www.VuzLib.com

Головна arrow Права людини arrow Права людини як відкрита система: теоретико-методологічний аспектi
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Права людини як відкрита система: теоретико-методологічний аспектi

Берестовський І.В. 

ПРАВА ЛЮДИНИ ЯК ВІДКРИТА СИСТЕМА: ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ

   I. Вступ
   Сучасна епоха характеризується зростанням кількості глобальних проблем, що потребують як змістовного переосмислення, так і вироблення ефективних шляхів їх вирішення. Особливого значення набуває дослідження прав людини, формування нових гуманітарних цінностей.
   Тому одним із провідних завдань правознавства є не лише продовження науково- дослідної роботи щодо системного дослідження прав і свобод людини та громадянина, а й створення реального механізму їх забезпечення у сфері поширення теоретичних знань, переведення соціальних програм у практичну площину, створення реальних умов для їх реалізації, розробка науково обґрунтованих програм забезпечення основних прав людини.
   Дослідження проблематики прав людини в Україні, а також питань, що пов’язані з їх забезпеченням, передбачає розгляд широкого кола наукових праць, які стосуються висвітлення конституційно-правового змісту сучасної системи прав людини. Окремі аспекти проблематики прав людини ґрунтовно досліджені у працях сучасних вітчизняних учених, зокрема: В. Бабкіна, О. Батанова, A. Георгіци, В. Гусарєва, М. Козюбри, А. Колодія, В. Погорілка, О. Пушкіної, П. Рабіновича, М. Савенка, В. Селіванова, О. Скрипнюка, B. Темченка, І. Тімуша, С. Тихомирова, Ю. Шемшученко та ін.
   II. Постановка завдання
   Мета статті - розглянути права людини не лише як систему, а й, насамперед, як відкриту систему, яка розширює свій каталог за рахунок нових прав людини або ж постійно змінює їх зміст залежно від обставин економічного, політичного та соціального характеру.
   III. Результати У філософській термінології природні права людини - це іманентна властивість людської природи, відображення певних вимог, що випливають з умов існування людини, які породжені натуральними законами без участі людини як їх автора. “«Природність» цих прав має своє коріння швидше у їхній природженості - притаманності індивідові в тому, що він народився людиною як суспільною істотою, а отже, автоматично набуває правового статусу, котрий визначається сутнісними характеристиками самого суспільства” [1. с. 167]. У цілому до них належать ті права людини і громадянина, від яких не можна відмовитися.
   Як філософська категорія, права людини і громадянина мають системний характер і виступають в дійсності фундаментальною основою людського буття, а також пов’язані з вирішенням основних життєвих смислоутво- рювальних (кінцевих) питань. За своєю суттю вони являють собою один із способів захисту людської гідності, що реалізується у руслі загальнолюдських цінностей, забезпечення розвитку кожної людини в державі, в суспільстві та світі в цілому. У такому тлумаченні права людини являють собою філософію гуманізму, що ґрунтується на системі європейських цінностей, які передбачають пріоритет інтелектуальних цінностей порівняно з матеріальними, захист духовно-творчого інтелектуально-інформаційного буття індивіда.
   Системний характер прав людини передбачає розгляд самого поняття “система”. У загальному вигляді можна дати таке визначення: “Система (з грец. - ціле, що складене із частинок; з’єднання, органічна сполука) сукупність елементів, які перебувають у відношеннях і зв’язках один з одним та утворюють певну цілісність, єдність” [2, с. 610]. Вона являє собою множинність елементів з певними зв’язками та відношеннями між ними, що утворюють певну цілісність. На початку ХХІ ст. теорія систем стає одним із ключових філософсько-методологічних і спеціально-наукових підходів до вивчення системи прав людини і громадянина.Системність передбачає дослідження відносин частини і цілого, структури, складу та функцій усієї сукупності прав людини і громадянина, вияву їх властивостей, інтеграції та субординації, особливостей їх існування в ієрархії з більш складними соціогу- манітарними системами (наприклад, з правовою системою, мораллю, культурою тощо). Системний метод дослідження передбачає, що система розглядається як неза- мкнена, а відкрита для вдосконалення - розширення не лише каталогу прав людини, а й їх змісту. Система прав постійно змінюється, наповнюються новим змістом її окремі елементи, що відповідають потребам людини, можливостям держави, критерію збереження гідності людини.
