www.VuzLib.com

Головна arrow Права людини arrow Антроповідповідність права як умова підтримання відкритості суспільства
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Антроповідповідність права як умова підтримання відкритості суспільства

О. Макаренков

АНТРОПОВІДПОВІДНІСТЬ ПРАВА ЯК УМОВА ПІДТРИМАННЯ ВІДКРИТОСТІ СУСПІЛЬСТВА

„Велике правило... треба розрізняти, а не змішувати, бо зменшення багатоманітності ще не призводить до істини. Нажаль, посередній розум схильний до одноманітності. Одноманітність така зручна! Якщо вона все перекручує, то хоча б сміливо вирішує усі питання”
   Огюстен Тьєрі [1, с. 324]

   Розглянуто проблему створення відкритого громадянського суспільства в контексті антропології права. Виявлено зміст окремих зв'язків природи людини з природою права. Розкрито вплив цих зв'язків на підвищення ефективності дії права в суспільстві. Встановлено залежність підтримання суспільства в стані відкритості від дієвих правових механізмів, які мають бути закріплені на конституційному рівні. Підкреслено актуальність подальших досліджень проблеми свободи людини і правових гарантій цієї свободи.
   Ключові слова: відкритість, відкрите суспільство, право, антропні властивості права.
   У процесі демократичної трансформації сучасного українського суспільства в ньому відбувається докорінна зміна ролі права, яке поряд з інструментальним значенням набуває рис основного ціннісного орієнтиру, однієї з фундаментальних суспільних засад [2, с. 3]. Зокрема, гуманістична спрямованість реформування правової системи України, яка відображена у положенні Конституції України про визнання людини найвищою соціальною цінністю, зумовлює необхідність врахування її участі у процесах створення та реалізації права. Право виникає та існує як результат цілеспрямованої діяльності соціальних суб’єктів, врешті замикаючись власними функціями, змістом та структурою на людині, яка є головним суб’єктом права [3, с. 109]. При цьому громадянська активність, що накопичується правовими інститутами і яка реалізується через них, в своїй більшості не завжди сприяє реформуванню суспільства в напрямку його відкритості. Тому стає важливим дослідження права з погляду тієї науки, яка вивчає закономірності правового буття людини в об’єктивно існуючій нормативній системі, тобто з позицій антропології. Тож, зважаючи на це, актуальним є дослідження антропних властивостей права, пізнання яких дасть змогу створити належні правові механізми для створення відкритого суспільства та його перманентного підтримання в стані відкритості.
   Нині проблеми антропології права загалом, як і окремі питання теорії громадянського відкритого суспільства на тлі правової етнології [4, с. 10], продовжують привертати увагу як вітчизняних (В. Бабкін, А. Заєць, О. Зайчук, М. Козюбра, С. Максимов, Ю. Оборотов, М. Орзіх, П. Рабіновіч, В. Селіванов, О. Скакун, С. Сливка, С. Тимченко, М. Цвік, В. Шкода та ін.), так і зарубіжних (С. Алексєєв, В. Бачинин, К. Джарві, Ф. Ейдлін, Д. Керімов, А. Ковлер, М. Марченко, В. Нерсесянц, М. Ноттурно, В. Садовський, Х. Харт, Л. Фуллер, Л. Явич та ін.) вчених. Водночас окремі загальнотеоретичні питання, зокрема, зовнішній вияв людини у праві (співжиття людей у формі громадянського відкритого суспільства тощо) й досі залишаються маловивченими і потребують подальшого дослідження. Крім того, вітчизняна юридична наука в цілому ще й досі не вимірює людиною свій об’єкт. Тому нині вона залишається або класичною, або модерною, не досягаючи рівня „постнекласичної науки” [5]. „Саме в гуманітарних науках, наука вперше зіткнулась з особливим типом об’єктів, які належать до таких, що саморозвиваються, людиновимірним системам, де людина і його діяльність стають компонентом та системоутворюючим чинником системи” [6, с. 64].
