www.VuzLib.com

Головна arrow Права людини arrow Право на релігійну освіту: до характеристики міжнародних стандартів
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Право на релігійну освіту: до характеристики міжнародних стандартів

C. Цебенко

ПРАВО НА РЕЛІГІЙНУ ОСВІТУ: ДО ХАРАКТЕРИСТИКИ МІЖНАРОДНИХ СТАНДАРТІВ

   У статті висвітлено право на релігійну освіту з позиції фундаментальних міжнародних актів. Особливу увагу звернено на інтерпретацію цього права Європейським Судом з прав людини. Розкрито окремі проблеми запровадження релігійних предметів у державній системі освіти і можливі шляхи їхнього вирішення.
   Ключові слова: релігійна освіта, релігійні предмети, державні навчальні заклади.
   Вступні зауваження. Державні і релігійні інтереси переплітаються у багатьох сферах суспільного життя. Зокрема, тільки держава спроможна на законодавчому рівні закріпити принцип світськості держави, визначати правовий статус релігійних організацій, встановити підстави заборони деяких з них, дозволити чи заборонити викладання різного роду релігійних предметів у державній системі освіти, впровадити деякі елементи релігійних культів у державні церемонії. Основні міжнародні нормативи стосовно права на релігійну освіту. Загальновизнані правові засади права на освіту та співвідношення цього права з правом на свободу совісті та віросповідання містяться насамперед у Загальній декларації прав людини (далі - ЗДПЛ), Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права (далі - МПЕСКП), Конвенції про права дитини (далі - КПД), Європейській конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенції). Серед найважливіших положень цих міжнародних актів, які стосуються питань освіти у співвідношенні її з релігійними переконаннями, є, зокрема, такі:
   По-перше, освіта має сприяти взаєморозумінню, терпимості і дружбі між усіма релігійними групами (ч. 2 ст. 26 ЗДПЛ, ст. 13 МПЕСКП). Це означає, що у вивченні того чи іншого навчального предмета вчителі, викладачі та інші особи, які забезпечують навчальний процес, не повинні надавати будь-яку перевагу тому чи іншому світогляду чи віросповіданню, а, навпаки, зобов’язані висвітлювати питання про ті чи інші релігійні групи на принципах толерантності, взаєморозуміння та дружби.
   До речі, визначення толерантності дано в Декларації принципів толерантності, прийнятій на сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО восени 1995 року. Толерантність означає поважання, сприйняття та розуміння багатого різноманіття культур нашого світу, форм самовираження та самовиявлення людської особистості [1]. По-друге, держави зобов’язані поважати свободу батьків (у відповідних випадках - законних опікунів) обирати для своїх дітей не лише запроваджені державними властями школи, а й інші школи, що відповідають тому мінімуму вимог щодо освіти, який може бути встановлено чи затверджено державою, і забезпечувати релігійне та моральне виховання своїх дітей відповідно до власних переконань (ст. 13 МПЕСКП). Отже, йдеться про право фізичних чи юридичних осіб (в тому числі і релігійних організацій) створювати, на противагу державним, альтернативні навчальні заклади (школи, інститути). Єдиною умовою повинно бути те, що освіта, яку надаватимуть у таких навчальних закладах, має відповідати тому мінімуму вимог, які визначає держава і для державних навчальних закладів. Батьки (опікуни, законні представники) самі мають право оибирати, в якій школі (державній чи приватній) буде навчатися їхня дитина.
   По-третє, дитина має право на свободу думки, совісті і релігії, а свобода дотримуватися своєї релігії або віри може зазнавати лише таких обмежень, які встановлені законом і необхідні для охорони державної безпеки, громадського порядку, моралі та здоров’я населення або захисту основних прав і свобод інших осіб (ст. 14 КПД). Так держава в певних, визначених її законодавством, випадках може обмежувати право дитини на свободу дотримування своєї релігії або віри. Ці випадки є вичерпними і широкому тлумаченню не підлягають. По-четверте, освіта повинна бути спрямована, зокрема, на виховання поваги до національних цінностей країни, в якій дитина проживає, країни її походження та до цивілізацій, відмінних від її власної, на підготовку дитини в дусі розуміння, миру, терпимості, рівноправності та дружби між усіма релігійними групами (Ст. 29 КПД). Положення цієї статті підтверджує Шевченкову істину “і чужого научайся, і свого не цурайся”. Це означає, що незалежно від того, в якій країні дитина б не навчалася, вона має право на вивчення власних культури, традицій та мови. Але попри це, вона зобов’язана поважати і вивчати історію, культуру, мову та цінності тієї країни, де вона проживає й навчається.
