www.VuzLib.com

Головна arrow Інтелектуальна власність, авторське право arrow Марксизм: подолання відчуження через заперечення приватної власності
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Марксизм: подолання відчуження через заперечення приватної власності

Марксизм: подолання відчуження через заперечення приватної власності

   Особливий погляд на власність належить видатному німецькому філософу й економісту К. Марксу (1818—1883). Для нього власність виступає насамперед як приватна власність, боротьбі проти якої присвячена вся його творча діяльність. Критика і заперечення приватної власності випливають з його теорії суспільно-економічної формації, в якій виокремлюються общинна, приватна і суспільна власність. Визнаючи видатний внесок К. Маркса у філософію історії, не потрібно забувати про те, що його теорія, виходячи з його власних слів, мала не тільки (і не стільки) пояснювати світ, скільки змінити його. Вибравши для обґрунтування своєї теорії принципи діалектики, розроблені Г.В.Ф. Гегелем у процесі вивчення законів руху Абсолютного духу, К. Маркс в теорії суспільної формації застосував ідею розвитку до опису соціальної динаміки. В результаті він не тільки охарактеризував землеробську общину як останню фазу першої суспільної формації, але котра водночас знаменує перехід від суспільства, що ґрунтується на "спільній власності, до суспільства, що ґрунтується на приватній власності"88, але навіть заявив, що сучасні йому умови виробництва дають змогу замінити капіталістичну власність вищою формою "архаїчного типу власності, тобто власністю комуністичною".
   Тут не зовсім адекватно можна зрозуміти, що є причиною, а що — наслідком, що приймається за аксіому, а що доводиться. Проте в теорії К. Маркса суспільна власність є саме аргументом, що свідчить про неминучість комуністичного суспільства. Звідси, на основі уявлень соціалістів-утопістів, випливав висновок про колективне володіння в цьому суспільстві засобами виробництва на противагу приватному володінню, властивому капіталізму. При цьому гегелівська логіка вимагала, щоб нова стадія прогресу виступала "діалектичним життям" "усіх" попередніх. У результаті виникала нічим не обґрунтована ідея общинної власності, котра немовби існувала до появи приватної. Таким чином, ідея про общинну, або суспільну, власність є логічною фікцією і дослідження розвитку реальних форм власності не може ґрунтуватися на подібних категоріях. Однак це дало можливість К. Марксу провести свій аналіз власності, який ґрунтувався на таких положеннях: насамперед на розмежуванні економічного та юридичного змісту власності. "Суб'єкти власності або товаровиробники, — зазначав мислитель, — повинні відноситись один до одного як особи, які за своєю волею розпоряджаються окремими речами. Лише тоді речі можуть відноситись одна до одної як товари. Отже, кожна людина може бути товаровласником (власником) лише з волі іншої людини". При цьому кожен з контрагентів "лише через один, спільний для них обох (товаровласників) вольовий акт може привласнити собі чужий товар, відчуживши свій власний". Отже, як юридичні, за К.Марксом, виступають вольові відносини "визнання" окремих людей приватними власниками на основі їх ставлення до одних об'єктів власності як до своїх, а до інших — як до чужих. Формою вираження цих відносин є договір.
   Водночас зміст юридичних відносин власності, за К. Марксом, визначається соціально-економічною формою виробництва, оскільки економічні відносини, відносини матеріального виробництва становлять основу вільної приватної власності. Відтак першорядного значення мислитель надавав дослідженню відносин власності "в їх реальній формі, тобто як виробничих відносин", а не у їх юридичному вираженні, як "вольових відносин".
   "Комунізм... у його першій формі є лише узагальненням і 1 завершенням відносин приватної власності, на перших порах він виступає як всезагальна приватна власність... Проте лише комунізм є для найближчого етапу історичного розвитку не­обхідним моментом людської емансипації і зворотного відвоювання людини. Комунізм є необхідною формою й енергій­ним принципом найближчого майбутнього".