   Отже, об’ єктом дослідження є право як засіб підтримання суспільства у стані відкритості, а предметом - антроповідповідність права як умова створення відкритого суспільства.
   Метою статті є встановлення антропних властивостей права. Серед завдань автор статті вбачає здійснення концептуального аналізу права крізь призму його антропності; встановлення ролі та значення антропних властивостей права для розбудови відкритого суспільства. Методи дослідження: антропо-юридичний, системно-логічний, діалектичний, концептуалізації, загальнонаукові (аналіз, синтез, порівняння тощо) та ін.
   Отже, за К. Поппером, суспільства бувають відкритими і закритими. При цьому, на його думку, для людства має значення лише перший вид, оскільки за умови побудови відкритого суспільства можна говорити про успішний розвиток людської цивілізації, що обумовлюється природою цього суспільства. Зокрема, його визначальною ознакою є відкритість усіх сфер суспільного життя. Як зазначив К. Поппер: „У відкритому суспільстві індивіди змушені ухвалювати особисті рішення” [7, с. 196]. Тобто йдеться про те, щоб розвиток суспільства не був обмежений заздалегідь затвердженими планами, ухваленими на підставі прогнозів та встановлених правил, істинність яких не піддається суспільній критиці та постійно не перевіряється за допомогою відповідних державно-правових чи інших суспільних інститутів.Попперівська теорія відкритого суспільства ґрунтується на принципі змінюваності навколишнього світу, в тому числі суспільства. Члени останнього мають своєчасно відстежувати зміни природи, адекватно оцінювати їх та, врешті, ухвалювати особисті рішення, які є передумовою динамічного розвитку людської спільноти. Отже, за задумом
   К. Поппера, суспільство стає відкритим, адже його майбутнє відкрите для всіх перспективних рішень, воно не зв’ язане непорушними правилами, виконання яких врешті може призвести до загибелі людей чи до гальмування темпів їхнього розвитку. Це суспільство діє так, як треба діяти, а не так, як це записано у наявних нормах. Члени та інститути відкритого суспільства не відчувають себе приреченими до розвитку подій саме у такому порядку, як це визначено в наявних правилах, адже, якщо стає очевидним, що правила вже не діють, то громадяни не заперечують цього факту. Вони сміливо та швидко шукають найоптимальніший спосіб вирішення проблем, змінюючи встановлені правила. Усвідомлюючи відносну сталість правових норм та необхідність їх адекватної зміни, члени відкритого суспільства не ставляться до права магічно. Для них є очевидним той факт, що людська природа являє собою історичний феномен, тобто вона не надана раз і назавжди. Це і покладено в основу юридичних розробок.Так, скажімо, члени відкритого суспільства не відносяться до правила „dura lex, sed ita lex” магічно. Навпаки, вони спершу оцінюють закон з погляду права. Далі, розуміючи той незаперечний факт, що їх суспільство за своєю природою суттєво відрізняється від суспільства Стародавнього Риму (мешканці якого винайшли це правило, як і низку інших табу, до яких ставились магічно, що, врешті, сприяло їхньому занепаду), а тому має врегульовувати відносини між собою за допомогою модифікованих і/або новостворених норм. Отож, раціональне, наукове і вільне право стає можливим завдяки емансипації індивідів від усіх родинних, територіальних і місцевих зв’язків, від забобонів і вірувань, від успадкованих традиційних форм, звичок і обов’язків [8, с. 212]. Для того, щоб правові норми сприяли відкритості та розвитку суспільства, потрібно створити механізми для своєчасного і повного пізнання природи людини та її спільнот. Тобто варто розуміти антропні властивості права, щоб приймати актуальні правові норми, запровадження яких справді потребують нові суспільні відносини, та які ефективно регулюватимуть їх, підтримуючи єдність суспільства і держави та забезпечуючи порядок [9, с. 163].
