працівник увіходить до системи "людина — машина", але водночас він виявляється залученим до ширшої та складнішої системи колективної організації виробничої діяльності. З урахуванням цього він є не рядовою, а головною ланкою виробництва, тобто є відповідальним за правильний перебіг виробничого процесу, а не одним з пасивних елементів цього процесу. Отже, головне завдання робітника, який обслуговує навіть найбільш автоматизовані верстати, полягає саме у виробництві певних деталей, а не у "лакейському" обслуговуванні верстата. Ось чому, як вважає польський соціолог Т. Томашевський, часто застосовуваний в ергономіці та соціології термін "людський чинник" (англ. human factor) якшо не повністю помилковий, то принаймні вкрай завузький для розуміння ролі людини у сучасному виробництві, хоч би яким воно було — фабрично-заводським чи науково-лабораторним.
   Таким чином, в аналізі методологічних проблем центральним предметом має бути цілісна особистість, а не її "чинники". Це — та сама нормативно-методологічна вимога, якої необхідно дотримуватись, аби уникнути грубих помилок у розв'язанні конкретних завдань. Аналіз "чинників" допустимий тільки як заздалегідь обумовлена абстракція, інакше поняття практики, яке відіграє винятково важливу роль в емпіричній соціології, набуває однобічного, утилітарного сенсу.
   Розробка методології сучасного наукового пізнання, відзначають вчені, є своєрідною ареною, де з особливою силою виявляє себе непримиренна протилежність між творчою науковою думкою та консерватизмом. І це цілком закономірний, хоча й болісний процес.
   У розвитку низки гуманітарних наук має місце не тільки зіткнення з консерваторами, а й виникнення справді спірних методологічних проблем. Багато які з цих проблем тісно пов'язані з напрямом розвитку відповідної науки, з правильним визначенням її місця у загальній класифікації наук.
   Питання класифікації наук, які є по суті методологічними питаннями, виходять далеко за межі суто теоретичних суперечок, і ось чому. Все впирається у проблему ефективної експлуатації науково-інформаційних ресурсів, а це — гроші, і не малі. Як відзначає відомий фахівець у галузі бібліографічних класифікацій Д. Дж. Фоскетт, дослідження структури загальних класифікаційних систем завжди буде невід'ємною частиною прогресу наукового знання та різновидом практично значущої діяльності щодо зчленування елементів цього прогресу в єдине ціле. Слід враховувати й те, що до проблеми класифікації наук приєднується проблема кваліфікації наукових кадрів, від розв'язання якої залежить вибір методів планування та управління наукою. Крім того, поділ інтелігенції на гуманітарну та науково-технічну ставить на порядок денний питання про типологію соціальних різновидів духовної діяльності, а разом з тим — питання про типологію соціальних інституцій, які обслуговують духовну сферу суспільного життя. Питання про типологію соціальних інституцій повертає нас до кадрової проблеми, до проблеми вибору методів і форм управління різними науковими колективами. У розв'язанні цих та своїх власних проблем велику допомогу має надати іншим та й собі соціологія.
   Що стосується загальнонаукового сенсу будь-якої класифікації, то у нашому випадку слід розрізняти методологію наукового пізнання взагалі та методологію соціального пізнання, а останню відрізняти від різних гуманітарних теорій. Відповідно, треба відрізняти методологію соціального пізнання від теорії соціології, предметом якої, на думку деяких соціологів, є аспекти та типи взаємодії окремих людей, їхніх груп та класів. Приблизно це саме підкреслював свого часу П. О. Сорокін. У статті "Межі та предмет соціології" (1913) він писав, що найпопулярнішим та найпоширенішим визначенням соціології як науки про організацію та еволюцію суспільства є визначення, яке містить поняття "взаємодія", оскільки суспільство не можна уявляти поза взаємодією одиниць та груп, які його складають.
   1894 р. професор В. Віндельбанд висловив важливе для гуманітарних наук положення про відмінність мислення номотетичного (від грецьк. nomos — закон + tetikos — той, що покладає, стверджує) та ідеографічного (від грецьк. idios — особливий, своєрідний + grapho — пишу). Це положення, на його думку, має бути засадовим для поділу наук на науки про закони та науки про події.
