www.VuzLib.com

Головна arrow Політекономія arrow Реформування відносин власності в постсоціалістичних країнах
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Реформування відносин власності в постсоціалістичних країнах

Реформування відносин власності в постсоціалістичних країнах

   Реформування відносин власності в постсоціалістичних країнах здійснюється шляхом роздержавлення та приватизації.
   Роздержавлення — це зменшення ролі державної власності в економічній системі шляхом перетворення державних підприємств у такі, що засновані на інших (недержавних) формах власності, та стимулювання розвитку приватного підприємництва. Воно означає істотне скорочення державного сектору економіки і позбавлення держави більшості функцій господарського управління, передачу відповідних повноважень на рівень підприємств, заміну вертикальних господарських зв'язків горизонтальними. Роздержавлення може здійснюватися двома шляхами: приватизації і комерціалізації державних підприємств.
   Під приватизацією мають на увазі відчуження майна, що перебуває у загальнодержавній і комунальній власності, на користь фізичних та недержавних юридичних осіб. Комерціалізація державних підприємств означає позбавлення невластивих державі функцій господарської діяльності і перетворення їх у самостійні господарські одиниці, які будують свою діяльність на засадах підприємництва, тобто самостійно, і повністю беруть на себе відповідальність за результати господарської діяльності.
   Приватизація не нове явище в соціально-економічному розвитку людства. Широкого розповсюдження вона набула в минулому столітті в економічно розвинених країнах.
   Безпосередні цілі і стимули приватизації формувалися в кожній країні по-різному. В одних вона здійснювалась з метою зміцнення фінансової бази центральної і місцевої влади за рахунок звільнення бюджетів від витрат, пов'язаних з необхідністю підтримки неефективних державних підприємств і установ; поліпшення економічних показників окремих підприємств, які перебували у власності держави, шляхом передачі їх приватному капіталу, підвищення ефективності економіки в цілому; переорієнтації на переважно непрямі методи регулювання ринкових пропорцій; в інших - для роззосередження прав власності з метою розширення соціальної підтримки певного політичного курсу.
   Досягнення цих та інших, у певному розумінні, приватних цілей на перших етапах приватизації мало сприяти більшій гнучкості, мобільності, пристосованості національних економічних систем до нової відтворювальної динаміки в умовах набутого кумулятивного характеру науково-технологічного розвитку.
   Однак поступово, в міру перетворення приватизації у феномен глобальної економічної політики, вона набувала нового виміру. До середини 80-х років ХХст. приватизація виявилася одним з основних інструментів формування транснаціонального ринкового середовища, яке забезпечує уніфікацію світового економічного простору в інтересах транснаціональних корпорацій та міжнародних фінансових інститутів. Неоліберальна економічна філософія виявилася дуже придатним концептуальним упакуванням для такого "товару", як національні приватизаційні програми, що розроблялися Світовим банком.
   У країнах з низьким рівнем розвитку продуктивних сил, слабкорозвиненим національним капіталом виникли труднощі структурного характеру й економічного зростання. У цих країнах приватизація проводилася під тиском могутніх міжнародних структур, за якими проглядаються економічні інтереси транснаціональних корпорацій. Щодо цих країн вимоги приватизації і забезпечення максимального простору для дії приватного капіталу (не в останню чергу, іноземного) були висунуті як обов'язкова попередня умова одержання міжнародних кредитів та інших видів економічної допомоги.
   Соціальна база приватизації у більшості країн, що розвиваються, виявилася досить вузькою через відсутність активних соціальних груп, які наполягали б на радикальній реформі бюрократичної економіки. Це, до речі, стало однією з причин серйозних труднощів, на які наштовхнулася приватизація у багатьох країнах, що розвиваються. Зазначені особливості приватизації в цих країнах, труднощі, які при цьому виникають, доцільно брати до уваги при здійсненні приватизації у постсоціалістичних країнах.
   Відмінності між роздержавленням і приватизацією полягають у тому, що перше постає як сукупність перетворень існуючої господарської системи, спрямованих на руйнацію в ній монополізму та диктату держави, формування умов для функціонування і розвитку економічної системи на засадах її відносної незалежності від держави.
   До об'єктів приватизації можуть належати великі, середні та малі підприємства галузей промисловості, будівництва, сільського господарства, торгівлі, а також установи сфери послуг, житловий фонд тощо.
   У процесі приватизації суб'єктами відносин власності можуть стати фізичні особи, працівники приватизованих підприємств, організацій та установ, трудовий колектив, комерційні банки, акціонерні товариства.
   Масштаби приватизації в кожній з постсоціалістичних країн залежать від багатьох чинників: наявності приватного сектора в минулому, стану економічної системи з погляду її відповідності сучасним тенденціям соціально-економічного розвитку. Водночас приватизація та роздержавлення не означають повної ліквідації державного сектора в економіці та усунення держави від регуляторного впливу на неї. Світовий досвід свідчить про те, що сучасне виробництво не може успішно розвиватися без наявності в більших або менших розмірах державної власності та державного регулювання економіки. На сьогодні ринкова економіка ефективно функціонує лише в тих країнах, де є сильна державна влада. Всезагальна приватизація стала б таким же насильством над економікою, яким свого часу були загальна націоналізація промисловості і суцільна колективізація сільського господарства. Державна власність завжди має бути в економічній системі в оптимальному співвідношенні з іншими формами власності.
