www.VuzLib.com

Головна arrow Інтелектуальна власність, авторське право arrow Проблема власності у класичній політичній економії
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Проблема власності у класичній політичній економії

Проблема власності у класичній політичній економії

   Своєрідним відгуком на принципово нові за змістом і методологією міркування французьких та англійських філософів став феномен творчості А Сміта (1723—1790) — основоположника економічної науки, який зосередив свою увагу на дослідженні усіх сфер суспільного господарства. Водночас знаменита праця мислителя "Дослідження про природу та причини багатства націй" (1776 р.) містить цікаві спостереження щодо сутності відносин власності. Ґрунтуючись на тому, що першоосновою будь-якої власності є людська праця, А. Сміт пов'язував із виникненням приватної власності на землю та капітал існування основних класів тогочасного суспільства та притаманний йому розподіл доходів. "Будь-яка людина, що отримує свій дохід із джерела, яке належить особисто їй, — зазначав дослідник, — має отримувати його або від своєї праці, який зветься заробітною платою; дохід, одержуваний із капіталу особою, яка особисто вкладає його в діло, зветься прибутком; дохід, одержуваний з нього особою, яка не вкладає його в діло, а позичає іншому, зветься відсотком, або грошовим зростанням".
   Разом із тим А Сміт трактує людину як моральну істоту, здатну трансцендентувати свою суб'єктивність через "незаангажованого спостерігача, який знаходиться в його душі, нехай і в обмеженості". Симпатія і співчуття — це здатність, яку неможливо вивести з егоїстичних прагнень до власності. Реальне існування моральності, співвіднесене з кантівськими установками практичного розуму, є важливим елементом поглядів великого економіста.
   Зазначимо, що хоча правило, яке закріплює власність за наявним володарем, природне і у зв'язку з цим корисне, од­нак корисність його не поширюється за межі первісного фор­мування суспільства і ніщо не мало б бути згубнішим, ніж його постійне дотримання, адже останнє виключало б будь-яке по­вернення власності, спонукало і вигороджувало б будь-яку несправедливість. Таким чином, нам потрібно пошукати які-небудь інші умови, здатні покласти початок власності після того, як суспільний лад вже встановлений; найбільш значними з таких умов я вважаю такі чотири: захоплення, давність, при­рощення і спадщина.
   Д.Юм
   Не погоджуючись із утилітаризмом Д. Юма, А. Сміт підкреслює, що існують як зовсім незалежні від міркувань користі і вигоди дві людські здатності — пізнання (мислення) і самоволодіння. Цінності науки і мудрості неможливо звести до їх соціальної або економічної корисності. Мислитель наводить як приклад істини математичного знання — їх відкриття часто не приносило, на його думку, відчутної вигоди. Тобто міркування А. Сміта перебувають в парадигмі основних гуманістичних стратегій мислення того часу. Відокремлення власності як об'єкта аналізу не позбавляє її морального змісту.
   Друга доброчинність — самоволодіння — цінна тим, що сприяє вихованню гідності та достоїнства у людині в процесі придбання власності. Адже відповідно до наших тимчасових переваг і пріоритетів ми схильні вважати безпосередню користь й одночасно безпосереднє задоволення вищими благами, ніж ті, які будуть одержані в майбутньому. Відмова від тимчасової користі і задоволення в ім'я майбутнього — ось у чому може бути справжня основа власності. Але це передбачає безпосередню владу розуму над діями і поведінкою людини, а не афективне схиляння перед фетишем користі. Самоволодіння включає акт переваги, який неможливо пояснити міркуваннями користі, він пов'язаний з моральною мотивацією. Адже теперішні потреби означають для нас значно більше, ніж якась майбутня користь. Тим самим А Сміт підкреслює роль розуму (ratio) у вчинках індивіда. Розумне начало не вноситься ззовні, але іманентне в них, є наявним і діє. Власність постає в кінцевому підсумку в метафізичних вимірах, до яких так схильна була епоха Просвітництва.
   Прагнення до власності первісно властиве для людини, що показує участь в постійному обміні та поділі праці. В результаті формується економічний порядок, настільки складний, що підлягає лише раціональній калькуляції, але водночас веде до рівноваги в суспільстві. Телеологія природної свободи ("природного порядку") обумовлює ідею рівноважного економічного порядку, який не може передбачити індивід, оскільки ніхто не володіє для цього необхідними знаннями й інформацією. Це ще більше ускладнює концепт власності в загальній картині метафізично-економічних міркувань А. Сміта.
