www.VuzLib.com

Головна arrow Логіка arrow Попередники логіки Арістотеля у Стародавній Греції
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Попередники логіки Арістотеля у Стародавній Греції

Попередники логіки Арістотеля у Стародавній Греції

   Логіка Стародавньої Греції досягла найбільшого розквіту завдяки діяльності Арістотеля, одного з найвидатніших античних вчених. У деяких працях, присвячених творчості Арістотеля, його називають іменем "Стагиріт", яке походить від назви міста, де він народився (Стагир).
   Арістотель узагальнив і систематизував перші дослідження з логіки, які були в його попередників (представників мілетської школи, софістів, Демокріта, Сократа та його послідовників), визначив основні форми і закони мислення, створив першу теорію висновку (силогізм). Його дослідження з логіки є настільки фундаментальними, що саме з них беруть свій початок багато проблем сучасної логіки. Створена ним логічна система протягом багатьох віків суттєво впливала на розвиток науки, освіти, культури, особливо в країнах Європи, де вона була найбільше поширена. Про його роль в створенні й розвитку логіки від її виникнення і до другої половини XIX ст. (тобто до початку нового етапу в розвитку логіки - "сучасної логіки"), називають арістотелів-ською логікою. У галузі логіки багато відкриттів зробили учні Арістотеля, логіки середньовіччя, логіки Нового часу, представники класичної філософії, проте результати його досліджень залишалися найбільш фундаментальними. Тому зрозуміло, що коли йдеться про давньогрецьку логіку, то мається на увазі не якийсь локальний історичний період у розвитку цієї науки, а відкриття, що стало надбанням цивілізації на всі часи її існування. Тобто тут хронологічний показник не є визначальним, він лише вказує на часові межі виникнення цього відкриття. Так само фізика Ньютона не є надбанням і прерогативою лише ХУШ ст., вона має планетарне значення на всі часи.
   Арістотель народився у 384 р. до н.е. Був учнем Платона і вчителем Олександра Македонського. Як стверджують джерела, написав близько тисячі наукових праць, що охоплюють всі галузі тогочасного філософського і наукового знання. Арістотель заснував в Афінах школу, яка називалася Лікей (або "ліцей"). Свою назву школа отримала від храму Аполлона Лікейського, біля якого вона знаходилася.
   У 70 р. до н.е. послідовник і коментатор вчення Арістотеля Андро-нік Родоський об'єднав його твори у трактат під назвою "Органон" (від грецького organon - "знаряддя", "інструмент", "засіб пізнання, дослідження").
   До "Органону" входить п'ять творів.
   У праці "Категорії" Арістотель розкриває природу найзагальніших понять або категорій. У праці "Про тлумачення" дається визначення судження як форми мислення, здійснюється класифікація суджень, досліджуються умови їхньої істинності. Основною працею з логіки є "Аналітики", що складаються з двох книжок. У "Першій Аналітиці" розглядається силогістика (вчення про умовивід), у "Другій Аналітиці" - теорія доведення. "Топіка" присвячена теорії ймовірних доведень. У книжці "Про софістичні спростування" досліджено джерела неправильних умовиводів і доведень, показано засоби виявлення та усунення помилок.
   Створюючи основи науки логіки, Арістотель спирався на праці своїх попередників. Щоправда, в них проблеми з логіки викладалися не систематично, і були вплетені в контекст філософії, риторики, граматики. І все ж вони були солідним підґрунтям, на якому могла з'явитися така теорія, як логіка Арістотеля.
   Наукові дослідження в галузі логіки започаткував Демокріт (460370 рр. до н.е.). Він вперше описав індукцію як спосіб міркування, схарактеризував гіпотезу, аналогію, логічну операцію визначення понять, дав перше формулювання закону достатньої підстави ("ніщо не відбувається безпричинно, але все має достатню підставу").
   У Парменіда (540-480 рр. до н.е.) знаходимо перші спроби визначити закон тотожності.