   Роздержавлення має на меті:
   – різке скорочення обсягів державної власності та формування й розширення інших форм власності;
   – роздержавлення процесів присвоєння, визнання кожного працівника і трудового колективу рівноправними учасниками привласнення результатів виробництва;
   – демонополізацію виробництва та обміну;
   – створення на основі різних форм власності та їх поєднання різноманітних форм господарювання;
   – надання всім формам підприємств рівних прав на свободу господарської діяльності в межах чинного законодавства;
   – створення нових форм підприємницької діяльності у вигляді концернів, консорціумів, асоціацій і т. д. на основі горизонтальних зв'язків між ними;
   – формування нових ринкових структур у вигляді ринків капіталів, праці, цінних паперів, товарів, послуг і т. д.;
   – залучення приватного капіталу у традиційно державні галузі тощо;
   – покращення якості та конкурентоспроможності товарів національного виробництва;
   – прискорення економічного зростання, в тому числі на основі недержавних та зарубіжних інвестицій.
   Отже, роздержавлення спрямоване на подолання монопольного становища держави в економічній системі, створення умов для конкуренції та розвитку різноманітних форм підприємництва в суспільстві.
   В Україні, поряд з переліченими, особливо важливими є такі цілі й завдання роздержавлення та приватизації:
   – сприяння демонополізації економічної системи та створення в ній конкурентного середовища;
   – формування прошарку приватних власників-підприємців;
   – залучення в національну економіку іноземних інвестицій;
   – підвищення ефективності діяльності підприємств та економічної системи в цілому;
   – забезпечення соціального захисту населення та розвиток соціальної інфраструктури за рахунок коштів від приватизації.
   В Україні приватизація здійснювалась відповідно до основних правових положень, які були визначені „Концепцією роздержавлення і приватизації підприємств, землі і житлового фонду". Концепція передбачала введення безкоштовних приватизаційних сертифікатів на придбання виробничих фондів, землі і житла, взаємну конвертацію приватизаційних паперів, а також вільний вибір громадянином як об'єктів, так і засобів приватизації (за приватизаційні сертифікати, особисті кошти або кредитні ресурси). Поняття Й уявлення, сформульовані в Концепції, були обмежені або скасовані при прийнятті законів про приватизацію відповідних об'єктів.
   Відповідно до цих законів приватизація державної власності в Україні здійснюється на основі таких принципів: законність, прозорість, пріоритетність прав трудового колективу приватизованого підприємства, установи, організації; забезпечення рівності та соціальної захищеності прав громадян країни; безкоштовна передача частки державного майна кожному громадянину; платність при приватизації державного майна із застосуванням приватизаційних паперів; дотримання антимонопольного законодавства.
   Практикою приватизації в країнах світу напрацьовано декілька основних шляхів її здійснення. По-перше, відмова від володіння, коли державна власність або права власності на управління підприємством передаються або продаються приватним власникам. В такому разі новими власниками можуть бути фізичні або юридичні особи, акціонери, працівники підприємств, що приватизуються, комбінації цих варіантів.
   Способів передачі об'єктів державної власності у приватну декілька. Відповідно до Закону України „Про приватизацію майна державних підприємств" передбачені різноманітні способи приватизації:
   – викуп об'єктів товариством покупців;
   – викуп об'єктів за альтернативним планом приватизації;
   – викуп підприємств, узятих в оренду з викупом;
   – продаж на аукціоні;
   – продаж за комерційним конкурсом;
   – продаж за некомерційним конкурсом;
   – продаж акцій підприємств, що приватизувались;
   – продаж за конкурсом з відстрочкою платежу.
   Відповідно до Закону кожний громадянин нашої країни отримав приватизаційний сертифікат на безкоштовне одержання в ході приватизації частки виробничих фондів на суму ЗО тис. крб. (у цінах 1992 p.). Передбачалося, що приватизаційний сертифікат кожний громадянин зможе вкласти в будь-який з об'єктів, що приватизувалися, використавши будь-який спосіб приватизації.
   Приватизація невеликих об'єктів державної власності регламентувалася окремим Законом України „Про приватизацію майна невеликих державних підприємств (малу приватизацію)". В основному до таких об'єктів належали підприємства комунальної власності, насамперед, підприємства торгівлі, громадського харчування, побутового обслуговування, переробної промисловості, промисловості будівельних матеріалів, транспорту, ремонтні та невеликі будівельні організації. Особливістю українського варіанту малої приватизації було те, що пасивна частина основного капіталу цих підприємств, тобто приміщення, приватизувались поряд з активною частиною капіталу, якщо на приватизацію таких приміщень не було заборони державних (у тому числі місцевих) органів влади. Закон визначав чотири способи приватизації цих об'єктів:
   – викуп робітниками;
   – продаж на аукціоні;
   – продаж за комерційним конкурсом;
   – продаж за некомерційним конкурсом.