   Власність включена мислителем в політико-державні процеси, що зумовлено захистом ним економічного лібералізму і ринкових відносин. У зв'язку з цим дуже важливо було вирішити проблему власності як рівноважного чинника в протистоянні держави, яка на той час була репрезентована сильною королівською владою, і капіталізму, що набирав усе більших темпів розвитку і багатства, прагнучи до володіння власністю у всьому її обсязі. До речі, капіталізм виявився непідвладним ніяким вимірам. Для А Сміта стало зрозумілим, що рівновага в суспільстві, де всі прагнуть до власності, можлива лише за умови дотримання законів. Не пороки і вади приватних осіб, але морально індиферентні (не погані, але й не гарні, хороші) індивідуальні інтереси за дотримання законів дають змогу досягти всезагального добробуту в процесі постійного прагнення до власності у всіх її видах і нормах.
   Те, що веде до поліпшення умов існування більшості, аж ніяк не можна визнати шкідливим для цілого. Жодне суспільс­тво, без сумніву не може процвітати і бути щасливим, якщо значна частина його членів бідна і нещасна. До того ж проста справедливість вимагає, аби люди, які годують, одягають І бу­дують житло для цілого народу, одержували таку частку про­дуктів своєї власної праці, щоб самі могли мати пристойну їжу, одяг і житло.
   А. Сміт
   У контексті проблеми власності А. Сміт виводить свою концепцію держави як "нічного охоронця". Оскільки індивідуальний інтерес до власності і багатства потрібно наповнити "смислом пристойного", приватні людські інтереси мають бути доповнені морально-всезагальним чинником. Так мислитель розділяє приватний інтерес як основу власності і моральної всезагальності. Однак проблема влади і панування відходить у нього на другий план, що характерно для лібералізму в цілому. Якщо індивідуальні прагнення людини реально сприяють встановленню суспільної рівноваги і люди єдині у своєму розумінні гідного життя, почуття симпатії до інших людей, то економіка і мораль, індивідуальна вигода та "моральні почуття лежать в основі такого суспільного порядку, який не має потреби в державі. Політика замінюється економікою і моральністю". Держава повинна володіти лише однією функцією: охороняти закони і власність.
   Ідею А. Сміта щодо доходів як основної мети закріплення факторів виробництва у приватну власність поділяв видатний англійський економіст епохи промислової революції Д. Рікардо (1772—1823), який звертав увагу на те, що "продукт землі... ділиться між трьома класами суспільства, а саме: власниками землі, власниками грошей або капіталу, необхідного для її обробітку, і робітниками, працею яких вона оброблена". Виникнення власності на основні ресурси, необхідні для ведення господарської діяльності, вчений пов'язував з принципом їх обмеженості, рідкісності, оскільки інакше "ніхто не буде платити ренту за... землю, так само як ніхто не платить ренту за користування повітрям або водою чи будь-яким іншим даром природи, що існує в необмеженій кількості". Відштовхуючись від логіки Дж. Локка, класики політичної економії започаткували ідеологію ринкового лібералізму, що ґрунтувалася на теорії "природного порядку", пріоритетності інтересів приватних власників та механізмі стихійного узгодження їх інтересів за умов економічної свободи та вільної конкуренції.
   Те, що веде до поліпшення умов існування більшості, аж ніяк не можна визнати шкідливим для цілого. Жодне суспільс­тво, без сумніву не може процвітати і бути щасливим, якщо значна частина його членів бідна і нещасна. До того ж проста справедливість вимагає, аби люди, які годують, одягають І бу­дують житло для цілого народу, одержували таку частку про­дуктів своєї власної праці, щоб самі могли мати пристойну їжу, одяг і житло.
