www.VuzLib.com

Головна arrow Права людини arrow Право на свободу світогляду і віросповідання людини в Україні і проблеми законодавчого забезпечення його реалізації
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Право на свободу світогляду і віросповідання людини в Україні і проблеми законодавчого забезпечення його реалізації

А. Кочкадан

ПРАВО НА СВОБОДУ СВІТОГЛЯДУ І ВІРОСПОВІДАННЯ ЛЮДИНИ В УКРАЇНІ І ПРОБЛЕМИ ЗАКОНОДАВЧОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЙОГО РЕАЛІЗАЦІЇ

   Висвітлено проблеми законодавчого забезпечення та реалізації в Україні права людини на свободу світогляду і віросповідання. Досліджено історію його становлення та закріплення у законодавстві України.
   Ключові слова: свобода світогляду, свобода віросповідання, законодавство.
   Більше 1000 років тому наша держава стала християнською. Цього року на державному рівні відзначатимемо 1020 років від дня Хрещення Київської Русі князем Володимиром, тобто церковно-державні відносини мають багату історію в Україні. Був час, коли церковне право входило у „Свод законов Российской империи” і регулювало правовідносини не лише вірних Російської Православної Церкви, а всіх громадян [9, ст. 107]. Та тривале панування на українських землях Російської імперії, а згодом комуністично-тоталітарної влади суттєво деформувало природний ритм конфесійного життя України. Після розвалу Радянського Союзу в Україні, як і в світі загалом, відбулося переосмислення базових людських цінностей включно з переглядом відносин церкви (релігійних організацій) і держави, як складової права людини на свободу світогляду та віровизнання, одного з фундаментальних природних прав людини. Тому не випадковим є те, що реалізація права на свободу світогляду і віровизнання в аспекті міжнародно-правових стандартів є важливим критерієм оцінки демократичності держави. Налагодження цивілізованих відносин з релігійними організаціями відіграє особливу роль в процесі розбудови молодої України. І держава, і релігійні організації обопільно зацікавлені у співпраці. Таке налагодження стосунків має відбуватися передусім у правовому полі, тобто шляхом визначення прав і обов’язків релігійних організацій на законодавчому рівні, і нижче - прийняття ефективного закону у сфері свободи совісті та віросповідання, видання відповідних підзаконних нормативних актів для деталізації норм та положень конституції та законів. Оскільки від налагодження стосунків держави з релігійними організаціями багато в чому залежить стабільність і подальший розвиток України. Адже залежно від того, як розвиватимуться стосунки держави і церкви (релігійних організацій), українське суспільство буде ставати більш консолідованим, або навпаки [10]. І саме тому кожна демократична держава прагне втілити у національному законодавстві загальнолюдські цінності, котрі закріплені в різних міжнародних актах чи інших джерелах. Відповідно до цього і наша держава як тільки стала на шлях незалежності, активізувала процеси визнання прав людини й впровадження ефективних юридичних засобів їхньої реалізації та захисту. І серед цих цінностей невід’ємною частиною є право людини на свободу світогляду та віросповідання. Реальність будь-якого права людини залежить від дієвого механізму їхньої реалізації. В Україні основою такого механізму є національне законодавство, де чільне місце посідає Основний Закон нашої Держави - Конституція України. В ст. 35 Конституції чітко визначено, що кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Тобто має право сповідувати будь-яку релігію, або не сповідувати жодної. Наступний щабель після Основного Закону посідає базовий Закон України, який був прийнятий 23 квітня 1991 р. і регулює усі правовідносини, пов’язані зі свободою совісті і діяльністю релігійних організацій. Від часу прийняття цього закону у нього неодноразово були внесені зміни (8 разів, останні зміни були внесені 16.01.2003 р.). Також до системи норм, котрі регулюють це право входять інші нормативно-правові акти, в яких визначено юридичні засоби, які сприяють реалізації і захисту права людини на свободу світогляду та віросповідання (Наприклад: Закон України „Про альтернативну (невійськову) службу” (у редакції від 18.02.1999 р.) [3], Закон України „Про освіту” (в редакції від 23.03.1996 р.) [4].
