www.VuzLib.com

Головна arrow Інтелектуальна власність, авторське право arrow Приватна власність як "воля до життя"
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Приватна власність як "воля до життя"

Приватна власність як "воля до життя"

   Соціально-класова позиція марксизму, незважаючи на зовнішню привабливість для мас ідеї "експропріації експропріаторів" , яка особливо збігалася з бажаннями одвічно пригноблених мас Російської імперії (про що свідчить її значне поширення наприкінці XIX — на початку XX ст. у Росії), не стала істиною в останній інстанції. Це означало яскраве обґрунтування поняття "приватна власність" в інших теоретичних концепціях.
   Оригінальний підхід до трактування відносин власності був започаткований наприкінці XIX — на початку XX ст. в інтелектуальній думці Німеччини. Визнаючи взаємозв'язок та взаємозалежність економічних та позаекономічних факторів суспільного прогресу, пріоритетність суспільних (державних) інтересів, трактуючи людину як соціальну істоту, на поведінку якої впливають моральні, етичні, правові та культурні чинники, представники німецької історичної школи в економіці визначали власність як невід'ємну рису особистості, нерозривно пов'язану з її духовним самовдосконаленням.
   На думку відомого німецького дослідника М. Вебера (1864—1920), приватна власність має переваги над суспільною, оскільки обмежує індивідуальні зазіхання визнанням правомірності чужих домагань. Таке розуміння власності лягло в основу здійсненого вченим дослідження взаємозв'язків між етичним кодексом протестантських вірувань і "капіталістичним духом" епохи вільної конкуренції як специфічним набором звичок та форм господарської поведінки, що знайшло відображення у праці "Протестантська етика і дух капіталізму".
   Я особисто визнавав лише дві аристократії — трудову і ро­зумову, і мені зрозуміло, що прагнути підкорити одну другій — злочинне безглуздя, адже вони складають єдиний клас дворянства. їх правда, і, головне, їх могутність — у союзі од­ного з одним; поодинці їх задушать тиранії і варварства, але, об'єднавшись, вони будуть керувати світом.
   А. Камю
   Однак у духовній культурі Європи формувалися і набували авторитету інші теоретичні підходи до проблеми власності. Вони були зумовлені, крім всього іншого, розширенням антропологічних досліджень, методологічною переорієнтацією філософських вчень на гуманізм і зміною статусу самої людини. Це стосується, зокрема, ірраціональних філософських напрямів, у яких по-новому осмислювалися можливості людини як суб'єкта соціально-економічної і культурної діяльності, що вимагало переосмислення всіх основних цінностей життя — свободи, влади, моралі, розуму, багатства, праці і, звичайно, власності.
   Представник "філософії життя" А. Шопенгауер (1788— 1860) під власністю розуміє засоби, які дають змогу задовольняти потреби, розділені на три класи: природні і необхідні; природні, але не необхідні; ні природні, ні необхідні. Вони нескінченні і задовольнити їх дуже важко. Тому головне — у визначенні меж наших розумних бажань. Однак визначити власність, підкреслює мислитель, важко, якщо не неможливо, тому що "достаток і задоволеність кожної людини в цьому відношенні між її домаганням і її добробутом". Як бачимо, тут акцент перенесений на індивіда, його розум, від якого залежить величина власності. Взята сама по собі, вона так само позбавлена значення, як чисельник дробу без знаменника. Все залежить від індивіда: один не відчуває відсутності тих благ, які досягаються наявністю власності, і не претендує на "не необхідне" і на "не природне"; інший, добробут і власність якого в багато разів більші, почувається нещасливим, тому що йому постійно не вистачає власного достатку і майна, які вимагають і вимагають розширення, поповнення, збільшення, розвитку.
   Відношення до власності виявляє сутність людини, котра усвідомлює свою сферу можливостей для досягнення бажаного багатства. Це і є те, що називається щастям: якщо предмет, річ, надбання уявляються досяжними, людина почувається щасливою, і, навпаки, нещасливою, коли утруднення що настають, забирають, віднімають надію. Тому бідних не турбує величезна власність, стан багатіїв; а вони, у свою чергу, за невдалих намірів не втішаються тим багатством, яке вже мають. Багатство, зауважує А. Шопенгауер, що морська вода: чим більше п'єш, тим сильніша спрага. Якщо ж говорити про настрій людини, то він завжди тим кращий, чим більше вдалих спроб і результатів у реалізації домагань на збільшення власності і багатства.
