www.VuzLib.com

Головна arrow Політекономія arrow Особливості переходу до ринкових відносин в аграрному секторі України
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Особливості переходу до ринкових відносин в аграрному секторі України

Особливості переходу до ринкових відносин в аграрному секторі України

   Сільське господарство як складова національної економіки - одна з тих галузей, стан якої визначає основні параметри життєдіяльності суспільства. Особливу роль відігравало і відіграє сільське господарство в національній економіці України. У валовому внутрішньому продукті частка аграрного виробництва нашої держави становить 16%, у ньому зайнято 23% працездатного населення та використовується понад однієї п'ятої основних фондів.
   Характерними рисами сучасного стану агропромислового комплексу України є те, що як цілісна структура у складі національної економіки він тільки формується. На відміну від економічно розвинених країн переважну частку вартості кінцевої продукції АПК нашої держави створює сільське господарство внаслідок того, що ця галузь ще повною мірою не розчленована на складові, бо аграрне виробництво не відособлено в окрему галузь комплексу. Економічна криза, яка охопила аграрну сферу, призвела до того, що потенціал агропромислового комплексу використовується тільки на третину, а значна частина продукції сільського господарства виробляється на присадибних ділянках жителів села та на ділянках землі, виділених міським жителям, і служить засобом виживання значної частини населення в умовах високого рівня безробіття, неповної зайнятості, невиплат заробітної плати і як наслідок - масової бідності. Для сучасного стану АПК України притаманний непослідовний та несистемний перехід від адміністративно-командної системи господарювання до ринкових відносин.
   Через те, що системоутворюючою галуззю агропромислового комплексу виступає сільське господарство, то для подолання кризового стану цього комплексу необхідне здійснення аграрних реформ насамперед у цій галузі. Аграрні реформи - це процес трансформації економічних відносин, притаманних адміністративно-командній системі, у ринкові відносини. Стратегічними цілями реформування аграрного сектора нашої держави є:
   – створення умов для розширеного відтворення і використання досягнень науково-технічного прогресу, щоб вивести соціально-економічний розвиток сільського господарства на рівень найбільш розвинених країн світу та перетворити нашу державу в надійного експортера продукції цієї галузі, продуктів ЇЇ переробки, посісти достойне місце на світовому продовольчому ринку;
   – насичення національного ринку продовольством, сільськогосподарською сировиною вітчизняного виробництва та повне і незворотне розв'язання внутрішньодержавної продовольчої проблеми - задоволення поточних потреб держави і створення надійних стратегічних запасів продовольства;
   – підвищення конкурентоздатності сільськогосподарської продукції вітчизняного виробництва;
   – розв'язання соціальних проблем села;
   – ефективна інтеграція нашого сільського господарства до світового продовольчого ринку;
   – наукове і кадрове забезпечення аграрного виробництва;
   – охорона навколишнього середовища.
   Досягнення цих цілей передбачає здійснення цілого комплексу перетворень в аграрному секторі, головна роль серед яких належить реформуванню виробничих, майнових і земельних відносин на основі врахування дії законів і закономірностей перехідної та ринкової економіки. Однією з головних ланок здійснюваних перетворень в сільському господарстві нашої держави є земельна реформа, спрямована на докорінне перетворення земельних відносин.
   Проведення земельної реформи в аграрному секторі України передбачало роздержавлення та передачу земель сільськогосподарського призначення в колективну власність сільськогосподарських підприємств; паювання земель, які перебувають у колективній власності, з видачею сертифікатів на право на земельний пай усім членам колективного сільськогосподарського підприємства; реорганізація КСП і створення на їх базі нових економічно ефективних сільськогосподарських структур на основі різноманітних форм власності на земельні та майнові паї з пріоритетом формувань на основі приватної власності.
   Здійснення цих перетворень передбачає подолання державної монополії на об'єкти власності та результати праці у сільському господарстві. Вони зумовлюють формування іншої соціально-економічної структури аграрного сектора шляхом реорганізації колгоспів і радгоспів у нові інституціонально-організаційні структури, притаманні ринковим відносинам. Форми і методи регулювання господарського виробництва сільськогосподарським виробництвом, характерні для адміністративно-командної економіки, у процесі здійснення аграрного реформування замінюються переважно ринково-економічними.
   На основі законодавчих актів, які регламентували аграрні реформи у нашій державі, відбулися кардинальні зміни в земельних відносинах. В Україні практично здійснено роздержавлення земель. Внаслідок реформування колективних сільськогосподарських підприємств (КСП) на базі 10771 колективного сільськогосподарського підприємства станом на початок 2000 р. було створено 14,7 тис. нових підприємницьких структур, серед яких 41,6% становили господарські товариства з обмеженою відповідальністю, 4,2% - акціонерні товариства, 22,6% - сільськогосподарські виробничі кооперативи, 19,7% - приватні (приватно-орендні) підприємства, 2,5% - селянські (фермерські) господарства і 3,4% - інші форми господарювання. Якщо не брати до уваги створених селянських (фермерських) господарств, на базі 100 реорганізованих КСП виникло в середньому 120 нових структур.1 Середній розмір новостворених структур (без урахування селянських (фермерських) господарств) становить 1500-1800 га сільськогосподарських угідь, без земель загального використання.