   Ще до системи норм, які регулюють право на свободу світогляду і віросповідання входять чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких була надана Верховною Радою України, і які відповідно до Конституції є частиною національного законодавства. Сюди передусім потрібно зачислити Міжнародний пакт про громадянські й політичні права [5] і Конвенцію про захист прав людини і основних свобод [6]. Тобто можна констатувати, що в законодавчій системі нашої держави, є сформована сфера норм, котрі стосуються свободи світогляду та релігійних організацій. І можна вести мову про наявність інституту законодавства, котрий є основою юридичного забезпечення свободи світогляду і віросповідання. Щоб забезпечити цивілізоване вивчення і юридичне регулювання відносин держави з релігійними організаціями, їх потрібно розрізняти як:
   - предмет реальних суб’єктивних правовідносин;
   - об’єкт дослідження;
   - освітню дисципліну.
   На сьогодні можна знайти наукові праці, котрі висвітлюють права людини і їх правове забезпечення, а також правові аспекти свободи світогляду та віровизнання, та потрібно відзначити відсутність вітчизняних монографічних досліджень з питань правового регулювання свободи віросповідання людини і механізму її юридичного забезпечення [11, ст. 7-14].
   Національне законодавство про свободу світогляду та віросповідання грунтується на таких принципах:
   1. Рівноправність громадян незалежно від їхнього ставлення до релігії. Тобто громадяни є рівними перед Законом і мають однакові права в усіх галузях суспільного життя (ст. 24 Конституції України, ст. 4 Закону України „Про свободу совісті та релігійні організації”).
   2. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова, і всі релігії, віросповідання та релігійні організації є рівними перед законом (ч. 3 ст. 35 Конституції України, ч. 4 ст. 5 Закону України „Про свободу совісті та релігійні організації”).
   3. Відокремлення церкви і релігійних організацій від держави (ч. 3 ст. 35 Конституції України, ст. 5 Закону України „Про свободу совісті та релігійні організації”).
   4. Відокремлення школи від церкви та релігійних організацій (ч. 3 ст. 35 Конституції України, ч. 4 ст. 5 Закону України „Про свободу совісті та релігійні організації”, ст. 9 Закону України „Про освіту”).
   5. Кожен має право мати, приймати, змінювати релігійні переконання чи не сповідувати жодної релігії, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди (ч. 1 ст. 35 Конституції України, ч. 1 ст. 3 Закону України „Про свободу совісті та релігійні організації”).
   6. Здійснення права на свободу віросповідання може обмежуватися законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоровя і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей (ч. 2 ст. 35 Конституції України, ч. 4 ст. 3 Закону України „Про свободу совісті та релігійні організації”).
   Тобто можна зробити висновок, що елементи свободи світогляду та віросповідання в Україні, які грунтуються на вище наведених принципах, загалом відповідають елементам свободи віросповідання, які розкриті в міжнародних актах з питань прав людини [11, ст. 58-59]. Тому й є висловлювання серед дослідників цієї тематики, що Закон України „про свободу совісті та релігійні організації” один з найкращих і найдемократичніших в нашому регіоні [12; 13]. Хоча потрібно зазначити, що наявні судження про те, що вважати Закон України „Про свободу совісті та релігійні організації” одним з „найдемократичніших в Європі та в цілому світі” - більше ніж міф, і що цей профільний український закон, який регулює державно-церковні відносини був фактично скалькований з „горбачовського” загальносоюзного закону 1990 р., який на час свого схвалення хоч і мав низку недоліків, та все ж таки знаменував величезний прогрес у царині релігійної свободи, оскільки законодавчо закріпив завершення епохи войовничого атеїзму [14]. Та загалом можна констатувати, що за минулі сімнадцять років незалежності України у нас було створено правову базу для реалізації права людини на свободу світогляду та віросповідання, яка позитивно вплинула на розвиток державно-конфесійних відносин, дало змогу релігійним організаціям розгорнути активну проповідницьку, просвітницьку та благодійну діяльність на благо українського народу та відродження його духовності. Сприяло розвитку мережі релігійних організацій (так у 1991 р. в Україні було всього 13, 2 тис. релігійних громад, які представляли більше 20 конфесій [15], станом на 1 січня 2008 р. - 30 670 громад, які представлять більше сотні конфесій [16]). Така динаміка релігійно-церковних процесів в Україні свідчить, що за короткий проміжок часу в її цивільно-правовому просторі з’явилося багато нових суб’єктів правовідносин і не викликає жодних сумнівів, що законодавче забезпечення свободи совісті та діяльність релігійних організацій є живою матерією, яка має еволюціонувати до розвитку суспільних відносин, що впливають на зазначену сферу. Як було зазначено профільний Закон України „Про свободу совісті та релігійні організації” був прийнятий Верховною Радою УРСР 23 квітня 1991 р. і хоча в нього вносили зміни та доповнення, проте загалом цей законодавчий акт можна вважати досить стабільним для загалом динамічного правового поля України. Та після вступу України до Ради Європи і прийняття Конституції України й нового Цивільного кодексу низка принципових положень закону застаріла.