   А. Сміт
   У такому контексті Д. Рікардо вибудовував концепцію власності в руслі трудової теорії вартості і теорії прибутку, що випливає з неї. Аналізуючи прибуток як основну форму доходу, вчений трактував його як надлишок вартості понад заробітну плату і вважав незаперечним той факт, що робітник своєю працею створює більшу вартість, ніж отримує зарплату. Визнаючи працю єдиною субстанцією вартості, учений вважав, що зміна заробітної плати за незмінної продуктивності праці не спричиняє відповідних змін природної ціни товарів, змінюючи лише коло власності робітників у загальному доході. На цій підставі Д. Рікардо робив висновок про те, що "прибуток залежить від високої чи низької заробітної плати". Він вважав, що два основні види доходу можуть змінюватися лише в оберненому напрямку, оскільки "підвищення вартості праці неможливе без відповідного падіння прибутку". Відтак, "усе, що збільшує заробітну плату, неминуче зменшує прибуток". Такий висновок став у подальшому відправною точкою в осмисленні необхідності збільшення власності як результату підприємницької діяльності.
   Водночас Д. Рікардо звертав увагу на існування факторів, здатних протидіяти наданню норми прибутку. Він стверджував, що надання норми прибутку може "призупинятися через повторні проміжки часу завдяки вдосконаленням, які застосовуються у виробництві предметів життєвої необхідності, а також відкриттів в агрономічній науці, які дають змогу зберегти частину праці, і таким чином знизити ціну предметів першої необхідності робітника". Однак у довгостроковій перспективі, на думку вченого, "ніякий капітал не зможе принести навіть найменшого прибутку; не буде затребуваною ніяка додаткова праця, і, як наслідок, населення досягне свого максимального рівня". А водночас власність стане не лише знаходитися на одному полюсі, а може стати здобутком багатьох.
   Ефективність виробництва перебуває у прямій залежності від того, наскільки іноді виробництво дістається особам, які його здійснюють, а також від того, якою мірою всі суспільні Ін­ститути сприяють корисному застосуванню сил і належній ви­нагороді кожного за його працю пропорційно вигоді, яку він приносить.
   Дж. С. Мілль
   Проблема власності, розроблена А. Смітом і Д. Рікардо, набула розвитку у творчості завершувача класичної політичної економії, видатного англійського економіста Дж. С. Мілля (1806—1873). Він продовжив започатковану попередниками традицію дослідження власності як категорії розподілу. Він стверджував, що "власність не припускає нічого іншого, крім права кожної людини, чоловіка або жінки, на свої здібності". Підкреслюючи трудову природу власності, Дж. С. Мілль вбачав її сутність у визнанні за людиною "права на виключне розпорядження" продуктами власної праці, а також будь-якою іншою річчю, отриманою "за справедливою угодою, без застосування сили і обману, від людей, які створили цю річ". Вважаючи відносини власності продуктом історичного розвитку, вчений стверджував, що розподіл власності лежить в основі розподілу доходів трьох основних класів тогочасного суспільства. Водночас, на відміну від А. Сміта та Д. Рікардо, Дж. С. Мілль відносив розподіл власності до компетенції соціальних інститутів кожного конкретного суспільства. Він був переконаний, що будь-який розподіл багатства "залежить від законів і звичаїв суспільства " і має місце лише за його згодою. Доводячи необхідність суспільного регулювання відносин власності, вчений трактував приватну власність як "фундаментальний інститут", гарантію, яка "надається людям на володіння плодами їх власної праці та бережливості". Відтак важливою метою розвитку суспільства він вважав покращення умов для збільшення приватної власності з метою забезпечення кожному індивіду найповнішої участі в одержанні вигід.
   У руслі теорії власності Дж. С. Мілль аналізує капітал, котрий є умовою, без якої неможливо здійснювати виробничу діяльність. Трактуючи капітал як раніше нагромаджений матеріалізований продукт праці, вчений зазначав, що останній є продуктом заощадження (як і власність), тобто утримання від теперішнього споживання заради майбутньої користі. Відтак він дійшов висновку, що зростання капіталу необхідним чином залежить від двох моментів — величини фонду, яким може виступати та чи інша власність, звідки може бути зроблене заощадження, і сили схильностей, які спонукають заощаджувати57, а тим самим накопичувати власність.
   Головною метою прагнень за нинішнього стану людського розвитку є не знищення системи приватної власності, а її поліпшення і надання повного права кожному члену суспільс­тва брати участь у вигодах, які вона приносить.
