www.VuzLib.com

Головна arrow Право соціального забезпечення arrow Право людини на соціальний захист і конституційні гарантії його здійснення в Україні
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Право людини на соціальний захист і конституційні гарантії його здійснення в Україні

Право людини на соціальний захист і конституційні гарантії його здійснення в Україні

   Соціально-захисна діяльність України як незалежної держави, по суті, розпочалася ще до набуття незалежності, після ухвалення Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 р. Скерування держави на соціальний захист найбільш незахищених категорій громадян переконливо видно з тих законодавчих актів, які були ухвалені спочатку Верховною Радою УРСР, а після набуття незалежності 24 серпня 1991 р. – Верховною Радою України.
   20 грудня 1990 р. прийнято Закон УРСР "Про міліцію", у якому розділ V присвячено правовому і соціальному захисту працівників міліції.
   28 лютого 1991 р. був ухвалений Закон УРСР "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи". Цей перший варіант закону (у подальшому він був прийнятий у новій редакції) містив найбільший обсяг соціальних виплат потерпілим і найбільші державні гарантії.
   1 березня 1991 р. прийнято Закон "Про зайнятість населення", у якому вперше було легально визнано поняття безробітного, передбачено порядок надання підходящої роботи, навчання і перенавчання безробітних, заходи соціального захисту безробітних.
   Закон УРСР "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" від 21 березня 1991 р. передбачив нове, відповідно до міжнародних стандартів, поняття інвалідності – як обмеження не лише працездатності (як у попередньому законодавстві), а й життєдіяльності, що надає право такій особі на соціальну допомогу і захист.
   Наступним законодавчим кроком було прийняття Закону УРСР "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні" (17 квітня 1991 р.). Цим Законом, як зазначено у Преамбулі, ліквідуються наслідки беззаконня, допущені з політичних мотивів до громадян України, поновлюються їх права, встановлюються компенсації за незаконні репресії та пільги реабілітованим.
   Законом України "Про пенсійне забезпечення" від 5 листопада 1991 р. було введено нову загальну пенсійну систему, яка передбачила не тільки трудові, а й соціальні пенсії; встановлено право на отримання трудової пенсії незалежно від інших доходів, що надало право пенсіонерам працювати й отримувати пенсії; скасовано таку умову, як мінімальний розмір трудового стажу для забезпечення трудовими пенсіями та ін.
   Було ухвалено два закони щодо соціального захисту військовослужбовців та працівників органів внутрішніх справ: закони України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" (20 грудня 1991 р.) і "Про пенсійне забезпечення військовослужбовців та осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ" (9 квітня 1992 р.).
   19 листопада 1992 р. було прийнято Основи законодавства України про охорону здоров’я. Цей Закон став основою для подальшої законотворчої діяльності щодо регулювання відносин у сфері охорони здоров’я.
   1993 р. був позначений прийняттям двох законів про соціальний захист ветеранів: "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" (22 жовтня 1998 р.) і "Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні" (16 грудня 1993 р.).
   Особливе місце серед соціально-забезпечувального законодавства займає Концепція соціального забезпечення населення України, схвалена постановою Верховної Ради України 21 грудня 1993 р., яка передбачила нові засади побудови системи соціального забезпечення ринкового типу і стала основою для реформи у цій сфері.
   Зазначені законодавчі акти не завжди були досконалими, у подальшому до них було внесено численні зміни та доповнення. Залишаються проблеми щодо фінансового забезпечення передбачених законами соціальних виплат, пільг. Разом з тим це законодавство, а ми назвали лише основні акти, є свідченням того, що питання соціального захисту населення були постійними на порядку денному Верховної Ради України.
   Новий етап законодавчого врегулювання відносин у сфері соціального забезпечення розпочався з прийняттям Конституції України.
   Узагальнено Конституція України містить такі положення стосовно соціального захисту: Україна є соціальною і правовою державою (ст. 1); людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (ст. 3); права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, а утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави (ст. 3); права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними (ст. 21); конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані; при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (ст. 22). Конституція визнала право громадян на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом, пенсії, інші види соціальних виплат та допомог, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом (ст. 46); для громадян, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону (ст. 47); право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї (ст. 48); право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49); сім’я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою (ст. 51); право дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, на державне утримання та виховання (ст. 52); право на доступну і безоплатну освіту у державних та комунальних навчальних закладах (ст. 53); право на соціальний захист громадян України, які перебувають на службі Збройних Сил України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей (ст. 17); виключно законами України визначаються основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення; засади регулювання праці та зайнятості, шлюбу і сім’ї, охорони дитинства, материнства, батьківства; виховання, освіти, культури і охорони здоров’я; екологічної безпеки (п. 6 ст. 85).