   Крім цього, до головних вад закону вважаємо те, що він містить забагато декларативних норм і недостатньо регулює конкретні види відносин між релігійними організаціями та державою, між релігійними організаціями та їх членами, а також відносини релігійних організацій між собою [17]. А наслідком такої декларативності основного акту національного законодавства у сфері релігійної свободи є те, що чимало правовідносин у релігійній сфері регулюються на адміністративному рівні, що ставить релігійні організації в залежність від державних чиновників різного рівня.
   Парламентська Асамблея Ради Європи 5 жовтня 2005 р. прийняла резолюцію № 1466 (2005) про виконання обов’язків та зобов’язань Україною. Ця резолюція була схвалена на підставі Пояснювальної доповіді співдоповідачок комітету ПАРЄ з питань виконання обов’язків та зобов’язань  державами-членами Ради Європи Ганне Северинсен та Ренате Вольвенд. У цій пояснювальній доповіді були системно хоча й тезово викладені претензії ПАРЄ до національного законодавства про свободу світогляду та віросповідання. Їхня суть полягає у:
   1) закон обмежив форми, у яких можуть бути створені релігійні організації;
   2) встановлено обмеження на мінімальну кількість засновників, які можуть зареєструвати статут релігійної організації у кількості 10 осіб (водночас для інших громадських організацій вимагається 3 особи);
   3) релігійним організаціям заборонено мати місцеві відділення без статусу юридичної особи;
   4) релігійні об’єднання не можуть набувати статусу юридичної особи;
   5) дискримінація іноземців та осіб без громадянства;
   6) брак прозорості в питанні, які релігійні організації мають реєструвати обласні державні адміністрації, а які - державний орган у справах релігії;
   7) наявність у законі низки нечітких положень, які залишають широкий вибір виконавчим органам [18].
   Крім цього, ПАРЄ має зауваження до України і ще стосовно зобов’язання, яке брала на себе наша держава, коли вирішила стати членом Ради Європи, а саме, щодо реституції церковної власності, котра була відібрана від церковних організацій під час панування тоталітарного-комуністичного режиму (пункт 11 висновку Парламентської асамблеї Ради Європи № 190 (1995) щодо вступу України до Ради Європи [19; 20]).