   Подальшого розвитку ця ідея набула у Ріккерта, зокрема у праці "Про межі природничо-наукового утворення понять" (1896).
   Номотетичний метод розвивав іще Кант у вченні про способи законодавчої діяльності розуму в процесі встановлення цим розумом законів та правил пізнання. У німецькій неокантіанській Баденській школі, засновниками якої були Віндельбанд і Ріккерт, номотетичний метод застосовували до природничих наук. Сенс цього методу полягає в узагальненні та встановленні універсальних законів.
   Ідіографічний метод — це метод історичних наук про культуру, сутність якого полягає в описанні індивідуальних особливостей історичних фактів, що встановлюються наукою на підставі зарахування до культурних цінностей (нім. Wertbeziehung). Поняття "цінність" допомагає неокантіанцям відрізняти культурні цінності від природних.
   У працях цих двох німецьких вчених обґрунтована ідея поділу наук на індивідуалізуючі та генералізуючі, які Ріккерт пропонує називати науками про культуру та науками про природу.
   Коментуючи пропоновану неокантіанцями класифікацію наук, Мегрелідзе писав, що пошуки закономірності у межах тільки пізнавальної діяльності, характерні для європейської філософії початку XX ст., доводять одне: філософи, зайняті подібними пошуками, дотримуються думки, нібито світ матеріальної дійсності позбавлений об'єктивної закономірності, а тому завданням пізнання є його систематизація і створення мисленнєво гармонійних конструкцій. Іншими словами, для філософів-неокантіан ці в, та й не тільки для них, закономірності не існують у самій дійсності, а є виключно функцією пізнання, тобто є суб'єктивним прийомом, який дає змогу мисленнєво охоплювати й мисленнєво впорядковувати безформний світ. У такому разі наукові поняття і наукові методи (особливо методи теоретичного узагальнення), відірвані від своєї предметної царини, перетворюються на безпредметну відстороненість, на своєрідні наукові "іграшки", з якими кожний, хто склав про себе надто високу думку як про вченого, може бавитися, як йому заманеться.
   Насправді реальна сила наукових понять та методів полягає не в них самих як самобутніх "сутностях", а у тих об'єктах, предметах, які вони репрезентують, виражають або, якщо говорити точніше, відображають. Наукове поняття тільки тоді є поняттям про дійсність, коли воно схоплює й відображає об'єктивний устрій реальності, коли законом для поняття є закон речей, закон досліджуваного предметного світу. Тому класифікація наук за методами, за використовуваними ними поняттєвими інструментами не відповідає реальному станові справ. Це не означає, що Віндельбанд і Ріккерт є "двієчниками" у філософії. Вони правильно вказали на ціннісну зумовленість наукового пізнання, на важливу роль культурних цінностей у житті суспільства. Проте їхня інтерпретація цих культурних цінностей була дуже довільною та суб'єктивною. На такому хиткому фундаменті важко будувати методологію соціального пізнання й розвивати соціологію, для якої врахування ціннісного чинника відіграє винятково важливу роль.
   Не можна також ототожнювати методологію соціального пізнання з філософією, теорією пізнання та логікою, хоча й очевидно, що ці галузі перехрещуються та доповнюють одна одну. Тому має рацію Сорокін, стверджуючи, що методи та головні принципи соціології є по суті тими самими, що й у науці загалом, але при цьому кожна наука модифікує ці принципи, методи та технічні процедури відповідно до природи досліджуваних явищ. І соціологія розробила свою власну модифікацію принципів та методів, які слід використовувати з урахуванням характеру соціокультурних процесів, особливо таких компонентів їх, як "значення — цінність — норма". Вона оперує категоріями "причинність", "час", "простір", але у спосіб, що істотно відрізняється від природничих наук. У своїх дослідженнях соціологи використовують логіко-математичні та емпіричні (спостереження, експеримент, вимірювання) методи.