   Зупинимося на найбільш суттєвих із них.
   Згідно з Конституцією Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. Ці засади мають визначальне значення для здійснення права людини на соціальний захист в Україні.
   Стаття 46 Конституції є ключовою для розуміння соціального захисту, вона передбачає право громадян на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
   Для порівняння звернемося до Конституції Російської Федерації, у котрій згідно зі ст. 39 кожна людина має право на
   соціальне забезпечення, яке визнається одним з основних невід’ємних прав людини і належить їй від народження. Кожному гарантується соціальне забезпечення за віком, у разі хвороби, інвалідності, втрати годувальника, для виховання дітей та в інших випадках, встановлених законом. Таким чином, збережено традицію до застосування терміна "соціальне забезпечення" як сфери забезпечення традиційних соціальних ризиків.
   Тобто в основних законах – конституціях України і Росії один і той самий зміст має різну термінологічну назву.
   Водночас положення ст. 46 Конституції України свідчить, що соціальний захист розуміється як більш широке поняття, яке включає матеріальне забезпечення особи у певних випадках втрати доходів і неможливості набути їх власними зусиллями. З огляду на цей перелік таких обставин можна, по-перше, констатувати, що для забезпечення встановлено традиційний каталог соціальних ризиків, які передбачені міжнародно-правовими актами. По-друге, перелік не є вичерпним, тобто законодавством можуть бути передбачені й інші обставини як підстава для соціального захисту. Свідченням застосування цього є численне соціально-захисне законодавство, яке передбачає соціальний захист для малозабезпечених сімей, сімей з дітьми, окремо дітей, безробітних осіб з обмеженими фізичними можливостями тощо. По-третє, стосується переліку видів соціального забезпечення. У частині третій цієї статті йдеться про "пенсії та інші види соціальних виплат та допомог". Таким чином, ст. 46 не обмежує переліку видів соціального забезпечення, це можуть бути будь-які виплати соціального характеру – пенсії, грошові допомоги, компенсації, матеріальні допомоги, а також соціальні послуги.
   Конституція встановила низку гарантій права на соціальний захист.
   Стаття 46 гарантує право на соціальний захист лише громадянам України, тоді як Конституція Росії гарантує таке право "кожному", тобто будь-якій особі. Остання конструкція більше відповідає сучасним вимогам щодо забезпечення прав людини. У вітчизняній юридичній літературі фахівці неодноразово критично оцінювали такий недолік не лише ст. 46, а й ст. 43 Конституції України (право на працю).
   Однак ці конституційні засади права на соціальний захист набули подальшого, додамо, – і більш демократичного, розвитку у системі законодавства про соціальний захист України. Відповідно до чинного законодавства України кожна людина виступає суб’єктом соціального захисту. Так, згідно з Основами законодавства про загальнообов’язкове державне соціальне страхування (14 січня 1998 р.) право на забезпечення за таким страхуванням мають застраховані громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства та члени їх сімей, які проживають в Україні, якщо інше не передбачено законодавством України, а також міжнародним договором України, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України. Наймані працівники, а також деякі інші категорії населення підлягають загальнообов’язковому державному соціальному страхуванню і в разі настання соціального ризику (страхового випадку), як-от тимчасова втрата працездатності, інвалідність, досягнення пенсійного віку, народження дитини, догляд за дитиною до 3 років тощо, мають право на відповідне соціальне забезпечення (пенсіями, допомогами, соціальними послугами). Згідно із Законом України "Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям" (2000 р.) кожна малозабезпечена сім’я, яка постійно проживає на території України і з поважних або незалежних від неї причин має середньомісячний сукупний дохід, нижчий від прожиткового мінімуму для сім’ї, має право на державну соціальну допомогу (ст. 1, 3 Закону). Це свідчить про загальний універсальний характер соціальної допомоги як складової соціального захисту.
   Згідно з Конституцією України право громадян на соціальний захист гарантується загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.