   Дж. С. Мілль
   На відміну від англійських мислителів, французькі економісти класичного періоду критично ставляться до власності в період капіталістичного нагромадження. Першим видатним економістом, який виступив з науковою критикою економічної системи капіталізму та поставив під сумнів панівну економічну ортодоксію, був француз швейцарського походження С. Сісмонді (1773—1842). Ставши на захист інтересів дрібної буржуазії, ідеалізуючи селянське виробництво, де праця і капітал поєднані, а виробництво підпорядковано споживанню, вчений обґрунтував необхідність побудови справедливого суспільного порядку. Такий порядок повинен забезпечувати як бідному, так і багатому задоволення, радість і спокій. Це порядок, у якому "ніхто не страждає". Подібні утопічні ідеї та прагнення повернутися до минулого дрібнотоварного устрою отримали назву економічного романтизму. Така опозиція С. Сісмонді ставила під сумнів інститут приватної власності, на основі якого тільки й може розвиватися капіталізм.
   На думку С. Сісмонді, політична економія повинна бути моральною наукою, яка має брати до уваги почуття, потреби та пристрасті людей і, піклуючись про долю бідняків, аналізувати проблеми розподілу та споживання. В нього немає симпатії до прибутку і розвитку капіталізму, який веде до збільшення приватної власності. А це аж ніяк не сприяє покращенню життя робітників. За умов капіталізму сукупний попит на споживчому ринку виявляється недостатнім для того, щоб придбати всі вироблені товари, зазначивши, що "народи... можуть розорятися не лише від того, що тратять дуже багато, але і від того, що тратять дуже мало", С. Сісмонді дійшов висновку, що капіталізму внутрішньо притаманні кризи надвиробництва, викликані недоспоживанням. Вихід із ситуації вчений вбачав у гальмуванні капіталістичного розвитку, отже, і в зменшенні нарощення приватної власності.
   Всі, хто підтримує і вдень, і вночі... багатство виключно в ім'я власних інтересів, створюють тим самим, хоча це те, про що вони менш за все турбуються, загальне благо.
   П. Буагільбер
   Мислитель переконаний, що не можна розглядати багатство і власність безвідносно до споживання окремих людей, потреби яких є метою будь-якого виробництва. На думку вченого, примножуючи власність, матеріальне багатство, нація жертвує метою заради засобів, оскільки час, необхідний для зміцнення тіла та духу, втрачається на виробництво розкоші та поглиблення соціальної нерівномірності. У зв'язку з цим повинна існувати межа розширення виробництва, співмірна із соціальними доходами і рівнем власності. Добробут суспільства, таким чином, залежить не стільки від розвитку його продуктивних сил, скільки від справедливого розподілу створеного багатства, яке не повинно перетворюватися в одвічну власність.
   Звернувши увагу на соціальні наслідки ринкових економічних перетворень та проблему нерівномірного розподілу власності і доходів, С. Сісмонді одним із перших вказав на необхідність здійснення державою активної соціальної політики. Він виступив із програмою соціальних реформ, для проведення яких необхідними були "лише поступові й непрямі заходи з боку законодавства, лише у здійсненні у відносинах між господарем і робітником повної справедливості, яка покладала на першого всю відповідальність за зло, яке він завдав другому". В тому числі малися на увазі впровадження соціального забезпечення робітників за рахунок підприємців і участь найманих робітників у прибутках підприємств. Все це вело до обмеження прибутку і величини власності капіталіста, володаря.
   Симпатії С. Сісмонді до робітничого класу та аргументи щодо державного втручання в економіку справили вплив на соціалістичну думку, знайшовши також відображення в концепціях регулювання капіталізму та соціального реформізму. Водночас С. Сісмонді не був соціалістом. Він намагався вирішити соціальні проблеми без знищення капіталізму та індивідуальної ініціативи, наполягаючи на тому, що державне втручання в господарське життя допоможе природним ринковим силам діяти більш гармонійно.
   Соціалістом, представником його різновиду анархізму, був П.Ж. Прудон (1809—1865). Своєрідним викликом ортодоксальній теорії власності стала його праця "Що таке власність" (1840), у якій був проголошений знаменитий афоризм "власність — це крадіжка". Виходячи з того, що "будь-яка власність є узурпацією", яка надає окремій людині право "розпоряджатися безумовним чином суспільним майном""47 та привласнювати те, що по праву належить усім, П.Ж. Прудон був переконаний, що "власність і суспільство — дві безумовно несумісні речі; неможливо асоціювати двох власників, як неможливо поєднати два магніти їх однойменними полюсами. Суспільство повинно або загинути, або знищити власність".
