www.VuzLib.com

Головна arrow Право соціального забезпечення arrow Право соціального захисту і медичне право
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Право соціального захисту і медичне право

Право соціального захисту і медичне право

   Зазначимо, що від початку радянське законодавство регламентувало надання медичної допомоги в рамках соціального забезпечення. Декрет "Про страхування на випадок хвороби" від 22 грудня 1917 р. передбачав призначення допомог у випадках хвороби, пологів, смерті працівника, а також надання таких видів безплатної медичної допомоги: перша допомога, амбулаторне лікування, лікування вдома, допомогу при пологах, лікування в стаціонарних умовах з повним утриманням, санаторне і курортне лікування. 20 листопада 1917 р. РНК видала Декрет про безоплатну передачу лікарняним касам усіх лікувальних установ підприємств. Положення про соціальне забезпечення від 31 жовтня 1918 р. встановлювало допомоги у випадках тимчасової непрацездатності, безробіття, вагітності та пологах, народження дитини, на поховання, пенсії по інвалідності, медичну допомогу, протезування та ін. Таким чином, медична допомога була включена до системи заходів соціального забезпечення.
   Термін "медичне право" увійшов до радянської медичної і юридичної практики від терміна "міжнародне медичне право" як комплекс завдань, що покладені на Всесвітню медичну асоціацію, де серед інших було й завдання "розробки загальної політики у питаннях міжнародного медичного права". Згодом у 1974 р. на 56-й міжнародній конференції в Делі, проведеній Міжнародною асоціацією права (ILA) та Інститутом міжнародного права, було офіційно визнано існування міжнародного медичного і гуманітарного права як сукупності норм і принципів, що мають на меті полегшити страждання людей, які викликані діями проти їх здоров’я. У 1974 р. у СРСР відбулася науково-практична конференція з проблем медичного права, яка стала значним поштовхом до наукових досліджень у цій сфері.
   У науковій літературі дискутувалося питання про галузеву належність відносин у галузі охорони здоров’я і правових норм, що їх регулюють. Склалося декілька поглядів.
   Одна група вчених відносини з приводу надання медичної допомоги відносить до предмета цивільно-правового регулювання. В.Л. Суховерхий, В.А. Ойзенгіхт, А.М. Савицька, М.С. Ма-леін обґрунтовують свою позицію тим, що основою надання медичної допомоги є договір, і цей договір, за своєю природою є цивілістичним.
   Другий підхід полягає в тому, що відносини щодо медичного обслуговування є адміністративно-правовими. Г.І. Петров включав такі відносини до сфери адміністративного права.
   Третій погляд був сформульований у 70–80 роках XX століття, коли було доведено самостійність такої галузі права, як право соціального забезпечення, а медична допомога розглядалась як один із видів соціального забезпечення. Зокрема B.C. Андреев позитивно сприйняв термін "медичне право" і вважав, що медичне право регулює комплекс суспільних відносин, які складаються з приводу лікування захворювань громадян, їх профілактики та способів лікування, суб’єктами цих відносин є державні медичні установи і громадяни. До числа норм медичного права вчений включав норми, які стосуються діагностики, складної діагностики, лікування, хірургічного втручання, лікування особливо небезпечних захворювань, охорони материнства і дитинства (до суто медичних норм він відносив охорону материнства і дитинства, починаючи з періоду вагітності, народження дитини, медичної допомоги дітям та підліткам), спрямовані на профілактику захворювань (санаторно-курортного лікування, лікувального відпочинку), медичної експертизи працездатності, забезпечення ліками і протезну допомогу. При цьому норми, які стосуються пільг та переваг при видачі ліків і протезів, автор відносив до права соціального забезпечення. Однак на той час, на думку B.C. Андреева, ще не було достатніх підстав, передусім належного законодавчого забезпечення, для виокремлення медичного права у самостійну галузь права і, за висловом вченого, "норми про медичне право, викладаються поки як складова частина навчальної дисципліни" права соціального забезпечення.
   Р.І. Іванова і В.А. Тарасова розглядають медичне право як підгалузь права соціального забезпечення, аргументуючи цей висновок тісним зв’язком охорони здоров’я з державою і розглядаючи медичне обслуговування як форму державних соціальних гарантій, подібну до пенсійного забезпечення.