   Отже, внаслідок здійснюваних перетворень в аграрному секторі України започатковано формування нової організаційної структури господарювання.
   Здійснення аграрних перетворень потребує постійної уваги до подальшого розвитку післяприватизаційних процесів, щоб забезпечити досягнення стратегічних цілей реформування сільського господарства. Головна роль серед останніх належить утвердженню нової за змістом системи економічних відносин, сучасної організації аграрного виробництва, формуванню почуття власника майна та виробленої продукції.
   Одним з недоліків нинішнього етапу реформ на селі стало те, що здобувши у власність землю і майно, українські селяни фактично не стали власниками і розпорядниками виробленої продукції та отриманих доходів. Ними володіють орендарі землі та майна, а селяни стали найманими працівниками без будь-яких прав щодо організації та управління виробництвом, розподілу виробленої продукції і отриманого прибутку. Не розв'язаним залишається і створення інфраструктури АПК, спрямованої на підтримку Його ефективного функціонування і розвитку на ринкових засадах.
   Значну кількість проблем соціально-економічного характеру породжує відсутність паритетності цін на сільськогосподарську та промислову продукцію у процесі міжгалузевого обміну. її забезпечення має здійснюватись на основі норми прибутку, розрахованої як відношення одержаного прибутку до вартості капіталу, що охоплює і вартість землі. Зазначений показник має відігравати роль основного економічного регулятора ринкових відносин в аграрній сфері. Ігнорування норми прибутку та неврахування вартості Землі у виробництві сільськогосподарської продукції не сприяє притоку капіталів у аграрне виробництво. Подальше існування диспаритету цін на сільськогосподарську продукцію та товари промислового походження для аграрного виробництва буде гальмувати перехід цієї галузі на інноваційний шлях розвитку, формування соціально орієнтованого розвитку.
   Значним кроком вперед у забезпеченні правових засад реформування аграрного сектора стало прийняття принципово нового Земельного кодексу нашої країни як єдиного систематизованого законодавчого акту, в якому містяться норми права, що регулюють земельні відносини в нашому суспільстві. Він встановлює такі фундаментальні положення у сфері землекористування:
   – земля проголошується основним національним багатством нашої держави;
   – суб'єктами земельних правовідносин крім громадян нашої держави виступають також юридичні особи, органи місцевого самоврядування та державної влади;
   – визначено зміст права власності на землю, яке полягає у праві володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками, форми власності на землю у вигляді приватної, комунальної та державної;
   – підставами для набуття прав власності громадян на землю виступає придбання земельної ділянки за договором купівлі-продажу, дарування, міни, інших цивільно-правових угод; безоплатна передача із земель державної і комунальної власності, приватизація земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування, прийняття спадщини, виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю);
   – сільські селищні, міські ради уповноважені не лише надавати земельні ділянками у користування чи власність, а й обмежувати, навіть тимчасово забороняти використання наділів, якщо громадяни або юридичні особи порушили вимоги земельного законодавства, використовуючи землі не за призначенням;
   – іноземні громадяни або юридичні особи, особи без громадянства також мають можливість стати землевласниками в нашій державі шляхом купівлі земельних ділянок. Окрім цього, їм дозволяється дарувати, продавати, але тільки не землі сільськогосподарського призначення. Землі сільськогосподарського призначення, отримані у спадщину нерезидентами, протягом року підлягають відчуженню, але є винятки. Йдеться про випадки, коли промислова фірма з іноземним капіталом може мати у власності сільськогосподарські землі для ведення особистого підсобного господарства, яке в Земельному кодексі не регламентується ні за сутністю, ні за кількісними параметрами;
   – право постійного користування землею відразу надається підприємствам, установам та організаціям, що належать до державної або комунальної власності.
   Отже, новим Земельним кодексом України створено фундаментальну нормативно-правову базу ринкового спрямування, орієнтовану на забезпечення здійснюваної багатопланової аграрної реформи. На розвиток закладених у ньому перетворень слід прийняти до 36 законів та інших нормативних актів.
   Успішне реформування аграрних відносин значною мірою залежить від організаційно-господарської перебудови структури АПК України шляхом формування на ринкових засадах підприємств з переробки сільськогосподарської продукції, матеріально-технічного забезпечення аграрного виробництва, надання йому послуг виробничого та невиробничого характеру, реалізації продукції. За такої комплексної системи організації виробництва в межах АПК на основі спеціалізації і кооперування приватних, колективних, фермерських, особистих підсобних господарств можна усунути велику кількість суперечностей, які супроводжують функціонування і розвиток цього комплексу на ринкових засадах. Водночас ринкові відносини створюють значні можливості для високоефективної підприємницької діяльності в усіх сферах АПК.
   Основним завданням нинішнього етапу реформування аграрного сектора України є подолання негативних соціально-економічних процесів у ньому, формування необхідних умов для збільшення виробництва сільськогосподарської продукції, піднесення життєвого рівня працівників цієї галузі. Це можливе за умов наукового, методичного, правового та матеріально-фінансового забезпечення розвитку як всього АПК, так і його окремих сфер.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com