   Таким чином, власник, який споживає продукт, знищує його. Але ще гірше, коли він його зберігає. Речі, які зберіга­ються власником, переходять в інший світ; від них не зали­шається нічого, навіть capyt mortuum, навіть того. Якби існува­ла можливість мандрувати на Місяць і якби власники надумали відвозити туди свої заощадження, то через деякий час вони перетягли б усю нашу планету на її супутник.
   П.Ж. Прудон
   Вчений засуджував власність як право, що суперечить природі і розуму, як засіб привласнення чужої праці та отримання нетрудових доходів. "Несправедливість та гноблення полягають не в тому, що людина захоплює знаряддя праці або земельну ділянку, — писав дослідник, — а в тому, що одна людина позбавляє всього цього інших людей. Оскільки володіння однієї людини не порушує прав іншої, остільки власність є цілком правомірною формою користування знаряддями і предметами господарювання. Але існуюча історія власності незмінно базувалась на насильстві та експлуатації. Приватна власність була найглибшою причиною суспільної нерівності і, відповідно, всіх революцій, за допомогою яких люди прагнули відновити рівність".
   Мислитель визнавав дрібну власність, яка існує у "помірних і розумних розмірах", і заперечував велику приватну власність, закликаючи до її знищення. "Приватне володіння є основою суспільного життя, — писав мислитель, — власність же є суспільним самогубством — це доводять п'ять тисяч років історії власності. Володіння узгоджується з правом, власність суперечить праву. Знищить власність і збережіть володіння, і завдяки одній цій зміні, у принципі ви зміните всі закони, уряд, народне господарство, заклади — ви позбавите світ зла...".
   Цікаво зазначити, що П.Ж. Прудон розрізняв "юридичне" розуміння власності — право "володарювати, панувати над річчю, "фактичне" розуміння власності — "володіння, що належить до фактур". Заперечуючи тезу щодо людської праці як джерела власності, французький мислитель був переконаний, що праця "не володіє ні найменшою здатністю привласнювати предмети природи", оскільки вона не лише породжує, а навпаки — "юридично знищує" власність.
   Одні автори стверджують, що власність є освяченим зако­ном громадянським правом, яке виникло на фунті первісного загарбання речі, інші переконані, що власність — природне право, що народилось на ґрунті праці. За всією видимою про­тилежністю цих доктрин, обидві вони знаходять співчуття і схвалення. Я стверджую, що ні праця, ні загарбання, ні закон не можуть створити власність... Власність — це крадіжка".
   П.Ж. Прудон
   Разом із тим П.Ж. Прудон рушійною силою економічної діяльності та стимулом економічного прогресу вважав індивідуальну свободу, що ґрунтується на приватній власності та вільному розпорядженні результатами власної праці. Він засуджував власність як засіб привласнення чужої праці та отримання нетрудових доходів усупереч принципу взаємності послуг. Саме в цьому і полягає смисл його афоризму: "Власність — це крадіжка".
   Власник, який робить заощадження, заважає іншим насо­лоджуватися, хоч і сам також не одержує насолоди; для нього немає ні володіння, ні власності. Подібно скнарі, він тільки охороняє свій скарб, однак не користується ним. Але не має власності, коли нею не користуються, не має користування нею без споживання, і немає споживання без руйнування власності: така неминуча доля її, передбачена їй Богом. Нехай буде проклята власність!".
   П.Ж. Прудон
   Визнаючи дрібну власність, яка існує в "помірних і розумних" розмірах, П.Ж. Прудон водночас був переконаний, що велику приватну власність необхідно знищити з метою встановлення всезагальної справедливості, що ґрунтується на загальній рівності. Одночасно П.Ж. Прудон рішуче засуджував комунізм, у суспільному устрої якого "слабкі пригноблювали б сильних, ліниві й нездібні жили б за рахунок трудящих та здібних. Комунізм є системою рабства, оскільки спільність володіння вимагає примусової організації праці, позбавляє членів суспільства свободи дій і перетворює їх усіх на рабів держави".
