www.VuzLib.com

Головна arrow Право соціального забезпечення arrow Загальні (галузеві) принципи права соціального захисту
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Загальні (галузеві) принципи права соціального захисту

Загальні (галузеві) принципи права соціального захисту

   Принципи права соціального забезпечення досліджували в навчальній та спеціальній літературі такі вчені, як B.C. Андреев, І.В. Гущін, А.Н. Єгоров, Е.Е. Мачульська, М.Л. Захаров і Е.Г. Тучкова, Т.З. Гарасимів та ін.
   Загальні (галузеві) принципи права соціального захисту як галузі права можна поділити на змістовні та формальні. Змістовні принципи формулюють загальні засади змісту права на соціальнийзахист. Формальні принципи відображають якість юридичного механізму забезпечення такого права.
   До змістовних принципів належать такі:
   — всезагальність соціального захисту;
   — всебічність (універсальність) соціального захисту;
   — рівність прав і можливостей та заборона дискримінації;
   — диференціація умов та рівня соціального захисту;
   – наукова та економічна обґрунтованість соціальних стандартів;
   — незменшуваність змісту та обсягу соціальних виплат і послуг при прийнятті нових законів;
   — державна гарантованість встановлених прав у сфері соціального захисту.
   До формальних принципів можна віднести такі:
   — збереження прав у галузі соціального захисту;
   — захист законних сподівань;
   — юридичної ясності;
   — реальності проголошених прав;
   —– судового захисту права людини на соціальний захист. Принцип всезагальності соціального захисту означає, що право на соціальний захист мають не лише громадяни України, а й іноземці, особи без громадянства, біженці, працівники-мігранти. Як уже зазначалося, в Основах законодавства про загальнообов’язкове державне соціальне страхування встановлено як загальний принцип, що право на забезпечення за соціальним страхуванням мають застраховані громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства та члени їх сімей, які проживають в Україні, якщо інше не передбачено законодавством України, а також міжнародним договором Україні, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України. Такий принцип також встановлено в законах, які регламентують надання державної соціальної допомоги сім’ям з дітьми (ч. 2 ст. 1 Закону України "Про державну допомогу сім’ям з дітьми"). Згідно з Законом України "Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям" кожна малозабезпечена сім’я, яка постійно проживає на території України і з поважних або незалежних від неї причин має середньомісячний сукупний дохід, нижчий від прожиткового мінімуму для сім’ї, має право на державну соціальну допомогу (ст. 1, 3 Закону).
   Принцип всебічності (універсальності) соціального захисту розуміється як надання такого захисту у всіх випадках настання соціальних ризиків. За законодавством України визнаються і підлягають захисту всі соціальні ризики з тих, що визнаються такими у міжнародних правових актах, – хвороба, безробіття, досягнення пенсійного віку, інвалідність від загального захворювання, трудове каліцтво, професійна хвороба, материнство, необхідність догляду за малолітніми дітьми, втрата годувальника тощо. Ці соціальні ризики вважаються "традиційними" для всіх держав світу.
   Окрім перелічених традиційних соціальних ризиків, у національному законодавстві також встановлені й інші підстави для соціального захисту, наприклад малозабезпеченість, наявність статусу ветерана війни, ветерана праці, потерпілого від Чорнобильської катастрофи та ін. Закон України "Про соціальні послуги" передбачає організаційні та правові засади надання соціальних послуг особам, які перебувають у складних життєвих обставинах та потребують сторонньої допомоги. Законом сюди віднесено обставини, що об’єктивно порушують нормальну життєдіяльність особи, наслідки яких вона не може подолати самостійно (інвалідність, часткова втрата рухливої активності у зв’язку із старістю або станом здоров’я, самотність, сирітство, безпритульність, відсутність житла або роботи тощо).
   Таким чином, законодавство України нині передбачає широке коло соціальних ризиків, за яких особа має право на відповідні соціальні виплати та послуги.
   Принцип рівності прав і можливостей та заборона дискримінації. Згідно з Конституцією України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Ці конституційні засади є основою для визнання принципу рівності й у праві соціального захисту.