   У пізнанні прав людини системний підхід забезпечує перехід від пізнання явищ до їх сутності, а від сутності - до виявлення тенденцій, закономірностей, необхідних внутрішніх зв’язків і взаємодії з оточуючим природним і соціальним середовищем. Він дає можливість поєднати протилежні начала - свободу та рівність, індивідуалізм і солідарність, права й обов’язки, громадян і владу, природно-правові та позитивно-правові начала.
   Права людини - це специфічна система, що складається з розмаїття окремих елементів, частин і потребує їх сприйняття в цілісності, що дає можливість вийти на нові методологічні підходи. Зокрема, йдеться по наддисцип- лінарність, яка потребує розглядати проблему прав людини і як міждисциплінарний феномен, що досліджується філософією прав людини, теорією держави і права, конституційним правом, соціологією, філософією тощо.
   За своєю організацією та проявами права людини виступають складним об’єктом, що передбачає системно-логічне вивчення. Вони мають певні специфічні ознаки: по-перше, становлять юридичну базу для всієї системи прав людини; по-друге, мають всезагальний і невід- чужуваний характер; по-третє, мають безпосередню дію і нарешті підлягають підвищеному захисту й гарантованості державою. У цьому випадку права людини постають як комплексне утворення, що потребує комплексного підходу до їх пізнання та визначення.
   Окрім поняття “права людини”, у філософській та юридичній науці широко використовуються категорії: “права особи”, “права індивіда”, “права особистості”, “права громадянина”, “права кожного”, “права і свободи людини та громадянина”. Крім того, категорія “прав людини” використовується і для означення юридичного статусу, і для характеристики прав у ширшому соціогума- нітарному форматі. У зв’язку з цим виникає проблема - знайти адекватну загальноприйняту дефініцію людських прав, а також сформулювати їх комплексне визначення. Саме системний підхід дає можливість виявити внутрішній механізм не тільки окремих компонентів цілісної системи, але й їх взаємодію на різних рівнях і на цій основі сформулювати комплексне визначення прав людини. Йдеться про гідне людини існування, забезпечення справедливості, захист інтересів кожної людини. Юридичний аспект у цьому визначенні відіграє першочергову роль, оскільки правова нормотворчість визначає форму, зміст, спрямованість усіх аспектів вираження системи прав людини в цілому. Його системне, структурно-функціональне дослідження дає можливість виявити у різноманітності прав, розмаїтті їх властивостей і сторін загальну основу, що їх породжує. Тим самим відкриваються можливості використання методу аналізу-синтезу (методології синтезу, яка доповнює структурно- системний підхід до прав людини і при цьому допомагає подолати породжуваний структурно-системним підходом державно-правовий централізм у трактуванні прав людини. Так, Хартія Європейського Союзу виділяє шість груп прав-цінностей, на яких функціонує західне суспільство: гідність, свобода, рівність, солідарність, громадянство, правосуддя. На основі цих цінностей створюється і функціонує система прав людини. Зокрема, людська гідність, як цінність, включає в себе право на життя, на особистість, на подолання всього, що принижує людську гідність [3. с. 26].
   З дотриманням гідності нерозривно пов’язана цінність свободи, що виражається правом на особисту недоторканість, правом на повагу до приватної власності, правом на захист даних особистого характеру, свободи слова і думки, віросповідання тощо. Особливу роль відіграє принцип рівності, що включає рівність перед законом, недопущення дискримінації, право на культурне, релігійне і мовне розмаїття, рівність чоловіків і жінок тощо. Цінності солідарності включають: право на колективні дії, право на звернення до служб зайнятості, захист від незаконного звільнення, право на справедливі умови праці, заборону дитячої праці, право на соціальну допомогу тощо. Визнання цінності громадянина втілено у виборчих правах, праві брати участь в управлінні державою, праві на вільний вибір місця проживання тощо.