   Четверта позиція розглядає право охорони здоров’я як комплексну галузь права (законодавства). Така думка обґрунтовується М.М. Малеіною, яка вважає, що "лікарське (медичне, охороноздоровче) право або право про охорону здоров’я – це система нормативних актів (норм), що регулюють організаційні, майнові, особисті відносини, що виникають у зв’язку з проведенням санітарно-епідеміологічних заходів і наданням лікувально-профілактичної допомоги громадянам.
   Наприкінці XХ ст., особливо з набуттям колишніми радянськими республіками незалежності, значно активізувалися наукові дослідження з медичного права зарубіжними, російськими та українськими фахівцями. З’явилися монографії й підручники з медичного права. Значною мірою цьому процесу сприяло проголошення у конституціях держави як соціальної і визнання соціальних прав людини й громадянина, серед яких право на медичну допомогу та охорону здоров’я обіймає одне з визначальних місць.
   У найсучасніших дослідженнях поширена думка про комплексний характер медичного права як галузі права. Зокрема А.Б. Литовка і П.І. Литовка вважають, що з фактичним включенням медицини до цивільного обігу вичерпав себе й погляд на медичне право як підгалузь права соціального забезпечення, а медичне право – це погранична комплексна галузь національного права Росії, яка регулює охороноздоровчі та інші тісно пов’язані з ними відносини. С.Г. Стеценко вважає, що медичне право – це комплексна галузь права, що включає сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини у сфері медичної діяльності. Медичну діяльність автор розглядае як таку, що має комплексну природу, в рамках якої виділяються: процеси надання медичної допомоги, система медичного страхування, виробництво лікувальних засобів та виробів медичного призначення, організація реабілітаційно-відновлюючих заходів і "багато чого іншого".
   На нашу думку, медичне право – це система правових норм, які регулюють якісно своєрідні суспільні відносини, змістом яких є здійснюваний медичними працівниками за допомогою медичних засобів вплив на фізичне та психічне здоров’я людини. Зробимо спробу обґрунтувати таке розуміння медичного права.
   Концепція медичного права виникла з практичних потреб, адже кожна людина протягом життя неодмінно стає суб’єктом відносин з приводу надання медичної допомоги. В такому розумінні медичне право "зустрічає" людину при появі її на цей світ і супроводжує протягом життя аж до відходу у "світ інший". Отже, є велика потреба не лише в досконалих засобах лікування, діагностування, профілактики, а й у ефективному юридичному механізмі забезпечення права людини на медичну допомогу. На нашу думку, це є головним призначенням медичного права.
   Конституція України закріпила право громадян на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49). Слід зауважити, що право на охорону здоров’я є найбільш широким, воно включає право на медичну допомогу і право на медичне страхування. Отже, право на медичну допомогу є відносно самостійним. Необхідно відрізняти права та обов’язки громадян у сфері охорони здоров’я й, відповідно, обов’язки держави щодо його забезпечення, і права пацієнтів при здійсненні медичної допомоги. Перша група прав має загальний характер (вони сформульовані у ст. 6 Основ законодавства про охорону здоров’я) і торкається майже усіх сфер, що оточують життєдіяльність людини. У сфері охорони здоров’я складається цілий конгломерат суспільних відносин – медичних, фінансових, управлінських, організаційних. Вони регулюються різними галузями законодавства – конституційним, адміністративним, трудовим, цивільним, господарським, кримінальним, екологічним тощо. Але ядром цих відносин є саме медичні відносини, які виникають між пацієнтом і лікарем (медичним працівником) з приводу надання медичної допомоги на всіх етапах її здійснення.
   Концептуальною основою для такого розуміння медичного права є виділення й спеціальне правове регулювання відносин щодо реалізації права людини на медичну допомогу. Зрозуміло, що в такому відокремленні є певна частка умовності. Але з прагматичного погляду тільки такий підхід здатний відокремити відносини, змістом яких є безпосереднє надання медичної допомоги, від інших відносин у сфері охорони здоров’я, і надати їм найбільш досконале правове регулювання.