   Мислитель робить висновок, що рід людський складається з нужди і потреб, а тому немає нічого дивного в тому, що багатство, як реалізована через наявність власності потреба, шанується і навіть поважається більше і відвертіше, ніж усе інше. Влада — не що інше, як засіб до збагачення і збільшення власності, заради чого все інше відкладається убік чи зовсім закидається. Виходячи з цього, А. Шопенгауер не згодний з докором тих, чиї "бажання спрямовані головним чином на гроші і які вони люблять їх більше всього на світі".
   Взагалі основу нашої сутності, отже, і нашого щастя, уособлює наша тваринна природа. Тому найбільш суттєвим для нашого добробуту є здоров'я, а потім засоби для нашого утримання, тобто вільне від турбот існування. Шана, повага, ранг, слава, як би Інші високо їх не цінували, не можуть ні кон­курувати з тими суттєвими благами, ні замінити їх; навпаки, в потрібному випадку кожний без сумніву проміняв би їх на ті блага.
   А. Шопенгауер
   Власність як наявне надбання — оплот багатьох можливих нещасть, а не тільки основа для добування задоволень світського життя. Тому вона містить потребу в збереженні, а не в постійній витраті. Гроші — найбільш надійний засіб збереження власності. Чим більше людина зберегла власності, заощадивши грошей, тим більше вона має немовби постійного капіталу, який витрачається тією мірою, якою заробляється. В протилежному випадку можлива втрата власності і багатства, внаслідок чого настає бідність. Для запобігання їй необхідне знання, на основі якого формується розуміння, що наявний капітал повинен приносити постійні відсотки.
   Таким чином, власність — це постійний життєвий атрибут. Звичайно, ні про яке її скасування не може бути мови. Ті, хто забезпечений власністю, знає, що вона є гарантією задоволення потреб і забезпечення соціального статусу. Тому головна турбота — забезпечення її збереження і збільшення через капітал, який ні в якому разі не слід чіпати, а по можливості відкладати частку відсотків з нього на випадок застою для збереження добробуту.
   Волюнтарист А. Шопенгауер не полемізує з економічним детерміністом К. Марксом із приводу приватної власності, скасування якої нібито дасть змогу людині перейти з "царства природної необхідності в царство усвідомленої необхідності", що є царством свободи — епохи Гуманізму". Індивідуалістична позиція А. Шопенгауера, яка не вкладається в рамки раціоналізму, визначає всі аспекти розуміння ним власності та її "життєвих еманацій". Так, ставлення до багатства — марнотратність чи ощадливість — залежить від того, чи володіє людина власністю, майном, чи ні. Ті, хто народилися і живуть у добробуті, постійно більше піклуються про майбутнє і тому ощадливі. Ті, хто внаслідок якого-небудь випадку або особливих талантів піднялися з бідності, досягли власності та добробуту, набагато менше остерігаються нестатків і схильні до марнотратності. Отже, нестаток не така погана річ, якою видається здалеку: все визначається волею, бажанням людини, залежить від її впевненості в правоті своєї позиції. Наприклад, ті, хто має власність, хто народився в спадкоємному багатстві, уявляють, що володіти майном, грошима, добробутом є певною необхідною, головною умовою єдино можливого життя. Тому вони охороняють свою власність як життя, у зв'язку з чим здебільшого обережні, ощадливі й акуратні. Тим же, хто позбавлений власності, тобто народився в спадкоємній бідності, вона уявляється немовби природним станом, а багатство і власність, які дісталися яким-небудь способом (у марксистському варіанті — шляхом експропріації), — як щось зайве, придатне для "розтрачування" і "насолоди". І "коли вони знову розтрачені, прогайновані, ця людина обходиться без них так само добре, як і колись, і почуває, що однією турботою стало менше". Такі люди, вважає філософ, мають нічим не обґрунтовану, тверду довіру до долі, яка вже врятувала їх із бідності. Але справа в тому, що "жебрак, який сів верхи, зажене коня". Ці слова В. Шекспіра показують необхідність обережного підходу до власності. В людину необхідно вкласти розуміння її цінності та значимості, тобто виховати повагу до її життя і діяльності, отже, і до її власності, яка є результатом життя людини і в такому випадку — його смислом.
   Крім приватної власності, існує ще й створена своєю пра­цею власність, яка є повністю результатом праці свого влас­ника; обмежена власність, яка обмежена обов'язком допо­магати своїм ближнім; функціональна, або особиста влас­ність, що поширюється або на знаряддя праці, або на об'єкти користування; спільна власність, якою спільно володіє група людей, пов'язаних духовною спорідненістю.
