www.VuzLib.com

Головна arrow Права людини arrow Лісабонський договір і єдині європейські стандарти прав людини
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Лісабонський договір і єдині європейські стандарти прав людини

О. Венецька

ЛІСАБОНСЬКИЙ ДОГОВІР І ЄДИНІ ЄВРОПЕЙСЬКІ СТАНДАРТИ ПРАВ ЛЮДИНИ

   Метою Лісабонського договору є вдосконалення роботи Європейського Союзу, через унесення змін до Договору про Європейський Союз та Договору про створення Європейського Співтовариства. Положення про приєднання Європейського Союзу до Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є значним кроком у сфері захисту прав люини. Після проголошення Хартії основоположних прав Європейського Союзу з'явились думки щодо утворення в Європі нової системи захисту прав людини, яка може створити конкуренцію вже наявній системі захисту прав людини Ради Європи. Положення щодо необхідності приєднання Європейського Союзу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод попередить такий розвиток подій.
   Ключові слова: права людини, Європейський Союз, Лісабонський договір.
   Конституція для об’єднаної Європи повинна була стати визначальним документом Європейського Союзу (далі - ЄС), який не тільки регулював би усю його діяльність, але й ґрунтовно реформував би сам ЄС, посилюючи інтеграцію та ствоюючи утворення, максимально подібне до державного. Але на референдумах у Франції та Нідерландах ця Конституція не одержала підтримки громадян, а отже, й не була ратифікована цими державами. Своєрідною альтернативою Конституції ЄС став Лісабонський договір, який змінив Договір про Європейський Союз і Договір про створення Європейського Співтовариства (далі - Лісабонський договір). Він був підписаний 13 грудня 2007 р. і став компромісним варіантом довгоочікуваного документа, який регулював би правопорядок оновленого ЄС.
   Лісабонський договір, на відміну від Конституції, є не єдиним уніфікованим документом, який замінював би відповідні установчі договори, а джерелом змін до них. Він має таку структуру:
   стаття 1 - Зміни до Договору про Європейський Союз;
   стаття 2 - Зміни до Договору про заснування Європейського Співтовариства;
   статті 3-7 - Заключні положення; Протоколи; Декларації.
   Лісабонський договір скасовує пануючу систему “стовпів” і закріплює за ЄС статус юридичної особи. Скорочується кількість єврокомісарів і депутатів Європейського парламенту. З 2014 року передбачено голосування за кваліфікованою більшістю: для прийняття рішення необхідно отримати підтримку 55 % країн-членів, які представляють не менше 65 % населення ЄС. При цьому застосовуватимуть так званий “компроміс Іоанніна”, який дає підстави до 2017 року будь-якій групі держав-членів ЄС (але не менше чотирьох) поставити питання щодо повторного обговорення текстів офіційних документів. З прийняттям Лісабонського договору посилюється увага ЄС до проблеми захисту прав людини. Зокрема, до преамбули Договору про Європейський Союз додано такий абзац: “Виходячи з культурного, релігійного, гуманітарного спадку Європи, з якого розвинулись універсальні цінності непорушних та неподільних прав людини, свободи, демократії, рівності, верховенства права”.
   Договір доповнюється ст. 1 а такого змісту: “Союз засновано на цінностях поваги до людської гідності, свободи, демократії, рівності, верховенства права і поваги до прав людини, включаючи права осіб, які належать до меншин. Дані цінності є спільними для держав-членів у суспільстві, для якого прегогативу мають плюралізм, недискримінація, толерантність, правосуддя, солідарність і рівність між чоловіком та жінкою”. Окрема увага приділяється громадянам ЄС. У зміненій ст. 8 Договору про Європейський Союз зазначено, що “у своїй діяльності Союз повинен дотримуватись принципу рівності його громадян, які отримують однакову увагу від його інституцій, органів, посадових осіб і агенцій”. Встановлюється громадянство ЄС. Згідно ч. 3 ст. 8а Договору про Європейський Союз кожному громадянинові надається право участі у демократичному житті ЄС. Рішення повинні прийматись якомога відкритіше й ближче для громадянина. У ч. 1 ст. 8 а Договору про Європейський Союз закріплено обов’язок інституцій надавати громадянам та їх об’єднанням можливості висловлювати свої погляди щодо будь- якої діяльності ЄС і публічно обмінюватись ними.