   К. Маркс
   Економічний зміст власності К. Маркс визначав характером поєднання робітників із засобами виробництва. "Власність означає первісно не що інше, як відношення людини до її природних умов виробництва, як таких, що належать їй, як до своїх власних, як до передумов, що даються разом з її власним існуванням, що визначає її як вихідне виробниче відношення формації", — зазначав дослідник. Водночас, на його думку, політична економія може розкрити сутність відносин власності лише через аналіз усієї сукупності виробничих відносин певного суспільства. "Приватна власність, — зазначав К. Маркс, — є не просто відносинами, і зовсім не абстрактним поняттям або принципом, а всією сукупністю буржуазних виробничих відносин". Таким чином, автор "Капіталу" аналізував власність як системну властивість, що пронизує всі економічні відносини, зумовлюючи їх специфічні якісні ознаки.
   На думку К. Маркса, специфіка відносин власності та співіснування різних її форм об'єктивно зумовлені ступенем розвитку продуктивних сил, характером суспільного поділу праці. Відтак перетворення відносин власності є закономірним наслідком розвитку певного способу виробництва, що ґрунтується на діалектичній взаємодії продуктивних сил та виробничих відносин.
   Виходячи з цього, К. Маркс заперечував "природність" та "вічність" приватної власності, обґрунтовуючи тезу про історично обмежений характер останньої. Досить нагадати коротке визначення з "Маніфесту Комуністичної партії": "...Комуністи можуть виразити свою теорію одним положенням: знищення приватної власності". Теоретичне обґрунтування своєї позиції К Маркс здійснював через поняття відчуження. Його з'ясування дає змогу зрозуміти сутність позиції, котру називають гуманістичною, марксистського вчення щодо власності, яке залишало поза увагою її інтелектуальний аспект. Справа полягала в орієнтації марксизму на колективізм, адже комунізм — це "усуспільнене людство". В чому ж сенс справжнього розуміння "відчуження", яке могло, на думку К. Маркса, бути подоланим лише шляхом заміни приватної власності колективною, суспільного власністю? І чи може в такому випадку відбутися інтелектуальна власність, адже інтелектуальна діяльність найбільш відчужена в колективі? В діяльності одного суб'єкта можливе розпредметнення й опредметнення, можливе досягнення результату і мети, що є предметом досвіду, але не відчуження від себе (як у колективі).
   Гносеологічно незбіг мети і результату відповідає навіть не хибній думці, а просто відсутності знання; проблема долається не розвитком, а простим зростанням знання. Відчуження є не стільки відчуженням людини від власної природи, тому що "...сама людина виявляється власним ворогом, оскільки як природна і соціальна (а соціальність є "другою природою") істота вона протистоїть собі як істоті духовно-тілесній, цілісній. Такій людині все більше починає протистояти її власна природно-соціальна сторона (поряд з об'єктивованими результатами її соціальної діяльності)". Відчуження, писав Е.В. Ільєнков, є "феноменом, який виникає всередині "сукупності суспільних відносин" між реальними індивідами, між "класами" таких індивідів. У цьому випадку "відчуження" виявляється формою взаємних взаємовідносин між ними. Відчуження тут — це відчуження людей від людей". Відчуження людини від її власної сутності — явище індивідуальне; відчуження людей від людей — феномен колективний.
   Однак не тільки "відчуження людей від людей ". Відчуження полягає в опредметненні свободи; продукт діяльності здобуває, або "немовби здобуває", власну раціональну свободу для суб'єкта, а суб'єкт (людина) опредметнюється, оречевлюється, наприклад, унаслідок оречевлення суспільних відносин. Тут на поверхні щонайменше дві волі — суб'єкта і його продукту, відношення між якими можуть бути оречевлені й відчужені в самостійну волю. Відчуження не можна подолати навіть якісною зміною знання. Результат збігається з метою точніше, але все одно спрямовується проти суб'єкта.