   Реалізація цих конституційних гарантій набула втілення у створенні законодавчого та інституційного механізму загальнообов’язкового державного соціального страхування, діяльності фондів соціального страхування щодо акумуляції коштів шляхом збирання страхових внесків з роботодавців і працівників і надання застрахованим соціальних виплат і соціальних послуг при настанні страхових випадків.
   Суттєве значення у системі гарантій, передбачених Конституцією, має положення частини третьої ст. 46, згідно з яким пенсії, інші види соціальних виплат та допомог, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.
   Стаття 47 Конституції передбачає право громадян, які потребують соціального захисту, на отримання житла від держави та органів місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Тобто йдеться про право громадян на соціальне житло. Як відомо, в Україні продовжує діяти Житловий кодекс України, ухвалений ще за радянських часів. Зміни, внесені до нього, не були суттєвими. Принаймні питання надання соціального житла залишається неврегульованим. Зважаючи на те, що котрий рік Верховній Раді України не вдається прийняти новий Житловий кодекс, Кабінет Міністрів України своєю постановою від 31 березня 2004 р. № 422 затвердив Порядок формування фондів житла для тимчасового проживання та Порядок надання і користування житловими приміщеннями з фондів житла для тимчасового проживання. Згідно з цими актами право на тимчасове житло мають громадяни, які не мають або втратили постійне місце проживання, у зв’язку з чим їм надаються житлові приміщення з фондів житла для тимчасового проживання. Постанова визначає умови формування фондів житла для тимчасового проживання громадян, які не мають або втратили житло внаслідок звернення стягнення на житлові приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечено іпотекою відповідного приміщення, а також біженців та громадян, які вимушені залишити житло внаслідок його аварійного стану, стихійного лиха або з інших підстав, які загрожують стану та безпеці відповідного житлового приміщення. Звісно, ці акти не розв’язують усіх питань щодо забезпечення житлом соціально незахищених громадян, потрібне комплексне їх врегулювання, можливо, навіть в окремому акті на законодавчому рівні.
   Конституція визнає право кожної людини в Україні на достатній життєвий рівень для себе та своєї сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг та житло. Щоправда, недоліком тут є те, що Конституція утримується від визначення гарантій у забезпеченні такого права, а тому положення ст. 48 мають декларативний характер. Це було однією з причин, зволікання з прийняттям закону про основний базовий соціальний стандарт – прожитковий мінімум, його було прийнято лише у 1999 р., а визначено розмір цього стандарту лише у 2000 р.
   З урахуванням того, що перехід України до ринкових відносин супроводжувався різким падінням життєвого рівня, переважно у перші роки незалежності держави в законодавчих актах було передбачено значні пільги і компенсації для різних категорій населення. Хоча слід визнати, що цей процес триває і тепер. Негативним явищем був і залишається той факт, що у багатьох працюючих рівень заробітної плати не досягає прожиткового мінімуму. В таких умовах проблема пільг і компенсацій набула особливої актуальності. Як відомо, в розвинутих країнах із соціальною ринковою економікою рівень заробітної плати дає працюючій частині населення оплачувати значну частину соціальних послуг, отже, існування пільг у зв’язку з професійною діяльністю розцінюється як нонсенс. Уряд робив спроби замінити пільги на грошові компенсації, але з різних причин цього поки що зробити не вдалося. Фактично був обраний інший шлях, за якого в законах про Державний бюджет на відповідний рік призупинялася дія інших законів у частині збереження пільг, які фінансуються з державного бюджету. Це, звичайно, не правовий шлях. Він спричинив низку рішень Конституційного Суду України щодо визнання неконституційними окремих статей законів про Державний бюджет України. Зокрема ці рішення стосувалися соціального захисту військовослужбовців, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, членів їхніх сімей, працівників правоохоронних органів та деяких інших категорій громадян. Соціальний захист цих категорій громадян встановлено ст. 17 Конституції України, законами України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20 грудня 1991 р. № 2011-ХП (зі змін, і доп.), "Про міліцію", "Про прокуратуру", "Про статус суддів" та ін.