   В. Фромм
   Для А. Шопенгауера власність — духовний стан, який досягається традицією виховання. Тому бідним, котрі не мають власності, не слід заповідати в спадщину грошовий капітал, який буде розтрачений, оскільки вони до нього не підготовлені. Володіння власністю передбачає не тільки діяльність, а й духовно-культурне усвідомлення її необхідності. Іншими словами, інтелект і власність невід'ємні одне від одного.
   За прихильності долі, завдяки якій людина стає володарем багатства, майна, власності, можна бути "істинно вільним", повноправним володарем свого часу і своїх сил, знаючи, що кожний день належить тобі. Адже час — не тільки об'єктивна, а й суб'єктивна властивість. Тому, вважає А Шопенгауер, вищої своєї цінності багатство і власність досягають тоді, коли їх одержує той, хто обдарований духовними силами вищого порядку і живить прагнення, які не споріднені з бідним існуванням пересічної людини. Той, хто не відрізняється ні в чому такому, і навіть вивченням якої-небудь науки, є за спадкоємного надбання власності, багатства та іншого "простим денним злодієм", котрий заслуговує презирства. Той, хто має багатство, "має чим жити", позбавлений комплексу неповноцінності, необхідності приниження (як бідняки) і, що найголовніше, він отримує можливість до розвитку своєї духовності як головної людської переваги, тому що вона пов'язана з талантом. Той, хто багатий в інтелектуальному відношенні, постає найщасливішим, тому що суб'єктивне для нас ближче, ніж об'єктивне, котре у своїй дії завжди другорядне.
   Практичне реальне життя, яким живе більшість населення, нудне і банальне, а іноді й болісне. Для більшості навіть гроші не можуть виступати благом, оскільки без власності вони є непотрібною і навіть ненависною абстракцією. Тому-то щасливі єдино ті, кому на долю випало інтелектуальне життя, яке охороняє не тільки від нудьги, а й від згубних її наслідків — дурного спілкування, небезпек, нещасть, втрат і розтрат, в які втягуєшся відшукуючи щастя в реальному світі. Життєве щастя не в речах, які знаходяться "поза людиною", а в ній самій, у її усвідомленні і відчутті. Однак це не всі розуміють.
   Орієнтація на матеріальні речі переміщує центр особистості поза нею, у "зовнішнє". Насправді сутність людини перебуває в ній самій, що зумовлює духовну перевагу над різного роду дріб'язковими безладами. Тільки духовне, культурно-інтелектуальне життя є тим благом, котре дає можливість суб'єкту спрямувати свої вольові прагнення на гідне розпорядження матеріальним достатком, наданим багатством, капіталом і власністю. Філософ переконаний, що пасивність, або нестримна жадібність, або "безголовість" (тупість) стосовно власності не тотожні духу часу, який вимагає раціональної регламентації різних життєвих "енергетичних потоків".
   Таким чином, енергія оволодіння переміщується з матеріальних речей — майна, грошей, землі тощо на людину, на її духовну і душевну, тобто внутрішню, сутність. Власністю стає сила, але не фізична, а сила волі. Як і в А Шопенгауера, так у його послідовника Ф. Ніцше (1844—1900) саме сила волі визначає сутність і значення людини. Його надлюдина — це прагнення до влади, і не стільки до політичної, економічної, духовної, а насамперед і головним чином — влади над собою. Надлюдина володіє не майном, не матеріальним добробутом, а значно більшим — силою волі володіти собою. Добрим є лише те, "що підвищує в людині почуття влади, волю до влади, саму владу" ("Антихристиянин"). Це почуття вбирає в себе все, пов'язане з дійсним володінням. Надлюдина повна сили, і в цьому її відмінність як вищої людини від нижчої. Тим самим споконвічні добро і зло, які невід'ємні від людської культури, потрапляють у залежність від сили і слабкості. Щоправда, метафізичні сила і слабкість нічим не кращі від традиційних метафізичних добра і зла, між якими вибудовується метафізична ієрархія всього і всілякого. Прагнучи уникнути цієї небажаної традиційності, Ф. Ніцше винайшов феноменологію, оголосивши, що "діяч просто приєднаний до дії — діяльність є все!", щоб злити воєдино силу, сильну людину і сильний вчинок.