   У процесі перетворення соціології на науку свою роль відіграли не тільки інтуїтивні аналогії (наприклад, порівняння суспільства з біологічним організмом), а й більш апробований порівняльно-історичний метод пізнання, що широко використовувався у філології XIX ст. Характерно, що першорядним методом соціального пізнання Дюркгейм вважав саме порівняльно-історичний метод. При цьому він указував на те, що між історією та соціологією існує тісний зв'язок. Історики немовби готують грунт для соціологів, вивчаючи свій матеріал з точки зору особливостей, які притаманні певному народові або певній добі. Відтак соціолог бере вже попередньо оброблені історичні факти й починає розкривати загальні відносини, властивості, притаманні тим чи тим суспільствам.
   За словами відомого французького лінгвіста А. Мейє, представника так званого психологічного соціологізму (соціологічної школи у мовознавстві), з положення, що тільки порівняльний метод дає можливість побудувати історію мов, випливає також і те, що ізольована мова позбавлена історії. Це саме можна адресувати й усім тим наукам, включаючи соціологію, які пов'язані з історичними дослідженнями, нехай то буде еволюційна теорія у біології чи історичні розвідки філологів.
   Що стосується порівняльного методу в соціології, то фактично він є продовженням розвитку ідей Конта щодо використання порівнянь та аналогій у соціальному пізнанні. Згідно з Контом, спеціальні закони різних царин дійсності неминуче сходяться і навіть багато в чому є аналогічними. Отже, ідеалом будь-якої позитивної науки має бути подання всіх явищ у вигляді єдиного та всезагального закону, подібного до закону тяжіння. На відміну від Дюркгейма, який брав за зразки порівняльного методу відповідні історичні розвідки як у власне історичній науці, так і у порівняльно-історичній філології (граматиці), Конт більше орієнтувався на використання порівняльного методу у біології. На його думку, переходячи від біології до соціології ми зустрічаємося не з простою вказівкою на аналогію, а з умовисновком (логічним висновком), ґрунтованим на аналогії, який потрібен для визначення того, що ми маємо вважати істотним.
   Відомий англійський філософ і логік Дж. Ст. Мілль, який уперше докладно проаналізував висновки за аналогією, врешті-решт дійшов думки, що ці висновки слід розрізняти за ступенем ймовірності, тобто за відношенням кількості схожих ознак до несхожих у двох (або багатьох) порівнюваних предметах або за ступенем наближення порівнюваних предметів до цілковитої схожості їх, яка тільки одна й уможливлює законний індуктивний висновок.
   Аналогія, на думку відомого філософа науки М. Бунге, є плідною та водночас підступною. З одного боку, вона виконує три корисні для наукового пізнання функції: евристичну, пов'язану з класифікацією та узагальненням, обчислювальну, яка дозволяє розв'язувати деякі обчислювальні проблеми за допомогою аналогій (наприклад, логіко-математичні моделі релейних систем, що оптимізують процедури обчислення), експериментальну, що стосується емпіричної перевірки теоретичних гіпотез шляхом оперування тими чи тими аналогіями, зокрема моделями (наприклад, експериментальний аналіз напружень у металевих конструкціях на прикладі прозорих пластикових моделей).
   Таким чином, аналогія сприяє дослідженню невідомого; вона надихає вчених екстраполювати (від лат. extra — понад міру + роїіге — робити гладким; метод наукового дослідження, який полягає у поширенні висновків, отриманих в одній галузі пізнання, на іншу) попередні знання на нові царини пізнання.
   З іншого боку, якщо навколишній світ безконечно розмаїтий, аналогія повинна рано чи пізно виявити свою обмеженість, оскільки радикально нове за самою своєю суттю не може бути повністю пояснене знайомими та звичними термінами.
   Якщо вдалося за допомогою аналогій сформулювати оригінальну наукову концепцію Й наблизитися до її теоретичного ядра, то наступний етап має полягати в тому, щоб осягнути логіку нашої евристики й реконструювати теорію в її раціональному вигляді, очищеною від інтуїтивних образів та метафор. Припускати ж, що суто наукове пояснення є цілком евристичним (метафоричним), означає, на думку Бунге, ототожнювати наукову теорію з біблійними притчами. Зріла теорія містить тільки точні схеми та раціональні пояснення.