   По-п’яте, дитині, яка належить до релігійних меншостей чи до корінного населення, не може бути відмовлено у праві спільно з іншими членами її групи користуватися власною культурою, сповідувати свою релігію і виконувати її обряди (ст. 30 КПД). Таке ж положення закріплено і в Декларації ООН про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних та мовних меншин (1992 р.).
   По-шосте, держава при виконанні будь-яких функцій, узятих нею на себе в галузі освіти і навчання, поважає право батьків забезпечувати таку освіту і навчання відповідно до їхніх релігійних та світоглядних переконань (ст. 2 Першого протоколу до Конвенції). При здійсненні своїх прав i свобод кожна людина повинна зазнавати тільки таких обмежень, які встановлені законом винятково з метою забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод інших та справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві (ч. 2 ст. 29 ЗДПЛ). Ст. 18 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права передбачає обов’язок держав поважати свободу батьків (у відповідних випадках законних опікунів) забезпечення релігійне і моральне виховання своїх дітей відповідно до своїх власних переконань. На думку Л. Коваленко, з цієї норми виникає вимога до держави створити умови для вивчення релігії. Оскільки в Україні державні школи є найбільш прийнятними для більшості батьків, вона вважає, що треба створити умови для вивчення релігії саме в державних освітніх закладах [2].
   Однак виникає питання: викладання цього предмету повинно бути факультативним чи обов’язковим? Необхідно звернути увагу на те, що якщо такий предмет має конфесійне забарвлення, тоді він не може бути обов’язковим, оскільки виникне сумнів, чи держава справді відділена від церкви і чи державна школа відділена від церкви. Однак, якщо такий предмет не надає жодної переваги якійсь конфесії чи релігійній течії, а є курсом, в якому основною метою є долучення дітей до християнських цінностей як важливої складової загальнолюдських культурних надбань, [3] тоді такий предмет міг би бути обов’язковим у державних загальноосвітніх навчальних закладах. Широко трактує право на релігійну свободу, в тому числі право на релігійну освіту, Декларація “Про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на підставі релігії чи переконань” (ООН, 1981 р.). У цьому документі, окрім підтвердження попередніх стандартів, право на релігійну освіту було утверджене як власне право релігійних організацій навчатися релігії публічно чи приватно, індивідуально або разом з іншими в місцях, відповідних для цього (ст. 6) [2].
   Отже, міжнародні акти закріплюють стандарти співвідношення права на освіту і права на свободу совісті та віросповідання. Ці стандарти є обов’язковими для держав, які ратифікували відповідні міжнародні документи; але бажано, щоб цих стандартів дотримувалася кожна країна світу. Право на освіту (зокрема, релігійну) в інтерпретації Європейського Суду з прав людини. У різних європейських країнах по-різному ставляться до релігійної освіти та виховання, виходячи з традицій власної системи освіти. Скажімо, у Великій Британії, Швеції, Данії, Ірландії держава не відокремлює школу від релігії; там у державних навчальних закладах відбувається у різних областях релігійне навчання. А ось у Франції, Бельгії, Швейцарії державна школа відокремлена від релігії [3].
   Як вже було зазначено, відповідно до ст. 2 Першого протоколу до Конвенції держава у виконанні будь-яких функцій, узятих нею на себе в галузі освіти і навчання, поважає право батьків забезпечувати таку освіту і навчання відповідно до своїх релігійних і світоглядних переконань. Тому, якщо у державі-члені Ради Європи планують увести в державну систему освіти релігійні предмети, варто врахувати і деякі правові позиції Європейського Суду з прав людини (далі - Суд).
   По-перше, Суд підкреслив важливу роль, яку освіта відіграє у демократичному суспільстві, звернувши увагу на те, що положення ст. 2 Першого протоколу до Конвенції “спрямоване ... на забезпечення можливості плюралізму в освіті. Ця можливість є життєво необхідною для забезпечення демократичного суспільства. Зважаючи на повноваження сучасної держави, цієї мети треба досягати передовсім через державне навчання” (див. рішення Суду у справі “К’єльдсен, Буск Мадсен і Педерсен проти Данії” (“Kjeldsen, Busk Madsen and Pedersen v. Denmark”) від 07.12.1976 р.) [4, c.121].
