www.VuzLib.com

Головна arrow Інтелектуальна власність, авторське право arrow Власність і справедливість у поглядах середньовічних мислителів
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Власність і справедливість у поглядах середньовічних мислителів

Власність і справедливість у поглядах середньовічних мислителів

   Суспільна думка середньовічної Європи розвивалась на ґрунті феодальних відносин під всебічним та всеохопним впливом християнства. Теологічні філософські концепції, що ґрунтувалися на ідеї рівності всіх людей перед Богом, визначали власність як дар Творця людям. Так, в усіх п'ятикнижжях Мойсея проголошувався принцип справедливості, заснований на визнанні недоторканності шести основних прав людини: на життя, власність, одяг, житло, працю, відпочинок. Водночас праведним вважалось життя, присвячене виконанню кожним своїх обов'язків на основі усвідомлення того, що земні блага довірені людині Богом. Відтак людина проголошувалась не стільки господарем, скільки управителем своєї власності за "вищою довіреністю".
   Подібна позиція зумовлювалась тим, що середньовічному світогляду (як і античному) було властиве відчуття "антропоморфної природи космічної людини. Людина володіла відчуттям аналогії, більше того, родинності структури космосу і своєї власної структури". Переживання себе як космосу, тобто частини і відображення всезагальної гармонії і порядку, означало відсутність мети між особистістю і навколишнім предметним світом, давало відчуття права на перебування в цьому світі, як у своєму. І хоча його присвоєння переважно мало суто спіритуальні форми (праведники і святі тримали в руках сферу або присвячений ним собор), відчуження від товарного (матеріального) світу або обмеження спілкування з ним виключно цілями виробництва, без сумніву, були б сприйняті як посягання не лише на особистість, а й на весь космос, на Божественну гармонію, а головне — позбавлені можливості побачити істину, адже "дух людський, стверджували богослови, не в змозі оволодіти істиною інакше, як за посередництва матеріальних речей ".
   У трактатах "Отців Церкви" Терту ліана, Климента, Кіпріана Ниського та інших засуджувалась бездіяльність та звеличувалась людська праця, на основі якої допускались володіння майном та обов'язкова доброчинність. "Якби кожний, взявши те, що необхідно для власних потреб, а надлишок передав би нужденним, ніхто не був би багатим, ніхто не був би бідним і убогим, — писав Василій Великий. — Чи не голим вийшов з материнської утроби? Звідки ж у тебе те, що маєш тепер? Якщо скажеш, що це випадково, то ти безбожник, не визнаєш Творця, не вдячний Дарителю. А якщо визнаєш, що це від Бога, то назви причину, з якої отримав ти. Невже несправедливий Бог, який не порівну поділив між нами необхідне для життя? Чому ж ти збагачуєшся, а хтось перебуває у бідності? ... Хіба ж ти не користолюбець, не хижак, коли обертаєш у власність те, що отримав лише у розпорядження?".
   У працях відомого релігійного мислителя Августина Блаженного (354—430 pp.) непорушною апостольською заповіддю визнавався "обов'язок годуватись фізичною працею", а приватна власність трактувалась як причина сварок, ворожнечі та розбрату ніж людьми. Доброчинність тим вища, чим більшою кількістю речей зневажає людина. Августин розмежовує всі блага людського життя на ті, котрі потрібно любити і якими слід насолоджуватись, і на ті, котрими потрібно лише користуватися. До перших належить любов до Бога як вічного добра й останнього джерела всякого існування. До других — усі речі і блага конкретного світу. Без них не можливо прожити, ними необхідно користуватися, але любити і тим більше прив'язуватися до них, забуваючи про вище призначення людської душі означає вчинити всупереч християнській моралі.
   Для Августина душа — це постійна діяльність, яка встановлює, що земні блага, — лише засіб для культивування "вищих цінностей". Звідси висновок, що бідність і злиденність найбільше сприяють спасінню, хоча багатство за правильного використання зовсім не може бути перепоною на шляху до спасіння. Матеріальний добробут, власність, гроші випадають людям не за їхні особисті заслуги і не за їхні достоїнства. Добробут, власність, майно, як і все в цьому житті, є зовсім незрозумілим для людського розуму рішенням божественного промислу. Тому прагнення до урівняння багатства і бідності є безглуздим, оскільки нерівність буде існувати до кінця земного життя.
   Однак у цьому житті є і пристрасть до прибутку, наживи, "процвітає і жадоба грошей", прагнення до свого задоволення за межами процесу виробництва, бажання отримання благ і навіть більшою мірою торгівлі благами. Скоріше це і змушує Августина виправдовувати існування багатства і злиденності, виводячи їх із концепції історії, котра визначається боротьбою двох царств — божого і земного (людського).
   Правда про доброчинного полягає ще і в тому, що він багато робить заради друзів і батьківщини і навіть помирає за них, якщо потрібно: він тратить майно та почесті і взагалі блага, яких тримаються інші, залишаючи за собою лише моральну красу; він скоріше бажатиме відчути сильне задоволення за короткий термін, а неслабке за тривалий, і рік прожити пре­красно більш важливо для нього, ніж багато років — як вийде, і одному величному вчинку він віддає більшу перевагу, чим ба­гатьом, але незначним.
   Арістотель
   Для Августина багатство, яке міститься в наявних грошах і власності, спонукає людину до постійного прагнення їх збільшення, і воно "здатне лише до позагосподарського й аморального розвитку". Тому зрозуміле засудження Августином егоїзму, ненаситного прагнення до концентрації матеріальних благ, яких на світі ніколи не вистачає, до задоволення низьких пристрастей. Ці якості, котрі начебто становлять основу громадянських доброчинностей (про що свідчить історія Риму), насправді завжди породжували чвари і суперечки між людьми. Багатство і власність не рятують людину, вони пов'язані з владою, але будь-яка влада має насильницький характер, оскільки є великою розбійницькою організацією.