   Щоб отримати ці точні схеми та раціональні пояснення, необхідно у низці випадків навчитися користуватися так званими математичними гіпотезами (або екстраполяціями). Метод математичних гіпотез будується на пошуку вже відомих формальних аналогів, інтуїтивно близьких до нової концепції, які екстраполюють на досліджувану, але ще погано вивчену царину розвідок. Для соціологів цей метод буває особливо корисним тоді, коли вони мають справу зі статистичним аналізом, в якому широко використовують математичний апарат.
   Характерно, що Дюркгейм вважав статистичний метод другим за значенням методом соціологічного пізнання.
   Статистичний метод є своєрідним відображенням ідеології механістичного світорозуміння. Це світорозуміння є різновидом раціоналізму, який надає великого значення принципові причинності, що розглядається в контексті науки XIX—XX сторіч. Цей принцип означає, що наукове пояснення тих чи тих фактів має справу не просто з причинами, а з причинами, які вимірюються у кількісних формулах.
   Говорячи про дослідницькі процедури, досліджувані методологами, ми визначаємо їх немовби технологічно, тобто як послідовну систему дій. При цьому дослідницька техніка відрізняється від дослідницьких процедур як спеціальних та конкретних операцій з установлення фактів та роботи з ними. Якщо процедури — це свого роду діяльність, розчленована на певну послідовність дій, то дослідницька техніка — це дії з використанням конкретних, предметно зумовлених операцій.
   Виходячи з цього, американський соціолог Дж. Ч. Маккінні виокремлює п'ять головних процедур, які є, на його слушну думку, головними компонентами методології будь-якої науки. До цих процедур належать: (І) статистична; (2) експериментальна; (3) типологічна; (4) історична; (5) вибіркова.
   Крім цього, існує велика кількість технічних прийомів, отримуваних на підставі цих процедур відповідно до досліджуваної предметної царини.
   Згадана класифікація має чимало вразливих місць, що зумовлено несформульованістю теоретичних припущень, які її визначають. Так, першу, другу та п'яту процедури можна віднести до емпіричного рівня пізнання, натомість типологічна та історична процедури передбачають ставку на теорію. Отже, засадовими для методологічної класифікації мають бути не інтуїтивні міркування чи особистий досвід вченого, а загальноприйняті схеми методології наукового пізнання. Базою для цих схем є виокремлення двох взаємно пов'язаних рівнів пізнання — емпіричного та теоретичного.
   Особливо слід відзначити типологічні та вибіркові процедури, оскільки вони відіграють важливу роль не тільки у соціології.
   Конструктивна типологія являє собою спосіб обробки та впорядкування досліджуваних даних. Конструйований нами тип явиш (даних) — це цілеспрямований, плановий вибір з використанням методу абстрагування та виокремлення узагальнених (універсальних) критеріїв, які сприяють здійсненню емпіричної перевірки та порівняння емпіричних даних. Типологізація дає змогу систематизувати конкретні дані, відокремлюючи головне від другорядного відповідно до дослідницьких цілей та завдань.
   Типологія (від грецьк. typos — відбиток, зразок, форма + Jogia — вчення; класифікація предметів за якими-небудь ознаками) у науці є важливим методом пізнання, який дає змогу виокремлювати найхарактерніші властивості та відносини досліджуваних об'єктів. Проблеми типології виникають там, де маємо справу з великою кількістю різноманітних об'єктів, якимось чином пов'язаних один з одним.
   У методології наукового пізнання розрізняють емпіричні та теоретичні типології. Відрізняються вони способами побудови. Засадовими для емпіричних типологій є спостереження, експерименти, вимірювання, результати яких потім узагальнюють і знову перевіряють на підставі конструйованих теорій. Теоретична ж типологія передбачає спочатку побудову ідеальної моделі об'єкта або ж їх сукупності.
   В історії науки зафіксовано кілька етапів побудови типологій. Перший етап пов'язаний з так званою морфологічною (від грецьк. morphe — форма + logia — вчення; комплекс наук, які вивчають форму та будову тваринних та рослинних організмів) типологією, яка мала на меті виявити усталені структури у біології. Другий етап — це етап порівняльно-історичної типології, яка набула поширення у порівняльно-історичному мовознавстві та в еволюційній біології. На третьому етапі, характерному для XX ст., типологію починають розглядати як особливий методологічний засіб для побудови теоретичних пояснень у соціології (наприклад, метод "ідеальних типів" Вебера, типологічні побудови Гурвича тощо), структурній лінгвістиці, психології тощо.