   При вирішенні питання щодо збереження пільг постало питання щодо застосування конституційного положення ст. 22, згідно з яким конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані, а при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Застосування положень цієї статті (поряд з іншими) дало юридичну підставу Конституційному Суду України винести рішення про неконституційність ст. 58 і 60 Закону України "Про Державний бюджет України на 2001 рік", якими було зупинено дію інших законів щодо надання пільг за професійною ознакою окремим категоріям працівників. Однак це рішення не завадило Верховній Раді України й у подальшому при прийнятті законів про Державний бюджет на відповідні роки так само обмежувати права громадян на соціальний захист. 17 березня 2004 р. Конституційний Суд України ухвалив наступне рішення у справі за конституційним поданням 45 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частин третьої, четвертої ст. 59 Закону України "Про Державний бюджет України на 2003 рік" (справа про соціальний захист військовослужбовців та працівників правоохоронних органів). Цим рішенням були визнані неконституційними положення частин третьої і четвертої ст. 59 в частині, за якою пільги, компенсації і гарантії, на які згідно із законодавством України мають право окремі працівники щодо знижки плати за користування житлом, паливом, телефоном та плати за комунальні послуги, щодо безоплатного проїзду всіма видами міського пасажирського транспорту тощо, надаються у разі, якщо грошові доходи цих працівників менші за величину прожиткового мінімуму, а розмір наданих пільг у грошовому еквіваленті разом з грошовими доходами зазначених працівників не повинен перевищувати величну прожиткового мінімуму, встановленої для працездатних осіб. Конституційний Суд в мотивувальній частині вказав, що визначений законами України відповідно до положень ст. 17 Конституції України комплекс організаційно-правових та економічних заходів, спрямованих на забезпечення соціального захисту військовослужбовців та працівників правоохоронних органів, зумовлений не їх непрацездатністю або відсутністю достатніх засобів для існування (ст. 46 Конституції України), а особливістю професійних обов’язків, пов’язаних із ризиком для життя та здоров’я, певним обмеженням конституційних прав і свобод, у тому числі права заробляти матеріальні блага для забезпечення собі та своїй сім’ї рівня життя, вищого за прожитковий мінімум. Тобто соціальні гарантії цих категорій громадян випливають з характеру покладених на них службових обов’язків у зв’язку з виконанням ними державних функцій. Відповідно до правової позиції Конституційного Суду України багато пільг, встановлених законами України "Про міліцію", "Про прокуратуру" тощо, є не пільгами, а гарантіями та іншими засобами забезпечення професійної діяльності окремих категорій громадян, ефективного функціонування відповідних органів, а зупинення пільг, компенсацій і гарантій без відповідної матеріальної компенсації є порушенням гарантованого державою права на соціальний захист їх та членів їхніх сімей (Рішення Конституційного Суду України від 20 березня 2002 р. № 5-рп/2002 у справі щодо пільг, компенсацій і гарантій).
   Але щодо реального здійснення прав у такій ситуації проблеми залишаються невирішеними. Справа в тому, що рішення Конституційного Суду України стосується законів, які на момент розгляду справи в Суді вже припиняють свою дію, а чинним є наступний закон про державний бюджет на наступний рік. Враховуючи заявочний спосіб звернення за соціальними виплатами та послугами, повернути громадянам втрачені кошти можна лише шляхом звернення до суду загальної юрисдикції. А з виконанням рішень судів в Україні, як відомо, є значні проблеми, розв’язати які поки що не вдається.
   Надання соціального захисту тісно пов’язане із соціальними стандартами – певними нормативами, які визначають рівень певних соціальних благ і встановлюють державні гарантії їх забезпечення. В Україні закладено основи соціальної стандартизації. Основними законодавчими актами щодо соціальних стандартів є закони України "Про прожитковий мінімум" (1999 р.), "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії" (2000 р.). Наказом Міністерства праці та соціальної політики від 17 червня 2002 р. № 293 затверджено Державний класифікатор соціальних стандартів і нормативів. Як вказано у зазначеному наказі, Класифікатор розроблено для забезпечення визначених Конституцією України соціальних прав та державних соціальних гарантій достатнього життєвого рівня для кожного громадянина, законодавчого встановлення найважливіших державних соціальних стандартів і нормативів, диференційованого за соціально-демографічними ознаками підходу до визначення нормативів, наукового обґрунтування норм споживання, гласності та громадського контролю при їх визначенні та застосуванні.
   Наступне конституційне положення, що стосується соціального захисту, міститься у ст. 49, де встановлено, що кожен має право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування. Запровадження медичного страхування в Україні передбачено Концепцією соціального забезпечення населення України 1993 р., а також Основними напрямами соціальної політики на період до 2004 р. і Основами законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування. Проте такого закону ще не прийнято.