   По-друге, якщо батьки дітей, котрі не сповідують релігію, яка є обов’язковим предметом у державному навчальному закладі, не бажають, щоб їхня дитина вивчала цей курс, вони мають написати заяву до директора школи з проханням звільнити їхніх дітей від відвідування уроків релігії, а також будь-яких інших заходів, які суперечать їхнім релігійним чи світоглядним поглядам. Якщо ж таких дітей, а також тих дітей, які сповідують іншу релігію, ніж та, яку викладають у школі, не звільнять від релігійних уроків, це буде порушенням ст. 2 Першого протоколу до Конвенції (див. рішення Суду у справі “Вальсаміс проти Греції” (“Valsamis v. Greece”) від 18.12.1996 р.) [5, c.415-417].
   По-третє, це питання стосується і ст. 9 Конвенції, яка закріплює свободу думки, совісті і віросповідання. Порушення свободи совісті, абсолютної свободи переконань може відбуватися у двох формах. Перша - коли держава примушує особу якось декларувати свої переконання, що може мати для цієї особи певні негативні наслідки, і друга - коли держава нав’язує особі певні переконання, насаджує їх усупереч її внутрішній свободі, намагаючись змінити переконання особи. Стосовно першої з цих форм, Суд поки що утримався від роз’яснення, чи захищає Конвенція право не оприлюднювати своїх переконань. Ось і нещодавно Суд ухилився від прямої відповіді, зазначивши лише, що “залишає відкритим питання про те, чи гарантує ст. 9 Конвенції право не виражати своїх релігійних переконань” (див. ухвалу Суду щодо прийнятності у справі “Санєвський проти Польщі” (“Saniewski v. Poland”) від 26.06.2001 р.). У другій категорії розглянутих скарг органи Конвенції будували свій аналіз на з’ясуванні не того, чи було допустимим і правомірним нав’язування певних переконань, а того, чи взагалі було таке нав’язування. Відповідно до першого речення ст. 9 Конвенції, що гарантує абсолютну внутрішню свободу переконань, органи Конвенції розглядали справи про примусове навчання та/або виховання в дусі певних ідей, а також справи про встановлення обов’язку сплачувати церковний збір.
   Як можливі випадки порушення свободи думки органи Конвенції розглянули справи, в одній із яких учні були вимушені відвідувати уроки релігії, а в іншій - бути присутніми на військовому параді. Перша скарга стосувалася відмови адміністрації польської школи організувати заняття так, щоб учнів, які не бажають відвідувати уроки релігії, не змушували стояти під час цих уроків у коридорі перед класом. У скарзі було зазначено, що така організація навчального процесу фактично спричиняла тиск на учнів, змушуючи їх все ж таки відвідувати уроки релігії. Проте Європейська комісія з прав людини не розцінила цей тиск настільки значним, щоб можна було обґрунтовано визнати, що учнів змушували змінити свої релігійні переконання [6, с. 434]. Отже, порушення ст. 9 Конвенції буде визнано лише тоді, коли буде доведено, що учнів прямо змушували змінити свої релігійні погляди.
   Схожа скарга, відхилена Судом, стосувалася виставлення чи невиставлення оцінок за відвідування шкільних уроків релігії, що разом з активною громадською підтримкою релігійної освіти змушувало учнів відвідувати ці уроки. В ухвалі щодо прийнятності “Санєвський проти Польщі” (“Saniewski v. Poland”) від 26.06.2001 року Суд ще раз нагадав позицію Комісії і постановив, що “не є втручанням у права, гарантовані статтею 9 Конвенції, запровадження в державних школах релігійної освіти, якщо вона є добровільною, а якщо й обов’язковою, то з можливістю не відвідувати відповідних занять чи бути не атестованим із цих предметів або факультативного курсу етики”. Незважаючи на таке детальне пояснення, Суд спрямував свій подальший аналіз на з’ясовування того, чи справді заявник міг зазнати негативних наслідків через відсутність у його шкільному свідоцтві оцінки в графі “релігійна освіта”, і з урахуванням фактів встановив, що заявник “не навів у своїй скарзі доказів, що таке свідоцтво може зашкодити йому в майбутньому здобути освіту чи працевлаштуватися” [6, с. 434-435].