   Необхідно також підкреслити евристичний характер конструйованих типів. У певних ситуаціях ми маємо справу не з великим масивом даних, а з одиничними явищами, які більш-менш відповідають розроблюваній типології. Тоді можна з певною мірою ймовірності передбачати реальну можливість спостереження аналогічних явищ у типових ситуаціях. У цьому й полягає евристичний характер конструйованих типів. Таким чином, як підкреслює Маккінні, сконструйований тип — це особливий тип евристичного поняття, оскільки у ньому свідомо виокремлюють та виражають межі тієї чи тієї ситуації, того чи того досліджуваного явища. Це поняття має характер пояснювальної теоретичної моделі, тобто його можна розглядати і як пояснювальну концепцію, і як теорію, що схематизує наші знання і вказує на реальні прототипи цих знань.
   За допомогою теоретичних моделей можна створювати тести (англ. test — випробування, дослідження, опитувальник, використовуваний для конкретних соціологічних досліджень), які визначають, наскільки вибіркові дані відповідають певним моделям. Тести дають змогу здійснювати емпіричну інтерпретацію моделей шляхом порівняння їх з конкретними даними. Якщо відмінності між моделлю та вибірковими даними можуть бути небезпідставно приписані випадковості, тоді вважають, що дані мають структуру, відображену в моделі, тобто побудована модель відповідає досліджуваній предметній царині.
   У зв'язку зі сказаним више треба враховувати, що загальна соціологія традиційно розвивала дві теорії: (1) теорію соціальних структур (або теорію соціальних груп) та (2) теорію соціального розвитку (теорію змін). У другій половині XX ст. до них були додані ще (3) теорія соціальної поведінки індивідуумів та (4) теорія поведінки соціальних спільнот.
   Теорія соціальних структур вивчає складові елементи соціальних груп (різного роду спільнот), а також ті сили (причини), які зумовлюють єдність та розпад груп.
   Теорія змін узагальнює результати досліджень груп, унаслідок чого отримуємо картину соціального прогресу або регресу у масштабах мікро- та макроструктур.
   Обидві ці теорії забезпечують конкретні галузі соціологічних досліджень концептуальним апаратом, теоретичними гіпотезами та схемами їх перевірки.
   Що стосується теорії соціальної поведінки індивідуумів, то вона перебуває на стику загальної психології, соціальної психології та власне соціології, намагаючись установити універсальні залежності між соціальними ситуаціями та реакціями людини на них. Ця теорія прагне виявити зразки типових дій людей у різних соціальних ситуаціях і пояснити цю типовість наявністю відповідних установок, ціннісних орієнтирів ТОЩО.
   Теорія поведінки соціальних спільнот націлена на встановлення закономірностей поведінки натовпу або юрби, великих мас людей за певних ситуацій. Ця теорія становить інтерес для політиків, юристів та представників тих соціальних інституцій, які покликані підтримувати громадський порядок або виконувати інші не менш важливі функції, маючи справу з масами, а не з індивідуумами.
   Приблизно такий стан справ у теоретичній частині соціології змальовує польський соціолог Я. Щепанський. Для конкретизації абстрактно-теоретичних конструкцій він уводить низку понять ("соціальний зв'язок", "соціальні відносини", "соціальне середовище", "мала грула", "велика група" тощо). Проте ці поняття можна тлумачити по-різному. Щоб не виникло розбіжностей, необхідно з'єднати їх у єдиний ланцюжок і надати їм конкретного соціологічного значення, яке передбачає використання відповідних емпіричних процедур.
   Як це виглядає на практиці?
   Участь у суспільному житті забезпечує нас корисними знаннями про відносини між людьми, про залежності, які існують між ними. Сукупність цих відносин та залежностей соціологи називають "соціальним зв'язком".
   З точки зору філософів, відносини встановлюються у процесі (І) взаємодій. Взаємодіючи, предмети або люди виявляють відповідні (2) властивості, завдяки яким виявляються (3) відносини сторін, що взаємодіють.
