www.VuzLib.com

Головна arrow Інтелектуальна власність, авторське право arrow Власність та інтелект у контексті смислу життя
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Власність та інтелект у контексті смислу життя

Власність та інтелект у контексті смислу життя

   Історія розвитку економічної думки показує, що в кінцевому підсумку вона має антропологічну спрямованість. Кожна проблема, навіть абстрагована від людини, насправді спрямована на вирішення її безпосередніх, смисложиттєвих проблем. Особливо рельєфно це виявляється в контексті вирішення проблеми власності. Вся створена завдяки економічній діяльності культурно-матеріальна дійсність наскрізь пронизана відносинами володіння і власності. Без цих відносин важко уявити суспільство цілісним і дієвим. Намагання позбутися власності, як показала попередня історія, ні до чого, крім суспільних негараздів, не привели. Окремо взята річ, предмет, позбавлена володіння, у якої немає власника, втрачає свою значимість і попросту вмертвляється. Вона нікому не належить, нікому не слугує, оскільки втратила свою якість — бути власністю. Річ, предмет і навіть людина видається ще придатною для користування, але втрата статусу власності робить її непотрібною. Але потрібні інші речі, предмети, ідеї, люди, що й породжує нескінченну боротьбу за їх володінням. А звідси — проблема багатства і само собою власності, володіння якою є умовою одержання щастя і повноти буття.
   Однак існує й інший тип особистості — аскет і наївний альтруїст, сповнений почуття справедливості та милосердя. Ми звикли так називати людей скромних, які віддалені від жадоби і невгамовного прагнення "економічної людини" до володіння багатством і власністю. Щоправда, давні греки називали "аскетами" тільки осіб, котрі прагнули до доброчинності, особливо в підкоренні своїй волі, своєму "внутрішньому голосу". У християнському ж розумінні такого типу людина є спрямованою на служіння Богу, оскільки прагне не до багатства, а до любові до ближнього. Отже, перед нами дві позиції — аскетизм і жадоба до багатства, до власності, які несумісні одна з одною. В Євангелії Ісус Христос застерігає: "Ніхто не може слугувати двом панам: або одного будуть ненавидіти, а другого любити, або одному стане сприяти, а про друге не дбати. Не можна слугувати Богу і Маммоні (багатству)" (Мат. 6, 24; Лук.16,9-13). Велика прірва між сріблолюбцем і доброчинцем: першого чекають муки в пеклі, а другого — утіхи в раю (Лук. 16,25). Проте в земному житті все трапляється навпаки: багач насолоджується і веселиться, а бідні страждають від холоду і голоду.
   Тут і виникає вічна проблема, вирішення якої стимулює економічну діяльність як у теорії, так і на практиці: який шлях обрати, кому і чому слугувати? В чому кращий смисл? Відповідь дає собі кожен сам, але є певне спільне прагнення поєднати економізм з аскетизмом, знайти певний компроміс, гуманізувати якщо не саму власність, то форму її використання, надати їй якусь очевидну загальну корисність, тобто зробити з мамони не ідола, а слугу. З давніх часів думка і мораль шукають вихід із зачарованого кола, але так і не привели до виникнення певного єдиного погляду, а тим більше єдиного способу життя. В історичному плані така різноманітність думок і діянь — благо, оскільки є свідченням духовно-інтелектуального прогресу. Але якщо взяти швидкоплинне життя окремої людини, то його сенс залежить від суб'єктивного погляду. Одні вбачають у власності основу свободи і добробуту, матеріального достатку, тобто суцільне добро. Інші вбачають у власності та багатстві причину ворожості, насилля і зіпсованості, джерело несправедливості та страждань, тобто суцільне зло. Звідси й виникають два протилежних порядки ідей і явищ, і, таким чином, два різних підходи до визначення сенсу людського життя. Вони, крім усього, визначили також напрям розвитку економічної думки в її різних спрямуваннях.
   Виникає питання: який стосунок має власність, насамперед приватна, до смислів людського життя, і одночасно якою мірою те чи інше суб'єктивне уявлення про сенс особистого життя впливає на ставлення людини до власності? Для прикладу можна навести два протилежних погляди, які визначили напрям розвитку не лише економічного знання, а й суспільства в цілому. Першу позицію в лаконічній і зрозумілій формі висловив П.Ж. Прудон: "Власність є крадіжкою". Другу досить вдало репрезентував російський мислитель І.О. Ільїн: "Мати приватну власність і господарську самодостатність, що випливає з неї, є велике благо. Чим менше людей позбавлено цього блага, тим краще. Чим більше людей відірвано від власності, тим більш несправедливим є суспільний лад, тим менш життєздатною є держава".
   Сучасні юристи, взявши на віру слова економістів, всі май­же залишили теорію первісного заволодіння як занадто не­вигідну і прийняли виключно теорію, відповідно якої власність породжується працею.