   Досліджуючи категорію відчуження у Г.В.Ф. Гегеля, Е.В. Ільєнков виділяє три терміни, які її означають. Перший ("Entfemdungi") характеризує лише одну стадію розвитку світового духу — тобто духовної культури людства, пов'язану з антагонізмом між філософією і релігією, між "внутрішнім" і "зовнішнім", іншими словами, між високим і низьким рівнем духовної культури. Це і є те, що становить проблему відчуження "людини" від "сутності" або "людей від людей". Другий ("Entansserung" — опредметнення, зовнішнє здійснення) є перехідною і необхідною формою людської діяльності взагалі. В цьому розумінні другий термін входить до самого визначення "духу". Нарешті, третій термін — "Eransserung" — взагалі оголошення моєї волі про те, що ця річ перестає бути моєю, "волевиявлення, що я не хочу більше розглядати річ як мою". У Г.В.Ф. Гегеля, як у К. Маркса, "мова скрізь іде про форми "відчуження" результатів, продуктів людської діяльності. Результат у вигляді продукту дійсно відчужується (спочатку, можливо, навіть без допомоги власності) лише як продуктивна діяльність (опредметнена діяльність), як "мертва праця", лише як "діяльність у формі речі" — у вигляді предмета безпосереднього споживання, або засобу виробництва, "у вигляді знаряддя". Продукт, результат діяльності людини здобуває власну свободу. Діяльність одного суб'єкта не знає двох незалежних воль: річ, яка протистоїть волі, є "невільною, безособистісною і безправною". Відчуження, яке становить другий бік діалектичної суперечності власності, у приватній власності протилежне присвоєнню і проникає в нього, вже не є сингулярним відношенням суб'єкта до речі. Відчуження (третій термін, "Eransserung") можливе як оголошення речі природної (наприклад вітер), як оголошення речі публічної (наприклад націоналізація) або як оголошення речі власністю іншої особи (дарування або обмін). У будь-якому з цих трьох випадків передбачається існування іншої волі, котра проникає у відчужувану з волі власника річ.
   Комунізм висував проблему власності, проблему розподі­лу благ цивілізації між індивідами на перший план, а програму політичних і правових перетворень розглядали лише як засіб перевороту у відносинах власності, як питання стороннє і похідне.
   Е.В. Ільєнков
   Свобода власності, про яку говорить Г.В.Ф. Гегель у "Філософії права", є не відношенням особи до власності, а відношенням двох власників; у "невільній" (кріпосній) власності, у володінні з неземельними повинностями протистоять один одному "...не два володаря (domini), а власник і "пустий" володар". Власність полягає і в тому, що проникнення речі волею власника виключає проникнення у річ будь-якої іншої волі. М. Гайдеггер вважає, що річ як річ "у собі", наприклад, чаша, є власне пустотою, наприклад, обмежена стінками і дном місткість пустоти чаші, в яку можна наливати воду або вино. Саме в цю пустоту речі в собі і проникає воля власника. Але річ є і "для людини", як те, що "зачіпає", захоплює людей, є "діло", котре підлягає загальному розгляду.
   Сумісна діяльність багатьох суб'єктів, людей, озброєних засобами праці, і в стратегічній ситуації, і в "практично нескінченній " ситуації є самостійною силою (але не волею), здатною в багато разів збільшити продуктивність діяльності. Тут доречним є положення А. Сміта про роль поділу праці в підвищенні її ефективності: "Оскільки можливість обліку веде до поділу праці, то рівень останнього завжди повинен обмежуватися межами цієї можливості обліку, або, іншими словами, розмірами ринку. Коли ринок діє, ні в кого не може бути спонукання присвятити себе повністю якому-небудь одному заняттю у зв'язку з неможливістю обміняти весь запас, продукти своєї праці, яка перевищує власне споживання, на потрібні йому продукти праці інших людей". А. Сміт розглядає поділ праці і ринок як тотожні предмети; однак з того, що ринок обмежує поділ праці, випливає, що предмети не різні, а перебувають у діалектичній протилежності. Сила, яка тут виявляється, є організацією, котра складається з двох протилежностей; диференціації й інтеграції цілого, або поділу і кооперації праці. Третій варіант ми знаходимо у К. Маркса, який вказує на силу суспільної організації праці — поділ способу виробництва на спосіб діяльності і форму спілкування.
   Система розподілу праці (і тим самим власності) між людь­ми з необхідністю перетворює кожного окремого індивіда в професійно-обмежену істоту, в "часткову людину". В підсум­ку кожна людина створює своєю працею тільки маленький шматочок, фрагмент людської культури і лише їм володіє. Все ж інше багатство цивілізації залишається для неї чимось пус­тим, чимось таким, що знаходиться зовні і протистоїть їй як чужа (аза певних умов і ворожа) сила. Щодо справжньої при­роди цієї сили, тиск якої вона весь час відчуває, людина і створює найхимерніші уявлення, називаючи її то богом, то абсолютом, то моральним імперативом, то долею.