   З огляду на наведене, логічно постає питання про необхідність підготовки нової редакції Закону України „Про свободу совісті та релігійні організації”. І 20 січня 2006 р. Президент України своїм Указом № 39/2006 затвердив План заходів із виконання обов’язків та зобов’язань України що випливають з її членства в Раді Європи, де підпункт 6 пункту 2 вказаного Плану, зобов’язав Міністерство юстиції України підготувати та подати в установленому порядку Кабінетові Міністрів України для наступного внесення на розгляд Верховної Ради України нову редакцію Закону України „Про свободу совісті та релігійні організації”. Міністерство юстиції створило для підготовки законопроекту Робочу групу, до складу якої було запрошено представників релігійних, громадських організацій, релігієзнавців, співробітників центральних органів виконавчої влади, Апарату Верховної Ради України та Секретаріату Президента України. І саме такий підхід, на думку Г. Друзенка, одного з членів Робочої групи, цілком виправдав себе, бо відбувався за європейською парадигмою: відкрито, прозоро, у вільній дискусії усіх зацікавлених осіб [18]. Так робоча група запропонувала змінити назву Закону відповідно до термінології, яка вжита в ст. 35 Конституції України, а саме на: „Про свободу світогляду, віросповідання та релігійні організації”. Основними концептуальними підходами законопроекту [8] є те, що в процесі обговорення нової редакції Закону було з’ясовано предмет правового регулювання законопроекту а саме - право людини на свободу світогляду та віросповідання. І з огляду на це визнання фізичної особи як головного суб’єкта права на свободу світогляду та віросповідання на право об’єднання разом з іншими особами в релігійні організації. І саме тому Робоча група визнала за недоцільне наводити в законопроекті визначення термінів „релігія” та „віросповідання”. Бо фізичні особи як основні суб’єкти права на свободу світогляду та віросповідання самі повинні визначати ступінь „релігійності” свого світогляду. Тобто самі учасники об’єднань повинні визначити, реєструвати своє об’єднання як релігійну чи громадську організацію.
   Ще однією концептуальною особливістю законопроект є кількість у ньому бланкетних норм. Оскільки члени Робочої групи домовилися, що питання оподаткування релігійних організацій, трудових відносин у них, порядок заснування релігійними організаціями інших юридичних осіб не є предметом цього законопроекту, а для цього створене галузеве законодавство.
   Серед новел законопроекту в головно є ті норми, які знімають претензії Ради Європи до України, а саме:
   1. Новий підхід до класифікації релігійних організацій. Якщо чинний Закон класифікує релігійні організації за релігійною ознакою (громади, монастирі, братства, місії, духовні навчальні заклади, релігійні управління, центри (п. 2 ст. 7 Закону України „Про свободу совісті та релігійні організації”)), то в законопроекті запропоновано застосовувати нейтрально-юридичну класифікацію: релігійні товариства, релігійні установи, релігійні об’єднання.
   2. Законопроект пропонує чітку процедуру державної реєстрації як місцевих, так і всеукраїнських релігійних об’єднань, реєстрацію здійснюватимуть органи юстиції.
   3. Право утворювати релігійним організаціям філії та представництва без статусу юридичної особи.
   4. Зменшено кількість засновників релігійних товариств.
   5. Закладено засади для подолання проблеми інтеграції релігійної освіти в національно-освітній простір.
   Тобто Робоча група запропонувала надати право на заснування навчальних закладів на рівні з іншими юридичними особами, зберігши за релігійними організаціями право на заснування релігійних навчальних закладів. Крім цього, законопроект містить низку норм, які ще стосуються можливості припинення діяльності релігійних організацій є більш уточненими, порівняно нормами чинного Закону:
   1. перешкоджання учасникам релігійних організацій чи іншим особам в отриманні обов’язкової освіти;
   2. схиляння учасників релігійної організації чи інших осіб до самогубства;
   3. перешкоджання протиправними засобами вільного виходу з релігійної організації її учасників. Участь релігійної організації у виборних перегонах на боці одного з учасників, як і агітація проти якогось з кандидатів на виборну посаду в органах державної влади та місцевого самоврядування, стане підставою заборонити діяльність такої організації у судовому порядку.
   Також законопроект містить чіткіше виписані особливості майнового стану релігійних організацій порівняно з чинним Законом.
   Та цей законопроект не був цілковито підтриманий серед деяких релігійних організацій і що в подальшому вплинуло на рішення Всеукраїнської Ради Церков, яка 24 листопада 2006 р. ухвалила звернення до Президента України, Прем’єр- міністра України, Голови Верховної Ради України та лідерів парламентських фракцій, щодо законодавчого забезпечення діяльності Церков і релігійних організацій і попрохали продовжити консультації щодо доопрацювання Концепції державно-церковних (конфесійних) відносин та нової редакції Закону України „Про свободу совісті та релігійні організації” [14].