   Проте, відстоюючи приватну власність і товарне виробництво як вершину особистої свободи і незалежності, мислитель пропагував необхідність переходу великих промислових підприємств та залізничного транспорту в руки асоціацій робітників і службовців, підкреслюючи необхідність збереження індивідуальної власності у дрібній промисловості й сільському господарстві. Стверджуючи, що панування дрібного товарного виробництва сприятиме обміну продуктами праці за трудовим еквівалентом, він висунув проект організації обміну без грошей шляхом заснування спеціального банку. Завданням останнього був у кінцевому підсумку перехід на безгрошовий обмін. Запровадження безгрошового товарного виробництва, на думку П.Ж. Прудона, гарантувало б збут товарів за їхньою конституйованою вартістю, уможливлюючи знищення капіталу та експлуатації. На основі того, що кожен отримував би стільки, скільки виробляв сам, у суспільстві панували б рівність і справедливість. У свою чергу, відсутність нетрудових доходів забезпечувала б безмежну реалізацію та гармонійний розподіл, сприяючи зростанню багатства, добробуту, чесної власності кожного громадянина і суспільства в цілому.
   Свобода і рівність були основними політичними догмами П.Ж.Прудона. Він не погоджувався пожертвувати жодною з них. В ім'я рівності він заперечував приватну власність у наяв­ній формі; в ім'я свободи він відкидав соціалізм. Він вважав, що істинне вирішення проблеми власності надане слов'ян­ською расою, яка створила общинну власність, за якої земля належить усій общині, право користування окремими земель­ними ділянками — кожному члену общини.
   М.І. Туган-Барановський
   Виступаючи за організацію банку та визволення робітників за допомогою виробничих, споживчих та кредитних асоціацій, що ґрунтуються на принципах взаємодопомоги ("мутуалізму" — взаємності послуг), вчений дійшов висновку про відпадання необхідності у державному управлінні. Адже ліквідація нетрудових доходів, справедливість в обміні та рівність на основі злиття класів в один (клас трудящих) зробить уряд непотрібним. Відтак урядова система зіллється з економічною, що уможливить анархію (відсутність уряду, державної влади), а рушійною силою економічного розвитку стане клас дрібних власників, не об'єднаний ні в яку суспільно-державну організацію.
   Економічні ідеї П.Ж. Прудона справили значний вплив на розвиток економічної думки в другій половині XIX ст. Відзначаючи внесок мислителя у розвиток вчення про власність, М.І. Туган-Барановський писав: "У працях П.Ж. Прудона вперше з повною ясністю та різкістю висловлена думка, що центральним правовим інструментом сучасного суспільства, інститутом, на якому все засноване, з якого все виходить, і хороше, і погане, що становить цивілізацію, якою ми так пишаємося, є інститут приватної власності". Водночас погляди П.Ж. Прудона містять таку глибоку критику капіталістичного устрою, що більшості наступних критиків капіталізму залишалося лише розвивати або видозмінювати його думки. Прикладом є К. Маркс, який, незважаючи на суперечності з П.Ж. Пру доном, створював власну систему соціально-економічних і політичних поглядів під впливом його анархізму. Кожне економічне вчення в другій половині XIX ст. у питанні про власність не могло бути поза увагою прудонізму66, що свідчило про актуальність проблеми власності в побудові глобальних соціоекономічних проектів, які створювалися в той час.
   Іншу, ринково-економічну, концепцію власності запропонував Ж.Б. Сей (1767—1832). Прихильник концепції економічного лібералізму, він пропонував вирішувати суперечності проблеми власності за рахунок використання технічного прогресу в промисловості як найважливішого джерела багатства нації. Відокремлюючи власників капіталу від підприємців, він характеризує підприємців як посередників між "продуктивними послугами" і споживачами, які беруться "за свій рахунок, на свій ризик і на свою користь виробити певний продукт". Ж.Б. Сей трактував підприємницький захід як винагороду за важливу суспільну функцію раціонального поєднання всіх факторів виробництва. Робітники не можуть претендувати на весь продукт праці, оскільки винагорода за їхній внесок обмежується заробітною платою. Тим самим "знімаються" всі претензії до власності та її володіння, оскільки все обумовлюється винагородою. Хто що заробив і заслужив, те і має.