   Слід розрізняти поняття рівність і рівноправність. Принцип рівності, згідно з яким всі члени суспільства повинні бути поставлені в однакові умови, був і залишається одним із найважливіших ідеалів справедливого суспільного устрою. У реальному житті об’єктивно люди неоднакові. Це зумовлене неоднаковими індивідуальними властивостями, здібностями, станом здоров’я, інтелектуальними можливостями кожної людини, різними умовами життя, матеріального становища, що спричиняє соціальну нерівність. Водночас принцип рівноправності, який означає рівність прав людини і громадянина, є одним із способів досягнення рівності. Для соціального захисту це має особливе значення, оскільки він спрямований на вирівнювання матеріального становища особи, що зазнала соціального ризику. Норми права соціального захисту переважно передбачають рівні права суб’єктів, які зазнали однакового ризику (безробіття, інвалідності тощо), на отримання однакового виду соціальної допомоги. Разом з тим пенсіонер, який має більший стаж роботи, повинен мати й більший розмір пенсії за віком. Інвалід І групи повинен мати більший розмір забезпечення, ніж інвалід III групи. Тобто глибина соціального ризику повинна мати й відповідно відображатись в обсязі соціального надання.
   Заборона дискримінації як принцип права, а зокрема права соціального захисту, проголошений на міжнародному і національному рівнях. Конституція України у ст. 24 встановлює, що не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
   Стаття Е Європейської соціальної хартії (переглянутої) встановлює: "Здійснення прав, передбачених цією Хартією, забезпечується без будь-якої дискримінації за ознакою раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного або соціального походження, стану здоров’я, належності до національних меншин, народження або інших обставин". Таким чином, Хартія забороняє будь-яку дискримінацію, що ґрунтується на перелічених мотивах, список котрих може бути розширений.
   При дослідженні цього питання слід звернути увагу, що розрізняють пряму і непряму дискримінацію, а також слід розрізняти принцип недискримінації у законодавстві та при здісненні права. Непряма дискримінація виявляється в тому, що деякі положення законодавства мають вигляд нейтральних за ознаками статі, належності до громадянства, місця проживання тощо, але насправді можуть містити непряму дискримінацію на етапі здійснення права. Так, іноземці можуть мати обмежений доступ до соціальних допомог, чоловіки можуть мати обмежений доступ до сімейних допомог у зв’язку з виконанням батьківських прав та обов’язків, а також сімейної функції тощо. В законодавстві встановлено загальне правило надання соціальних допомог, тоді як юридична практика свідчить, що особи, які проживають у сільській місцевості, мають обмежений доступ до таких допомог. Те саме стосовно надання медичної допомоги. Сільські жителі ніколи не мали і не мають рівного доступу до медичних послуг стосовно міських жителів.
   Європейський комітет по соціальних правах Ради Європи висловив таке твердження: якщо одна й та сама норма, що однаково застосовується до різних груп населення, і, відповідно, видається нейтральною, а на практиці торкається однієї групи більше ніж іншої, – це слід розцінювати як свідчення непрямої дискримінації.
   Зауважимо також, що нормативно-правові акти України у сфері соціального захисту, як правило, не містять норми про заборону дискримінації. А наявність такої норми – необхідна юридична передумова для судового захисту соціального права особи. Принцип диференціації умов та рівня соціального захисту. Цей принцип полягає у встановленні особливих умов та рівня соціального захисту для окремих категорій населення. При цьому застосовуються різні критерії: віковий, залежно від статі, кількості дітей, виду суспільно корисної діяльності, тривалості трудового (страхового) стажу, розміру попереднього заробітку, проживання на особливих територіях, майнового становища тощо. Принцип диференціації дає змогу коригувати індивідуальну міру споживання з урахуванням зазначених критеріїв.
   У праві соціального захисту застосовується досить широкий рівень диференціації. В аспекті юридичної техніки він виявляється: у встановленні винятків із загальних правил шляхом передбачення спеціальних, як правило, підвищених, умов соціального захисту (це досить поширено в пенсійному забезпеченні); в наданні додаткових видів соціальних виплат та послуг; у встановленні підвищених розмірів пенсій та соціальних допомог; у встановленні пільг (житлових, житлово-побутових, транспортних, медичних тощо). Значною є диференціація стосовно надання пільг.
