www.VuzLib.com

Головна arrow Політекономія arrow Виникнення і розвиток політичної економії
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Виникнення і розвиток політичної економії

Виникнення і розвиток політичної економії

   Багатогранне життя суспільства вивчає система економічних наук, провідне місце серед яких належить політичній економії. Як наука вона формувалася у процесі тривалого історичного розвитку економічної думки. Перші вчені економісти називали її по-різному. В. Петті писав про політичну анатомію, політичну арифметику, а фізіократи називали себе економістами. Згодом в економічній науці утвердився термін "політична економія".
   Потреба в осмисленні та узагальненні економічних процесів і явищ виникла разом з появою людини, її виробничою діяльністю. Перші спроби вивчення окремих складових економічних процесів містяться у працях таких давньогрецьких та давньоримських мислителів, як Ксенофонт, Аріс-тотель, Платон, Катон, Варонн, Сенека, а також мислителів стародавнього Єгипту, Китаю та Індії.
   Економічна наука як певна система знань про сутність економічних явищ і процесів почала формуватися в XVI - XVII ст., коли на історичній арені з'явився капіталістичний спосіб виробництва, котрий бурхливо розвивався та ставив перед молодою економічною наукою значну кількість проблем. Власне, як самостійна наука політична економія і зародилася в цей час. Спочатку це були спроби систематизованого осмислення економічних явищ та процесів, які з'явилися в умовах народжуваного капіталізму, і обґрунтування економічної політики держави. Цей напрям економічної науки називається меркантилізм.
   Меркантилізм виник в останній третині XV ст. Це була спроба вже теоретичного обгрунтування економічної політики держави, яку відстоювали купці. Для меркантилізму характерні дві основні риси:
   1) суспільне багатство його прихильники ототожнюють з грошима (держава вважається тим багатшою, чим більше грошей вона має);
   2) нагромадження грошового багатства може бути досягнуте за допомогою державної влади. Теоретики меркантилізму: У. Стаффорд, T. Мани, А. Монкретьєн, який першим вжив термін "політична економія", та У. Петті. Останній є фундатором трудової теорії вартості.
   Розрізняють ранній і пізній меркантилізм. У поглядах представників раннього меркантилізму переважала теорія "грошового балансу", яка обґрунтовувала політику, спрямовану на збільшення грошового багатства. Для утримання грошей у країні заборонялось їх вивозити, торгівля валютою була державною монополією.
   Прихильники пізнього меркантилізму (друга половинах VI ст.- XVII ст.) дотримувалися теорії активного "торгового балансу". Держава відповідно до з цих поглядів буде багатіти, якщо зростатиме різниця між вартістю вивезених і ввезених товарів. Вона регулює ввезення товарів шляхом накладання мита на іноземні товари і сприяє вивезенню власних. Тому об'єктом дослідження пізніх меркантилістів була зовнішня торгівля, адже в ній вони вбачали джерело зростання багатства суспільства. Основна заслуга меркантилістів у розвитку політичної економії як науки полягає в тому, що вони першими здійснили спробу осмислити загальноекономічні проблеми на рівні національної економіки.
   Перенесення аналізу економічних процесів і явищ зі сфери обігу у сферу виробництва та вивчення внутрішніх законів розвитку дали змогу поставити політичну економію на об'єктивну основу. Почався етап її формування як науки. Значний внесок в її розвиток на цьому етапі здійснили фізіократи. Найбільш яскравими представниками були Ф. Кене, А. Буагільбер, А. Тюрго, В. Мірабо, Г. Летрон, П. Мерсьє.
   На відміну від меркантилістів фізіократи зосередились на дослідженні не сфери обігу, а безпосередньо сфери виробництва. Суспільне виробництво вони розглядали як таке, що підпорядковане у власному розвитку своїм внутрішнім законам. Джерелом суспільного багатства фізіократи вважали тільки сільськогосподарську працю. Критикуючи меркантилістів, фізіократи вважали, що основна увага має бути звернена не на розвиток торгівлі і нагромадження грошей, а на створення достатку "виробів землі", в чому на їхню думкою полягає справжнє багатство нації. Вони перенесли аналіз виникнення додаткового продукту зі сфери обігу в сферу виробництва. Але фізіократи обмежували виробництво тільки сільським господарством, вважаючи промисловість, торгівлю і транспорт непродуктивними галузями.
   Меркантилісти і фізіократи своїми працями підготували підґрунтя для подальшого розвитку економічної науки: на тому етапі, коли вона тільки формувалася, визначили підходи до розв'язання проблем, які ставив на порядок денний швидко прогресуючий капіталізм.