   Можливості побудувати відкрите громадянське суспільство на основі права збільшуються тоді, коли право розглядають крізь призму людської природи та сутності. Намагаючись уявити суть людини та осягнути сенс її існування, дослідник наближається до розуміння суті світу права, правової реальності, в якій живе цивілізована людина. Він розуміє, що за своєю структурою та змістом відносини між правом та людиною є для права антропоморфними, а для людини - юридичними. Краще зрозуміти суть функціонування правової реальності допомагає також вивчення змісту динаміки взаємодії людини із соціальним середовищем. Так, в правовідносинах людина керується, поряд з правосвідомістю, також економічними, політичними, релігійними, етичними та екзистеціальними мотивами. Це означає, що пізнаючи право, варто приділяти увагу всім областям людського життя та знанням про нього. Завдяки міждисциплінарному характеру юридичної антропології стає можливим пізнати усе багатоманіття антропних властивостей права.
   В праві є все те, що наявне в людині - раціональне та ірраціональне, соціальне і духовне тощо. Так, в природі людини обов’язково наявні вихідні першофеномени чи архетипи тих нормативно-ціннісних конструкцій, які визначають її морально- правову поведінку. Під час створення чи, навпаки, руйнування правової реальності людина керується передусім якостями своєї людської природи, спираючись на власні життєві сили. Людина має установки на рівні свідомості та підсвідомості. Саме вони призводять до появи духовних і практичних формоутворень правового характеру, що потрібно брати до уваги під час спроби пояснити певні процеси, що відбуваються у правовій реальності [10, с. 28-29; 11, с. 48].
   Наприклад, лише завдяки антропології можна отримати спеціальні знання і навички, щоб допомагати владі підпорядковувати своїй волі місцеві племена чи народи. Зокрема, пізнання природи місцевих стало в пригоді колоніальним державам (Великобританії, Португалії, Іспанії, Голландії, США та іншим), коли необхідно було підкорювати, а потім експлуатувати народи колонізованих країн. Більше того, знання з антропології, а також врахування належною мірою вимог реальної економічної і соціальної обстановки в суспільстві [12, с. 32] перетворювали таке управління на непомітне нав’язування волі метрополії [13, с. 199-200] та робили політичне керівництво підкореними народами дедалі вишуканішим і ефективнішим. Отже, право опосередковує соціальну волю людини, тобто воно надає міжсуб’єктним відносинам цивілізованої форми. При цьому основним структурним елементом таких відносин є суперечливості. Між полюсами множинних пар соціальних протилежностей виникають поля енергетичної напруги. Правосвідомість фіксує цю напругу разом з полюсами, що її створюють, та прагне відшукати засоби вирішення суперечливостей і способи визначення нейтральних відносин між протилежностями [10, с. 30]. Воля у праві - це здатність особи до вибору мети діяльності та до внутрішніх зусиль, необхідних для її втілення, унаслідок якої підтверджуються і реалізуються правові цінності, визнані розумом. Воля обмежується розумом, завдяки чому вона отримує орієнтири та не призводить до негативних наслідків [14, с. 8].
   Розум та воля як антропологічні основи права мають бути взаємодоповнювальними поняттями. При такому розумінні компенсується обмеженість як розуму, так і волі, яка не дає змоги для повної реалізації цих цінностей у праві у разі ізольованого їх розгляду. Розум та воля діють у формі здорового глузду, який є початковим рівнем мислення, який оперує вже існуючими поняттями. Він є тією основою, на яку спирається позитивне право [14, с. 9]. Саме орієнтація на здоровий глузд, що призводить до вчасної відмови від застарілих моральних і/або правових норм, сприяє позитивній активності індивідів і відкритості суспільства.