   Зміни, що стосуються прав людини, вносять також і до Договору про заснування Європейського Співтовариства, який перейменовується на Договір про функціонування ЄС.
   Так, додається ст. 5 б, в якій йдеться про те, що у визначенні та імплементації своєї політики і повноважень ЄС повинен мати на меті боротьбу з дискримінацією на основі статі, раси, етнічного походження, релігії чи переконань, неповносправності, віку або сексуальної орієнтації.
   До Договору включається ст. 1 6б, у ч. 1 якої встановлено, що кожен має право на захист особистих даних.
   Згідно зі ст. 16с ЄС поважає і не має упереджень щодо статусу церков і релігійних об’ єднань чи громад у державах-членах згідно національного законодавства. Відповідно до ч. 2 цієї статті ЄС однаково поважає статус філософських та неконфесійних організацій згідно з національним законодавством.
   Додається також новий розділ “Недискримінація і громадянство Союзу”. Серед прав громадян вирізняють: право вільного пересування і вибору місця проживання на території держав-членів; право голосу і право висувати свою кандидатуру на виборах до Європейського Парламенту і на муніципальних виборах держав-членів на тих самих умовах, що і громадяни цих держав-членів; право на території третьої країни, яка не має дипломатичних зв’язків із їхньою державою користуватись захистом дипломатичних та консульських установ будь- якої іншої держави-члена на тих самих умовах, що і її громадяни; право петиції до Європейського Парламенту, право звернення до Європейського Омбудсмена, право звернення до інституцій та органів Союзу на будь-якій з мов Договору й одержання відповіді на тій самій мові. Найважливішим є те, що з прийняттям Лісабонського договору нарешті зроблено конкретні кроки для реалізації давно обговорюваної ідеї про приєднаня ЄС до ЄКПЛ. Надзвичайно важливе значення у цьому випадку має нова редакція ст. 6 Договору про Європейський Союз:
   “1. Союз визнає права, свободи і принципи, визначені в Хартії основоположних прав ЄС від 7 грудня 2000 року, адаптованої у Стразбурзі 12 грудня 2007 року, яка повинна мати таку саму юридичну силу, як і Договори.
   Положення Хартії жодною мірою не розширюють повноваження Союзу, визначені в Договорах.
   Права, свободи і принципи Хартії повинні тлумачитись відповідно до загальних положень Розділу УІІ Хартії, який регулює її тлумачення і застосування, а також у чіткій відповідності до пояснень, на які посилається Хартія, щодо джерел цих положень.
   2. Союз повинен приєднатись до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Таке приєднання не повинно впливати на повноваження Союзу, визначені у Договорах.
   3. Основні права, які гарантовані Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод і які випливають з конституційних традиицій, спільних для держав-членів, становлять загальні принципи права Союзу”. Отже, нарешті чітко визначено правовий статус Хартії та (що, можливо є найважливішим для захисту прав людини в ЄС) запроектовано майбутнє приєднання ЄС до ЄКПЛ.
   Таку можливість досить довгий час активно обговорювали дослідники проблематики захисту прав людини в ЄС. Про приєднання ЄС до ЄКПЛ було вказано й у Конституції для об’єднаної Європи [7]. І ось тепер Лісабонським договором офіційно закріплено необхідність такого приєднання.