   По-четверте, Суд передбачив і низку обов’язків держави у сфері релігійної освіти населення. До них, зокрема, належать такі: слідкувати за тим, аби інформація чи знання, що фігурують у програмі, були висвітлені об’єктивно з урахуванням критики і плюралізму думок; поважати релігійні і філософські погляди батьків; стежити за тим, щоб релігійні та філософські погляди батьків не зіткнулись на цьому рівні з нерозсудливістю чи недоречним прозелітизмом (див. рішення Суду у справі “К’єльдсен, Буск Мадсен і Педерсен проти Данії” (“Kjeldsen, Busk Madsen and Pedersen v. Denmark”) від 07.12.1976 р.). По-п’яте, необхідно пам’ятати про те, що ст. 2 Першого протоколу до Конвенції, з одного боку, не забороняє державам розповсюджувати освіту, інформацію чи знання, які мають, прямо чи опосередковано, релігійний або філософський характер, а з іншого боку, - не дає змоги батькам протистояти інтеграції такого навчання у шкільну програму, без якого будь-яка освіта могла б
   зазнати ризику залишитись нездійсненною (див. рішення Суду у справі “К’єльдсен, Буск Мадсен і Педерсен проти Данії” (“Kjeldsen, Busk Madsen and Pedersen v. Denmark”) від 07.12.1976 р.). По-шосте, батьки мають право обирати для своєї дитини школу, зокрема можуть віддати її на навчання до приватної школи в якій воно відбувається відповідно до їхніх поглядів і переконань [7, с. 1007-1010].
   Отже, з позицій Суду в державних загальноосвітніх навчальних закладах загалом можна запроваджувати уроки релігії. Проте від їхнього відвідування діти можуть бути звільнені, якщо батьки не бажають, щоб їхня дитина вивчала цей предмет. Щоправда, у такому випадку варто на законодавчому рівні врегулювати питання про те, що відсутність у державному атестаті оцінки з релігійного предмета про загальну середню освіту не повинна перешкоджати людині потім здобувати вищу освіту та працевлаштовуватись, зокрема, на будь-які державні посади в країні.
   Висновки. Керуючись нормами фундаментальних міжнародних актів з прав людини, можна, зокрема, дійти до таких висновків стосовно релігійної освіти.
   1. Держава повинна закріпити у своєму законодавстві положення про те, що освіта має сприяти взаєморозумінню, терпимості і дружбі між усіма релігійними групами, і контролювати його виконання.
   2. Держава повинна врахувати і побажання Суду щодо її обов’язків у сфері освіти і навчання, зокрема обов’язку поважати право батьків забезпечувати таку освіту і навчання відповідно до їхніх релігійних і світоглядних переконань.
   3. Держава зобов’язана стежити за тим, щоб шкільна програма з релігійного предмета була складена та висвітлена об’єктивно, з урахуванням критики і плюралізму думок.
   4. Кожна людина незалежно від того, яку релігію вона сповідує чи не сповідує жодної, має право на отримання повної вищої освіти, на обіймання державних посад, на участь в управлінні державними справами, на виконання громадянських обов’язків.

   1. Декларація принципів толерантності, прийнята в Парижі на двадцять восьмій сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО 25 жовтня - 16 листопада 1995 р.
   2. Коваленко Л. До проблем релігійної освіти у світській школ.
   3. Про “Християнську етику” без ілюзій // Голос України - 2008 - 27 березня.
   4. Гом’єнДонна. Короткий путівник Європейською конвенцією з прав людини. / Пер. з англ. Т. Іваненко та О. Павличенка. - Львів: Кальварія, 2000. - 182 с.
   5. Європейський суд з прав людини. Матеріали практики (1993-2003 р.р.) // Праці Львівської лабораторії прав людини і громадянин Науково-дослідного інституту державного будівництва та місцевого самоврядування Академії правових наук України. / Редкол. П.М. Рабінович та ін. - Серія ІІ. Коментарі прав і законодавства. Випуск 4. - К.: Фенікс, 2004 - 448 с.
   6. Грозєв Й. Поняття свободи віросповідання за статтею 9 Європейської конвенції з прав людини // Європейське конвенція з прав людини: основні положення, практика застосування, український контекст / За ред. О.Л. Жуковської. - К.: ЗАТ “ВІПОЛ”, 2004 - С. 427-444.
   7. Де Сальвиа М. Прецеденты Европейского Суда по правам человека. Руководящие принципы судебной практики, относящейся к Европейской конвенции о защите прав человека и основных свобод. Судебная практика с 1960 по 2002 г. - СПб.: Издательство “Юридический центр Пресс” 2004 - 1072 с.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com