   Другий, змістовний критерій дає змогу вичленувати із суб’єктивних прав ті, які безпосередньо стоять на варті першооснов людського існування і забезпечення людської гідності. Суб’єктивне право вказує на належність права певному суб’єкту, на юридичну можливість, якою він на свій розсуд може скористатися або не скористатися. Юридично закріплені права людини і громадянина мають всі властивості суб’єктивних прав. Тобто, суб’єктивне право - це єдність суб’єктивного й об’єктивного у вибірковій активності особи. Суб’єктивне ж право є таким тому, що воно “являє собою результат об’єднання правових норм, - вважає А. Олійник, - тому що: а) є продуктом систематизуючої діяльності людей; б) систематизує право яке, у свою чергу, є явищем суб’єктивним і включає в себе певні можливості дій чи бездіяльності людини та громадянина” [4, с. 69]. Це встановлена правом (як мірою справедливості) і гарантована державою міра правомочностей особи, учасника суспільних відносин. Тобто, суб’єктивне право означає сприйняття тих об’єктивних (економічних, політичних, правових, соціокультурних тощо) реалій, у межах яких можливий розвиток активної, вольової, цілеспрямованої діяльності, єдність суб’єктивного й об’єктивного у вибірковій активності особистості. У формі суб’єктивних прав права людини виступають соціальним інструментом оптимального досягнення суб’єктом того чи іншого блага.
   Третій критерій вказує на вид тих правовідносин, в рамках яких існують права людини як суб’єктивні права. Це означає, що всі суб’єктивні права є взаємопов’язаними в системі прав людини. Вони є важливою частиною величезної сукупності суб’єктивних прав, що утворюють собою систему прав людини і виражають не потенційні, а реальні можливості індивіда, закріплені в конституціях і законах.Суб’єктивні права (і права людини як суб’єктивні права) за своєю суттю є реалістичними, оскільки гарантують (і повинні гарантувати) реальні, а не абстрактні можливості вибору дійсного впливу на існуючі події й отримання тих благ (духовних чи матеріальних), що надаються цими правами. Тому суб’єктивні права людини - це не декларації, побажання чи ідеал, вони позитивно закріплені, це той рівень юридичності прав, який забезпечений гарантіями (і передусім, судовим захистом), максимально перетворюючи можливість у дійсність. Ці права мають природно-правовий характер, а тому є невід’ємними та невідчужуваними. Особливу роль системний підхід відіграє при дослідженні структури прав людини, яка значною мірою залежить від існуючої концепції класифікації прав людини. Так, систему прав людини можна класифікувати за сферами (громадянські, політичні, економічні, соціальні, культурні права); за ґенезою (правові та законні); за поколіннями (перше, друге, третє покоління і в стадії визначення четверте, п’яте покоління прав); за суб’єктами- носіями (індивідуальними й колективними); за способами реалізації (позитивні та негативні); за формами закріплення (природні й позитивні); за зв’язками з державою (права кожного і права громадянина) тощо.
   Залежно від часу проголошення прав систему прав людини вчені поділяють на три покоління. До першого покоління належать громадянські, політичні, особисті права, які інколи називають “негативними”, оскільки для їх імплементації держава може не вживати якихось конкретних дій, а тільки не повинна втручатись у їх здійснення іншими структурами та органами. До “другого покоління” належать соціально-економічні права, які називають “позитивними”, оскільки їх реалізація пов’язана з конкретними зобов’язаннями і діями держави. Громадянські й політичні права вважаються істинними, “дійсними” виразниками суті людської природи, коли вони виражають і захищають свободу людини. Соціально- економічні права характеризуються як такі, що не мають таких властивостей, оскільки на них впливають змінні величини (економіка, соціальна сфера, культура і моральність суспільства, воля й політика держави).
   До “третього покоління” належать: “культурні” (“колективні”, “права народів” тощо). Поступово набувають популярності права четвертого покоління, які формулюються по-різному: права солідарності - право на мир, здорове природне середовище, право народів на самовизначення, заборона апартеїду, геноциду тощо. Група цих прав у системі прав людини сформувалася під впливом буремної зміни суспільних відносин, які доповнили чи деталізували інші традиційні права, що були проголошені у Всезагальній декларації прав людини: право на сон, право на індивідуальний стиль життя, на самоосвіту, право створювати сім’ю на базі одностатевих шлюбів.