   Людина постійно прагне розширити межі антропосфери. За своєю природою політична, моральна, юридична і духовна істота, індивід здатний накладати обмеження соціальної нормативності на самого себе, чого немає у світі тварин. Саме внутрішні якості людини змушують її або залишатися в нормативно-правових межах, або порушувати їх. У цьому зв’язку важливим стає визначення тих якостей людської природи, на які спрямована практика правових обмежень його соціальної активності, а також які форми правової нормативності відповідають людській природі (та, відповідно, сприяють відкритості й розвитку суспільства), а які ні та чому [15, с. 9].
   Отже, при розбудові правової системи необхідно враховувати таку рису людської природи, як здатність переступати межу звичного та дозволеного, що має як позитивний, так і негативний виміри. З одного боку, це бажання та готовність виходити за межі відомого, відкривати щось принципово нове, створювати дещо корисне, чого людство ще не знало. На цьому шляху виникають найкращі продукти людської творчості, що в цілому сприяють суспільному прогресу. З іншого боку, активність індивіда може спричиняти негативні соціальні наслідки, наприклад, вчинення протиправних діянь тощо. При цьому, якщо поведінкові реакції індивідів у разі їх виходу за рамки загальноприйнятих стереотипів не притіняють та не принижують інших людей, ми можемо стверджувати, що в праві та правовій регуляції немає потреби. А за необхідності врівноважувати чи блокувати ті форми людської поведінки, що загрожують соціальному порядку, суспільство має створювати ефективні правові норми, підкріплюючи їх дію за допомогою організаційно-управлінських засобів. Отже, норма права по суті є типовою моделлю реагування суспільства на повторювану форму деструктивної активності індивідів [10, с. 31-32; 11, с. 51].
   Оскільки завдання права полягає в тому, щоб захищати позитивну діяльність особи та обмежувати негативні форми діяльності, то можна стверджувати, що право виникає як відповідь цивілізації на активність індивіда. Тобто воля до самоствердження, творчості та свободи потребує корегування волею до порядку. Право має обмежувати свободу заради свободи. При цьому цивілізований порядок не униможливлює свободу, а передбачає її. Він заперечує лише свавілля та вседозволеність. Право має оберігати ті необхідні ступені свободи, без яких не можлива ані творчість, ані повноцінна людська життєдіяльність. Воно повсюдно і завжди має обмежувати свободу, якщо вона переходить у свавілля чи починає загрожувати свободі інших громадян, шкодити основам цивілізованості, державності й соціального порядку [10, с. 32; 7, с. 128-129].
   З іншого боку, людина для реалізації безумовних цінностей повинна осмислено ставитися до процесів у суспільстві та механізмів їх реалізації (у тім числі правових). За цих умов індивід зможе оцінити свої діяння і вникнути в їх сутність, що робить людину самостійною у поглядах на добро та зло, права і обов’язки, її місце в суспільстві та державі. Це дає змогу автономному суб’єктові права зробити свій світогляд повнішим і досконалішим [16, с. 9]; бути здатним до самостійного вольового вибору на підставі пізнаних універсальних цінностей, висування таких ідей, що сприятимуть розвитку суспільства тощо [14, с. 10]. Фактично відбувається процес взаємного визнання, чи то поваги індивіда до права через повагу до іншого, що, врешті, обумовлює довіру між членами суспільства. Зовнішнім вираженням взаємного визнання є права і свободи, за допомогою яких людина отримує змогу визначити межі своєї поведінки, в яких вона може якнайефективніше самореалізуватися. При цьому своє становище у праві людина осмислює як таке, що відповідає її потребам, тому вона і не припускає порушень прав і свобод іншої людини. Тож, сприятливою для відкритого суспільства моделлю поведінки індивіда є автономна модель поведінки, яка орієнтується на власні принципи, що збігаються з універсальними, тобто беруть до уваги інтереси всіх членів суспільства. К. Поппер підкреслює, що особливо гостро потребу у таких індивідах суспільство відчуває в політичній сфері [17, с. 42]. Отже, суперечливість людської природи виявляється у її прагненні одночасно до свободи і до порядку. Спрямованість правової системи є схожою. Адже право, з одного боку, містить низку норм-заборон, а також засоби, що забезпечують дотримання суб’єктами права цих норм, у тім числі такі засоби, які обмежують людську свободу. Водночас людська свобода є однією з умов існування і розвитку самого права, тому воно стосується свободи індивіда як до найважливішої своєї цінності, яку потрібно охороняти від порушень.