   Конституція встановлює суттєві гарантії щодо забезпечення прав особи у сфері охорони здоров’я. Зауважимо, що в цій статті передбачено три права людини: 1) право на охорону здоров’я; 2) право на медичну допомогу; 3) право на медичне страхування. І хоча вони тісно пов’язані, все ж це окремі права і для них встановлено спеціальні гарантії. Зауважимо також і те, що Конституція проголошує такі права для кожного, тобто для кожної людини, як громадян України, так і для іноземців і осіб без громадянства, біженців.
   Конституційні гарантії прав у сфері охорони здоров’я такі. Зокрема передбачено, що охорона здоров’я забезпечується державним фінансуванням соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм. Держава бере на себе обов’язок щодо створення умов для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування.
   Важливою гарантією є положення частини третьої ст. 49, згідно з якою у державних та комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно, а наявна мережа таких закладів не може бути скорочена. Слід зазначити, що Кабінет Міністрів України, всупереч цим конституційним гарантіям, своїми постановами від 17 вересня 1996 р. № 1138 та від 12 травня 1997 р. № 449 встановив перелік з 52 платних послуг, які можуть надаватися в державних закладах охорони здоров’я. Однак рішенням Конституційного Суду України від 25 листопада 1998 р. переважна більшість таких положень була визнана неконституційними. У подальшому Кабінет Міністрів України своєю постановою від 15 лютого 1999 р. №195 привів положення постанови № 1138 у відповідність до рішень Конституційного Суду України.
   Суттєве значення у цьому питанні має й рішення Конституційного Суду України від 29 травня 2002 р. № 10-рп/2002 (справа щодо безоплатної медичної допомоги), яким постановлено, що медична допомога у державних та комунальних закладах охорони здоров’я надається всім громадянам незалежно від її обсягу та без попереднього, поточного або наступного їх розрахунку за надання такої допомоги.
   Нині Перелік видів безоплатної медичної допомоги визначено постановою Кабінету Міністрів України від 11 липня 2002 р. № 955. Сюди віднесено такі види медичної допомоги, яка надається державними та комунальними закладами охорони здоров’я: швидка та невідкладна медична допомога у стані, що загрожує життю людини; амбулаторно-поліклінічна; стаціонарна – у разі гострого захворювання та в невідкладних випадках, коли потрібні інтенсивне лікування, цілодобовий медичний нагляд та госпіталізація, в тому числі дітям, вагітним та породіллям тощо; невідкладна стоматологічна допомога (у повному обсязі – дітям, інвалідам, пенсіонерам, студентам, вагітним, жінкам, які мають дітей до 3 років); долікарська медична допомога сільським жителям; санаторно-курортна допомога інвалідам і хворим у спеціалізованих та дитячих санаторіях; утримання дітей у будинках дитини; медико-со-ціальна експертиза втрати працездатності.
   Разом з тим постановою 17 вересня 1996 р. № 1138 (в ред. постанови від 11 липня 2002 р. № 989 Кабінет Міністрів України затвердив і Перелік платних послуг, які можуть надаватися в державних та комунальних закладах охорони здоров’я, вищих медичних навчальних закладах та науково-дослідних установах.
   Згідно зі ст. 51 Конституції сім’я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, покладається на державу. Держава заохочує і підтримує благодійну діяльність щодо дітей (ст. 52). У розвиток конституційних гарантій прийнято Закон України "Про державну допомогу сім’ям з дітьми" (у редакції Закону від 22 березня 2001 р. № 2334-Ш). Цей Закон відповідно до Конституції України встановлює гарантований державою рівень матеріальної підтримки сімей з дітьми шляхом надання державної грошової допомоги з урахуванням складу сім’ї, її доходів та віку дітей і спрямований на забезпечення пріоритету державної допомоги сім’ям з дітьми в загальній системі соціального захисту населення. Закон України "Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам" гарантує інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам право на матеріальне забезпечення за рахунок коштів державного бюджету України та їх соціальну захищеність шляхом встановлення державної соціальної допомоги на рівні прожиткового мінімуму. Постановою Кабінету Міністрів України "Про організацію харчування окремих категорій учнів у загальноосвітніх навчальних закладах" від 19 червня 2002 р. № 856 з метою організації повноцінного харчування та поліпшення становища дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування, і дітей із малозабезпечених сімей установлено, що діти-сироти, діти, позбавлені батьківського піклування, та діти із сімей, які отримують допомогу відповідно до ст. 19 Закону України "Про державну допомогу сім’ям з дітьми", забезпечуються безоплатними обідами у загальноосвітніх навчальних закладах. Регламентація діяльності дитячих будинків-інтернатів здійснюється Положенням, затвердженим наказом Міністерства праці та соціальної політики України 29 грудня 2001 р. № 549. Дитячий буди-нок-інтернат є соціально-медичною установою для постійного проживання дітей віком від 4 до 18 років з вадами фізичного або розумового розвитку, які потребують стороннього догляду, побутового і медичного обслуговування.