   Але захисники праці не помічають, що їх система явно су­перечить кодексу, всі параграфи і всі постанови якого перед­бачають власність, що ґрунтується на факті первісного заво­лодіння. Якщо праця, внаслідок присвоєння, що випливає з неї, є єдиним джерелом власності, то громадянський кодекс обманює, хартія є неправдивою і увесь наш соціальний устрій становить насилля над правом... Я попередив, що теорія, яка засновує власність на праці, так само як і теорія, яка засновує власність на заволодінні, неминуче передбачає рівність станів.
   П.Ж. Прудон
   Як перша, так і друга пропозиції репрезентують два протилежні погляди, в кожному з яких можна знайти як позитивний, так і негативний момент. Що цілком закономірно, адже діалектика власності, як і життя в цілому, така, що вона може бути і добром і злом, а іноді навіть одночасно — і злом, і добром разом. Стосовно П.Ж. Пру дона, то він таврує не саму власність, а її крадіжку. Однак, щоб вкрасти, потрібно, щоб існувало те, що можна було б незаконно привласнити, і в кого. Це питання французький мислитель не ставить і не відповідає на нього, що цілком природно, оскільки не так легко відповісти. Адже створена особистою працею річ не є крадіжкою, а є саме власністю того, хто її виробив, а не когось іншого. Людина може вживати свою річ за особистим бажанням, і ніхто інший таким правом без згоди господаря не наділяється. Можна також заволодіти нічиєю річчю (наприклад, збирати гриби), купити її в іншого, отримати законно у спадщину, написати книгу — і все це буде не крадіжкою, а мною породженою або природною власністю. Звичайно, можна стати крадієм грибів, якщо ліс є чиєюсь приватною власністю. Або книга є не власною творчістю, а плагіатом. Однак все-таки потрібно визнати можливість якоїсь певної первісної природної, а не вкраденої, власності. Цього не заперечує П.Ж. Прудон, але зосереджує свою увагу саме на великій власності. Вона й виступає об'єктом суперечки й боротьби.
   За великим рахунком зовсім не крадіжка, а саме реальна людська сила і старання, розум і праця утворюють власність і встановлюють право на неї. Власність — поняття соціальне, вона виникає тоді, коли виникають відносини між людьми. Відношення до речі — це також ще не власність, а тільки її потенція. Книга тільки тоді стає власністю, коли я її написав. П.Л. Лавров критикував вульгарні погляди П. Прудона на власність і доводив, що той заперечує власність тільки заради справедливості та свободи особистості, у яких вона стоїть на шляху. І це насамперед велика власність. Дрібну і соціалізовану власність французький мислитель захищав. "Повсюдно зло випливало з неможливості обмежити розвиток начала егоїстичною справедливістю у сфері, де можна було зовсім говорити про дані для її розвитку; для неї потрібна одна з речей, привласнених першою людиною. Звідки тут з'явитися справедливому рішенню? Якби сама річ мала особисту гідність, то рішення належало б їй; але вона є не особистістю, а річчю". Тут важливими є дві ідеї: власність потрібна для забезпечення майбутнього, але тільки самого власника, а не для інших людей. Здатність відчувати те, що несправедливе і аморальне, хоча воно може бути приємним і корисним, властива лише людині.
   Інакше оцінював власність родоначальник всієї філософії російського Срібного віку В. Соловйову а слідом за ним й інші видатні постаті того часу. Він вважав, що "власність взагалі не має морального значення. Ніхто не зобов'язаний бути багатим, а також ніхто не зобов'язаний збагачувати інших. Рівність усього майна так само неможлива і не потрібна, як однакове фарбування і густота волосся". Але суспільство зобов'язане забезпечити певний мінімум добробуту, оскільки наявність бідності є аморальним явищем. Проте позбутися бідності — питання економічної політики, а не моралі.
   Практика показала, що дуже важко, навіть неможливо, суміщати власність і справедливість. Навіть так звана "загальнонародна власність" не вирішила проблеми справжньої рівності й істинної справедливості. Очевидно, неможливість виконання цієї мети зумовлювалася абсолютизацією ідеалу, яким виступало "суспільство справедливості". Абсолютний ідеал завжди зводиться до пустої балаканини й обману, проповідники якого одягають наявне неподобство в шати "світлого майбутнього".
   Оригінальний погляд на власність розвивав російській філософ В.Ф. Ерн. Він визначає дві іпостасі власності — і злої, і доброї. Вона будується на ідеї певної рівномірності в розподілі майна за принципом: "Хто зібрав багато, не мав зайвого і хто мало, не мав достатку" (Кор. 8,15). В.Ф. Ерн пропонує "порив до Христа", який розбиває прив'язаність до власності, яка тримається не стільки правом, скільки внутрішнім особистим відчуттям. Немає цього відчуття, і власність розбігається в різні боки, адже тепер ніхто не змушує залишатися їй в цілісності та недоторканності. Щоб стати досконалим, потрібно продати своє багатство і роздати бідним. Майно, власність, заважають бути досконалим, а саме в прагненні до досконалості і є головний сенс життя.