   Подолати суперечності ринкового суспільства в питанні про власність прагнув К.Ф. Бастіа (1801—1850). Створена ним теорія послуг спрямована на визначення цінності економічних благ. Зазначаючи, що з економічного погляду суспільство — це обмін, у якому беруть участь рівноправні учасники, К.Ф. Бастіа наголошував на тому, що "взаємний обмін здійснюється за таким незмінним правилом: цінність за цінність, послуга за послугу, а все, що становить дармову корисність, стоїть поза торгом, тому що дармовий продукт не має цінності, а предметом майнових угод буває лише цінність". Мислитель визначав послугу як будь-яке зусилля, котре зберігає зусилля інших. Однак, на відміну від Ж.Б. Сея, який вважав, що корисні послуги надаються не лише людьми, а й силами природи, речами, вчений аналізував лише особисті послуги у різних сферах суспільного життя. Виходячи з того, що напруга і зусилля обох сторін в обміні мають еквівалентний характер, що ґрунтується на добровільності та взаємовигідності ринкових угод, французький економіст стверджував, що і покупець, і продавець витрачають зусилля — на виробництво і на придбання товару. Розмірковуючи над тим, що будь-яка власність є сумою цінностей, мислитель трактував останню як сукупність наданих послуг. Вважаючи, що нові послуги завжди корисніші й продуктивніші за старі, вчений висловив думку про те, що будь-яка власність є сумою минулих цінностей, які поступово втрачають свою корисність.
   На основі цього К.Ф. Бастіа створює теорію "гармонії інтересів" основних класів капіталістичного суспільства. Відстоюючи теорію природного порядку, заперечуючи наявність соціальних антагонізмів, він пов'язував прогрес суспільства з реалізацією вільної ініціативи кожної людини. На основі власної теорії послуг К.Ф. Бастіа визначав ринкову економіку як царство волі та гармонії, економічної свободи та взаємовигідного співробітництва різних класів. "Усі законні інтереси гармонійні", підкреслював французький економіст.
   Джерело економічних гармоній К.Ф. Бастіа вбачав у вільній конкуренції та обміні, в процесі якого всі члени суспільства вимушені надавати один одному взаємні послуги і взаємну допомогу заради спільної мети. Згідно з теорією економічних гармоній інтереси праці та капіталу солідарні. Обґрунтовуючи це положення, вчений сформував власний економічний закон: "У міру того, як примножуються капітали, безумовна частка, що належить їм у загальному результаті виробництва, зростає, а частка відносна знижується; відносна ж частка праці постійно зростає, а тим паче, зростає і його частка безумовна". Саме з цього закону, на думку К.Ф. Бастіа, випливає гармонія інтересів робітників і тих, хто їх наймає. Посилаючись на тенденцію норми прибутку до зниження, вчений стверджував, що прибуток і заробітна плата не протистоять одне одному, а гармонійно поєднуються, оскільки відносне зменшення частки прибутку не заважає абсолютному зростанню суспільного продукту.
   Коли народи бувають найщасливішими, моральними, ми­ролюбними? Коли закон дуже рідко втручається у приватну діяльність, коли уряд менше дає себе відчувати, коли осо­бистість має найбільшу силу, а громадська думка найбільший вплив, коли склад управління нечисленний, коли легші й рів­номірніші податки.
   К.Ф. Бастіа
   У своїх міркуваннях французький мислитель вважає існування власності за капіталізму цілком закономірним процесом. Головний інтерес усіх людей, писав К.Ф. Бастіа, полягає в тому, щоб сприяти швидкому утворенню капіталів. Нехай усі, і насамперед робітничий клас, усвідомлять, що "капітал із самого початку працює на користь звільнення людей від пут неосвіченості, бідності і деспотизму". Адже інтереси праці і капіталу тотожні. Трактуючи солідарність як відповідальність кожного перед суспільством щодо абсолютного внеску у виробництво, вчений виправдовував існуючу соціальну систему стимулюючим впливом власності на розвиток виробництва та людей, які не бажають працювати. Основна умова суспільної гармонії — свобода дії.
   Дискусії періоду становлення капіталізму як проблема власності впевнено входять у систему теоретичних побудов та інтелектуальних міркувань представників класичної економічної науки, які прагнули визначити найімовірніші перспективи розвитку суспільства. В їхніх дослідженнях власність усе більше пов'язується з низкою інших важливих проблем, які ставила економічна наука відповідно до потреб господарської практики. Соціально-економічна проблематика власності актуалізувалась також у найвидатніших філософських концепціях того часу. В чому ж полягали особливості філософського аналізу проблеми власності?

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com