   До предмета медичного права належать відносини з приводу: надання медичної допомоги (діагностичної, лікувальної, первинної, невідкладної, швидкої, спеціалізованої, реабілітаційної); медичного втручання; надання медичної допомоги людині для забезпечення її репродуктивної функції; трансплантації органів і тканин людині, корекції (зміни) статі тощо. До медичних відносин також належать відносини з приводу забезпечення хворих лікарськими, протезно-ортопедичними, коригуючими засобами; проведення медичної експертизи; проведення медико-біологічних дослідів з участю людини.
   У сучасних умовах в Україні прийнято значне законодавство щодо надання медичної допомоги та охорони здоров’я населення. Передусім Конституція України закріпила право громадян на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49). Конституційними гарантіями реалізації цього права виступають державне фінансування соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм; безоплатність медичної допомоги в державних і комунальних закладах охорони здоров’я; заборона скорочення таких закладів; державне забезпечення санітарно-епідемічного благополуччя.
   Медичні відносини регулюються Конституцією України, Основами законодавства України про охорону здоров’я (1992 р.), законами України "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення" (1994 р.), "Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення" (12 грудня 1991 р., у ред. Закону від 3 березня 1998 р.), "Про донорство крові та її компонентів" (1995 р.), "Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними" (1995 р.), "Про лікарські засоби" (1996 р.). "Про трансплантацію органів і тканин людині" (1999 р.), "Про лікарські засоби" (1996 р.). "Про психіатричну допомогу" (2000 р.), "Про захист населення від інфекційних хвороб" (2000 р.), указами Президента України, постановами Кабінету Міністрів України, нормативними наказами Міністерства охорони здоров’я, інструкціями тощо. У цій сфері затверджено низку державних цільових програм, якими передбачено систему заходів щодо реформування системи охорони здоров’я у напрямі забезпечення доступності медичної та медико-санітарної допомоги для всього населення країни. Реформі підлягатиме механізм фінансування медичної допомоги шляхом введення медичного страхування.
   Медичному праву притаманна низка специфічних рис. По-перше, наявність медико-спеціальних норм, пов’язаних з методикою лікування, встановленням ступеня втрати працездатності, проведенням медичних маніпуляцій, операцій на людині, штучним заплідненням, стерилізацією чоловіків і жінок, констатацією смерті тощо. Такі норми з медичною "забарвленістю" є одночасно і біологічними та технічними (техніко-біологічними), і правовими, оскільки формально обов’язкові для медичних працівників усіх медичних закладів незалежно від форми власності. По-друге, у структурі медичного права значне місце посідають норми про соціальний захист особи при застосуванні медичного впливу на людину, зокрема при лікуванні лікарськими засобами, проведенні медичного втручання, обмеженнях щодо донорства, встановлення у визначених законом випадках обов’язкових медичних оглядів, вакцинації, примусового лікування тощо. По-третє, тісний зв’язок медичного права з моральністю, етикою. Етичні норми виступають нормами-принципами, котрі забезпечують, зокрема, безоплатність гарантованого мінімуму медичної допомоги, неможливість відмови лікаря від пацієнта, безоплатності донорства, заборону евтаназії, забезпечення лікарської таємниці. Слід також підкреслити об’єктивний характер відносин, які становлять предмет медичного права.
   Медичне право за своєю суттю є соціальним правом, так само, як і, наприклад, трудове право та право соціального захисту. Медичне право виступає єдиним правовим механізмом за допомогою якого реалізується право кожної людини в Україні на одержання кваліфікованої медичної допомоги. Важливою рисою цього механізму є публічні засади, які виявляються у закріпленні в Конституції та законах України права громадян на медичну допомогу і державному гарантуванні здійснення цього права; у наявності та функціонуванні державних і комунальних медичних закладів системи охорони здоров’я; у державному фінансуванні встановленого законом гарантованого мінімуму медико-санітарної допомоги; у всезагальності спеціалізованих медичних правил та обов’язковості їх виконання усіма медичними працівниками при наданні медичної допомоги.
   Для методу медичного права характерними є поєднання публічних і приватних засад, імперативного і диспозитивного способів правового регулювання; соцільно-захисна спрямованість; медична спеціалізованість; певні етико-правові принципи.
   Основними принципами медичного права є: рівність можливостей кожного на отримання медичної допомоги; її доступність для кожного; безоплатність гарантованого мінімуму медико-санітарної допомоги; кваліфікованість медичної допомоги, зокрема її відповідність сучасному рівню науки і техніки в галузі медицини; відповідальність держави за стан охорони здоров’я населення; заборона дій медичного працівника на шкоду пацієнту.