   Е.Б. Ільєнков
   Відчуження праці відбувається внаслідок особливостей "виробничої сили" роздільно-поєднувального способу виробництва — ця сила є сумісною силою окремих людей, але не індивідуальною силою: "соціальна сила, тобто виробнича сила, яка виникає завдяки зумовленої розподілом праці спільної діяльності різних індивідів, — ця соціальна сила, внаслідок того, що сама спільна діяльність виникає не добровільно, а стихійно, уявляється даним індивідам не як їх власна об'єднана сила, а як певна сума влади, що стоїть поза ними, про походження і тенденції розвитку якої вони нічого не знають; вони, таким чином, вже не можуть панувати над цією силою, навпаки, остання проходить низку власних фаз і етапів розвитку, які спрямовують цю волю і цю поведінку". Соціальна виробнича сила є, без сумніву, такою "річчю", котра зачіпає "всіх", котра проникає у волю кожного окремого індивіда, підкоряє її собі, спрямовує й організує цю волю, причому через "свої інтереси" кожного суб'єкта — індивіда.
   Спосіб діяльності, що розуміється як розвинене конкретно-всезагальне, становить сукупність відповідних йому особливих форм діяльності, об'єднуваних формою спілкування (котре розуміється як розвинене конкретно-всезагальне), як система виробничих відносин. Форма спілкування як конкретно-всезагальне є основним виробничим відношенням цього способу виробництва. "Спосіб діяльності як конкретно-всезагальне є основною (всезагальною) формою діяльності даного способу виробництва, є ("в собі") його основна виробнича сила". А далі відбувається розвиток форми діяльності (виробничої сили) І форми спілкування (виробничих відносин): форма спілкування (спосіб організації) здійснює освоєння "виробничої сили", організовує її, ставить під контроль індивідів, розвиває виробничу силу людей, створює нову, вищу виробничу силу, котра, у свою чергу, відчужується як "сила індивідів, але не індивідуальна сила", і освоюється за допомогою нової, вищої форми спілкування: новий спосіб виробництва як суспільство присвоює попередній як природу. При цьому нова основна форма діяльності присвоює попередню як свою виробничу силу.
   ... З комуністичним регулюванням виробництва, яке усуває ту відчуженість, з якою люди відносяться до свого власного продукту, — зникає також і панування відносин попиту і про­позиції, і люди знову підкоряють своїй владі обмін, виробниц­тво, спосіб своїх взаємних відносин.
   К. Маркс
   У цій моделі потрібно розрізняти абстрактно-теоретичну схему відчуження, якої дотримувався К. Маркс. Нова основна форма діяльності (форма спілкування) присвоює попередню як свою виробничу силу, стає суспільною виробничою силою і виступає як зовнішня стосовно індивідів сила (влада, тобто воля) і абстрактно-догматична схема шарів відчуження. Чи обов'язково кожна "суспільна сила" освоюється однією і тільки однією вищою " формою"? Такий (лінійний) підхід є формаційною концепцією в чистому вигляді ("натуральний підхід"), "культурною" теорією, яка передбачає для кожної культури свій позитивний зміст історії. Вона повинна допускати для кожної певної соціальної сили можливість освоєння в декількох різних формах спілкування, і, таким чином, цивілізаційну варіантність формації (відмінність "шарів" відчуження в різних цивілізаціях). Крім того, "зустріч" цивілізацій, в яких відчужена "соціальна сила", може бути представлена різними "формами спілкування" ставить завдання освоєння двох і більше форм спілкування однією вищою формою. Нарешті, можна говорити про неповне, лише більш або менш ефективне, освоєння, про конкуренцію форм, які освоюються.
