www.VuzLib.com

Головна arrow Народні промисли, народознавство arrow "Хвороби" національної психіки
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

"Хвороби" національної психіки

"Хвороби" національної психіки

   Д. Сікейрос писав: "Національне минуле служить нам ніби для перевірки того, хто ми є, і для того, щоб знати, чим ми станемо в майбутньому... Треба вдивитися на себе в дзеркало історії нації для того, щоб вивчати себе в цьому дзеркалі, щоб іти далі відповідно до реальності нашого часу, і весь час дивлячись уперед"".
   За нормальних умов історичного розвитку, коли народ не піддається ніяким національним утискам, його психіка врівноважена, дії спокійні, впевнені, національна гордість проявляється як щось природне для всієї нації.
   На жаль, Україна була позбавлена природного культурно-національного розвитку. Історична розірваність територій між кількома панівними державами спричинила прояв двох патологічних явищ в українському характері: атрофії та гіпертрофії національної психіки.
   Тож зазначимо, яких "хвороб" слід позбутися українському етносу, щоб стати самим собою у своїй державі.
   1. Людина без національних запитів і прагнень - вражена "хворобою" атрофованого національного почуття. Саме існуванням великої кількості таких людей серед українців виправдовували свою шовіністичну політику наші "старші брати". Звідси і міщанське: "вьі же сами ведете своих детей в русекую школу", і удавана байдужість до мовної проблеми: "говорите на своем украинском, кто вам запрешает?"
   Причини атрофії національної психіки такі:
   а) антиукраїнська політика московської (російської, совітської) держави впродовж кількох століть;
   б) обмеження і переслідування національної культури в Україні панівним етносом і своїми ж запроданцями;
   в) приглумлення національної свідомості та зосередження її на класових чи професійних інтересах;
   г) зростання міського населення за рахунок сільських жителів та нівеляція їхніх національних рис, коли своя психіка втрачена, а нова не набута.
   Отже, втрата свого національного образу призводить до дезорганізації всієї психіки. Тоді людині байдужа і мова, і політика, і держава. Увага зосереджується на матеріальних речах: добробуті, ситості тощо. Цій "хворобі" піддаються переважно люди остійського, рідше — динарського типу.
   2. Якщо національність може бути об'єктом почуття, то за умов пригноблення нації іншою нацією виникає почуття образи і національного приниження, не сприйняття насильства, з'являється озлоблення й ненависть до гнобителів. Часто, на противагу існуючому серед більшості народу затьмаренню національних почуттів, демонструється підвищена, розпалена любов до рідного краю, до своєї мови, звичаїв. Це — гіпертрофія національної психіки. їй піддаються, як правило, люди емоційного складу — понтійського типу. Нордійці, котрі відзначаються стриманістю, рідко проявляють назовні свої почуття, вони впевнено роблять свою справу заради національної ідеї.
   Людину з гіпертрофованим національним почуттям в СРСР називали "буржуазним націоналістом". На думку деяких російських психологів, на цьому ж фунті з'являються також і шовінізм, і національна пиха, і національна зарозумілість, але це не зовсім відповідає дійсності: такі риси більше характерні для націй-загарбників, якими українці ніколи не були. Для українців, які досить довго самі перебували в національному ярмі, навряд чи будуть характерні національна пиха або зарозумілість. Швидше, навпаки, відсутність національного нахабства часто стає причиною багатьох поразок навіть найкращих представників української нації.
   Обидві "хвороби" національної психіки не є невиліковними. Хоча перша (атрофія) потребує значно тривалішого часу, більших затрат і зусиль на "лікування", оскільки самі "хворі" не усвідомлюють своєї "хвороби" і її загрозливих наслідків для всієї нації. Самим просвітянством тут не обійтися. Має бути систематична програма національної освіти на всіх рівнях: від пологового будинку до дитячих ясел і садків, шкіл, технікумів, вузів, а також розроблена програма перекваліфікації самих просвітян, учителів, викладачів усіх рівнів.
   Але найефективнішим засобом проти національної атрофії стане зміцнення і утвердження самої Української держави як незалежної, визнаної у світі, багатої, висококультурної, національно свідомої, гордої й шляхетної.
   За цих умов зникне і гіпертрофія національної психіки, яка перейде в звичайний і природний для кожної здорової нації патріотизм.
   Важливо усвідомити, що знання про національні риси характеру, психологічні особливості народу потрібні насамперед для самовдосконалення кожного індивіда. Прадавній афоризм "пізнай самого себе", не раз проголошуваний античними мудрецями і розвинутий вітчизняним філософом Григорієм Сковородою, не втратив своєї вартості й до сьогодні. Сучасні етнопсихологи визначають українців як емоційних, сентиментальних, схильних до ліризму, працьовитих, гостинних, освічених, постійних у сімейних стосунках, духовних, уважних до старших, мужніх, оптимістичних, незалежних у своїх діях і вчинках. Водночас вони констатують багато негативних рис українського національного характеру, таких як: "взаємне нерозуміння, схильність до анархізму, неузгодженість між словами і справами, невизначеність, відособленість, мрійливість, імпульсивність, індивідуалізм".
   Пізнати, якими ми є, нелегко. Кожен може знайти в собі риси понтійця, які мирно уживаються з лінощами остійця. Сьогодні "чистих" типів, напевно, ми не зможемо відшукати. Отже, слід спрямовувати себе на вдосконалення кращих рис особистості, водночас, по збуваючись того, що заважає нашому поступу.
   І хоча національний характер не є сумою характерів окремих індивідів, духовне здоров'я нації цілком залежить від здоров'я кожної особистості. Тож будемо свідомими того, що кожен українець є спадкоємцем прадавньої і мудрої нації, багатої духовно та морально, і не ганьбімо пам'ять наших Пращурів!

 
Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com