www.VuzLib.com

Головна arrow Економічна теорія arrow Рабовласницький спосіб виробництва
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Рабовласницький спосіб виробництва

Рабовласницький спосіб виробництва

   Виник у IV—III тис. до н. е. й існував до І ст. н. е. Рабовласницького устрою не знали народи Середньої, Північної та Східної Європи та ін., які від первіснообщинного ладу одразу перейшли до феодалізму.
   Рабовласницький спосіб виробництва — економічна система, що базується на приватній нетрудовій власності на засоби виробництва та на виробника — раба, позаекономічному примусі, ручній праці, пануванні натурального господарства.
   Основні галузі господарства — землеробство і тваринництво. Вперше в історії розвитку людства з'являється зрошувальне землеробство (будуються канали, іригаційні споруди). Виникають ремісничі міста, де працюють ковалі, металурги, ткачі, ювеліри, гончарі, різьбарі, теслярі, каменярі, пекарі, скульптори, архітектори. Розбудовуються античні міста-держави (поліси) — в Афінах налічувалося 25 тис. мешканців, у Мілеті — 30 тис. З'являються багатофункціональні поселення, в яких зосереджуються житлові, господарські й виробничі комплекси.
   На рубежі II—І тис. до н. е. відбувається перехід до залізного віку. З'являються металеві знаряддя праці, розвивається орне землеробство, поширюється залізоробне ремесло. Це зумовило другий великий суспільний поділ праці — відокремлення ремесла від землеробства.
   Роз'єднання ремісництва і сільського господарства, поглиблення поділу праці в ремісничих містах сприяють розвиткові торгівлі золотом, сріблом, слоновою кісткою, шкірами, тканинами тощо. Вперше з'являються гроші, клас купців, лихварський капітал. Унаслідок цього відбувається третій великий суспільний поділ праці — відокремлення торгівлі від виробництва й поява класу купців.
   У різних країнах рабовласницьке виробництво відігравало неоднакову роль. Так, у Давньому Єгипті головними виробниками були вільні селянські общини й лише частково для обробітку ґрунту використовувалася праця рабів. Рабську працю також застосовували на будівництві пірамід, каналів, храмів тощо. Найбільшими рабовласниками в Єгипті були фараони, жерці, державні чиновники. У Давній Греції селянська община була зруйнована, виробниками стали раби. Вони перетворилися на основний об'єкт привласнення, значного поширення набуло боргове рабство. Земельна аристократія поступово перетворювала селян-общинників на рабів.
   У країнах, в яких переважала праця вільних землеробів і ремісників, основною економічною суперечністю була суперечність між індивідуальною працею цих виробників і привласненням значної частини її результатів земельними аристократами, лихварями, державою. Основною економічною суперечністю рабовласницького способу виробництва був антагонізм між колективною працею рабів і привласненням рабовласниками додаткового і значної частини необхідного створеного рабами продукту.
   Через низький рівень розвитку продуктивних сил і суспільного поділу праці створений рабом обсяг додаткового продукту був незначний, а масштаби споживання рабовласників постійно зростали. Це спонукало їх до ведення війн, щоб збільшити кількість рабів, до жорстоких методів експлуатації рабської праці, до зростання її колективних форм (що забезпечувало зростання продуктивності праці) на базі простої кооперації. Все це призводило до швидкого зношування робочої сили рабів, зниження тривалості життя. Кількість рабів також зростала внаслідок морських розбоїв, боргового рабства. Тому основний економічний закон рабовласницького способу виробництва — необхідність захоплення все більшої кількості рабів, використання їх колективної праці для привласнення додаткового і частини необхідного продукту та його паразитичного споживання, яке зумовлювало повільне зростання виробництва, його натуральний характер, накопичення скарбів найбагатшими рабовласниками, переважання простого відтворення.
   Збільшення обсягів додаткового продукту стало матеріальною основою розвитку науки та мистецтва у рабовласницькому суспільстві.
   Переважання натурального господарства супроводжувалося деяким зростанням товарного виробництва, передусім за рахунок розвитку ремесла. Так, в Афінах, Римі, Давньому Китаї існували майстерні з виготовлення одягу, тканин, ювелірних виробів, хлібопекарні тощо, в яких продукти вироблялися для обміну.
   Уперше за рабовласницького ладу виникає державна власність. У країнах Давнього Сходу держава виконувала такі економічні функції, як будівництво іригаційних споруд, прокладання доріг, кораблебудування, здійснення єдиного грошового обігу, а також фіксувала ціни на товари, регулювала заробітки ремісників. Переважання натурального господарства, відсутність національних ринків зумовили домінування державного регулювання над ринковим. Розвивалася банківська справа, при здійсненні банківських операцій стали використовувати чеки, переказні векселі. Узаконений позичковий відсоток становив у Римі від 6 до 48 %. Основними формами існування рабовласницької держави були східні централізовані деспотії з необмеженою монархічною владою, абсолютні військово-бюрократичні монархії, держави-міста з демократичними методами управління та ін.
   Більшість рабів працювала в копальнях, каменоломнях за мізерні харчі. Були й привілейовані раби — лікарі, вчителі, купці, ремісники. Деяким із них дозволяли мати сім'ю, вони сплачували рабовласнику чинш (певну суму). Державні раби (належали державі) працювали на будівництві доріг, портів, храмів. Основною формою рабовласницького господарства була вілла — маєток площею 25—100 га з кількома десятками рабів. Згодом з'являються латифундії (лат. latus — широкий і fundus — земля, маєток), на яких використовувалася праця численних рабів. У ремісничому виробництві найрозвинутішою формою рабовласницького господарства були ергастерії (грец. ergasterion — майстерня).
   Експлуатувалися не лише раби, а й вільні землероби. Основною формою їх експлуатації був високий лихварський відсоток за позичене у землевласників зерно, худобу тощо, за несплату якого селяни потрапляли у боргове рабство. Дрібні власники-селяни, не витримуючи конкуренції дешевої рабської праці, покидали землю, йшли в міста, ставали свитою багатих людей, перетворювалися на пауперів (лат. pauper — жебрак).
   Похідними формами основної економічної суперечності рабовласницького способу виробництва були суперечності між фізичною і розумовою працею, між містом і селом, між рабовласницькими формами господарства (латифундіями і ергастеріями) та дрібнотоварними виробниками тощо.
   Відсутність стимулів до праці у рабів, зневага громадськості до фізичної праці (для спартанців це було принизливе заняття), зростання цін на рабів тощо зробили латифундії нерентабельними. їх власники звільняли рабів, наділяли їх невеликим майном, за що отримували своєрідний оброк. Латифундії дробилися на невеликі ділянки — парцели, які власники здавали в оренду землеробам (колонам). Вони сплачували натуральний податок і відробляли землевласникам певну кількість днів на рік. У IV—V ст. колони стали особисто й економічно залежними від землевласників, а колонат поступово перетворився на феодальне землеволодіння. Занепад рабовласницького способу виробництва прискорили повстання, в яких брали участь вільні селяни, ремісники, колони. Ознаки рабства поширені і на початку XXI ст. Так, у країни Західної Європи із країн Східної Європи щороку продається 170 тис. жінок, а прибуток від цієї торгівлі становить до 7 млрд євро.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com