   Сучасна реформа соціального захисту спрямована на значне скорочення диференціації і на встановлення єдиних умов соціального захисту для населення.
   Принцип наукової та економічної обґрунтованості соціальних нормативів полягає в тому, що соціальні виплати, їх розмір мають відповідати потребам людини і задовольняти їх. Для реалізації цього принципу в Україні введено систему соціальних стандартів. Як уже зазначалося, як базовий соціальний стандарт визнано прожитковий мінімум. Закон України "Про прожитковий мінімум" від 15 липня 1999 р. № 966-XTV визначає прожитковий мінімум як вартісну величину достатнього для нормального функціонування організму людини, збереження її здоров’я набору продуктів харчування, а також мінімального набору непродовольчих товарів та мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості. На 2004 р. встановлено прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць 362,23 грн., а також окремо для тих, хто належить до основних соціальних і демографічних груп населення. Водночас розмір прожиткового мінімуму, який визначається Верховною Радою України на відповідний рік, поки що застосовується не для визнання права на допомогу, а лише для загальної оцінки рівня життя. В системі соціальної допомоги діє інший соціальний стандарт – рівень забезпечення прожиткового мінімуму, який на 2003 р. становив 80 грн., а на 2004 р. цей розмір диференційовано залежно від категорій осіб. Цей розмір, а також розмір інших соціальних допомог, зокрема допомоги по догляду за дитиною до досягнення 3 років, не може задовольнити реальні життєві потреби людини, отже, не виконує тих завдань, для яких вони введені.
   У зв’язку з цим реалізація принципу наукової та економічної обґрунтованості набуває особливої актуальності.
   Принцип незменшуваності змісту та обсягу соціальних виплат та послуг при прийнятті нових законів випливає з конституційної норми ст. 22, яка проголошує, що права людини і громадянина, закріплені Конституцією, не можуть бути скасовані, а при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Водночас цей принцип досить часто порушується у законодавстві щодо соціального захисту. Як правило, при прийнятті закону України про Державний бюджет України на відповідний рік зупиняється дія значного числа законів у частині виплат із бюджету на соціальні потреби. При цьому не вносяться зміни до тих законів, які передбачають право на певні пільги або соціальні виплати. Один із таких випадків став предметом розгляду Конституційного Суду України за конституційними поданнями 55 народних депутатів України та інших суб’єктів. Конституційний Суд України своїм рішенням від 20 березня 2002 р. визнав неконституційними положення ст. 58 і 60 Закону України "Про Державний бюджет України на 2001 рік", котрими було призупинено надання пільг та гарантій окремим категоріям працівників (пільги за професійною ознакою), що фінансуються з бюджетів усіх рівнів (справа пільг, компенсацій і гарантій). Не зважаючи на таке рішення, в законах України про Державний бюджет України на 2003 і на 2004 pp. знову було встановлено аналогічне обмеження прав громадян. Таке положення не може бути визнане законним.
   Принцип державної гарантованості встановлених прав у сфері соціального захисту вимагає не лише його проголошення на рівні закону, а й створення реального юридичного механізму його здійснення. Має бути конкретно зазначено в нормі закону, у яких випадках і за яких умов держава бере на себе безпосереднє фінансування встановлених соціальних виплат. При цьому має бути визначено розмір покриття і конкретні зобов’язані суб’єкти (відповідні органи держави). Як позитивний приклад слід назвати п. З ст. 113 Закону України "Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування", згідно з яким у разі виникнення дефіциту коштів Пенсійного фонду для фінансування виплати пенсій у солідарній системі (перевищення видатків над доходами, у тому числі з урахуванням резерву коштів
   Пенсійного фонду) у зв’язку зі спрямуванням частини страхових внесків до Накопичувального фонду такий дефіцит покривається за рахунок коштів Державного бюджету України.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com