   Розширення каталогу системи прав людини за рахунок нових прав впливає, на наш погляд, на зміст “політичних прав” як таких, що асоціюються з юридичними можливостями участі індивіда не тільки у формуванні і здійсненні влади, а й з розвитком міжнародного гуманітарного права в цілому. Віхою цього розвитку було прийняття в 1966 р. Міжнародного пакта про громадянські та політичні права. Але, як і у прийнятій в 1948 р. Загальній декларації прав людини, за змістом цього пакту громадянські і політичні права і свободи формально не розрізняються. Далеко не завжди вони розрізняються і за змістом основних законів (за приклад може слугувати чинна Конституція України). Водночас навіть у тих країнах, де названі права і свободи розрізняють, не існує універсального підходу до класифікації деяких з них. Тому в одних випадках окремі суб’єктивні права класифікують як політичні, в інших - як громадянські (особисті). Як слушно стверджують А. Колодій і А. Олійник, - “між громадянськими і політичними правами і свободами існує не тільки “тісний взаємозв’язок”, а й навіть “певна спорідненість” [5, с. 188]. З іншого боку, між ними вбачаються відмінності, зокрема за суспільною роллю правовідносин, які виникають у зв’язку з їх реалізацією.
   Питання визначення деяких прав як громадянських (особистих) або як політичних у системі прав людини залишається дискусійним у вітчизняній літературі. Причини такої невизначеності мають не тільки суб’єктивний, а й об’єктивний характер. За радянських часів до політичних прав і свобод відносили свободу слова, свободу друку і свободу совісті. Причому перші дві були прямо визначені як “політичні свободи” в Конституції (Основному Законі) Української РСР 1978 р. Трактування названих прав як політичних було зумовлено особливостями тогочасного суспільного життя.
   Ми поділяємо думку дослідників, які зараховують до політичних прав в Україні ті, що зафіксовані в ст. 36 (право на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації); ст. 38 (право брати участь в управліннідержавними справами, у всеукраїнському та місцевому референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також право доступу до державної служби та служби в органах місцевого самоврядування); ст. 39 (право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації) і ст. 40 (право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів) Конституції України [6, с. 24-26]. Політичний характер зазначених прав практично не ставиться під сумнів, адже їх реалізація прямо або опосередковано пов’язана зі сферою владної діяльності і забезпечує передусім політичні інтереси відповідних суб’єктів. Ці конституційні права, за винятком права на звернення, сформульовані як права громадянина, що засвідчує порівняно звужений підхід до їх визначення. Правом на об’єднання у громадські організації, проводити збори, мітинги, походи і демонстрації об’єктивно наділені й індивіди, що не мають статусу громадянина України.
   У системі прав людини особливе місце займають соціально-економічні права. Вони характеризуються як такі, що не мають таких властивостей, як політичні чи громадянські, оскільки на них впливають змінні величини (економіка, соціальна сфера, культура і моральність суспільства, воля і політика держави).
   Соціально-економічні права людини суттєво відрізняються від громадянських, політичних прав, що утверджують базові свободи - право на життя, особисту недоторканість, свободу думки, совісті, переконань та їх реалізацію. Вони змістовно пов’язані, з одного боку, з ідеєю демократичної, соціальної, правової держави, а з іншого - з ідеєю соціальної справедливості. Як справедливо вважає О. Лукашева, “ключовим принципом соціально-економічних прав в соціальній державі, навколо яких вибудовується вся система прав людини, є принцип справедливості та відповідальності соціальної держави за забезпечення прожиткового мінімуму, який реалізується в законодавстві про бідних і допомогу тим громадянам, які мають у цьому потребу, на рівні общин” [7, с. 4]. Соціально-економічні права (як і всі інші) є взаємопов’язаними й залежать від єдиного для них джерела - природних прав людини. “В ідеї природних прав людини, - вважає В. Малахов, - закріплений принцип, що підтверджує забезпечення мінімального соціального простору людини, що виступає сукупністю його домагань у соціальному житті” [8, с. 410]. У зв’язку з цим їх забезпечення є більш складним і більш відповідальним, ніж просте проголошення громадянських, політичних прав. Соціально-економічні права потрібно не тільки формально проголошувати, а й реально забезпечувати, спираючись на певний економічний потенціал держави, що має забезпечити прожитковий мінімум, справедливий розмір заробітної плати, споживчого кошика та ін. Ці права людини є менш універсальними і стосуються здебільшого менш захищеної верстви населення: на подолання безробіття, право на працю, на здорове житло, гідний людини рівень життя. Їх можна визначити як передбачені правовими нормами і гарантовані державою можливості поведінки конкретних суб’єктів у сфері виробництва та розподілу матеріальних благ, і покликані забезпечити економічні і тісно пов’язані з ними духовні потреби й інтереси людини.