   Окрім статей Конституції, які безпосередньо закріплюють права людини та громадянина у сфері соціального захисту, не менше значення мають загальні конституційні гарантії, які забезпечують реалізацію прав людини в Україні. До загальних конституційних гарантій належать: проголошення України соціальною державою (ст. 1 Конституції України), а людини – її найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави (ст. 3), принцип верховенства права; норми Конституції України є нормами прямої дії; звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується (ст. 8); чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України (ст. 9); конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані; при прийнятті нових заковів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу прав і свобод (ст. 22); громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом (ст. 24); юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (ст. 124); Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина (ст. 157).
   Принципове значення для визнання та здійснення прав у галузі соціального захисту мають конституційні положення щодо рівності та недискримінації. Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етичного та соціального положення, майнового стану, місця проживання, за мовними та іншими ознаками (ст. 24). Іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорам (ст. 26). Закон України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" від 4 лютого 1994 р. (зі змін, і доп.) передбачає право іноземців та осіб без громадянства на соціальний захист, у тому числі на одержання пенсії та інших видів соціальної допомоги відповідно до законодавства України та міжнародних договорів України. У разі, коли для призначення пенсії потрібен певний стаж роботи, іноземцю на підставах і в порядку, встановлених законодавством України і міжнародними договорами України, може зараховуватися стаж роботи за кордоном (ст. 11).
   Для реального здійснення права людини на соціальний захист важливо визнати це право як суб’єктивне. В юридичній літературі зазначаються два підходи до концепції суб’єктивного права. Згідно з першою концепцією, в основі якої лежить нормативістська теорія права (С.М. Братусь), право визнається як суб’єктивне лише за наявності юридичних норм, які встановлюють право особи за певних обставин чинити певні дії і обов’язок конкретного суб’єкта щодо забезпечення цього права. Друга концепція виходить із соціологічного розуміння права, яке визнає джерелом суб’єктивного права не лише юридичні норми, а й правові принципи, ідеї, а також суспільні відносини, що породжені діями за розсудом органів управління (М.С. Строгович). Е.Е. Мачульська вважає, що саме соціологічна концепція найбільше відповідає потребам забезпечення права людини на соціальне забезпечення.
   Вважаємо, що з такою позицією не можна погодитися. Досліджуючи проблеми трансформації методології вітчизняного правознавства, П.М. Рабінович серед сучасних тенденцій виділяє таку, як деформалізація. Зазначена тенденція, на думку автора, полягає в тому, що "якісні рамки того явища, яке відображається поняттям права, дещо розмиваються, втрачають чіткість. Воно плавно дифузіюється, начебто зливається з деякими суміжними, "Родинними" соціальними феноменами... Подекуди виникає невиправданий дефіцит формальної визначеності державно-юридичного регулювання. А тим часом якраз ця властивість останнього у багатьох випадках становить значну цінність саме для людини, оскільки забезпечує так потрібну їй чіткість, зрозумілість, організованість, передбачуваність правових відносин. І сьогодні не втрачає актуальності відоме обґрунтування того, що формальна визначеність юридичних інструментів – це неабияке особистісне і соціальне благо, що сприяє, зокрема, запровадженню рівності усіх і кожного перед законом і перед судом". Ми цілком згодні з таким висновком вченого. На нашу думку, в основу визнання права на соціальний захист як суб’єктивного має бути покладено саме нормативістську концепцію. Саме її застосування є теоретичним підґрунтям для реального здійснення цього права людини. Скільки б не ухвалювалося в державі програмних документів з основних напрямів соціального розвитку або з окремих напрямів соціальної сфери, які містять загальні принципи і бачення подальшого розвитку, все ж без конкретної юридичної норми, що передбачає конкретний вид соціальної виплати або надання соціальної послуги з конкретних підстав, не буде жодного реального забезпечення.