   При цьому потрібно пам’ятати, що в діяннях особи простежується її залежність від низки обставин (власної ціннісної позиції, існуючих норм, культури, мови, моди, громадської думки, лібідо, сфери підсвідомості, неявних установок тощо), тобто від об’єктивних природних умов та чинників психофізіологічного порядку [18, с. 177]. Тому для утвердження в суспільстві правових цінностей важливо, щоб особа повною мірою усвідомлювала свою залежність від цих чинників і зважала на них. Крім того, людина має використовувати свою волю для розширення сфери своєї свободи за рахунок звільнення від зазначених чинників. І лише за таких умов можемо говорити про можливість індивіда пізнати суспільні відносини, право та інші соціальні явища на мінімально достатньому рівні адекватності сприйняття їх природи [19, с. 8]. Варто також зазначити, що перепоною на шляху до відкритості суспільства є якраз нездатність права допомогти людині здолати власні внутрішні суперечності, знайти оптимальний, соціально схвалюваний шлях, засоби і способи вирішення конфлікту, тобто убезпечити людину від вчинення злочину. До певної міри це можна пояснити тим, що з розвитком цивілізації людина дедалі більше накопичує соціокультурний досвід і збагачує свій внутрішній світ. Останній стає складнішим та багатовимірним, він набуває нових граней, що, відповідно, підвищує вимоги до рівня розвитку права, до його якостей та здатності належно урегульовувати нові суспільні відносини. Тут важливу роль відіграє держава, яка має змінюватись так, щоб її громадяни знаходили можливість вести себе законослухняно з усіма ознаками цивілізованості та культури. А суспільство, своєю чергою, має сприяти індивідові в отриманні ним належних виховання та освіти. Завдяки яким особа зможе розвинути в собі такі якості, що уможливлять докладання нею духовних і фізичних зусиль, достатніх для того, щоб знайти і застосувати на практиці саме правові методи вирішення суспільних суперечностей.
   У цьому зв’язку важливим стає досягнення цивілізацією такого рівня розвитку, де будуть створені умови для появи не лише „людини політичної” (Аристотель), а „людини юридичної” (Ж. Карбоньє). Адже якщо людина соціальна схильна майже рівною мірою як до творення, так і до руйнування, то людина юридична - це той тип цивілізованого індивіда, який здатний самостійно перерозподіляти свою енергію і вводити свої інстинкти в межі права. Тобто homo juridicus як достатньо соціалізована (цивілізована) особистість, вміє надавати суперечностям свого внутрішнього (своїм інтересам і потребам) і зовнішнього життя соціально схвальні морально-правові форми, такі, що відповідають соціальним обставинам та вписуються у нормативні рамки природного і позитивного права [10, с. 33-34]. Основними рисами людини юридичної є вміння грати соціальні ролі в контексті цивілізованих правовідносин, наявність розвиненої правосвідомості і готовності керуватися у власних діях мотивами, які виходять з його сфер. А наявність достатньої кількості таких індивідів у суспільстві має сприяти його відкритості та розвитку.
   Тут доцільним також буде зауважити, що “в історії руських правових інститутів особа заслонялася сім’єю, громадою, державою і не отримала свого правового визначення” (К. Кавелін); “у нас було визнано, що весь суспільний розвиток залежить від того, яке положення займає особа. Тому навіть зміна суспільних напрямів у нас характеризується заміною однієї формули стосовно особи іншою” (Б. Кістяківський) [4, с. 7] без ґрунтовного розроблення ідеї правової особи.
