www.VuzLib.com

Головна arrow Народні промисли, народознавство arrow Поняття та термінологія етноніміки
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Поняття та термінологія етноніміки

Поняття та термінологія етноніміки

   Як людина немислима в суспільстві без власної назви, так і плем'я, народ, нація не можуть існувати серед сусідів без своєї етнічної паши. Потреба ідентифікації етнічних груп, племен і народів з'являється уже на ранніх етапах людської історії. Первісною причиною цього є природне протиставлення "ми — вони". Відрізняючи представників свого племені від представників інших (чужих) племен, люди надавати їм імена. Серед власних імен прийнято розрізняти кілька груп: етноніми — назви народів, племен, етнічних груп; антропоніми — власні імена та прізвища людей; топоніми — назви населених пунктів, місцевостей; гідроніми — назви річок, озер, морів.
   Етнічні та географічні назви є невід'ємною частиною національної свідомості кожного народу.
   Перші писемні відомості про етнічні назви племен подають Велесова Книга та "Повість врем'яних літ". Автентичність Велесової Книги доводять дослідження Володимира І Паяна (Англія). Ворпса Яценка (Україна). Бориса Ребіндера (Франція). Миколи Скрипника (Франція. Голландія), Сергія Лєсного (Канада) та ін. Уже літописці Велесової Книги подають десятки назв слов'янських племен, з'ясовуючи їхню спорідненість: анти, боруси, венеди, волиняни, /олунь, древичі, древовичі, дуліби, іллірійці, карний и, костобоки, кривичі, ляхове, поляни, риб'яни, рись, руськолань, сіверяни, скіфи, слави, сурозька русь, тиверці, хорей (хорвати), щекове плем'я (чехиу. Нестор-літописсць подав не тільки назви племен, але і особливості їхнього характеру, побуту, місця локалізації. Вій також зазначив, що їхнім загальним іменем було слов'яни (словени).
   Народна етимологія — пояснення назви племені - була притаманна вже авторам Велесової Книги: коли жили в Карпатах, "називався народ наш карпини, а як стали жити в лісах, то мали назву древичі, а на полі були — імено мали поляни" (дошка 7-Є). Також назва племені могла походити від тотема чи родоначальника: ті, що мали тотем "Корову Замунь" (дошка 7-Є) — називалися кравенці, сини Щека — чехи. Отже, методологія Нестора — пояснення імені народу за місцем його проживання - вже не була новою (поляни — в полі, бужани — на Бузі тощо) і була успадкована й пізнішими дослідниками.
   У давніх хроніках різних народів (включаючи й Біблію) використовувалася методологія пояснення етнонімів як похідних від імен прабатьків. Такою ж є й методологія Геродота, який часто виводить назви народів від особових імен. Подібним є пояснення назв народів у Великопольській хроніці 1295 p.: від вождів Леха, Чеха і Руса походять ляхи (поляки), чехи і руш.
   Цікаву легенду про походження слов'янських назв (переважно українських) племен подає Велесова Книга. За 1300 літ до Германаріха, тобто в IX ст. до н. ч., жив один із прабатьків слов'ян Богумир, котрий мав трьох дочок і двох синів. Від доньки Древи пішли древляни, від доньки Скреви — кривичі, від доньки Полеви — поляни, від сина Сіви — сіверяни, від сина Руса — руси.
   Науковими дослідженнями в галузі слов'янської етноніміки у XVIII ст. займалися Василь Татіщев, Михайло Ломоносов; в XIX ст. Юрій Венелин, Олександр Востоков, Микола Греч, Федір Буслаєв, Павел Шафарик, Олександр Потебня та ін. У цей час переважала тенденція виводити етноніми від назв річок або від рис характеру, притаманних тому чи іншому народові. Більший інтерес до етнонімів виявляли історики, ніж лінгвісти, тому часом переважали малообгрунтовані концепції та висновки, які ґрунтувалися передусім на патріотичних почуттях, а не на наукових фактах, хоча і в XIX ст. було чимало цікавих досліджень, які не втратили своєї наукової цінності й у наш час.
   Етнонімію можна поділити на дві групи: ті назви, якими сам народ себе називає, і ті, якими цей народ називають інші народи. Наприклад, українська назва німець, німецька — Deutsche; українська назва фін, фінська — Suomaliciset. Самоназви народів прийнято називати терміном автоетноніми (або ауто етноніми).
   Джерелами вивчення етнонімії є насамперед назви, зафіксовані в писемних пам'ятках: літописах, хроніках, пам'ятках ділового письменства, епічній та пісенній творчості народу, а також дані сучасної етноніміки.
   При цьому слід враховувати, що слов'янські пам'ятки зберігають тільки пізніші етноніми (починаючи з другої половини IX ст.). Тому важливий матеріал містять іншомовні джерела (неслов'янські), які, поруч з етнонімами, що існували в їхніх мовах, іноді подають і назви, запозичені з мови самих слов'ян. Однак слід враховувати, що іншомовні джерела досить часто відтворюють назви у викривленому вигляді (фонетично чи морфологічно), бо їхні автори, як правило, узгоджували написання слова з принципами вимови і правопису своєї рідної мови.
   Поселення давніх племен розташовувалися поблизу річки, тому й назви часто отримували від назви річок. В античних джерелах це явище досить поширене: "істри звалися так за назвою ріки, асіаки однойменні річці Асіак". Помпоній Мела пише: "Борисфен омиває плем'я свого імені". Отже, поняття "рід — ріка" цілком закономірне. Цінними є вказівки Геродота щодо двох варіантів назв: скіфське Пората і грецьке Піретон. Це дає змогу розглядати і відрізняти скіфські назви у зміненій грецькій транскрипції, а також грецькі переклади місцевих назв. Можна виділити і назви, які дали скіфським рікам греки.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com