   Крім цього законопроекту потрібно згадати і про інші законопроекти, які були зареєстровані протягом 2006-2008 рр. Ці законопроекти Ю. Решетніков, помічник народного депутата України, у своїй статті запропонував розділити на чотири категорії:
   1. спрямовані на розв’язання нагальних питань забезпечення свободи совісті та діяльності релігійних організацій, подальшу гармонізацію державно-конфесійних відносин;
   2. спрямовані на обмеження свободи совісті;
   3. ті, які декларативно спрямовані на вирішення проблем і питань в галузі державно-конфесійних відносин, проте на практиці не досягають цього;
   4. законопроекти, що присвячені іншим питанням.
   Так до першої групи можна зачислити:
   - законопроект № 1101 від 30.06.2006 р. - В. Стретовича, та № 2160 від 04.10.2006 р. - О. Турчинова, а також законопроект № 2426 від 30.10.2006 р. - Р. Лук’янчука, О. Турчинова та Я. Сухого - щодо надання релігійним організаціям права постійного користування земельними ділянками із земель державної та комунальної власності; - законопроект № 2020 від 30.08.2006 р. - В. Стретовича законопроект № 3160 від 12.01.2007 р. - В. Стретовича, В. Марущенко, В. Малишева - щодо надання релігійним організаціям права на заснування загальноосвітніх навчальних закладів;
   - законопроект № 2758 від 15.12.2006 р. - О. Боднара та О. Турчинова - щодо визначення мораторію на приватизацію майна культового призначення, що перебуває в державній та комунальній власності;- законопроект № 2895 від 25.01.2007 р. - В. Марущенка - щодо внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу з метою дотримання таємниці сповіді.
   Усі ці законопроекти були відхилені, окрім законопроекту № 3160, який був підготовлений профільним Комітетом з питань аграрної політики та земельних відносин до розгляду в другому читанні.
   До другої групи належать законопроекти О. Фельдмана (реєстраційний № 3035 від 26.01.2007 р.) та Г. Москаля (№ 2419 від 21.04.2008 р.), перший з них допускав обмеження на свободу світогляду та віросповідання, та не давав вичерпного поняття, як відбувається це обмеження зазначене права, другий був спрямований проти діяльності релігійників культів деструктивного типу та тоталітарних сект. До третьої групи можна зачислити законопроекти № 2895 від 12. 01 2007 р. - Г. Савосіна та № 1276 від 25.12.2007 р. - Ю. Зубко і Р. Ткача.
   Четверта група охоплює низку законопроектів різних авторів, присвячених посиленню покарання винних в розпаленні міжнаціональної та міжрелігійної ворожнечі [13].
   Та загалом Верховна Рада минулого скликання, як і поки що нинішнього, майже не спромоглася ухвалити жодного нормативного акта в інтересах подальшої гармонізації державно-релігійних відносин. Оскільки весь минулий і вже половину цього року усі сили політикуму були згаяні у виснажливій боротьбі за владу.
   Загалом можна констатувати, що питання ухвалення нової редакції Закону України „Про свободу совісті та релігійні організації” вже давно визріло, оскільки Україна має відповідні міжнародні зобов’язання перед Парламентською Асамблеєю Ради Європи, та й європейський вектор розвитку Української держави потребує від неї подальшого продовження та поглиблення демократичних перетворень в усіх сферах суспільного життя і в галузі свободи світогляду та віросповідання, зокрема, державно-церковних відносин та їх належного оформлення у національному законодавстві. Тому можна висловити сподівання, що процеси з удосконалення чинного законодавства в цій галузі призведуть до його відповідності не лише до вимог Ради Європи, але й відповідно до вимог часу і позитивно позначаться на подальшому розвитку українського суспільства, релігійних спільнот і всьому спектрі державно-церковних (релігійних) відносин.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com