   Структура системи медичного права як об’єктивно зумовлена внутрішня будова цієї галузі права складається із загальної і особливої частин. До загальної частини належать положення, які стосуються організації надання медичної допомоги в цілому. Вона включає норми, які встановлюють предмет і завдання даної галузі права; її основні принципи; джерела права; поняття та зміст медичної допомоги та медичної діяльності як особливого виду суспільної діяльності; поняття та обсяг гарантованого мінімуму медико-санітарної допомоги; суб’єкти медичного права; права та обов’язки сторін медичних правовідносин. До особливої частини належать правові положення, котрірегулюють надання окремих видів медичної допомоги, встановлюють окремі права та обов’язки учасників цих відносин. До основних інститутів медичного права належать: медична допомога; медична допомога матері й дитині і планування сім’ї; правове регулювання репродуктивної функції людини; забезпечення громадян лікарськими, протезно-ортопедичними та коригуючими засобами; правовий статус пацієнта; етико-правовий статус медичного працівника; медико-дослідницьке право; медична експертиза. Основним ядром медичного права є інститут медичної допомоги.
   Медична допомога подібна до соціальної, і тут є елемент соціального надання. В Основах законодавства про охорону здоров’я Російської Федерації застосовується термін "медико-соціальна допомога". Медичне право тісно пов’язане з правом соціального захисту. Зокрема їх об’єднує підстава для виникнення правовідносин – соціальні ризики: хвороба, народження дитини, настання інвалідності тощо. Але засобами права соціального захисту забезпечуються матеріальні витрати, яких зазнала особа у зв’язку із зазначеними обставинами шляхом надання пенсій, соціальних допомог, а медичне право регламентує відносини з приводу надання допомоги саме медичними засобами. З цієї причини медичне страхування як один із видів соціального страхування становить інститут права соціального захисту. Медичне право має свою сферу впливу, воно більш "цивілістичне" і "технічне", спеціалізоване. Професор B.C. Андреев розглядав медичну забарвленість норм медичного права як ознаку, що відрізняє медичне право від права соціального забезпечення, з чим не можна не погодитися.
   Окрім того, право соціального захисту "втручається" у сферу медичного права, коли врегульовує надання особливого соціального захисту при наданні окремих видів медичної допомоги, а також для окремих категорій суб’єктів. Наприклад, такий соціальний захист передбачений для донорів при здійсненні операції з трансплантації органів людині, хворих на СШД, осіб, які страждають на психічні захворювання тощо.
   У науці медичного права формується система фундаментальних юридичних понять, таких як "здоров’я", "хвороба", "пацієнт", "лікуючий лікар", "сімейний лікар", "медична допомога", "лікувальна допомога", "невідкладна медична допомога", "високоспеціалізована медична допомога", "медико-соціальна допомога", "медична послуга", "додаткова медична послуга", "медичне обслуговування", "медичний експеримент", "корекція (зміна) статі", "трансплантація органів людини", "медичний огляд", "медичне обстеження", "профілактичне щеплення" тощо. Визначення таких терміно-понять і закріплення їх у юридичних нормах на рівні єдиного закону мають велике практичне значення як для медичних працівників, так і для пацієнтів.
   Суспільні відносини, котрі становлять предмет медичного права, тією чи іншою мірою врегульовані нормами права, переважна більшість таких відносин існує у суспільному бутті як правовідносини. Проте не всі відносини врегульовані юридичними нормами, а частина надзвичайно важливих нормативних положень не має належної юридичної сили. Наприклад, така важлива сфера, як корекція (зміна) статі регулюється не законом, а на рівні нормативних наказів МОЗ України, що не може бути прийнятним, адже ця медична операція тягне за собою цілий "шлейф" юридичних наслідків.