   У теорії права суб’єктивне право визначається як передбачена для уповноваженої особи в цілях задоволення її інтересів міра можливої поведінки, яка забезпечена юридичними обов’язками інших осіб.
   Ознаки суб’єктивного права такі: 1) свобода поведінки особи в межах, встановлених нормою права; 2) можливість для особи користуватися певним соціальним благом; 3) повноваження здійснювати певні дії і вимагати відповідних дій від інших осіб; 4) можливість звернутися до суду для захисту порушеного права.
   У літературі науковцями висловлена думка, що право на соціальне забезпечення є абсолютним правом людини. Вважаємо, не можна погодитися з такою позицією. Адже володільцю абсолютного суб’єктивного права протистоїть невизначене коло зобов’язаних суб’єктів, водночас будь-яка особа несе пасивний обов’язок не порушувати абсолютні суб’єктивні права осіб, які такими правами володіють. За такого підходу ніхто не мав би обов’язку здійснювати соціальний захист конкретної особи у разі настання соціального ризику. На нашу думку, право на соціальний захист – це відносне суб’єктивне право, якому кореспондується зустрічний активний обов’язок іншої конкретної особи. Саме як відносне суб’єктивне право особи на соціальний захист породжує відносні правовідносини, оскільки за чинним законодавством встановлене коло конкретних суб’єктів, які обтяжені конкретними обов’язками щодо надання за певних умов соціальних виплат і послуг. Крім того, за законодавством, встановлено жорсткий зв’язок між певним соціальним ризиком і обсягом матеріальних благ, які надаються особі. Інша справа, наскільки цей обсяг відповідає потребам особи, але це вже інша проблема, – проблема відповідності соціальних стандартів науковим та економічним чинникам.
   Таким чином, право на соціальний захист – це передбачені законодавством, гарантовані державою певні можливості людини отримати від держави, а також інших суб’єктів, які діють за уповноваженням або дозволом держави, на умовах і в порядку, передбаченому законодавством, а також договором, матеріальне забезпечення, матеріальну підтримку та соціальні послуги у разі настання соціальних ризиків.
   Комплексний характер підстав для виникнення права на соціальний захист – соціальних ризиків – зумовлює й комплексний характер цього права. Право на соціальний захист – це комплекс суб’єктивних прав особи, закріплених у Конституції та законодавстві України, які включають такі основні правомочності, як право на пенсійне забезпечення, право на соціальну допомогу, право на соціальні послуги, право на медичну допомогу. Окрім зазначених, громадяни в Україні мають право на житлові субсидії, соціальні пільги тощо.
   Право на соціальний захист як суб’єктивне право забезпечене певними юридичними обов’язками, які покладено на чітко визначених суб’єктів – відповідні державні органи, органи праці та соціального захисту, соціальні фонди, соціальні служби, посадові особи. Якщо носій суб’єктивного права завжди має вибір: діяти певним чином або утриматися від дій, то зобов’язана особа не має права вибору. Невиконання або неналежне виконання юридичного обв’язку тягне за собою заходи державного примусу.
   Право на соціальний захист може бути захищене в суді. Конституція встановлює, що норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції гарантується (ст. 8).
   Конституція гарантує право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна (ст. 55).
   Окрім наведених конституційних положень, право на судовий захист передбачено окремими законами про соціальне страхування та про державну соціальну допомогу. З цього приводу також корисно ознайомитися з новими положеннями цивільно-процесуального законодавства, спрямованими на створення належного юридичного механізму судового захисту. За Законом України "Про внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України" від 5 червня 2003 р. № 917-IV Глава 31-А
   ЩІК отримала нову назву: "Скарги на рішення, дії або бездіяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб". Закон передбачає право громадянина звернутися до суду зі скаргою, якщо громадянин вважає, що рішенням, дією або бездіяльністю органу державної влади, органу місцевого самоврядування, посадової і службової особи порушено його права, свободи чи законні інтереси. До рішень, дій або бездіяльності, що підлягають оскарженню, належать, зокрема, колегіальні або одноособові рішення, дії або бездіяльність, у зв’язку з якими особа вважає, що порушені або порушуються її права, свободи чи законні інтереси, створені або створюються перепони для реалізації нею своїх прав та свобод або що вжиті заходи щодо реалізації її прав є недостатніми. Водночас у законі конкретизовано, що посадові особи несуть відповідальність за невиконання лише тих обов’язків, які було на них покладено законами або іншими нормативно-правовими актами. Тобто не можна сподіватися на судовий захист таких прав у сфері соціального захисту, котрі лише проголошені, але для їх забезпечення не встановлено у нормативно-правових актах відповідних юридичних обов’язків конкретних суб’єктів.