   Історично індивідуальна ситуація вимагає історично унікального вирішення проблеми відчуження — освоєння. Однак сама концепція відчуження — освоєння як діалектики "соціальної сили" (виробничих сил) і "форми спілкування" (виробничих відносин) може розглядатись як елемент теоретичної історії і теоретичної економії. Стосовно марксизму, то цей елемент перетворився в ньому на визначальний фактор світового суспільного розвитку. Причому подолати відчуження здатна лише єдина сила — пролетаріат, і насамперед завдяки тому, що він позбавлений приватної власності, яка є основою створення відчуження. Тим самим максимально звужується поле інтелектуальної діяльності, а разом із ним — можливість інтелектуальної власності.
   Діалектика відчуження — освоєння "соціальної сили" і "форми спілкування" прослідковується в концепціях "етичної економії" П. Козловскі та "особливої ролі підприємця" Й. Шумпетера, які є альтернативними марксистській концепції відчуження. У П. Козловські економічна поведінка суб'єктів може бути представлена як максимізація функції "власного інтересу". Роботу економіки можна покращити, якщо суб'єкти дотримуються категоричного імперативу І. Канта — чинити так, щоб максима власної волі могла мати всезагальне поширення. В цьому випадку кожний індивід відмовляється від порушення загальних правил, побоюючись, що всі їх будуть порушувати. Ця поведінка відповідає "стратегічній раціональності" економічних суб'єктів, які раціоналізують не окремий вчинок, акцію, а довготривалу стратегію поведінки, в якій знімається відчуження.
   Таким чином, до приватної власності ми приходимо завдя­ки аналізу поняття відчуженої праці... Хоча приватна власність виступає як основа і причина відчуженої праці, у дійсності вона, навпаки, виявляється її наслідком.
   Тільки на останній, кульмінаційній стадії розвитку приват­ної власності знову виявляється ця її таємниця і приватна власність виявляється, з одного боку, продуктом відчуженої праці, а з іншого боку, засобом її відчуження, реалізацією цього відчуження.
   К. Маркс
   Теорія підприємницької діяльності Й. Шумпетера дає змогу інтерпретувати другий аспект теорії відчуження — освоєння. Згідно з Й. Шумпетером, в умовах економічної рівноваги повинен мати місце повторюваний, рутинний процес економічного відтворення, за якого майбутнє абсолютно передбачуване. В цих умовах вартість продукту повністю розподіляється між власниками факторів виробництва — праці, капіталу і землі — відповідно до ефективності факторів, і організатор не одержує ніякого прибутку, крім звичайної заробітної плати. Отже, немає стимулів до інвестицій, попиту на капітал і, таким чином, процент повинен впасти до нуля, має зникнути сам капітал як суспільне явище. Тому, робить висновок Й. Шумпетер, ринкова (капіталістична) економіка не могла бути рівноважною. Ключову роль у порушенні економічної рівноваги відіграє підприємництво, котре становить не просто організацію виробництва, а й інноваційну діяльність — винайдення нових продуктів, способів їх виробництва, форм суспільної організації, відкриття нових джерел постачання і збуту тощо. Підприємець руйнує існуючу "рутину" (котру потрібно розуміти насамперед як соціальний інститут в економічній діяльності) і встановлює нові форми діяльності. Економічна рівновага порушується, і підприємець одержує прибуток від "арбітражних угод". Підприємницький прибуток визначає інвестиційний попит на капітал, породжує процент на капітал і підтримує економічний розвиток. Підприємницька діяльність як основний фактор економічного розвитку полягає переважно в зруйнуванні "рутини" (мікросистеми економічних інститутів), у рамках якої здійснюється праця. Праця "відчужена" в рутині, підприємницька діяльність індивідуально присвоює (і в розумінні протиставлення відчуженню, і в розумінні одержання доходу) "суспільну виробничу силу" інновації. Однак відчуження тут же відновлюється знову, оскільки інновація стає інститутом, тобто рутиною.
   Подібне подолання відчуження докорінно відмінне від марксистського, яке вбачає в подоланні приватної власності початок дійсної історії. Однак про справжню Історію можна говорити не лише в тому розумінні, що буде вирішено соціальну проблему і тим самим знято відчуження, але сама людина подолає всі перепони, зовнішні і внутрішні, для розкриття своїх творчих потенцій. Так зрозумілий процес історії не тільки можливий, а й становить смисл історії. Повне подолання відчуження означало б "перетворення світу" в релігійному розумінні (на що претендував марксизм). Підприємництво ж, за Й. Шумпетером, долає відчуження людини, але не відчуження в цілому або, тим більше, відчуження взагалі.