   Доцільно також зазначити, що право є волею найвищих світських авторитетів, втіленою у владно-регулятивних приписах та діях, спрямованих на підтримання суспільного порядку. Право має владний характер, сприймаючи соціальну дійсність як дещо змінюване, держава постійно висуває до неї різні вимоги, наполягаючи на їх виконанні, прагнучи підпорядкувати її своїй волі і тримати під постійним контролем найважливіші прояви суспільного життя. Тому задля збереження своєї відкритості суспільство має створити таку систему інститутів, яка б давала йому змогу стримувати державу від надмірного втручання у своє життя. В основу такої протидії покладено волю особистостей, яка є для них первинним імперативом, що виходить від найвищого морального авторитету, тобто від їхньої власної совісті. Врешті, право має бути реститутивним, тобто таким, що самооновлюється, адже суспільство зацікавлене у відновленні соціальної рівноваги, яка порушується внаслідок проявів насилля з боку окремих осіб чи держави [20, с. 35]. Отож, важливо створити і/або розвинути спеціально визначені процедури та умови комунікації, взаємної гри інституціоналізованих дорадчих практик та інститутів громадянського суспільства, оскільки від цього значною мірою залежить успіх відкритої політики [21, с. 39]. При цьому К. Поппер та його послідовник Дж. Сорос наголошують, що важливою гарантією дотримання прав і свобод людини, а відповідно, відкритості суспільства, є також наявність і дієвість демократичної конституції [22, с. 241].
   Однак навіть за умов повного і безперервного пізнання антропних властивостей права, існування конституційно гарантованого демократичного порядку створення правових норм та високого рівня правової культури у громадян залишається проблема природної схильності людини помилятися. З цього приводу К. Поппер зазначав, що лише нежива природа не робить помилок, а людині, і, зокрема, законодавцям властиво помилятися. Є безліч способів, серед яких та чи інша норма права може схибити з погляду її власних цілей; невдалими можуть виявитися її основна структура, деталі формулювання, концепція фактичних обставин, на які вона розрахована тощо [23, с. 73]. За допомогою розуму (через вплив людського чинника, невпинної змінюваності світу тощо) неможливо сформувати правову систему так, щоб підготувати право до кожного повороту людських справ. А це означає, що, по-перше, неможливо створити ідеальну правильну правову систему, а, по-друге, за умов будь-якої правової системи виникатимуть складні та проміжні випадки, для вирішення яких однаково придатні раціональні та ірраціональні способи [19, с. 52, 138, 140-141]. Тому, це необхідно враховувати під час ухвалення і застосування правових норм. На підставі вищевикладеного можна зробити висновок про те, що право подібне до людини, воно так само, як і людина, здатне до адаптації чи до утвердження нових новаторських ідей та принципів. Завдяки праву відбувається складний процес пристосування один до одного соціуму та індивіда, держави та громадянина. Право є способом існування соціальних якостей особистості, тому воно забезпечує чи має забезпечувати їй об’ єктивно детермінований масштаб свободи, що юридично гарантує можливість її участі у творчому творенні та використанні матеріальних і духовних благ, а також інших соціальних цінностей [24, с. 72]. При цьому нормотворчі зусилля індивіда виходять за межі існуючих правових стереотипів, у перспективи розвитку соціальності. Крім того, залежно від того, як створюються та змінюються правові приписи, наскільки вони відповідають природі суспільства та його членів, від знання, розуміння і ставлення останніх до цих норм та до необхідності їх постійної зміни, залежить відкритість суспільства.
   Отже, ми маємо пізнавати та створювати право крізь призму людської природи, повною мірою усвідомлюючи антропоморфність його природи. А змінюючи правові норми, необхідно досягати належного рівня антроповідповідності права. І лише за цих умов ми отримаємо змогу використати право для забезпечення відкритості суспільства, що є визначальною передумовою подальшого успішного розвитку людства.

   1. Гумилёв Л. Этногенез и биосфера земли / Л. Гумилёв. — М. : Эксмо. — 2007. — 736 с.