   Саме багатство, тобто величезний надлишок, мало сприяє щастю. Тому-то більшість багатих людей відчувають себе не­щасними, будучи позбавлені істинної освіти, духу, пізнання, отже, І якогось об'єктивного інтересу, якій міг би наблизити до розумових занять. Адже те, що багатство може дати біль­ше задоволення дійсних і природних потреб, має лише нік­чемний вплив на наше дійсно благе відчуття і задоволення. Воно навіть, скоріше, отруює це останнє неминучими турбо­тами, пов'язаними із збереженням великої власності. І все-таки люди в тисячу разів більше турбуються про здобування власності, ніж про просвіту розуму і духу, хоча те, що є в лю­дині, для нашого щастя без сумніву важливіше того, що є у людини.
   А. Шопенгауер
   Сила волі — це і є джерело діяльності. У зв'язку з цим мислитель відмовляє світу в усталених цінностях. Повна відмова від світу неминуче означає фрустрацію всіх "світських" бажань, звичайно тих, які не лише пов'язані з традиційними мораллю, релігією, естетикою та іншими духовними формами життя, а й матеріальними основами, які остаточно утвердились в Європі — багатством, майном, грошима, власністю. Останніх заміняє сила волі, і не просто волі, а волі до влади. Звідси — демонстрація "класового" підходу до моралі, котрий не залишає сильному права співпереживати, а слабкому — вичікувати.
   Такий підхід очевидно є утопічним, оскільки кожна реальна людина, яка перебуває в соціальній дійсності, в чомусь є сильною, а в чомусь — слабкою. Однак для Ф. Ніцше слабкість — це доля ницих, звичайних, а не надлюдей. Слабкість — це межа, за якою починається не-я (чужі). Аристократ не бажає займатися лихварством не тому, що не хоче бути у сфері фінансових махінацій. Якщо він професійно займеться лихварством, то перестане бути аристократом. Якщо лихвар відстоюватиме свою честь на дуелях, зневажаючи дрібні хитрощі, він перестане бути лихварем. Отже, йдеться про волю — необхідний і неминучий механізм будь-якої діяльності. Для Ф. Ніцше сила прагнення до влади — "воля до влади" є вагомішою за будь-які інші сфери буття людини, в тому числі сфери власності — специфічного середовища існування людини.
   Однак, незважаючи на значний авторитет волюнтаризму, не менший, ніж марксизму, в колах інтелектуалів на межі XIX—XX ст. культ сили — "волі до влади" — перетворився в абстрактну цінність і тим самим девальвував силу. Так само, як християнський культ слабкості та співчуття, який виріс зі стоїцизму, з "презирства до матеріального світу", тепер уже не має до своїх коренів жодного стосунку: християни перетворили співчуття в абстрактну цінність і тим самим девальвували його. Тому справа не в самих презирстві до слабких або в співчутті, а в їх подоланні. Ніцшеанська "воля до влади" породили революціонаризм із його запереченням традиційних гуманістичних цінностей. Разом із тим заперечувалася власність — як матеріальна, так і духовно-інтелектуальна, оскільки і перша, і друга не могли конкурувати у своїх звичних параметрах з культом волі — основним чинником становлення, існування та розвитку світу і людини. Подібна спроба з боку Ф. Ніцше дискредитувати існуючі цінності, в тому числі цінність власності, незважаючи на заперечення моралі ("До генеалогії моралі"), утворила нову мораль. Недоречні спроби моралістів проштовхнути на роль фундаментальної цінності ті чи інші конкурентні переваги — чи то християнську любов, чи ніцшеанську силу — "волю до влади", швейцерівське життя, марксистський комунізм ("реальний гуманізм"), гегелівську державу — привели до сумнівів у фундаментальних цінностях як таких, "істина, добро і краса вступили в непримиренну боротьбу на полі веберівських текстів, а побудова абстрактної етичної системи набула статусу заняття застарілого — якщо не відверто ідіотського".
   Виправдання "волі до влади" як права сильного — "надлюдини", по суті, ставило завдання замінити існуюче прагнення до власності — основи свободи. Таким чином людина позбавлялася вибору. Однак людина за будь-яких обставин орієнтується на альтернативні проекти буття, оскільки це дає змогу чинити оптимально. У зв'язку з цим підміна раціональних понять і цінностей ірраціональною "волею до влади" не витримала випробування часом. Людина продовжувала жити насамперед матеріальним та духовним життям, і тому власність залишалася полем теоретико-наукових та інтелектуальних дискусій.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com