   Інакше кажучи, йдеться про права як потенційні, а не реальні можливості здійснення природної свободи на суспільну самореалізацію індивіда, а тому в багатьох своїх аспектах декларовані права особи відображають не стільки безпосередню правову дійсність, скільки ціннісний ідеал, до якого прагне суспільство [9, с. 189]. Отже, незважаючи на те, що соціально-економічні права людини в історичному сенсі дійсно з’явилися пізніше за права класичні, що пов’язано з особливостями історичного розвитку суспільних відносин, пізніше набули розвитку й наукового обґрунтування у філософській думці, пізніше були закріплені в національних законах і конституціях держав Європи, а також в міжнародному праві як на планетарному, так і на регіональному рівнях, в системі прав людини вони не є другорядними відносно прав громадянських і політичних: вони є їх продовженням і доповненням.
   Сьогодні своє гідне місце в системі прав людини завоювали не лише політичні, соціально-економічні права, а й нове покоління прав людини. Вважається, що без соціально- економічних прав система прав людини і, зокрема, громадянські та політичні права втрачають свій зміст і призначення. Водночас у системі прав людини виникає необхідність у колективних правах, що відображають тісний зв’язок особи із суспільством і державою. У системі прав людини в умовах глобалізації під впливом стрімко змінюваних суспільних відносин формується група нових прав, які певним чином доповнили чи деталізували існуючі традиційні права, що були проголошені Всезагальною декларацією прав людини і Міжнародним пактом про права людини. Під впливом глобалізації поглибленням науково- технічної революції все більше розширюється каталог нових прав людини і громадянина: право на індивідуальний стиль життя, на самоосвіту, право створювати одностатеві шлюби, право користуватися легкими наркотиками тощо. У майбутньому може постати питання про зміст цих нових прав.
   Так, переглянута у 1996 р. Європейська соціальна хартія (1966 р.) передбачає такі нові права, як: право працівників на захист у випадках припинення дії договору з найму, право на гідне ставлення до працівника під час роботи, право на інформацію тощо.
   IV. Висновки
   Таким чином, сьогодні відбувається розширення системи прав людини за рахунок нових прав і звуження сфери дії старих, появи нових умов, що змушують обмежувати вже функціонуючу систему прав людини і громадянина. Крім того, удосконалюється не тільки система прав людини і громадянина, а й зміст кожної групи прав, чи окремо проголошеного права. У результаті ми отримуємо цілісне уявлення про систему прав людини, як вони закріплюються в тій чи іншій правовій системі, характер зв’язків між ними та форми й напрями діяльності держави щодо їх забезпечення.
   Права людини і громадянина виступають як цілісне монолітне явище тільки відносно тих завдань, для реального вирішення яких вони і з’явилися - підтримки сучасного і майбутнього людини та людства, перетворення суспільних відносин на принципах гуманізму, поваги до гідності кожної людини. На сьогодні відбувається тенденція до розширення системи прав людини, переліку каталогу прав у розширеному їх тлумаченні.

Література

   1. Тімуш І.С. Інтегральний погляд на право : монографія / І.С. Тімуш. - К. : Атака, 2009.
   2. Садовский В. Система / В. Садовский // Философский энциклопедический словарь. - М., 1983.
   3. Європейська соціальна Хартія про основні соціальні права трудящих, підписана у Страсбурзі в 1989 р. державами - членами Європейського Союзу. - К., 2000.
   4. Олійник А.Ю. Конституційно-правовий механізм забезпечення основних свобод людини і громадянина в Україні : монографія / А.Ю. Олійник. - К. : Алерта : КНТ : Центр навчальної літератури, 2008.
   5. Колодій А.М. Права людини і громадянина в Україні : навч. посіб. / А.М. Колодій, А.Ю. Олійник. - К., 2004.
   6. Конституція України : прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28.06.1996 р. із змінами, внесеними Законом України від 08.12.2004 р. № 2222-ІУ // Юридическая практика. - К., 2006.
   7. Лукашева Е.А. Социальное государство и социальная защита граждан в рыночных условиях / Е.А. Лукашева // Права человека в истории человечества и современность. - М., 1989.
   8. Малахов В.П. Философия права / В.П. Малахов. - Екатеринбург ; Москва : Академический проект, 2002.
   9. Цимбалюк М.М. Онтологія правосвідомості: теорія та реальність : монографія / М.М. Цимбалюк. - К. : Атіка, 2008.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com