   З цих способів перші три були суто ринкові. Четвертий спосіб (продаж за некомерційним конкурсом) посідає особливе місце. Він був явно не ринковим і базувався на конкурсі планів подальшої експлуатації об'єкта. Найчастіше у таких планах передбачалося збереження старої кількості робочих місць або їхнє збільшення, а також різноманітні соціальні гарантії членам колективу. Природно, що колектив підприємства ставав переможцем такого конкурсу, адже краще за інших знав умови експлуатації об'єкта приватизації, а також соціальні потреби своїх робітників.
   Отже, підприємства, які підпадали під дію Закону про малу приватизацію, в основному були приватизовані своїми ж працівниками і являли собою закриті для зовнішніх юридичних та фізичних осіб господарські товариства різноманітних типів. Але для малих підприємств це не було настільки складною проблемою, як для великих. У разі неефективності діяльності вони перепрофільовувались, часто банкрутували і закривалися, перепродуючи свій капітал. Слід зазначити також, що в цілому в Україні було достатньо прихильне ставлення до малої приватизації. Щодо малої приватизації не було навіть особливих заперечень з боку різних політичних партій, що розгорнули серйозну боротьбу навколо великої приватизації.
   Другий спосіб приватизації державних підприємств передбачає укладення урядом контракту з приватною фірмою, яким передбачається постачання нею товарів і надання послуг, здійснення певних видів діяльності, котрі входили в коло державних господарських функцій. Його перевага полягає в тому, що він дає змогу контролювати діяльність приватної фірми. Його застосовують, коли економічна рентабельність не забезпечується шляхом удосконалення управління господарським об'єктом.
   Третій спосіб приватизації державної власності полягає у використанні ваучерів (документів, котрі засвідчують видачу кредиту). В такому разі держава надає окремим громадянам можливість збільшити свою купівельну спроможність. Це робиться у вигляді сертифікатів, за які в держави або приватних підприємств можна придбати чітко визначені товари та послуги. Такі ваучери поширені в декількох економічно розвинених країнах і доволі часто є ефективним засобом доступу людей до елементарних соціальних послуг для соціально вразливих верств населення.
   Приватизація сприймалася, сприймається та оцінюються її наслідки українським суспільством неоднозначно. Як на початку цього процесу, так і сьогодні, на етапі завершення масової приватизації, в суспільстві дискутуються питання доцільності її проведення, обгрунтованості обраних при цьому напрямів, пріоритетів та темпів таких робіт. Така увага до проблем приватизації зумовлюється тим, що результати її проведення позначаються на різних сферах господарської діяльності. Тому значення приватизації державного майна слід розглядати в історичному, інституційному, економічному, інноваційному, соціальному, політичному та інших аспектах.
   Ефект від приватизації в окремих сферах проявляється у різній за терміном (коротко-, середньо- та довгостроковій) перспективі. Недостатнє врахування цього моменту може призвести до передчасного очікування певних результатів від приватизації у конкретних сферах та до необгрунтовано негативного сприйняття приватизаційних процесів у цілому.
   Однак, якщо сьогодні неупереджено оцінювати роль і значення приватизації, то слід зазначити, що в Україні вона стала фактично єдиним блоком макроекономічних реформ, які здійснювалися відносно динамічно.
   Серед політико-економічних підсумків процесу приватизації слід виділити:
   – ліквідацію державної монополії у багатьох галузях народного господарства, що стало основою для формування конкурентної ринкової економіки;
   – перехід значної частини державної власності до приватних осіб без істотних соціальних конфліктів, а також створення умов для подальшої концентрації власності в руках більш ефективних власників;
   – суттєву переорієнтацію ролі держави в економічних процесах та відносинах власності;
   – закладення основ корпоративного сектору економіки;
   – створення таких ринкових сегментів, як ринок праці, ринок товарів, фондовий ринок тощо і, зокрема, ринок корпоративних цінних паперів;
   – створення нових сфер діяльності з оцінки майна, торгівлі цінними паперами, аудиту, надання консалтингових послуг;
   – зменшення навантаження на державний бюджет.
   Важливе також те, що мільйони людей стали акціонерами реформованих у процесі приватизації підприємств, набули досвіду володіння корпоративними правами.
   Сьогодні можна без перебільшення стверджувати, що в Україні утворилась нова формація власників-підприємців, особисті інтереси яких тісно пов'язані з розвитком підприємств, вирішенням соціальних їх проблем, підвищенням добробуту окремих груп працівників.
   Однак слід зауважити, що значна частина населення України у процесі приватизації була позбавлена своєї частки власності і нині має у своєму розпорядженні тільки власну здатність до праці. У багатьох випадках не подолане відчуження працівників від факторів виробництва, відсутня участь працівників в управлінні підприємствами тощо.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com