   В аспекті реального втілення в життя конституційних гарантій права на соціальний захист цікаво звернутися до зарубіжної практики. Прикладом може слугувати наступальна практика Конституційного і Верховного судів Угорщини, які при розгляді справ щодо соціального захисту виходять із трьох доктрин: 1) набуті права; 2) нова власність; 3) благонабуті права. Угорський суд розглядає право на пенсії і соціальні допомоги, які надаються з коштів соціального страхування як набуті права особи, оскільки працівники фактично здійснюють внески на соціальне страхування. Суд при здійсненні захисту права на соціальну допомогу по хворобі на основі страхування надає такий захист, як захист права власності. Для цього Суд розробив власну теорію соціальних послуг як "нової власності". Ця теорія в контексті нової Конституції Угорщини означає категоричну заборону будь-яких вилучень щодо соціальних прав. Суд виходить із того, що як пенсії, не пов’язані із соціальним страхуванням, так і соціальні допомоги, які передбачають сплату страхових внесків, є конституційно захищеними від законодавчих змін. Законодавець не може суттєво змінити соціальні допомоги, які були передбачені попереднім законодавством, якщо тільки не надасть доказів Суду, що це відповідає суспільним інтересам, а вилучення будуть повністю компенсовані. Така позиція Суду викликала активні заперечення радикально налаштованих фахівців, які відгукнулися низкою публікацій, спрямованих у цілому проти конституційного закріплення соціально-економічних прав. У цих роботах автори критично оцінюють цю теорію, вбачаючи в ній комуністичну доктрину, і обґрунтовують неможливість збереження попереднього соціалістичного status Quo. При цьому пояснюють, що ідея захисту соціально-економічних прав як прав власності була запропонована Чарльзом Реєм. Верховний суд США захищав права одержувачів соціальної допомоги як права власників. Але, як вважає Андрош Шайо, при цьому в США захист прав власності в такому контексті означає захист лише в рамках принципу належної правової процедури, тоді як суто процесуальний захист нової власності Верховним судом США був трансформований в Угорщині у матеріально-правовий захист від законодавця. Це можна заперечити і звернути увагу, що позиція Верховного суду Угорщини цілком узгоджується з позицією Європейського Суду з прав людини, котрий також захищає право на пенсію як право власності.
   На підставі теорії благонабутих прав угорський Суд поширив законодавчу нескасованість соціальних прав, подібних до права власності (набутих у зв’язку зі сплатою страхових внесків), на інші соціально-економічні права, навіть не обумовлені сплатою страхових внесків. Суд надав конституційний захист різним формам підтримки сім’ї (підтримка материнства та дитинства) від спроб законодавців поставити виплату відповідних допомог у залежність від рівня добробуту. Ключова ідея полягає в тому, що є законні очікування, основані на конституційних обіцянках, підкріплених законодавчо. Обґрунтування Суду передбачає: оскільки у держави є відповідне конституційне завдання, законодавство не може позбавити тих, хто має право на допомоги, того, що одного разу було обіцяно їм законом, тому що стосовно конституційних соціально-економічних завдань держави викликані законодавством очікування одержувачів допомог перетворюються на благо набуті права.
   Така позиція Конституційного суду Угорщини тим більше має значення, якщо врахувати, що в Конституції Угорщину не проголошено соціальною державою, лише в преамбулі Конституції сказано, що Конституція є засобом переходу до соціальної ринкової економіки, а у ст. 2.2 Конституції Угорщину проголошено правовою державою. Водночас Конституція Угорщини передбачає право на соціальний захист. Конституційний суд Угорщини у своїх висновках часто посилався на правову певність як основний елемент верховенства права, особливо щодо проблеми зворотної сили закону. Суд послідовно розширив розуміння "правової певності". Якщо у справах, що стосувалися пенсійного забезпечення, правова певність розумілась як відносна стабільність системи (32/1991 (VI.6) АВ hat. ABH 1991. 158), то в 1995 р. Суд додав, що правова певність "має особливу важливість для стабілізації соціальної системи як теоретичне обґрунтування благонабутих прав (43/1995 (VI.30)/ АВ hat.).

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com