   Цей крок вочевидь став би визначальним у становленні єдиної європейської системи захисту прав людини. Адже поки що на ЄС як на самостійне утворення не поширюється дія ЄКПЛ. Це попри те, що усі держави-члени ЄС її ратифікували. Тому нині неможливо звернутись до Європейського Суду з прав людини у разі порушення прав людини не державою-членом, а власне ЄС. До підписання Лісабонського договору установчі договори ЄС не передбачали можливості його приєднання до ЄКПЛ, оскільки спочатку ЄС функціонував лише як економічна організація. Проблема захисту у ньому прав людини постала з подальшим розвитком та розширенням компетенції ЄС. Вперше в актах первинного законодавства ЄС ЄКПЛ була згадана у Договорі про Європейський Союз, зміни до якого були внесені Амстердамським договором. Він передбачає, що ЄС “повинен поважати основні права, гарантовані Європейською конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод” [3]. Це положення, безперечно, вказувало на визнання і необхідність дотримання ЄС встановлених Радою Європи стандартів прав людини. Але воно прямо не передбачало поширення на ЄС в цілому (тобто на діяльність інституцій, які його уособлюють і представляють) механізмів їх захисту, передбачених ЄКПЛ.
   Ще у 1996 році Рада Міністрів Європейського Союзу зверталась до Суду Справедливості Європейських Співтовариств із запитом щодо можливості приєднання їх до ЄКПЛ. Тоді цей Суд вказав на відсутність такої можливості з огляду на те, що вона не передбачена в установчих договорах, а тому Співтовариство не має необхідних повноважень. Однак Суд визнав спеціальне значення ЄКПЛ для ЄС [5].
   З прийняттям Хартії питання про приєднання ЄС до ЄКПЛ набуло ще більшої актуальності. Хартія стала першим документом ЄС, що регулює відповідну сферу на рівні правопорядку ЄС, а отже, і наділяє органи ЄС відповідною компетенцією [1, с. 47]. її прийняття стало позитивним фактом у розвитку системи захисту прав людини в ЄС, але при цьому “важливим є уникнути створення альтернативної європейської системи захисту прав людини та основоположних свобод, яка б могла конкурувати з ЄКПЛ” [4, с. 92]. Інакше це мало би неабиякі негативні наслідки, оскільки руйнувалася б цілісність існуючої системи захисту прав людини, яка створювалась довгий період часу і вже сформувала свої стандарти. Проте є підстави сподіватися, що приєднання ЄС до ЄКПЛ попередить такий розвиток подій.
   Ще раніше висловлювали думку про те, що приєднання ЄС до ЄКПЛ і Хартія основних прав ЄС повинні розглядатись не як альтернативи, а радше, як взаємодоповнення. На засіданні Конвенту 17 грудня 1999 р. Комісіонер ЄС Антоніо Віторіно зазначив, що прийняття Хартії основних прав не уникне приєднання ЄС до ЄКПЛ і не зробить його непотрібним [4, с. 93]. Приєднання ЄС до ЄКПЛ повинно відбутись із урахуванням особливостей природи самого ЄС, про що вказується також у Протоколі до Лісабонськго договору, який стосується ст. 6(2) Договору про Європейський Союз [6]. Зокрема в угоді про приєднання має бути звернено увагу на специфіку можливої участі ЄС в контролюючих органах ЄКПЛ. Також потрібно буде враховувати необхідність розмежування участі в ЄКПЛ самого ЄС в цілому та його держав-членів.
   Як бачимо, зі змінами, що їх вносить Лісабонський договір у Договір про заснування Євроейського Економічного Співтовариства і у Договір про Європейський Союз, ЄС робить серйозні кроки у напрямі приєднання до системи захисту прав людини, створеної Радою Європи. Але передбачені зміни, зокрема і приєднання до ЄКПЛ, можна буде реалізувати лише після набуття Лісабонським Договором чинності. З огляду на проблеми із ратифікацією цього документа у Польщі та Ірландії, виникає ризик того, що Лісабонський договір може повторити долю Конституції ЄС. Такий стан, відповідно, гальмує і розвиток подій щодо закріпленого у Лісабонському Договорі приєднання ЄС до ЄКПЛ, що є негативним фактором для формування узгодженої системи захисту прав людини в Європі, яка нині є вкрай необхідною. Досягнення цієї узгодженості є питанням не суто правовим, але й політичним [4, с. 94].

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com