   Однак будь-яка влада — від Бога, тому соціальна нерівність (багатство, як і бідність) є необхідним наслідком зіпсованості людської природи первородним гріхом. Прагнення до рівності — це порушення принципу постійності, адже "основна риса докапіталістичного життя є риса впевненого спокою, властивого кожному організованому життю". Отже, власність, багатство є таким самим природним станом людини як суб'єкта соціального буття, як і зло, добро, оскільки у своєму земному існуванні суспільство праведників, які становлять Божий Град, перемішане із земним царством, "вкраплене" в "різнолику" форму, що складається з язичників, єретиків, невіруючих, які зробили своїм Богом здирництво, гроші, власність. І так, відповідно до божественного провидіння, буде продовжуватися до кінця існування людства.
   Розглядаючи приватну власність як законну інституцію людського суспільства, відомий теолог середньовіччя Тома Аквінський (1225—1274) засуджував вимоги "єретиків" про передачу майна від багатих до бідних відповідно до вчення раннього християнства. Наголошуючи на законності існування приватної власності як основи встановленого Богом порядку, що уможливлює певну станову ієрархію, він підкреслював: "Подібно до того, як людина від природи гола, а одяг є результатом її власного винаходу, так і право природної власності дано не природою, а людським розумом".
   Софістичність трактування приватної власності виявлялась у тому, що, з одного боку, Тома Аквінський вважав її необхідною поступкою людським слабкостям, оскільки те, що належить усім, не належить нікому. Відтак приватна власність, на думку видатного теолога, забезпечує порядок у господарському житті, мирне співіснування людей, які більше працюють і менше сперечаються. Водночас, проголосивши єдиним власником усіх благ Бога, мислитель стверджував, що кожна людина повинна володіти і розпоряджатись своєю власністю так, ніби остання належить усім. Це набуває свого прояву в готовності поділитись із бідними і нужденними. Трактуючи власника як управителя майном, що належить усім, Том а Аквінський був переконаний, що держава повинна гарантувати недоторканність приватної власності. Це виступає важливим стимулом до праці, породжуючи зацікавленість у стабільності та порядку.
   У соціальному житті Тома Аквінський був представником статичного погляду, відповідно до якого кожний є, стоїть на своєму місці й залишається на ньому все життя. Божественна благодать залежить від зусиль людини. Встановлення кастовості як принципу життєдіяльності соціального організму в умовах західного суспільства набуло форми задоволення потреб — вони повинні відповідати соціальному становищу людини. У вченні Томи Аквінського ідея матеріального змісту, відповідного соціальному, є важливою основою: потрібно знайти міру — обмежувач, котрий би регулював ставлення людини до світу зовнішніх благ. Цей критерій полягав у тому, що зміст повинен відповідати соціальному становищу. Звідси встановлюється міра багатства й власності — людина багата і володіє такою кількістю благ, які відповідають її соціальному статусу. Іншими словами, ніхто не може своєю працею досягнути вищого становища, і відповідно, не може нажити собі багатства, котре забезпечує цей високий рівень.
   Міркування середньовічних мислителів про власність показують: незважаючи на тотальне проникнення релігійних цінностей у всі сфери сучасного суспільства, прагнення церкви побудувати життя на Богом даній землі відповідно до заповітів і настанов Ісуса Христа, що заперечували багатство, власність залишалася важливим соціальним інститутом. Прагнення віднайти й зберегти своє тут, на Землі, як і раніше, було тим, що турбувало людину. Тому-то не змогли вирішити цю проблему навіть ті, що були канонізовані католицькою церквою як святі. Власність виявилася абсолютним атрибутом земного життя.
   Навіть на думку язичницьких філософів, серед корисних благ багатство займає останнє місце. Навіть якщо ти один володієш всім золотом, яке тільки є, всіма дорогоцінними каменями, невже стане від цього твій розум хоч на волосину кращим, гнучкішим, чеснішим? Невже це сприяє тілесному здоров'ю?
   Невже робить сильнішим, красивішим, молодшим? — Але приносить задоволення. — Однак вони смертоносні. — Але набуває честь. — Однак яку? Зрозуміло, оманливу, котру да­ють ті, котрі захоплюються не інакше як глупотою і подобатись яким є майже образливим. Істинна честь бути похваленими, вища честь — Христу сподобатись! Істинна честь — нагорода за доброчинність, а не за багатства.
   Еразм Роттердамський
   У XIV—XV ст. стверджується думка, що завдяки своїй праці кожний може піднятися соціальною драбиною, здобути власність і розбагатіти. Праця є основою праведності та справедливості. За переконанням В. Зомбарта, в цей час народжується "принцип соціальної активності індивіда. Його поширення і ствердження багато в чому сприяли зародженню підприємницького руху, котрий ставив за безпосередню мету — власність і багатство. В XIV ст. спостерігається "панування мамоністичних тенденцій", скрізь "багатство і власність вихваляються як необхідні культурні блага". Аскеза, терпимість, святість, помірність відходять на другий план, на перше місце висувається виробник, суб'єкт діяльності, сповнений бажання діяльності, мети досягнення головного блага — багатства, майна, власності.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com