   Надалі розвиток економічної науки був пов'язаний з класичною політичною економією. її фундаторами були А. Сміт, Д. Рікардо, В. Петті та інші, в роботах яких досліджувалися основні закони розвитку капіталістичного суспільства, його переваги над феодалізмом. Значний внесок представників цієї школи в економічну науку полягав у тому, що вони здійснили аналіз економічного змісту товару, вартості, грошей, заробітної плати, а також розробили теорію порівняльних переваг, обгрунтували дію механізмів саморегулювання ринкової системи, заклали основи політичної економії як послідовної логічної концепції, якій властива насамперед об'єктивність.
   Особливе місце у формуванні і розвитку політичної економії належить К. Марксу та Ф. Енгельсу, марксизму в цілому. Принагідно слід зауважити, що в західних країнах К. Маркса визнають найвидатнішою особистістю минулого тисячоліття - філософом, соціологом та економістом. Проте у постсоціалістичних країнах концепції реформування суспільства грунтуються на засадах антимарксизму, що свідчить про односторонню заідеологізованість їх авторів.
   Особливою рисою марксизму як економічного вчення є те, що його представники у своїх наукових працях послідовно застосовують один і той же метод дослідження - діалектичний матеріалізм. Останній розглядає процеси і явища у навколишньому світі як такі, що постійно розвиваються. Це означає, що разом з еволюцією суспільства розвивається і економічна наука. Відповідно до гегелівських законів діалектики К. Маркс підводить під них матеріалістичне підґрунтя. Завдяки цьому він науково обґрунтував, що розвиток людського суспільства є закономірною послідовною зміною одного способу виробництва іншим.
   У ряді робіт К. Маркс вдосконалив трудову теорію вартості, проаналізував механізми конкуренції і формування ринкових цін та ринкової вартості товару, визначив зміст товару та закону середньої норми прибутку і ціни виробництва. З-поміж досягнень К. Маркса у розвитку політичної економії слід виокремити теорію додаткової вартості, завдяки якій було доведено, що виробництво та привласнення прибутку є цілком природним результатом капіталістичного виробництва. Окрім цього, К. Марксом і Ф. Енгельсом були запропоновані власні концепції продуктивності праці, суспільного відтворення, економічних криз, земельної ренти.
   Однак такі положення марксизму, як заперечення приватної власності, посилення експлуатації і абсолютне та відносне зубожіння трудящих, неминучість краху капіталізму практичного не підтвердилися. Будучи геніальним діалектиком та матеріалістом, К. Маркс довів природну спроможність капіталізму до відтворення, але не знайшов у цій його властивості можливостей для вдосконалення і трансформації. Тому нині ці положення марксизму переглядаються та піддаються справедливій науковій критиці.
   Серед інших складових розвитку політичної економії як науки слід виділити маржиналізм. Він являє собою економічну теорію, котра пояснює економічні процеси і явища на основі використання граничних, крайніх (max або mіn) величин. За допомогою цих параметрів характеризується не внутрішня сутність самих явищ, а їхня мінливість у зв'язку зі зміною інших явищ. У своїх дослідженнях прихильники маржиналізму використовують такі категорії як "гранична корисність", "гранична продуктивність", "граничні витрати", "граничні доходи" тощо. Вихідний пункт такого аналізу - потреби людини та економічні закони їх задоволення, суб'єктивно-психологічні мотиви ринкової поведінки господарчих суб'єктів.
   Розгляд економічних явищ і процесів у економічному житті суспільства з позицій відносних, прирощених величин — одна з найважливіших відмінностей маржиналізму від класичної політекономії та марксизму. Представники цих течій в політекономії обмежувались, як правило, характеристикою сутності економічних явищ та категорій, відображаючи їх у абсолютній, середній або сумарній величині.
   Представники маржиналізму - К. Менгер, Ф. Візер, У. Джевонс, Л. Вальрас, зокрема представники української школи — Р. Оржецький, Д. Піхно, О. Білімович та Є. Слуцький.
   В сучасній західній економічній науці, котра вносить вагому частку у розвиток політичної економії, існують різні напрями, течії та школи, їм притаманна спрямованість на вирішення конкретних економічних проблем, котрі постають перед людством.
   Неокласицизм — спрямований на дослідження і розвиток ідей класичної політекономії в сучасних умовах. Його прихильники заперечують необхідність втручання держави в економіку та вважають ринок саморегульованою економічною системою, котра здатна самостійно встановлювати необхідну рівновагу між сукупним попитом і сукупною пропозицією. Предметом свого дослідження представники неокласицизму обрали чисту економіку або економіку взагалі. Вона, на їхню думку, немає історичних або національних форм. Конкретизацією такого підходу є вивчення поведінки і суб'єктивних мотивів економічної діяльності індивіда та окремих підприємств, що прагнуть максимізувати свій дохід при найменших витратах. Основоположниками неокласицизму в економічній науці були К. Менгер, Ф. Візер, Е. Бем-Баверк, В. Джевонс, А. Маршалл, Л. Вальрас, Дж. Кларк. Свого подальшого розвитку неокласичний напрям набув у працях А. Пігу, Дж. Хікса, Дж. Міда, Ф. Солоу, М. Фрідмена, А. Лаффера та інших.