   Недоліком правового регулювання у галузі надання медичної допомоги є те, що медичне законодавство не систематизоване в одному законодавчому акті. Основи законодавства про охорону здоров’я недостатньо врегульовують ці питання. Свідченням цього є досить велика кількість підзаконних нормативно-правових актів. Для вирішення цих проблем, видається, недоцільно приймати окремі, невеликі за обсягом закони, котрі регулюють окремі види відносин у галузі медичного права. Зокрема у медичній спеціальній літературі неодноразово порушувалось питання про необхідність прийняття нормативного акта, у котрому були б врегульовані права та обов’язки пацієнта. Такі ж пропозиції є й в Україні. 9 січня 2002 р. Кабінет Міністрів України затвердив Міжгалузеву комплексну програму "Здоров’я нації" на 2002–2011 роки, яка передбачає, крім іншого, розроблення проекту закону про захист прав пацієнтів і медичних працівників. Відомо, що нині розробляється проект закону України про права пацієнта. Видається більш доцільним відмовитися від ідеї прийняття окремого законодавчого акта про права пацієнта, а врегулювати його правовий статус спільно з правовим статусом медичного працівника шляхом прийняття Медичного кодексу України, оскільки лише у взаємному зв’язку прав та обов’язків цих двох суб’єктів медичних правовідносин можна досягти найбільшої ефективності в їх забезпеченні й у такий спосіб привести національне законодавство у відповідність до загальновизнаних міжнародних правових стандартів.
   Для вибору форми нормативно-правового акта, котрий міг би стати основним джерелом медичного права, доцільно скористатися зарубіжною юридичною практикою з цього питання. Наприклад, у ФРН, Франції, США, Італії діють лікарські або медичні кодекси, норми яких детально регламентують права громадян на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування.
   В Україні назріла об’єктивна необхідність для підготовки єдиного законодавчого акта, який би комплексно врегулював усю сферу відносин, що утворюють предмет медичного права. Таким законом міг би стати Медичний кодекс України.
   Всі інші відносини у галузі охорони здоров’я, зокрема щодо промислової санітарії, санітарного нагляду, медичного страхування, організації медичних закладів, співвідношення компетенцій між окремими структурними ланками таких закладів тощо, не входять до предмета медичного права, їх правове регулювання має вдосконалюватись в актах відповідних галузей права.
   Охорона здоров’я – самостійна сфера суспільного життя. Серцевиною всієї правової системи у галузі охорони здоров’я є медичне право, яке є самостійною галуззю права. Держава повинна бути зацікавлена у розвитку цієї галузі права, оскільки здоров’я людини – основа буття громадянського суспільства і держави.
   Усім медичним працівникам необхідні знання медичного права, адже їх діяльність регламентується саме нормами цієї галузі права. Останнім часом у медичних навчальних закладах вводяться навчальні курси з медичного права. Разом з тим знання медичного права необхідне також і юристам, адже у сфері надання медичної допомоги виникає значне число спорів, викликаних порушеннями прав як пацієнтів, так і медичних працівників. Отже, необхідним видається запровадження навчальної дисципліни "Медичне право України" в юридичних і медичних закладах освіти. Зрештою знання медичного права необхідні кожному пересічному громадянину України, а також іноземцям, особам без громадянства, адже всі ми, за певних обставин, стаємо пацієнтами, а медичне право – це той юридичний механізм, де передбачені наші права, обов’язки та захист.
   Визнання медичного права самостійною галуззю права у системі права України і прийняття Медичного кодексу України дасть змогу впорядкувати відносини в галузі надання медичної допомоги і створити належну сучасну правову базу для забезпечення конституційних прав кожної людини на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування в Україні.
   На наш погляд, стан наукових досліджень з проблем медичного права значно поліпшився б, якби спеціальність "Медичне право" була внесена до переліку наукових спеціальностей ВАК для захисту кандидатських і докторських дисертацій. Місце медичного права – у групі галузей права, що забезпечують соціальні права громадян.
   Доцільно внести зміни до назви наукової спеціальності 12.00.05, яка нині має назву "Трудове право; право соціального забезпечення". З урахуванням сучасних реальних змін, які були викладені й обґрунтовані вище, ця спеціальність повинна включати й інші галузі права, які безпосередньо здійснюють забезпечення соціальних прав людини і громадянина в Україні, і, на нашу думку, мати назву: "12.00.05 – соціальне право; трудове право; право соціального захисту; медичне право; освітянське право". Такий крок створить нові, і більш прогресивні умови для атестації наукових кадрів і значно стимулюватиме наукові дослідження з проблем цих галузей права. Це, у свою чергу, забезпечить надходження наукових рекомендацій для правотворчої і правозастосовчої практики.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com