   Зенон Єлейський (490-430 рр. до н.е.) прославився своїми апоріями (від грецького "безвихідність", "скрутне становище"): "Ахілес і черепаха", "Дихотомія", "Стріла", "Стадій", які показали своєрідність чуттєвого і раціонального ступенів пізнання. Ця своєрідність стала безпосередньо доступною завдяки логіці. Логіка довела, що нехтування своєрідністю чуттєвого і раціонального етапів пізнання призводить до визнання з необхідністю очевидного неочевидним (або , як кажуть, визнання чорного білим, і навпаки). Наприклад, мало хто заперечуватиме, що випущена з лука стріла летить. Але розглянувши траєкторію польоту стріли як лінію, що складається з нескінченної множини точок місцезнаходження стріли, ми будемо вимушені визнати, що стріла не летить, а знаходиться у стані спокою.
   Після Зенона протягом багатьох віків робилися спроби допомогти йому вибратися із скрутного становища , в яке він потрапив із своїми апоріями. Та і у сучасній літературі зустрічаються подібні спроби (наприклад, що Зенон ділив до нескінченності траєкторію польоту, а треба було ділити ще й час польоту і таке інше).
   А насправді, в такій легкій для сприйняття формі Зенон показав, що логіка - це особлива рефлексія над процесом пізнання і результатами процесу пізнання.
   Саме логіка є тим гарантом, який оберігає будь-яку теорію від руйнування. Нехтуючи логікою, наш інтелект потрапляє у безвихідь. Свідченням цього є логічні протиріччя.
   Ще одна цікава постать античної логіки - Сократ (469-399 рр. до н.е.), який не залишив після себе жодного твору. Про відкриття Сократа відомо із свідчень його учнів і послідовників.
   Сократ описує два способи дослідження: індукцію ("наведення") і дефініцію ("визначення"). Суть сократівської індукції полягає в утворенні понять. Щоб утворити поняття, слід посилатися на звичайнісінькі уявлення людей, на приклади повсякденного життя, на загально визнані положення. Уникнути випадковості і не систематичності цього процесу допомагає мистецтво зіставлення протилежних думок, поглядів.
   Індукція є основою дефініції. Завдяки індукції (або наведенню) встановлюють, що є суттєвим для досліджуваного предмета, а що - ні. Кінцевий результат індукції - утворення дефініції.
   Свій метод утворення понять Сократ називав "маєвтикою" ("мистецтво повитухи"). Сократівський метод, об'єднуючи індукцію і дефініцію, допомагав народитися думці. Платон дав чудові зразки застосування цього методу у "сократичних діалогах".
   Сократ спочатку вимагав від співбесідника дефініції обговорюваного предмета, наприклад, що таке добро. Як правило, перші визначення цього поняття поверхові, насичені емоційними та психологічними відтінками. Ці визначення підправляють доти, поки не знаходять такого, яке адекватно відображає предмет дослідження. Учні Сократа заснували школи, що розробляли його ідеї. Евклід заснував мегарську школу, Федон - елідо-еретрійську, Атисфен - кінічну, Арістіп - кіренську. Найвидатніший учень Сократа Платон заснував (приблизно 387 р. до н.е.) в Афінах школу і назвав Академією (іменем міфічного героя Академа).
   Платон досліджував природу судження, яке вважав головним елементом мислення. З його точки зору судження - це об'єднання понять, де міститься ствердження або заперечення. Йому були відомі визначення через рід і найближчу родову відміну, дихотомічний поділ обсягу понять, він в притул підійшов до відкриття головних законів логіки, які згодом сформулював його учень - Арістотель.
   Значний вплив на формування логіки Аристотеля справили софісти. Софістами у Стародавній Греції називали вчителів мудрості і красномовства. Софістів поділяють на старших (Протагор, Горгій, Гіпій, Продик, Антифон) і молодших (Крітій, Гіпподам).
   Старші софісти досить фундаментально досліджували питання політики, етики, держави, права, мовознавства. Всі вони виходили з того, що істина може бути тільки відносною. Саме Протагору належить знаменитий афоризм "Людина є виміром усіх речей".
   Молодші софісти абсолютизуючи релятивізм старших софістів, приходять до того, що софістика (тобто мудрість) вироджується в них в жонглювання словами, у фальшиві прийоми "доведення" істини і хиби одночасно.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com