   У складі неокласицизму налічується ще декілька теоретичних напрямів. Особливою популярністю серед них користується монетаризм. Це теорія, що пропонує відмову від регулюючого втручання держави в економіку та надає грошовій масі роль вирішального фактора у формуванні ринкової рівноваги, розвитку виробництва і зміні обсягів валового національного продукту. Грошово-кредитна політика відповідно до теорії монетаризму - найважливіший інструмент стабілізації внутрішнього механізму відтворення, здійснення економічної політики держави. Теоретиками монетаризму ? М. Фрідмен, Л. Мізес, Ф. Хаєк та інші.
   Однією з провідних сучасних економічних теорій є кейнсіанство. На відміну від монетаризму прихильники цієї теорії розвивають ідеї основоположника теорії регульованого капіталізму Дж. Кейнса щодо об'єктивної необхідності активної участі держави в регулюванні ринкової економіки через стимулювання сукупного попиту й інвестицій та здійснення певної кредитно-бюджетної політики. Кейнсіанство виникло в 30-х роках минулого століття як реакція на подолання наслідків світової економічної кризи 1929-1933 pp., котра поставила економічну систему капіталізму на межу свого існування. Предметом дослідження в роботах Дж. Кейнса була економічна система капіталізму в цілому, закони її функціонування, насамперед з'ясування сукупності методів активного впливу держави на процес відтворення суспільного капіталу в межах національної економіки. У зв'язку з цим теорія Дж. Кейнса дістала назву "макроекономіка", на противагу мікроекономіці, яка була предметом аналізу неокласичної школи політичної економії наприкінці XIX ст.
   Ідеї Дж. Кейнса, викладені в його головній роботі "Загальна теорія зайнятості, процента і грошей" (1936), були використані провідними державами світу в практиці регулювання ринкової економіки. Вони виявились досить конструктивними, що дало змогу країнам, які потерпали від економічної кризи, відносно швидко подолати кризу та забезпечити стабільне економічне зростання і стан динамічної рівноваги в економіці.
   Прихильники та послідовники цієї теорії - Дж. Робінсон, П. Сраффа, А. Хансен, Н. Калдор, Р. Лукас та інші - розвивають і збагачують ідеї Дж. Кейнса щодо активної участі держави у перебудові структури економіки, відстоюють ідеі запровадження антикризового та антициклічного регулювання, перерозподілу доходів, збільшення соціальних виплат населенню.
   Інституціоналізм, або інституціонально-соціологічний напрям, в економічній науці представлений Т. Вебленом, Дж. Коммонсом, І. Мітчеллом, Дж. Гелбрейтом, Я. Тінбергеном, Г. Мюрдалем, О. Вільям-соном, Т. Еггертссоном, Ф. Коузом, Д. Нортом та іншими. Найбільш характерною рисою інституціоналізму є те, що його послідовники розглядають економіку як систему, в якій відносини між господарюючими суб'єктами формуються під впливом як економічних, так і правових, політичних, соціально-психологічних факторів. Об'єктами дослідження інституціоналізму є певні інститути (корпорації, держава, профспілки), а також правові, психологічні та морально-етичні аспекти взаємодії суб'єктів підприємницької діяльності. Ці інститути відповідно до поглядів інститу-ціоналістів виступають рушійними силами розвитку людського суспільства.
   У кінці XIX - на початку XX ст. сформувався неокласичний синтез як узагальнююча економічна концепція. В ній поєднуються раціональні елементи теорії ціноутворення та розподілу доходів у межах неокласичного напряму з положеннями теорії макроекономічної рівноваги і зростання національного доходу в межах кейнсіанського напряму економічної теорії. Представляють цей напрям дослідження Д. Хікса, Дж. Б'юкенена, П. Самуельсона, Е. Хансена та інших. Виходячи з принципу раціонального поєднання неокласичного та кейнсіанського напряму в економічній теорії, вони виступають за поєднання ринкового і державного регулювання економічних процесів, вважають за необхідне рухатися до змішаної економіки.
   Отже, розвиток політичної економії як науки характеризується наявністю різноманітних напрямів, шкіл та теорій, що свідчить про намагання вчених-економістів різнобічно досліджувати економічні явища і процеси в суспільстві.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com