   2. Максимов С. Правова реальність як предмет філософського осмислення : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.12 / Нац. юрид. акад. України ім. Я. Мудрого. — Х., 2002. — 38 с.
   3. Анохін Ю. Юридична антропологія : до характеристики її предмета / Ю. Анохін // Бюлетень Міністерства юстиції України. — 2004. — № 7. — С. 100—110.
   4. Бігун В. Людина в праві : аксіологічний підхід : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.12 / Нац. акад. внутр. справ України МВС України. — К., 2004. — 21 с.
   5. Стёпин В. Теоретическое знание / В. Стёпин. — М. : Прогресс-Традиция. — 2000. — 744 с.
   6. Гуманитарная наука как предмет философско-методологического анализа / [материалы круглого стола] // Вопросы философии. — 2007. — № 6. — С. 57—82.
   7. Поппер К. Відкрите суспільство та його вороги. Т. 1. / К. Поппер. — К. : Основи, 1994. — 444 с.
   8. Тьоніс Ф. Спільнота та суспільство / Ф. Тьоніс; [пер. з нім. Н. Комарова,О. Погорілий]. — К. : Дух і літера, 2005. — 262 с.
   9. Поппер К. Відкрите суспільство та його вороги. Т. 2. / К. Поппер. — К. : Основи, 1994. — 494 с.
   10. Бачинин В. Антропосоциологические проблемы права : методология и эмпирия /В. Бачинин // Известия высших учебных заведений. Правоведенье. — 2001. — № 3.  — С. 27—39.
   11. Оборотов Ю. Юридическая антропология — новое измерение права / Ю. Оборотов // Юридический вестник. — 2000. — № 1. — С. 48—52.
   12. Козюбра М. Демократія і перебудова. / М. Козюбра, Є. Бурлай, А. Заєць. — К. : Політвидав України, 1988. — 171 с.
   13. Клак Хон К. Зеркало для человека. Введение в антропологию / К. Клак Хон; [пер. с англ. под ред. А. Панченко]. — СПб. : Евразия, 1998. — 352 с.
   14. Трофименко В. Розум та воля як антропологічні основи права : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.12 / Нац. юрид. акад. України ім. Я. Мудрого. — Х., 2004. — 20 с.
   15. Corvi R. An introduction to the thought of Karl Popper / Translated by Camiller P. — London &New York : Routledge. — 1997. — 224 p.
   16. Рабінович П. Права людини та їх юридичне забезпечення / П. Рабінович. — К. : НМКВО, 1992. — 100 с.
   17. Поппер К. Демократия и народоправие / К. Поппер // Новое время. — 1991. — № 8. — С. 41—43.
   18. Лазарев Ф. Антропная гносеология : содержание и основные презумпции / Ф. Лазарев // Культура народов Причерноморья. — 2002. — № 36. — С. 174—179.
   19. Фуллер Л. Анатомія права / Л. Фуллер; [пер. с англ. Н. Комарова]. — К. : Сфера, 1999. — 144 с.
   20. Рулан Н. Юридическая антропология / Н. Рулан; [пер. с фр., под общ. ред. А. Ковлера]. — М. : Норма, 1999. — 310 с.
   21. Річицький В. Відкритість інформації як універсальна вимога / В. Річицький // Вісник НАН України. — 2003. — № 9. — С. 26—45.
   22. Сорос Дж. Кризис мирового капитализма. Открытое общество в опасности / Дж. Сорос; [пер. с англ. С. Умрихиной, М. Штергарца]. — М. : ИНФРА-М, 1999. — 262 с.
   23. Эйдлин Ф. Карл Поппер и теория демократии / Ф. Эйдлин // Философские науки. — 1990. — № 5. — С. 69—80.
   24. Явич Л. Сущность права / Л. Явич. — Л. : Изд-во Ленинградского ун-та, 1985. — 208 с.

 
Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com