   Соціологи вносять уточнення у ці філософські міркування. Наприклад, Щепанський на перше місце ставить соціальні контакти, а на друге — взаємодії. Під соціальними контактами розуміють не випадкові "зіткнення", а певну систему спілкування, яка спирається на ті чи ті цінності-посередники (значущі для обміну цінності), що дають змогу здійснювати своєрідне співробітництво чи то у формі вербального діалогу (наприклад, розмова про долі людства або базарна лайка), чи то у формі залицяння або розв'язання технічного завдання, чи у будь-якій іншій формі.
   На підставі цих контактів розвивається взаємодія як систематичне спілкування або співробітництво осіб, які не контактують безпосередньо одна з одною, тобто взаємодію не слід плутати з міжособистісними контактами. У складних соціально-економічних та політичних системах люди можуть взаємодіяти, не знаючи одне про одного й навіть не підозрюючи та не думаючи про це.
   Взаємодії призводять до утворення усталених соціальних відносин, їхня усталеність визначена системою норм, що виробляються у процесі взаємодії.
   Усі ці міркування здаються логічними, але... Реальне життя часто-густо підносить настільки несподівані сюрпризи, що найелегантніші теоретичні побудови розсипаються мов карткові хатки. Чи встоять ці "хатки", чи розсипляться — залежить від процедур та техніки емпіричної перевірки на міцність наших теоретичних конструкцій. Сучасна соціологія має багатий арсенал для такої перевірки.
   Аналіз документів, опитування та спостереження — це ті три "кити", які є підґрунтям емпіричних соціологічних досліджень. Аналіз документів допомагає отримувати дані, що реєструють певні соціальні ситуації, структури, тенденції, процеси. Особливо важливими у цьому разі є статистичні дані, які відображають соціальні явища та процеси у числах.
   Метод опитування — один з найпопулярніших у соціологів, коли йдеться про збирання інформації. Він дає змогу порівняно швидко зібрати обсягові дані з певної проблематики і зробити доступними для аналізу погляди, думки, мотиви, установки, ціннісні орієнтації тощо. Головними формами опитування є (1) інтерв'ювання та (2) анкетування.
   Методом спостереження у соціологічних дослідженнях цілеспрямовано та планомірно вивчають форми поведінки, діяльності, активності соціальних груп та окремих особистостей. Одним із видів спостереження є введення спостерігача-соціолога до складу досліджуваної групи або до ситуації, яка може бути пов'язана як з особистістю однієї людини, так і з сукупністю людей.
   Спостереження бувають відкритими та прихованими. У разі відкритого спостереження соціолог не приховує від об'єкта або об'єктів спостереження своїх цілей та функцій (хоча іноді цілі можуть бути прихованими). У разі прихованого спостереження об'єкт або об'єкти спостереження навіть не підозрюють про проведення дослідження (тобто тут соціолог-спостерігач приховує і свої цілі, і свої функції).
   Важливу роль у соціологічних дослідженнях відіграє експеримент, який тією чи тією мірою змінює досліджувані об'єкти. Зазвичай у ході експериментів перевіряють гіпотези, які дають змогу зробити експеримент цілеспрямованим та планованим. Розрізняють природний (польовий) та штучний (лабораторний) соціологічні експерименти.
   Емпіричні соціологічні дослідження передбачають вимірювальні процедури — відповідно до певних правил досліджуваним об'єктам приписують числові значення у вигляді тих чи тих індикаторів. При цьому використовують вимірювальні шкали як еталонну фіксацію певної сукупності властивостей (значень). На підставі отриманих результатів будують таблиці та графіки, які відображають структуру та послідовність розподілу соціологічних даних.
   У таблицях та графіках використовують показники та відповідні їм індекси. Під показниками розуміють узагальнені дані соціологічних досліджень, а під індексами — спеціально розроблені показники, які вказують на зв'язок та комбінації індикаторів.
   Озброївшись конкретними методами, методикою та технічним інструментарієм, соціологи мають визначитися з організацією дослідження, тобто з комплексом дослідницьких заходів та поетапним їх здійсненням. Для цього складають план науково-дослідницької роботи.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com