   У християнстві володіння власністю вважається "ідолослужінням ". Але не будь-яке, а лише егоїстичне й фанатичне. Однак є інші — колективні — форми власності. Головні з них — суспільні (державні) й общинні. Однак для В.Ф. Ерна повна перевага належить братській власності православного братства. Вона приведе до розквіту всіх і до справедливості, що і буде означати одухотворення власності, подолання економічної спокуси. Цікавий, високоморальний намір, але наївний, і, найголовніше, його не можна виконати. Він є втіленням одвічного прагнення до справедливості, яке виступило в цьому випадку в пропозиції православного братства.
   У праці "Філософія нерівності" М.О. Бердяєв також ставить питання про власність і сенс життя людини. Він виходить із визнання факту, що наша епоха проникнена духом економізму. "Духовне життя людини потрапило в рабство до життя матеріального". В результаті людина зазнала "розщеплення її буття" і стала дисгармонійним. Багато хто вважає, що причиною всього є власність, котра породжує нерівність і злидні, а злидні утворюють нерівність як рятівне пристосування, як вихід, котрий запобігає господарському й культурному приниженню і загибелі". На думку М.О. Бердяєва, з господарського, але не морального погляду, "зрівняння в бідності" завадило б розвитку виробничих сил, а нерівність, навпаки, стимулює творчий процес. Соціалістичне змішання категорій економічних з категоріями моральними скаламучує суспільну свідомість. Теорія додаткової вартості К. Маркса "перетворилась у декламацію революційної моралі проти злодіїв-експлуататорів", оскільки ставить розподіл вище виробництва. В результаті справжня свобода розвитку виробничих сил, різноманітності господарства, здорової конкуренції замінюється суб'єктивно-моралістичними й революційно-класовими лозунгами: рівність, справедливість, свобода, ідеал комунізму. Ці символи стають важливішими за економічну доцільність і логіку господарства. Вони майже керують ним. Критикуючи практику більшовизму, М.О. Бердяєв пише: "У вас споживацьке, а не виробниче ставлення до життя... Ви уявляєте собі соціальний рай як максимум споживання і мінімум виробництва.
   Багаті і бідні є немовби доповненням один одного. Клас ба­гатіїв передбачає собою клас бідняків, і колосальна розкіш не може бути пов'язаною з величезною бідністю, яка змушує лю­дей нужденних слугувати неймовірній розкоші. Багатії — це грабіжники, бідні — це пограбовані. Тому Христос і висловлю­вав завжди співчуття до бідних і зневагу до багатства. За Його вченням, бути пограбованим краще, ніж бути грабіжником. У царстві правди, яке він проповідував, багаті і бідні були б одна­ково неможливі.
   Г. Джордж
   У кінцевому підсумку М.О. Бердяєв також ставить моральний критерій над економікою, але з християнських позицій, хоча переконаний, що "матеріальне життя не може бути протилежне духовному життю". Щоправда, сучасна практика свідчить саме про таку перевагу.
   Інша справа, що дійсно людський смисл життя вимагає єдності духу й матерії, одухотворення економічної діяльності, але ця вимога моральна, а не господарська, і тому легко порушується: інтерес, вигода майже завжди сильніші за мораль, навіть найбільш релігійну або "революційну" чи "класову". Можна погодитися з філософом в тому, що "господарство є виявленням сили людського духа", але сам дух зовсім не обов'язково є благородним і чистим, у ньому самому так багато зла і нелюбові до ближніх, що для абстрактної боголюдської філософії виглядає як аномалія і порушення універсального принципу добра.
   Роздуми про сенс життя супроводжують всю історію інтелектуального буття людини. В. Соловйов писав: "У розумі людини міститься нескінченна можливість все більш і більш істинного пізнання про смисл усього, а її воля містить у собі таку ж нескінченну можливість все більш і більш досконалого здійснення цього всеєдиного смислу в даній життєвій сфері". У пошуках остаточних основ і сенсу життя людина кидається в крайнощі — або боготворить і зловживає, або таврує і ганьбить власність. Але від цього такий феномен нікуди не зникає, а живе і процвітає, втягуючи у свою спокусливу безодню все нові й нові верстви людей. Весь спосіб і сенс їх життя починають підкорятися економічному началу і дедалі більше віддаляються від начала духовного. Подолати цю спокусу, зберегти своє "Я" і надати господарській діяльності благородний і чесний характер вдається небагатьом. Сенс їх господарського життя органічно переплітається з інтересами і моральними прагненнями всього суспільства, потребами народу. Якщо є таке поєднання — всім добре і затишно, якщо немає — в суспільстві нагромаджується негативна енергія, виникають соціальні конфлікти й антагонізми.
   Отже, цілком правомірно сказати, що власність сама по собі не несе жодного зла чи добра. її функція одна — допомагати людині забезпечити виробництво необхідних засобів до існування: налагодити розумне господарство, гарантувати добробут. Мораль і дух усьому цьому надає сама людина. Власник, хоча й великий, не обов'язково експлуататор і паразит. Зло і добро — в людині, а не у власності. Звідси і випливають всі міркування про сенс життя людини в плані його господарської реалізації. Про це свідчить історія розвитку поглядів на власність.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com