   Інша справа, коли ми говоримо, що відчуження долається шляхом становлення індивідуальності, через подолання колективності. "Світ уже є власністю людини, і будь-яка інша — "приватна" — власність є відчуженням. Але: індивідуальна діяльність з освоєння є освоєнням відчуження. М. Бердяєв не допускає існування колективної власності або її особистості: "Колективні реальності можуть бути визнані індивідуальностями, але ніяк не особистостями, вони не мають екзистенціального центру, не здатні до страждання і радості. Екзистенціальний суб'єкт космосу, суспільства, нації, держави можна шукати лише в сущій людині, в якостях особистості. Універсальне перебуває в індивідуальному, надособистісне в особистому. Людина — мікрокосм і мікроетос. У глибині людини здійснюється світова історія, складається і розкладається суспільство". В цьому аспекті марксистське вчення про всесвітньо-історичну місію пролетаріату в його класовій всезагальності і партії як суб'єкта "класової боротьби" є тією "особистістю", яка втрачає разом з власністю свої можливості самореалізації в суспільстві (колективі). Відчуження особистості від себе замінюється її новим відчуженням.
   Подолання приватної власності і заміна її суспільною власністю насправді заплутало справу. Приватна власність — це конкретна сукупність усіх виробничих відносин суспільства, тому її знищення по суті є завданням нездійсненним. Але оскільки теорія "реальної комуністичної дії" (К. Маркс), "усуспільнення на ділі" (В. Ленін) стала соціополітичною реальністю, то процес скасування приватної власності перетворився на процес тотального знищення власності взагалі емпіричним способом проб і помилок. Цей процес, здійснюваний в основному людьми, позбавленими власності, розумівся, на противагу самій марксистській теорії, не як тривалий закономірний розвиток етапи якого цілком обумовлені структурою знищуваної приватної власності, а як волюнтаристичний рух у "світлу порожнечу", будівництво на рівному місці, котре стало зразком "продуктивного вандалізму".
   Гніт приватної власності і кількісно, і якісно становить тяж­кий вантаж, багаторівневе нашарування відчужених відносин, які нагромаджувалися тисячоліттями. Тому комунізм як зни­щення приватної власності — тут ми переходимо до карди­нального питання марксизму — є не статичним "ідеальним" станом суспільства, а історичною епохою, змістом якої є подолання відчуження.
   С. Платонов
   Боротьба К. Маркса проти суспільства приватної власності ("царства необхідності") не принесла сподіваного "усуспільненого людства" ("царства свободи"). На сьогодні приватна власність (за всіх її недоліків) є найвищим ступенем свободи у вигляді загальної формальної рівності людей, свободи особистості як суб'єкта права, члена громадянського суспільства і правової держави, котра реально досягнута в умовах розвиненої буржуазної (капіталістичної) власності. Водночас соціалізм виник і розвивався у процесі боротьби не-власників проти власників, боротьби проти приватної власності взагалі, за перехід від формально-правової до так званої "фактичної" рівності. Здобутий таким чином "соціалізм" на практиці виявився порядком без відповідної дійсності власності, отже, без свободи і права. К. Маркс, який визначив приватну власність як "матір тиранії", як альтернативу запропонував категорію "суспільної власності", кардинальної умови подолання відчуження. Ця вимушена підміна не стала необхідною, тому що приватна власність у всі часи й у всіх народів була і є тісно пов'язаною з глибинними основами самого людського буття. Отже, скасувавши власність приватну, потрібно було замінити її вплив на людину та її поведінку яким-небудь, хоча б відносно, рівнодіючим фактором. У результаті ідеологізований механізм "соціалістичної економіки без приватної власності підмінив традиційні регулюючі фактори вільного ринку — "попит" і "пропозицію" зовсім іншими категоріями — "потребами" і "виробництвом" відповідно. Баланс між ними мав підтримуватися вже не стихією ринку, а виключно державою. В результаті були дискредитовані всі гуманістичні постулати як марксизму, так і економічних теорій, які пропонували соціально орієнтовані на людину концепції суспільного розвитку. Але розвиток концепту власності в економічній теорії не припинився.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com